Тема Голокосту зазвичай асоціюється з концентраційними таборами, які нацисти організували на території окупованої Польщі. Найвідоміший — Аушвіц-Біркенау — став певним символом операції «Рейнгард» — нацистської програми винищення єврейського населення.
Проте концтабори були і на території сучасної України, серед них — Янівський у Львові. Історію цього місця можна дізнатися в меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія Терору», який розташувався на місці колишнього львівського гето, звідки також відправляли в’язнів до Янівського табору.
Напередодні Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту, який відзначають 27 січня, DTF Magazine поговорив з командою музею «Територія Терору». Директорка музею Ольга Гончар і наукова співробітниця та кандидатка історичних наук Юлія Артимишин розповіли про проблематику дослідження Голокосту в Україні, українських праведників народів світу та російську пропаганду, що просуває тезу про українців як колаборантів Третього рейху
ПРО ОСОБЛИВІСТЬ ЕКСПОЗИЦІЇ МУЗЕЮ «ТЕРИТОРІЯ ТЕРОРУ»
Ідея створити музей «Територія Терору» з’явилася 2009 року, і тоді попередня команда почала збирати усні історичні свідчення для основи експозиції. За словами Ольги Гончар, це були свідчення львів’ян і мешканців західних областей України, які мають досвід репресій, переслідувань і депортацій.
2017 року, коли вже комплекс добудували і вона очолила музей, продовжилася робота над основною експозицією. Команда музею пішла нестандартним для меморіальних музеїв шляхом, запросивши сформувати концепцію виставки театральну режисерку, а нині військовослужбовицю Олену Апчел.
Історикиня Юлія Артимишин визначає «Територію Терору» як місце пам’яті, адже музей розміщений на території львівського гето і пересильної тюрми № 25, що, власне, і визначило основу експозиції, в якій є нашарування двох тоталітарних режимів.
Поруч з музеєм — залізничні колії, що нагадують про депортацію, яку здійснював як нацистський режим — до таборів смерті в нацистській Німеччині та окупованій Польщі, так і радянський — до Середньої Азії та Сибіру.
«Це додає певного емоційного навантаження на експозицію, на відвідувачів і, звичайно, на нас», — каже Ольга.
«Коли є складні теми, ми часто забуваємо про повсякденний зріз і бачимо зазвичай страждання або героїзм, а не людину, — пояснює історикиня. — Натомість остання кімната з фотографіями на різні теми — від відпочинку до святкування — показує, що люди жили своє життя як могли, навіть у таких складних умовах».
ЯК МУЗЕЙ «ТЕРИТОРІЯ ТЕРОРУ» РОЗПОВІДАЄ ПРО ГОЛОКОСТ
— Один з експонатів музею присвячено композиції «Танго смерті», яку виконували в’язні Янівського табору примусової праці під час страт. Яка історія стоїть за цією композицією?
Юлія: Це дуже цікава історія, оповита багатьма міфами. Первісно цей оркестр організував Ріхард Рокіта, колишній скрипаль у джазовому ансамблю в Катовіце, а згодом — заступник коменданта Янівського табору примусової праці.
Оркестр складався з 30-40 колишніх музикантів, учасників різних бендів, якщо можна так сказати. Його очолили колишній директор Львівської опери Якуб Мунд і скрипаль Леопольд Штрікс. Є дуже різні версії щодо мелодій, які виконував цей оркестр перед стратою людей і коли їх виводили «на прогулянку».
За однією з версій, це інтерпретація танго Plegaria (з іспанської — «Молитва»), вперше записаного аргентинським композитором Едуардо Біанко в 1926 році.
У 2019 році донька одного з колишніх вʼязнів Янівського табору Богдана Коха, Оксана Кох-Максименко, поділилась із музеєм батьковим архівом, зокрема нотами. За ними скрипаль Андрій Коляда відтворив мелодію, яку нині можна почути в інтерактивному терміналі музею. Це виявилася відома композиція Petite Fleur (із французької — «Маленька квітка»), вперше записана джазовим музикантом Сідні Беше у 1952 році. Та невідомо, коли цю мелодію виконали вперше і що надихало Беше під час її запису. Ймовірно, єдиної мелодії не існувало, і будь-яка, що виконувалася табірним оркестром під час масових страт, отримувала назву «Танго смерті».
— 2018 року музей ініціював і координував вуличну виставку з 12 точками Голокосту у Львові, за мотивами якої була створена віртуальна екскурсія. Як ви тепер можете оцінити збереження і поширення пам’яті про Голокост саме у Львові? І як музей долучається до цього?
Ольга: Відтоді ми прокурували дві великі публічні програми на колишній території Янівського табору примусових робіт. Це меморіальні, освітні, великі міжнародні заходи, коли до Львова приїжджали закордонні делегації та гості. Також ми створили виставку «„Янівська“ — індустрія терору», яка нині є частиною нашої основної експозиції, і видали каталог.
У часи ковіду, коли все було закрито, ми проводили різні онлайн-лекції на тему Голокосту та гето, наприклад про переховування євреїв у львівській каналізації. Усі ці лекції тепер доступні на нашому ютуб-каналі.
Під час повномасштабного вторгнення був період, коли люди з єврейської громади виїжджали, поверталися, і в якийсь момент більшість із них перебували у Львові. Нині наша співпраця триває, музей і надалі співпрацює з локальною громадою і точно кожен рік проводитиме захід біля пам’ятника жертвам львівського гето, що стоїть поруч з музеєм.
Торік ми презентували дослідження історикині Дарії Пазушенко про архів родини Розенталів, які загинули у львівському гето. У нашому офісі були виявлені розписи єврейського мистецтва, і очевидно, що в минулому це була синагога.
Тож наша співпраця з єврейською громадою різнопланова, але ми зважаємо на зовнішні обставини, на безпекову ситуацію і залежно від цього пристосовуємося до формату: онлайн чи офлайн, великий чи маленький захід, короткострокові чи довгострокові виставки.
«У МІЖНАРОДНІ ІНСТИТУЦІЇ ВКЛАДАЮТЬ ВЕЛИЧЕЗНІ КОШТИ, ЩОБ РОЗКАЗАТИ НАШУ ІСТОРІЮ ЗАМІСТЬ НАС»
— Дослідження Голокосту в Україні зазвичай пов’язують з Голокостом від куль, а тема депортації українців до нацистських таборів смерті, розміщених в окупованій Польщі або нацистській Німеччині, гірше досліджена. Чи погоджуєтесь ви з такою думкою? І взагалі, чи є тепер достатньо досліджень, що стосуються саме депортації українців до таборів смерті?
Ольга: На цю тему і справді замало досліджень. Якщо ми говоримо про історію дослідження Голокосту загалом, то є дуже багато міжнародних програм, грантів, стипендій. І нам треба брати приклад, як досліджувати історію, як сприяти дослідженням, їх поширенню і створенню музеїв.
На жаль, в Україні не так багато можливостей, щоб дослідити депортації українців. Але це треба змінювати і, звичайно, підтримувати всіх науковців, які цими темами займаються.
Юлія: Є проблема верифікації, бо іноді дуже важко визначити, що ті чи ті в’язні були саме українцями. У часи нацистських концтаборів, тобто в 1940-ві роки, Україна не мала своєї державності, і українців, що мешкали на теренах Радянського Союзу і потрапляли в табори смерті, ідентифікували як громадян СРСР. А тих українців, що мешкали на теренах сучасних західних областей України, записували як поляків.
Це одна проблема. Друга пов’язана з тривалістю життя в’язня. Самі розумієте, в таких страшних умовах не так багато людей виживало. І навіть якщо людина виживала в нацистському концтаборі й поверталася в СРСР, то її часто чекало інше ув’язнення, в ГУЛАГу, і можливість вижити ще зменшувалася.
Тож маємо цілий спектр проблем. І, як сказала Ольга, додається ще й питання фінансової підтримки, бо є багато грантів для дослідження єврейської історії, але саме український складник треба підтримувати більше нашими урядовими інституціями чи залучати більше науковців до ширших проблем, щоб показати українську «присутність» у таборах смерті.
— Однією з контроверсійних тем у дослідженні Голокосту є вибір людини в умовах терору. І в експозиції музею ви також вирішили не оминати цієї теми, включаючи історії пасивних спостерігачів і колаборантів. Чому вам було важливо наводити не лише позитивні приклади, а й розповідати також такі історії?
Ольга: Ми звикли, що історія чорно-біла, є хороші і погані — це, мабуть, наш такий радянський пропагандистський спадок. Але ми хотіли показати, що історія про війну і окупацію — це вибір без вибору. Зокрема, ми бачимо, що нині відбувається на наших окупованих територіях, точніше те, що ми можемо побачити і що нам доступне.
І коли постає питання виживання, люди роблять різні страшні вибори. І ми хотіли показати, що не можна і не треба судити людину, яка опинилася в обставинах, коли змушена здійснювати такий чорно-білий вибір. Це і про те, що людина, яка була в таких обставинах і мусила робити такий вибір, і людина, яка ніколи не була в таких обставинах і не мусила робити такий вибір, — два різних досвіди.
Також для нас важливо говорити про праведників народів світу. Скільки українців мають цей статус і скільки євреїв вони врятували, не надто відома інформація у світі. На цьому не акцентують, але таких історій чимало.
Юлія: У нашій експозиції є матеріали, присвячені складному вибору людини. Одна з історій розповідає про Володимира Качмарського, що насправді допомагав євреям, проте мав ярлик колаборанта. Але це, як сказала Ольга, показує вибір без вибору.
За допомогою таких історій ми також можемо протистояти наративу, який часто підтримується Російською Федерацією, що навішує нам ярлики колабораціонізму. І тут ми показуємо не чорно-білу, як звикли в радянській історіографії, а іншу сторону.
— За вашими спостереженням, наскільки багато міфів поширюють щодо українців інституції, які спеціалізуються на темі Голокосту, за кордоном? І як цьому можна протидіяти?
Ольга: Міфів дійсно дуже багато, тут наш сусід, держава-терорист, вклалася чимало і далі це робить. Ми це бачимо і відчуваємо, особливо на конференціях за кордоном. У таке протистояння треба вливати гроші: у дослідження, в істориків, у проєкти, у міжнародну дипломатію, у присутність України за кордоном.
Бо якщо не буде нас, то наші історії замість нас розкаже хтось інший, що, власне, відбувається вже не перший рік.
Тепер ситуація змінюється, бо ми отримали більше можливостей представляти голос і досвід українців і розповідати, що дійсно в нас відбувалося.
Про гуманітарну сферу, а тепер уже й про культурну, на державному рівні говорять як про частину національної безпеки. Так от треба, щоб це були не лише слова, а й конкретні дії, програми та кошти, і це не можуть бути лише міжнародні кошти.
Україна має інвестувати в свою гуманітарну сферу, як це робить наш ворог. Росіяни голосують рублем не тільки за свої ракети. Вони голосують рублем за свою страшну культуру, яка по всьому світу дуже активно поширює пазурці. І ми теж маємо, бо йде страшна війна на всіх рівнях. Є цілі інституції і міжнародні медіа, в які вкладають величезні кошти, щоб розказати нашу історію замість нас.
Юлія: У нас є низка інституцій, які досліджують українську історію Голокосту. Це Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», Український центр вивчення історії Голокосту та інші, але їм треба, як сказала Ольга, фінансова підтримка. Не менш важливим, якщо ми хочемо бути почутими, є те, що великий вплив має поширення англомовної інформації. Бо якщо ми публікуватимемо лише українською, то дуже малий шанс, що за кордоном почують нашу візію історії і побачать наш український контекст.
Тут теж важлива підтримка, бо Росія, маючи великий вплив, вкладається, зокрема, і в м’яку силу. Нам теж треба підтримувати науковців та їхні дослідження, щоб не лише показати український контекст, а й боротися з навішаними на нас ярликами. Тепер, в умовах війни, наша фінансова спроможність значно поступається можливостям Росії. Але невеликими кроками ми маємо протистояти російській пропаганді.
«ДЛЯ НАС ВАЖЛИВО ПОКАЗУВАТИ ЗВ’ЯЗОК ЗЛА»
— У бараці № 2 представлено імена вбитих в Оленівці і виставку фотографій про повсякденне життя захисниць на фронті від VETERANKA. Чому ви вирішили вплітати сучасний контекст в експозицію?
Ольга: Від 2017 року, коли я стала директоркою музею, ми долучаємося до різних актуальних тем. Наприклад, до акцій на підтримку політв’язнів Кремля. У музеї відбулося читання п’єси за документальними матеріалами справи Олега Сенцова, яку на знак солідарності організували чотири львівських театри. Ми писали листи політв’язням Кремля, наші історики розповідали про умови утримання в СРСР і що вони не змінилися в сучасній Росії.
Тоталітарні режими змінюються, а умови утримання, методи тортур і знищення людей — ні.
Для нас важливо не бути осторонь цих тем і того, що відбувається в нашій країні, важливо показувати цей зв’язок зла, цей клубочок, який крутиться-крутиться і ніяк не може докрутитися.
Також ми робили меморіальну виставку, присвячена Аміні Окуєвій, яку вбили російські агенти.
Наш музей показує передумови того, що нині відбувається в Україні, а з початком повномасштабного вторгнення ми залучені ще більше. Подію про Оленівку зрежисував Перший театр, ми надали йому локацію, бо ми як музейники не маємо таких інструментаріїв і вмінь, як митці та театри, щоб зробити захід не лише про пам’ять, травму та історію, а й про спільне переживання горя.
Після заходу було дуже важко емоційно, але в усіх було відчуття, що ми не самі в цьому горі і що боротьба триває. Тепер на всі установи культури покладена додаткова місія — бути місцями терапії. Звісно, повністю терапію ми замінити не можемо, бо це окрема галузь, де мають працювати професіонали зі спеціальними знаннями.
Та ми, звичайно, продовжуємо далі. Минулого року зробили ще один важливий захід пам’яті Максима Кривцова — українського поета та військовослужбовця, якого Росія вбила на війні. У заході взяли участь спільнота жіночого ветеранського руху VETERANKA, родина і друзі Максима, фонд його імені.
Тобто для нас тримати руку на пульсі логічно й важливо, бо співпраця з різними середовищами і спільнотами — одна з наших ключових місій. Музей має бути актуальним і сюди мають повертатися люди. Ми хочемо, щоб люди знали, що 27 січня до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту буде якийсь цікавий захід кожен рік, що буде захід на Міжнародний день музею, 18 травня, як і на День пам’яті геноциду кримських татар. І що буде співпраця зі спільнотою, що можна прийти й відкрити для себе щось нове.
2022 року Міжнародна рада музеїв дала нове означення поняттю «музей», і тепер воно, зокрема, містить слова «інклюзивність» і «доступність». І це також новий виклик для всіх установ культури, бо не всі ми інклюзивні й доступні, особливо за новими вимогами й викликами, які в нас є, адже ми найбільш протезована країна у світі.
Як музей ми фіксуємо та зберігаємо історію, але не можемо не зважати на те, що відбувається довкола. Для нас важливо, щоб через сто років ті, хто прийде до нас, розуміли з того, що ми документуємо і що робимо, людьми якого часу ми були, який вибір робили і чому. І, звичайно, ми хочемо, щоб люди розуміли: краще повчитися на наших помилках і заощадити купу часу, ніж робити свої.
