Бельгійський письменник, соціолог культури Паскаль Ґілен — один зі світових публічних інтелектуалів, який підтримує Україну і регулярно приїздить сюди з лекціями навіть під час війни. На початку грудня в PinchukArtCentre в межах публічної програми до персональної виставки Жанни Кадирової «Траєкторії польотів» він прочитав лекцію «Неоднозначність і політика довіри».
Саме довіри, до інших людей і до різних спільнот, на думку Ґілена, бракує сучасним суспільствам. І саме на розвиток довіри між українцями він пропонує робити ставку уже зараз, зокрема й за допомогою правильного облаштування українських міст.
Ґілен багато пише і в Україні його активно видає ist publishing. На рахунку видавництва чотири книги дослідника — «Культура в підмурках громадянського суспільства», «Перформування спільного міста. На перетині мистецтва, політики й громадського життя», «Креативність та інші фундаменталізми», «Близькість. Мистецтво й освіта після COVID-19».
DTF Magazine поговорив з Ґіленом про мистецтво «поза політикою», притаманний сучасним суспільствам гіперіндивідуалізм, чим має займатися хороший музей та одні з найактуальніших для України тем — відбудову зруйнованих міст та деколонізацію
Зміст розмови
1. Про мистецтво «поза політикою»
3. Про ефект шоку в мистецтві й креативність
4. Про небезпеку гіперіндивідуалізму
5. Про можливі варіанти відновлення зруйнованих війною міст
— Чи можуть мистецтво або, приміром, спорт бути поза політикою? Адже росіяни, зокрема, полюбляють повторювати, що ні спорт, ні мистецтво не належать до сфери політики, а тому немає рації розривати відносини з російськими культурними інституціями чи забороняти російським атлетам брати участь у міжнародних змаганнях.
— На мій погляд, не існує нічого поза політикою. Спорт — це теж політика: як він організований, як ми уявляємо собі змагання — це все дуже політичне. А мистецтво й поготів.
Згадаймо, наприклад, художника Джексона Поллака. Абстрактний експресіонізм у часи Холодної війни спонсорувало ЦРУ, щоб просувати американські капіталістичні цінності. І хоч роботи Поллака — це передусім вияв його творчої особистості, їм судилося стати ще й виявом політичним.
Можемо поглянути на Поллакові картини й відкинувши контекст ЦРУ: вони відображають ідеї індивідуалізму, свободи. Це ліберальні цінності, тобто також щось зі сфери політики. Виходить, бути аполітичним майже неможливо. Ми маємо дуже підозріливо ставитися до тих, хто називає себе таким.
Візьмімо, приміром, мій університет і його реакцію на ізраїльсько-палестинський конфлікт. Керівництво вишу каже, що не коментуватиме цієї ситуації та лишатиметься нейтральним, бо університет — це насамперед наука. Але така позиція — теж політичний вияв.
Загалом, нейтральність — небезпечна річ. Швейцарія нейтральна, але водночас це найконсервативніша з усіх капіталістичних країн.
Про підхід Жанни Кадирової
— Ваша лекція в PinchukArtCentre проходила в межах виставки Жанни Кадирової «Траєкторія польотів». Що вас особисто вражає в її мистецькій практиці?
— Жанні вдається подолати оце індивідуалістичне бачення мистецтва. Вона подає у своїх роботах колективні відчуття й теми, перекладаючи їх іншим. Вона буквально виходить за межі зони комфорту — того, чим може й не може бути мистецтво. Мені здається, вміння ходити по оцій тонкій лінії поділу між тим, що ми називаємо мистецтвом, і тим, що вже не вписується в його межі, — ознака хорошого художника. Є, звісно, певний ризик, що тебе можуть перестати називати художником, але Жанна не боїться ризикувати.
— Представляючи виставку, Жанна зазначила, що їй важко уявити, як десь в інших країнах люди організують виставки чи інші події, коли в її країні вбивають людей і знищують природу. Певна річ, це не унікальне відчуття. Так почувається кожна людина з країни, проти якої ведуть війну. Та все ж чому так відбувається?
— Я тут бачу щонайменше два пояснення. І обидва правдиві. Перше: у певний момент люди починають діяти цинічно.
Що я маю на увазі? От ми ніби всі прекрасно знаємо, що перельоти дуже шкодять природі, а проте літаємо далі. Наші ноутбуки часто складають робітники, які отримують мізерну зарплату й працюють у жахливих умовах, але ми купуємо ці вироби. Словом, усе як у класичному треку R.E.M. — It’s the End of the World As We Know It (And I Feel Fine). У світі відбувається криза за кризою, однак люди мало думають про них, лишаючись байдужими й воднораз почуваючись добре.
Таким цинічним поглядом на речі ми насамперед «завдячуємо» капіталізмові. Наприклад, прем’єр-міністр Фландрії, який на початку повномасштабного вторгнення казав, що Бельгія не може відмовитися від купівлі російських діамантів, бо тоді, мовляв, їх купуватимуть інші країні й зароблятимуть на грануванні. Це ж справжнісінький цинізм. Водночас багато європейських країн так і не припинили співпраці з російськими олігархами, що теж цинічно.
Але я вважаю дуже значущим і те, що люди, попри всі негаразди, можуть танцювати й створювати щось корисне. Чудово, що українські митці досі творять. Це ознака життя. Бо творчість — це свято життя. Я не можу звинувачувати людей у тому, що вони займаються чимось креативним, адже завдяки креативності ми живемо. Під час Другої світової війни Черчиллю сказали, що не треба підтримувати культуру, а краще використати ці гроші безпосередньо на війну. На що він відповів: «А для чого ми тоді взагалі воюємо?».
— Одну зі своїх робіт Жанна назвала «Безпечна війна». Це білі геометричні фігури з кульовими отворами. За її словами, ця робота, вільна від крові й чутливого контенту, більше призначена для західної публіки. Але чи має художник адаптувати роботи під авдиторію?
— Чи признається він у тому, чи ні, але кожен художник, створюючи нову роботу, думає про глядачів. Не про те, щоб продати, а про те, щоб адресувати її комусь, сподіваючись зворотного зв’язку. Ані художник, ані його твори не виживуть у культурному контексті без комунікації.
Погоджуюся з Жанною в тому, що люди не дуже хочуть бачити кров і відвертий контент. Цікаво, звісно, чи збирається вона продавати ту роботу, бо це також важливо. Жанна чинить розумно і якоюсь мірою грається з колекціонерами мистецтва: вони неодмінно куплять щось дуже гарне й абстрактне, але на цій роботі все ж є уявна кров, бо отвори від куль нікуди не подінуться. Тож, може, хтось із цих потенційних покупців задумається або й почуватиметься некомфортно.
Але я не можу цього стверджувати напевно, бо людям подобається купувати дивні речі. Наприклад, мій банк, один з найбільших у Бельгії, влаштував виставку з антикапіталістичними картинами. Хіба це не цинічно?
Але багато колекціонерів, надто олігархи, теж цинічні. Вони порядкують системою заробляння грошей, якій протистоїть багато художників, чиї роботи вони купують. Однак художники також мають заробляти на життя, тому продаж робіт — це абсолютно нормально.
Хоч для більшої незалежності митцям варто було б замислитися про якісь альтернативні об’єднання і власні інституції. Загалом, це був би добрий старт реорганізації наявних економічних моделей, що давно потребують переосмислення.
Я згадую Джорджа Сороса, який свого часу чимало спонсорував мистецькі центри в країнах, які колись входили до СРСР. Багато художників користувалося його грішми, щоб створювати антикапіталістичні роботи. І це було абсолютно нормальним.
Про ефект шоку в мистецтві й креативність
— А як довго працює ефект шоку й так званий чутливий контент?
— Недовго. Я організував благодійну конференцію в Бельгії, щоб зібрати донати для України. Це було саме тоді, коли ХАМАС атакував Ізраїль і той почав операцію в секторі Гази. Одна з дискусій зібрала журналістів і воєнних фотографів, які обговорювали моторошні знімки. Там не раз пролунало, що люди були шоковані фотографіями загиблих від атаки ХАМАСу відвідувачів музичного фестивалю. Але вже за кілька днів нікого не тривожили знімки вбитих як у секторі Газа, так і в Ізраїлі дітей.
Шок — короткочасний. Особливо коротке його життя в медіа. І в мистецтві так само: на кров і страждання швидко перестають зважати.
Тому Кадирова чинить правильно, працюючи більш витончено — на емоційному рівні. Кульові отвори на красивих об’єктах роблять їх вразливими — і це має свій ефект. Це правильна стратегія, особливо в довгій перспективі.
Один з журналістів, запрошених на конференцію, періодично працює в Харкові. Він сказав, що принципово не використовує моторошних фото для своїх матеріалів, бо люди просто не читають такі статті. Натомість він вибирає той візуальний матеріал, що спонукатиме до емпатії, — наприклад, зображення людських облич.
Багато журналістів, які хочуть підтримати увагу до подій в Україні, зосереджуються на висвітленні щоденного життя під час війни. Це хороша стратегія, бо кожна людина може «приміряти» це на себе. Наприклад, історії про те, що через війну багато дітей втратили можливість нормально ходити до школи, відгукнуться батькам по всьому світу.
— Щоб мати перевагу у війні, українці змушені бути креативними, адже в нас значно менше ресурсів. Але росіяни теж послуговуються креативністю. А вас, дослідника креативності, не лякає, що цю рису, яку ми здебільшого сприймаємо за щось дуже позитивне, використовують, щоб убивати людей?
— Креативність — це не добре й не погано. У капіталістичному суспільстві вона вже має інше значення, ніж закладалося спочатку. Це наче гра — тут я послуговуватимуся дефініцією нідерландського історика культури Йогана Гейзинга з його роботи «Людина, що грається». Так от, у нього гра — це явище передкультури, адже тварини теж граються. Гра не має моралі, бо вона не добра й не погана. Люди граються одне з одним без жодної думки чи рефлексії. Адже коли ви починаєте рефлексувати щось, це вже стає культурою.
От і з креативністю так само. Тварини, до речі, теж креативні створіння. Просто згадайте, на що вони здатні в разі небезпеки. Креативність теж належить до передкультури й не має моралі. Згадаймо Оппенгаймера: спочатку був акт креативності, а вже потім він починав рефлексувати, що́ ж він створив насправді.
Тож, з одного боку, так, креативність на війні використовують для вбивства інших людей. Водночас це логічне використання креативності для того, щоб вижити. Це інстинкт.
Про небезпеку гіперіндивідуалізму
— Однією з найбільших проблем сучасних суспільств ви називаєте гіперіндивідуалізм. А може, він має й позитивні сторони? Наприклад, навіщо гіперіндивідуалістові, егоїстові зосередженому на собі, брати участь у війні й наражати себе на небезпеку?
— Хочу зауважити, що я не розглядаю гіперіндивідуалізм як особисту рису характеру, а скоріше як структурне явище, ширший феномен, притаманний цілому суспільству. Особливо тому, в якому виріс я, та й загалом суспільствам багатьох європейських країн і США.
Що робить людей гіперіндивідуалістами? Змагання. Люди мають виживати в субсидованій системі, яка примушує їх конкурувати за гроші.
Наприклад, тих-таки художників. І проблема в тому, що гроші отримають одиниці з них. Коли ви змушені постійно конкурувати й змагатися з іншими, замість об’єднуватися та співпрацювати, тоді й починається гіперіндивідуалізм. Спосіб побудови суспільства — колективна річ. Так, це певний парадокс, але індивідуалізм — колективна цінність.
Авжеж, гіперіндивідуаліст також егоїстичний, а тому цілком може відмовитися воювати. Але це такий собі поганий, наївний пацифізм. Як плака́ти з написами «Не наша війна», що їх поширювали в Берліні відразу після повномасштабного вторгнення, нібито протестуючи проти постачання зброї Україні. Дуже індивідуалістична позиція, частково спричинена страхом зіпсувати торгові зв’язки з Росією.
Або як та сама дискусія щодо діамантів у Бельгії. Це теж походить від конкуренції: якщо не торгуватимемо ми, це робитимуть інші. Таке відчуття глобальної конкуренції робить нас менш емпатичними й точно не сприяє бажанню боротися за щось важливе для всіх. Воно нівелює революційні цінності, які декларувала Велика французька революція — свободу, рівність і солідарність. Гіперіндивідуалізм визнає лише особисту свободу.
Про можливі варіанти відновлення зруйнованих війною міст
— Багато українських міст на лінії фронту чи поруч з нею буквально знищені вщент. Можливо, ще зарано говорити про їхню бодай потенційну відбудову, але ми точно вже маємо говорити про те, як зберегти пам’ять про ці міста. Як це зробити найкраще?
— Я б усе ж скористався з нагоди й поговорив про потенційну відбудову постраждалих від війни міст. По-перше, на мою думку, в них точно не варто доруйновувати те, що лишилося. Адже можна йти й таким шляхом: ми зносимо все, особливо те, що стосувалося російської культури, і будуємо нове місто з нуля.
Я наведу приклад бельгійського Іпра, ущент поруйнованого під час Першої світової війни. Перед відбудовою точилися тривалі дискусії про те, чи відбудовувати його в новому стилі. Причому справді йшлося про новий архітектурний стиль, що виник після Першої світової. Чи відбудувати все точнісінько як було: будинки сімнадцятого сторіччя й навіть часів середньовіччя. Зупинилися на останньому варіанті.
Мені здається, що повна відбудова в тому вигляді, як усе було, — досить ностальгійний крок, який може бути проблематичним. Та водночас нам важливо пам’ятати. Зрештою, рішення не будувати нового Іпра теж видається мені правильним. Відновлюючи місто, ви відновлюєте й пам’ять. Ви також можете стимулювати зв’язок з тими важливими подіями, що сталися тут у минулому.
Але відбудувати місто в старому вигляді теж можна по-різному: так, ніби там не сталося нічого поганого, або так, щоб пам’ятати, — відновити так, щоб люди бачили шрами минулого. Іпр повернули до оригінального вигляду, встановивши пам’ятники, які нагадують про трагедію Першої світової. Але набагато важливіше для мене те, що місто відбудували на видозміненому масштабними бомбардуваннями ландшафті, якого ніхто не став навіть вирівнювати. Це досить вагоме нагадування.
Відновлюючи поруйновані міста нині, варто пам’ятати: найгірше, що ми можемо зробити, — збудувати ще одне капіталістичне, неоліберальне місто з купою приватної власності, але без громадських місць і з безліччю камер безпеки. Нам передусім важливо відновити громадянське суспільство — ось за що варто хвилюватися.
Для цього нам треба якнайбільше напівпублічних просторів, де незнайомі поміж собою люди, що ніколи б не опинилися поруч за інших обставин, могли б зустрічатися в атмосфері довіри. Нікому не потрібне чергове параноїдальне суспільство, де всі контролюють усіх, і за допомогою камер зокрема.
А рівень параної в українському суспільстві після завершення війни буде, на жаль, великий, навіть коли Україна ви́грає. Тому нам треба будувати такі міста, де люди довірятимуть іншим і зможуть приймати одне одного, навіть попри різні думки та світогляди.
Це важливо й для того, щоб повоєнна Україна мала великий відсоток громадян, які можуть критично мислити й не допустять відходу від демократії.
Відбудовані міста мають зберегти пам’ять про повномасштабне вторгнення, щоб не забувати, що до нього призвело і яку безмежну владу воно дало декому в Україні. Це теж треба критично осмислювати.
Ще важливо зазначити, що ми говоримо про збереження пам’яті, а не про історію. Історія — це дати і факти. А пам’ять — це базова емоція, наш суб’єктивний зв’язок з минулим, особиста інтерпретація того, що сталося. Чому важливо її берегти? Бо в разі потреби вона може стати стимулом діяти і запобігти повторенню страшних подій у майбутньому.
Про культурні й політичні інституції
— Ви скептично ставитеся до музеїв. Та в Україні вони наразі посідають навіть якесь сакральне місце, адже бережуть нашу культуру. І, звісно, вже точаться розмови про створення музею теперішньої війни Росії проти України. Чи потрібен нам саме формат музею?
— Мені не подобаються музеї, що й досі наслідують традиції дев’ятнадцятого сторіччя, коли ці заклади створювали для звеличення національних держав. Але музеї важливі, як інститути пам’яті: за умови правильного функціювання, вони мають переосмислювати історію, вивчати її знов і знов, додаючи нові деталі та учасників, беручи до уваги альтернативні, раніше невідомі факти.
Одне з ключових завдань музейників — демонструвати, що історія не є чимось сталим і завмерлим у минулому: ні, вона жива, її завжди можна й варто переосмислювати. Ось для чого нам потрібні музеї. А допомагати їм мають вільні медіа й добра система освіти, адже саме студенти часто стають рушіями важливих суспільних змін.
— Раніше Україна не мала можливості будувати власні політичні або культурні інституції. На їхньому місці тривалий час були російські. На вашу думку, чи маємо ми, будуючи нарешті власні інституції, брати за приклад інші держави?
— Скажу метафорично: треба наїстися і, зрештою, остаточно перетравити російську культуру. Я вивчав приклад Чехії, яка мала чудову інфраструктуру навіть за часів перебування в орбіті СРСР. Після розвалу Союзу все перестало функціювати, і в культурній сфері відбувся хіба що розквіт торгово-розважальних центрів. Однак чехи змогли переосмислити старі культурні простори — і тепер вони працюють в інтересах чеського суспільства.
Тому, на мою думку, не варто, наприклад, зносити монумент Батьківщини-Матері. Треба пам’ятати про те, чим він був, і трансформувати його у щось нове, що служитиме інтересам українського суспільства.
Мені близький такий підхід — учитися працювати з минулим, не відкидаючи його. Це важливо й для того, щоб минуле не повторювалося.
Про деколонізацію
— Чи існують в нашому світі країни, які змогли подолати наслідки колоніалізму — чи то власного, чи з боку інших держав?
— На відміну від Нідерландів, Бельгія, наприклад, ще не перепросила публічно за свою колоніальну політику минулого. Це велика проблема, як на мене, але її треба розв’язати. Хоч вибачень, певна річ, буде недосить. Зрештою, це просто ритуал, однак правильний.
Уявімо, просто уявімо, що колись у Росії оберуть демократичного президента, який перепросить в України за всі злочини, скоєні його державою. Але ж цього замало, адже механізми колонізації можуть працювати навіть після вибачень.
Візьмімо відносини Конго та Бельгії. Ми колонізували цю країну й викачали з неї багато ресурсів. Нині Конго не бельгійська колонія, а проте половина будинків у столиці країни, Кіншасі, належить бельгійським компаніям з продажу нерухомості. Також більшістю шахт, на яких видобувають дорогі метали, володіють не конголезці. З такою практикою теж треба покінчити.
Деколонізація — дуже складний процес, який не може обмежуватися вибаченнями.
Про почуття незахищеності й культуру довіри
— Ви кажете, що почуття незахищеності, дуже поширене в сучасному суспільстві, спричиняє багато проблем, зокрема й ментальних хвороб. Але ж рівень незахищеності й нестабільності лише зростатиме. То що нам робити?
— Відчуття невпевненості, незахищеності дуже суб’єктивне, хоч його й підсилюють об’єктивні фактори на зразок кліматичної кризи чи воєн. Коли вірити статистиці, то це відчуття більш поширене в стабільних, багатих суспільствах, ніж, у країнах, що все ще розвиваються чи перебувають у кризі. Бельгія має високий рівень вигорянь і депресивних станів. Також у моїй країні високий процент самогубств серед жінок віком від 35 до 45 років, які досягли значних успіхів у кар’єрі й стали економічно незалежними.
Польсько-англійський соціолог Зиґмунт Бауман статистично довів, що за певного рівня добробуту ви більше схильні до депресивних станів. Тому нам треба переосмислити й перебудувати культуру роботи з незахищеністю.
Річ не в тому, що ми не захищені, а в тому, що ми почуваємося такими. Ось яку проблему варто розв’язувати. Мені, наприклад, не страшно приїздити в Україну: я не почуваюся тут у небезпеці, навіть під час тривоги, хоч і мої колеги, і моя дівчина кажуть, що не зовсім безпечно їхати добровільно туди, де точиться війна. Але я не боюся, і це моє суб’єктивне відчуття.
Отже, нам потрібна культура, яка дає відчуття безпеки. А це може базуватися на довірі до інших людей. Тут я повернуся до питання міської інфраструктури, до важливості напівпублічних місць, де люди зможуть відчувати довіру й безпеку навіть поряд з тими, кого вони ненавидять. Тож треба створювати безпечні місця, а не збільшувати кількість поліціянтів чи камер на вулицях — це даватиме протилежний ефект.
Допомогти нам може культурне виробництво, створення принципово нових речей, знайомство з ними. Ось що вчить довіряти чомусь незвіданому або принаймні почуватися нормально під час контакту з такими речами. Наприклад, ви бачите перед собою якесь нове мистецтво, і хоч вам, може, незрозумілі ані його суть, ані чому інші так носяться з ним, а проте воно й не викличе у вас негативних емоцій.
Зрештою, саме відчуття незахищеності стає частиною культури. Ми маємо щось робити з цим, а не просто радити кожному пробувати психотерапію при вигорянні чи інших проблемах, бо це індивідуалістичний шлях. А тому нам треба переформатувати й підходи до стресу.
