Перемога на «Санденсі», відзнака від Гільдії режисерів Америки, номінація на «Оскар». Складається враження, що американсько-український док «Порцелянова війна» — дорогий проєкт, за яким стоять солідні студії.
Насправді це стрічка, яку втілили майже без бюджету та на ентузіазмі спеціаліст зі спецефектів Брендан Белломо («Звірі дикого Півдня»), його дружина-продюсерка Аньєла Сидорська, майстри порцеляни Слава Леонтьєв і Анна Стасенко та художник Андрій Стефанов.
Цьому передували кілька збігів обставин. Слава, Анна, Брендан та Аньєла колись хотіли попрацювати до повномасштабного вторгнення, але листування загубилося. Через кілька років до ідеї повернулися, але втрутилася війна. Слава з початку вторгнення долучився до війська, а пізніше потягнув за собою і давнього друга родини та волонтера — Андрія.
Здавалося, про фільм не може бути й мови, але з’явилася ідея, що саме Слава, Анна та Андрій мають стати героями майбутньої картини, яка розповість світу про вплив війни на митців. Брендан режисував стрічку віддалено, тож частина творчих рішень була за українською командою. Зокрема, вони вирішили, що кіно про них має не пригнічувати аудиторію, а навпаки — дарувати їй надію. Це відгукнулося міжнародній аудиторії і проторувало «Порцеляновій війні» шлях до «Оскару».
6 березня «Порцелянова війна» вийшла в український прокат. На прохання DTF Magazine Алекс Малишенко зустрівся онлайн з режисерами Брендаром Белломо і Славою Леонтьєвим, героїнею і художницею Анною Стасенко та оператором Андрієм Стефановим, щоб поговорити про всі етапи створення фільму, його переможний шлях преміями і фестивалями, особисті здобутки на проєкті та участь у промо секретного члена команди — собаки Фродо.
ЗМІСТ:
1. Нульовий бюджет, зйомки у Харкові та контакти з США через Zoom
3. Перший знятий кадр та поєднання трьох візуальних шарів історії
4. Чому команда «Порцелянової війни» відмовилась знімати смерть і кров
5. Що робить «Порцелянову війну» українським фільмом
6. Роль природи та сонця, а також формування структури фільму і його монтаж
7. Як створювалась анімаційна сюжетна лінія
Нульовий бюджет, зйомки у Харкові та контакти з США через Zoom
— З чого для вас почалася «Порцелянова війна»?
Слава Леонтьєв: Фільм починався як дуже маленький волонтерський проєкт, повністю сфокусований на Ані та мені. Коли стало зрозуміло, чим ми будемо займатися (під час повномасштабного вторгнення. — Прим. DTF Magazine), Брендан запитав, хто міг би знімати нас з Анею, коли ми обоє будемо в кадрі. Аня сказала, що сторонньої людини в цій стресовій ситуації не може бути, а Андрій нам як частина родини.
Андрій Стефанов: Я хотів би наголосити, що це був на всі 100 % волонтерський проєкт. Я питав себе: знімати Славу та Аню — навіщо? Гроші? Можливо, ми зможемо заробити на машину або кілька машин, щоб їх відправити хлопцям у «Сайгон» (Славин підрозділ, що фігурує у фільмі. — Прим. DTF Magazine).
Ще не маючи у своїх руках обладнання, я вже став налаштовувати себе. Я не займався живописом, бо не міг цього собі дозволити. Для мене було важливо не те, що мені як художникові не було що сказати, а взагалі питання: який тепер живопис? Тепер треба робити інше. І якраз робота з камерою дала мені змогу зберегтися як творчій людині.
Брендан Белломо: Стартовий бюджет був нульовим. Тоді ми не мали грошей, але й час був надзвичайно важливим. Я взяв усю свою техніку: свою камеру, свої лінзи, свій саундрекордер, поклав у коробку, і ми передали їх українським волонтерам на Східному узбережжі США, які доставили це все у Харків.
Слава Леонтьєв: У мене швидко сформувалося перше уявлення про те, що ми можемо зняти, і я почав як режисер без жодного досвіду заважати Андрієві. Кажу: «Андрію, цей кут, цей рух, цей зум. Андрію, що ти знімаєш? Я казав тобі про інше!». Андрій, як справжній перфекціоніст, казав: «Славо, я вже зняв усе, що ти мене просив. Я пробую інше». Потім ми це все переглядали, і в якийсь момент я зрозумів: те, що робить Андрій, завжди цікавіше і живіше, ніж мої попередні ідеї. Як людина ледача, я «забув» камеру і делегував усе це Андрієві.
Тобто насправді я не можу назвати це режисурою, це скоріше продюсерська робота, бо я був людиною, яка знаходилася в потрібний час у потрібному місці і могла поєднувати неймовірні можливості Андрія з неймовірними можливостями Ані.
Анна Стасенко: У нас зв’язок з Аньєлою і Бренданом був тільки через зум. Ми розповідали, що знімали, вони казали, що нам ще треба познімати. Коли ми, думаю, вже місяць пропрацювали, Слава якось спитав в Аньєли: «Може, ми ще щось познімаємо про мій підрозділ?». Аньєла тоді відповіла: «Славо, ви розумієте, це 15 хвилин. Там може бути тільки про двох людей».
Брендан Белломо: Відправивши техніку, ми почали збирати маленькі донати від друзів і родичів, які допомогли нам, щоб ми мали ще трохи більше знімальної техніки. Ми зняли приблизно перших сто годин матеріалу, і на початку відчували, що, можливо, це буде короткометражний фільм на 15 хвилин. Але вони зняли такі неймовірні, такі прекрасні, такі різні грані свого життя, кожну емоцію, яку може відчути людина — від радості до відчаю та натхнення і надії, — що це потребувало зовсім іншого масштабу.
Тож ми зв’язалися з близьким другом, Джо Барнатаном, і запитали його поради. І Джо сказав: «Я знаю одну людину, з якою можу поговорити. Але вона дуже зайнята. Це неймовірна кінематографістка-документалістка Пола Дюпре Песмен, яка зробила «Бухту», «У гонитві за льодом» — неймовірні фільми. Вона може не погодитися, бо не має часу». Втім, з першого погляду на матеріал Слави та Андрія Пола сказала: «Я маю вам допомогти». І вона реструктурувала своє життя, щоб віддати 100 % свого часу «Порцеляновій війні».
Пола допомогла нам зібрати ще грошей. Через важливість зберегти в секреті всіх залучених до фільму, зокрема Славиного підрозділу, ми не хотіли збирати кошти звичайним шляхом, коли ти робиш презентацію, ділишся лінками чи чимось подібним. Ми вирішили, що можемо зробити це лише особисто. Завдяки довірі, яку Пола напрацювала у спільноті, ми зберегли секретність і змогли профінансувати фільм. Люди повірили, що те, що відбувається в Україні, — це критично важливо і впливає на всіх нас.
Анна Стасенко: Пам’ятаю, як прийшло сповіщення, що нам мають сказати щось дуже-дуже важливе. Це був зум, де нам сказали, що з’явилася нова людина в команді, і якщо вона в нас є, то все буде добре. А також що в нас тепер є бюджет, і це буде фільм на цілих 40 хвилин. Тож якщо ми хочемо знімати своїх хлопців і дівчат — можемо знімати.
Команду «Порцелянової війни» посилює продюсерка «Гаррі Поттера», бюджет та хронометраж збільшуються
— Це та сама Пола, що продюсувала фільми про Гаррі Поттера? Як саме вона вас підсилила?
Слава Леонтьєв: Пола перетворила 40 хвилин на 90 і вивела фільм на абсолютно новий рівень. Завдяки Полі з’явилася, наприклад, лінія про наше з Анею знайомство, і вся лінія Андрія як персонажа, його родини і таке інше. Вона повністю змінила перспективу.
Я спочатку боявся, що ми назнімаємо новин, а потім закінчиться робота над фільмом, через рік чи два, незрозуміло хто взагалі доживе, і ми матимемо старі новини, які нікому не цікаві. Пола допомогла відтягнути це настільки далеко від новин, наскільки це взагалі можливо, і зробила це максимально людяно.
Брендан Белломо: Вона має унікальний різносторонній досвід, бо починала з «Гаррі Поттерів» і дуже тісної співпраці над ігровими фільмами Кріса Коламбуса (режисер, зокрема перших двох частин стрічок «Сам удома» та «Гаррі Поттер», а також продюсер. — Прим. DTF Magazine), який є майстром оповіді. Вона також розуміє сторителінг на найвищому рівні.
Я сам прийшов з ігрового кіно без досвіду документалістики, але Пола його мала, бо працювала, гадаю, з п’ятьма режисерами-дебютантами документального кіно. Вона справді знала, як допомогти сформувати голос режисера. Для мене це не був перший фільм, але це була моя перша документальна робота і перший повний метр. Вона давала чудові поради і могла віддати належне історії, поступившись власним его.
А ще Пола мала такий інструмент, який ми називали «шкалою плачу» (crymeter). Коли вона дивилася сцени на монтажі «Гаррі Поттера», якщо вони не працювали — шкала плачу показувала нуль. Якщо ж сцена була дуже сильна, Пола починала плакати і тоді знала, що вона спрацює в кінотеатрі. Ми скористалися цією шкалою і на «Порцеляновій війні», щоб зберегти емоційну правду на монтажі.
Перший знятий кадр та поєднання трьох візуальних шарів історії
— Яким був перший кадр, знятий Андрієм після того, як приїхала камера? Як ви вирішили, що все — тепер знімаємо фільм?
Слава Леонтьєв: Ми пішли гуляти у спокійне місце, поки не побачили красиве світло.
Андрій Стефанов: Для мене важливо було знайти, про що це. Це головне. Колись ще в Криму ми зі Славою розмовляли про фото, про те, що кадр може бути класний, красивий, цікавий, але про що він? Це основа основ. І коли ти зрозумів, про що це, ти відкинув усе зайве, ти ніби працюєш над самою суттю.
У першому кадрі Слава з Анею були трошки в стороні. Було дуже цікаве світло. Були цікаві тіні, яскраві та цікаві ритми. Час від часу бахкало. І все — спробували.
Слава Леонтьєв: І були кульбабки. Це важливо, бо від початку в нас було кілька метафор, які ми вважали важливими. Кульбабки як крихкість і равлики з домівками, або порожні, зруйновані домівки, або равлики без домівок. Здається, це не ввійшло, але я слимаків назнімав без домівок достобіса.
Рими, які Андрій знаходив у різних сюжетах, обов’язково знаходив навіть там, де я їх не бачив, — це один з моментів, чому я перестав йому заважати. Бо в мене завжди було структуроване, іноді дуже лаконічне і красиве бачення, але він бачив набагато більше поєднань. Я розумів, що для Брендана це набагато перспективніший матеріал.
Насправді це впливало, іноді містичним чином, на зміст. Як Аня намалювала совенятко з равликами-біженцями, равликами без мушлі, у той же час з’явився вірш Жадана про біженців, як равликів без мушлі. Так само ми знімали кульбабки з думками про крихкість і швидкоплинність, але не про загрозу.
Одного прекрасного дня у травні ми щасливі знімали, як падають великі такі парашутики на равликові мушлі, і в цей момент мені телефонують друзі, до яких прилетіло. Ми нічого про це не казали Брендану на той момент, але саме падіння парашутиків Брендан використав як метафору бомбардування, яку потім повторили в анімації.
— Брендане, ваш фільм складається з багатьох візуальних шарів: тут і анімація, і документальний фільм-спостереження, і постановочні сцени, і кадри з дронів та GoPro. На словах це звучить ніби якийсь хаос, але ви змогли досягти органічної цілісності фільму. Як ви прийшли до ідеї все це поєднати?
Брендан Белломо: Для нас усіх була важлива лише одна річ — автентичність. Вона виростала з життів Слави, Ані та Андрія, що мало роздвоєність. З одного боку, вони звичайні мирні люди, які люблять природу та життя. З іншого боку, вони митці, які створюють власні світи на маленьких полотнах, що дають змогу відправитись у їхні мрії. А ще з іншого боку, вони потрапляють на війну, на лінію фронту. В межах свого життя вони змушені пересуватися між цими різними реальностями.
Це нам дало структуру фільму. Це нам дало тональність, у якій ми маємо його зробити. І якби вони жили лише в одній з цих реальностей, це були б дуже різкі переходи від анімації до ігрової частини, від документального фільму до інтерв’ю чи зйомок з камери GoPro на фронті. Це мало б штучний вигляд. Але оскільки війна повністю перевернула їхнє життя, це відчувалося абсолютно природно.
Ми рефлексували над тим, що вони вирішили знімати. І це не було просто: «Окей, ми їдемо на лінію фронту чи ми просто говоримо». Вони митці. А бути митцем — це бути дослідником, дослідником внутрішнього світу. Тому вони дуже глибоко занурились у свої почуття, щоб творчо поділитися ними. Вони можуть робити це за допомогою фарби. Вони можуть робити це за допомогою форми. Вони можуть робити це навіть через гумор. І це дало нам багатий спектр правди. Таким чином через спосіб створення фільму ми відчули свободу, хоч як парадоксально. Це подарувала нам їхня нездатність відчувати страх, їхня нездатність зупинитися і їхнє величезне прагнення і далі створювати щось нове.
Чому команда «Порцелянової війни» відмовилась знімати смерть і кров
— Славо, а в чому полягала ваша режисура?
Слава Леонтьєв: Ніякого уявлення про сценарій у нас не було, зрозуміло, що він вибудовувався з того матеріалу, що ми назнімаємо. Нам як людям на ґрунті, як плечам проєкту, треба було знайти все цікаве, що ми можемо зняти, знайти в сумному матеріалі щось надихуще і щось, що викликає повагу до персонажів. Тому що люди не хочуть дивитися кіно про війну, і ніхто не хоче бути засмученим.
Чому тепер наш фільм просять посольства в усіх країнах, щоб показувати на річницю? Тому що люди його дивляться і виходять із залу не з депресією, а з натхненням.Коли ми поверталися з полігону і бачили, що в кварталі від нашого будинку поприлітали гради і все горить, а Андрій питав: «Їдемо туди знімати?», — я казав: «Ні. Їдемо додому, п’ємо чай, відпочиваємо, чекаємо, поки все загасять, поки приберуть тіла і кров відмиють, і тоді йдемо дивитися, чи є там щось не для новин, а важливе назавжди».
Ми були жадібні до матеріалу, але ми були прискіпливі до того, яким він має бути. Я знав, що можна напустити Андрія на все що завгодно і він зніме це красиво. Але сюжет мав бути того вартий, бо люди прийшли до війська не просто для того, щоб захистити своє майно, а через те, що відчували свою відповідальність перед історією і перед культурою. Ці люди варті величезної пошани, вони мають викликати захоплення, і культурний вимір у цьому всьому важливий.
— Дійсно, у «Порцелянової війни» доволі позитивна інтонація, яка відгукується здатності бачити красу у світі, який розриває війна. І я пригадую, що віддалено подібна інтонація була в проєкті «Звірі Дикого Півдня», над яким ви, Брендане, працювали з візуальними ефектами. Це ваше режисерське бачення — розповідати про світ у такому тоні?
Брендан Белломо: Знаєте, я думаю, що в основі своїй я гуманіст, тобто я вірю в нашу здатність вийти за рамки обставин. Я вірю в силу спільноти. Я вірю в силу мистецтва і в те, що ділитися історіями, ділитися різними поглядами — це справді важливо.
Навіть 20 років тому я створював проєкти про митців у жахливих обставинах, які відмовлялися здаватися, а ми як глядачі продовжували цінувати їхню індивідуальність, їхню точку зору, їхню здатність до самовираження. Ця тема є в багатьох моїх проєктах, і вона проникає в історію, навіть якщо це документальний фільм. Гадаю, вона залишиться незмінною, бо це неможливо — втекти від своєї природи художника.
Славина позиція у фільмі і в цій війні — це ствердження. Навіть якщо війна прийшла в їхнє місто, війна йде на їхній вулиці, постійні обстріли, то Слава поїде знешкодити міни, щоб люди були в безпеці. Вони продовжуватимуть творити мистецтво навіть під час обстрілів. Вони будуть вчитися воювати, хоча ніколи не тримали в руках зброю і є мирними людьми.
Я відчував, що якби опинився в такій ситуації, то сподівався б, що буду поводитися саме так, що в мене буде таке ж ставлення і що я поділятиму цей тип надії і цю здатність брати життя у свої руки, щоб сказати: «Гаразд, я не солдат, але я можу навчитися».
І я подумав, якщо я можу допомогти людям зрозуміти, що можливо зберегти свою людяність у цей дійсно жахливий, темний час і донести це послання надії, — це те, що відгукнеться. І таким чином фільм, хоча він глибоко український за своїм духом, виходить за рамки і стає посланням для всіх. У багатьох місцях демократія перебуває під загрозою. І це послання, яке потрібне всій планеті.
Що робить «Порцелянову війну» українським фільмом
— Ви кажете, що «Порцелянова війна» — це питомо український фільм, але будьмо відверті — все фінансування йшло з боку США. Що на вашу думку робить його українським?
Брендан Белломо: Є кілька причин, чому я так вважаю. Фільм повністю відбувається в межах кордонів України, але не це робить його українським. Але що робить, і я думаю, Слава погодиться зі мною, так це те, що бути українцем — це теж вибір, чи не так? Є українці, які є носіями російської мови, але тепер вони обирають говорити українською або обирають прийняти українські ідеали свободи.Ця концепція, яка говорить про те, що важливо поважати відмінності та вільний вибір, цей тип ствердження, але також і непокори, — вони пронизують весь фільм і надають йому українського забарвлення. Крім того, ми показуємо погляди багатьох людей, і всі ці різні погляди можуть дати нам уявлення про те, що означає бути українцем тут і тепер. «Я був колись фермером, але тепер збираюся стати солдатом». «Я був змушений стати солдатом, але я все одно збираюся бути художником». «Ми родина, яку розділили, але все одно збираємося знайти спосіб возз’єднатися».Бувши американцем, я бачу чимало спільних цінностей, а як художник, тобто носій ролі, яка не залежить від етнічної належності чи національності, я відчув, що ми — Слава, Аня, Анієла, я — подібні. І коли вони не опустили руки попри війну, ми відчули, що також хочемо стати маленькою частинкою цього, навіть якщо ми не з України. Це йшло зсередини, і це важко висловити словами.
Роль природи та сонця, а також формування структури фільму і його монтаж
— Андрію, як ви обирали, що знімати? У фільмі приділяється увага природі, сонцю, але я не впевнений, що це ті завдання, які вам ставив Брендан.
Андрій Стефанов: Я для себе розбирав цю тему. Бо, ось я взяв камеру, або сам розібрався, або спитав у Брендана і він допоміг з налаштуваннями. Далі — кадр, композиція, світло, якась тональність. А от на що звернути увагу? Я себе налаштовував на те, щоб стати дуже чутливим і щоби спіймати те, що мені важливо, знайти це. Дуже часто у нас виходило.
Наприклад, завтра Аня буде щось розмальовувати або почне ескіз нового звірятка. Моє завдання зняти те, що Аня малюватиме, але я приходжу і так падає світло, що я бачу Анини руки в контражурі. Все. Ми вже не знімаємо те, що треба. Я відчуваю, що це не просто цікаве, красиве, а щось в цьому є справжнє. І цього більше не буде.
Я так повертаюсь у свої спогади, це те, що мене сформувало. Я якийсь резонанс шукав у цьому середовищі, і неважливо, що це було. Ми, наприклад, зняли дуже багато матеріалу, який міг би стати окремим фільмом. Художній музей. Домовилися: у нас буде інтерв’ю з директором. Ми заходимо. Уявіть, великий коридор, від прильотів там штукатурка відійшла, і вздовж цього коридору стоять сотні рам пустих. Це треба знімати і тут потрібна проходка. І я бачу раму, розбите скло і латунна табличка: «Шишкін». Тобто Шишкін, який тут був — знищений. Усе вже зав’язалося, і я для себе розумію, що цей день — про це. І так кожен підхід відпрацьовувався.
— Уявляю, наскільки монтажний процес відрізнявся від ігрового кіно. Як ви впоралися з цими сотнями годин матеріалу на руках?
Брендан Белломо: Структурування цього фільму — це поєднання двох речей. По-перше, ми монтували під час зйомок, що нетипово. Зазвичай, у випадку нормального документального фільму, ви спершу накопичуєте матеріал, потім монтуєте, а потім займаєтеся постпродакшеном, наприклад анімацією. Ми не мали такої розкоші.
Все було дуже нагально, і ми мали робити всі процеси одночасно. Тож ми стежили за життями Ані, Слави, Андрія та Славиного підрозділу, а вони в цей час знімали. Ми заносили відзнятий матеріал в Avid і «різали» його. Кожну сцену, кожне інтерв’ю, все, що було. Ми завжди робили якусь версію і так щоразу.
Водночас я не знаю, як знімати документальне кіно. Я знаюся на сценарній майстерності. Ми зробили величезну схему, де прописали можливі варіанти розвитку подій. Вона мала багато рівнів: Як ми дізнаємося про події? Що відбувається? Які є виклики? Як ми можемо підвести до якогось висновку?
Війна не закінчується, але фільм все одно має початок, середину і кінець. Тож у нас були структурні концепції, а потім ми дивилися, як сцени в них вписуються. Ми вирішили дотримуватися лінійної розповіді і почали фільм зі старту війни, показали, як вона розвивається і пройшла до кінця 2023 року.
Це виглядало, як вода та нафта — це поєднання лінійності життя та нашої структури. Але Аньєла має гарну інтуїцію і зробила кілька надзвичайних відкриттів, що спрацювали. Аня теж наділена надзвичайною інтуїцією і всередині своєї порцеляни помістила машину часу. Завдяки їй вона може повернутися в минуле і подивитися на своє життя в Криму, спостерігати за першими днями війни чи мріяти про майбутнє. І ці різні часи дали нам опорні точки. І тепер ми знали, що можемо робити анімацію.
— Славо, а ви брали участь у монтажі? Чи додавали ви туди український погляд?
Слава Леонтьєв: І Андрій, і я, і дехто з «Сайгону» переглядали монтаж скоріше як цензори. Ми залишали абсолютну свободу Бренданові з Аньєлою, які постійно писали скрипти, але змінювали те, що могло створити хибне уявлення.
Зокрема, ми співпрацювали з детективною агенцією, яка займається фактчекінгом. Тому що Аньєла, наприклад, дуже побоювалася нападів з боку Росії, тож агенція уважно перевіряла всі контраверсійні моменти. Це кваліфіковані люди, ветерани війни в Афганістані, в Іраку, наші теперішні друзі і помічники, і всі питання, всі ситуації ми або переоформляли так, щоб цього питання не виникало, або ми інтегрували пояснення. Наприклад, ситуація з обстрілами С-300, які є для загалу ракетами «земля — повітря», тому це вимагало або пояснення, або відкидання. Ми ж працювали насамперед для західної аудиторії.
Як створювалась анімаційна сюжетна лінія
— Аню, чи мали ви вплив на анімаційні сюжети? Наскільки плідним був творчий обмін?
Аня Стасенко: Пам’ятаю, було вирішено, що буде анімація, і перше, що мене попросили — це намалювати що-небудь про сьогодення. Почали міркувати, яка це має бути тварина з тих, що в нас є, і вирішили, що це буде сова. Вона маленька, і мені треба було напхати в неї сюжет.
Там була кульбаба-дерево з багатьма гілками, на гілках — життя на різних рівнях: небесні равлики, равлики, які працюють у полі; нещасний равлик-одинак з вудкою, який дивився сумними очима на глядача; основний герой на першому плані — равлик без мушлі і залишена домівка; сусід, який нікуди не пішов, махає з іншого крила совенятка. Я це все намалювала. Хлопці відзняли саму сову. Вона поїхала в Америку.
Слава Леонтьєв: Ти ще надіслала фотографії. Всього. Років роботи.
Аня Стасенко: Так, ми надіслали анімаційній студії всі наші фото, і вони вивчали мій стиль. Коли я вперше побачила, як іде мій равлик, — зі мною такого ще не бувало. Після цього ми вирішили, що має бути ще одна фігура про наше минуле у Криму, і вирішили, що це буде равлик. Потім я намалювала пегаса про майбутнє.
У студії BluBlu взяли мої ідилічні сюжети, такі збалансовані, метафоричні, непохитні, і рознесли їх, зробили там війну. На совенятку всі равлики, які були на дереві, розбігаються, і на них валяться якісь страшенні бомбардувальники у смужечку.
Слава Леонтьєв: Скриптами для них були наші інтерв’ю, які проілюстрували Аниною мовою. Аня зробила дуже складні історії для того, щоб їх показати і обговорити, але завдяки анімації вдалося проілюструвати неможливе. Неможливе, бо не хотілося зловживати показом фотографій чи іншими прикладами поганого тону, як роблять у документалістиці для показу минулого. Або це ж вічна порожнеча в документалках, коли люди розмірковують про майбутнє і показують «щось». Складна ситуація.
Хочу додати, що навіть те совенятко, що поїхало в Америку, повернулося для того, щоб бути знятим тут. Равлик знімався на Аниному робочому столі, а пегас — у лісі. Потім на руїнах у Харкові знімали совенятко.
Андрій знімав усі зуми, наїзди, панораму зсередини, а я знімав по кількасот, 600-800 кадрів, для 3D-реконструкції. Це було природне світло, хмаринки набігали. А потім ми побачили, як глазур ворушиться на поверхні порцеляни у природному освітленні. Це надскладний технологічно проєкт.
Шлях до «Оскара»: все почалось з «Санденса»
— Розкажіть ще про фестивалі. Першим був «Санденс», після якого фільм з’явився навіть в українському інфополі, що, повірте, не завжди буває. У вас були сподівання від цього відбору? Розраховували на перемогу?
Слава Леонтьєв: Ми були абсолютно шоковані цією перемогою. Тобто перемогою — тим фактом, що ми потрапили на «Санденс». Ми поїхали на півтора місяця, Андрій навіть менше. Лише тоді, коли ми виграли US Documentary Competition, а не World (на кінофестивалі «Санденс» повнометражні документальні фільми змагаються в двох категоріях — US Documentary Competition і World Cinema Documentary Competition. — Прим. DTF Magazine), то зрозуміли, що ми попали. Бо наша продюсерська команда — це такі люди, що на півдорозі не кинуть.
Тепер у нас колекція десь з п’ятдесяти нагород. Я б виділив премію Альфреда Дюпона — відзнаку Колумбійського університету, бо ми ніколи не думали про це, як про журналістику. Вони ж підкреслили саме цей момент. Люди з журі потім мені казали, що знали, що в Україні воюють цивільні люди, але ніколи не бачили, як це відбувається. Тобто репортери не доносили оцей зріз інформації. Це не лише величезна честь для нас, а й цілковита несподіванка.
Звісно, номінація на «Оскар» — це геймченджер, бо з дистрибуцією дуже складно. Але взагалі ми були щасливі переконатися, що фільм працює. Аудиторія реагує краще, ніж ми мріяли.
— Андрію, ви також їздили на «Санденс». Ця поїздка вам щось дала?
Андрій Стефанов: Так. «Санденс» «Санденсом», а для мене головне, що я зміг побачити свою дружину і дітей. Моя родина там теж була, і я вважаю, що дівчата зіграли важливу роль на «Санденсі». Бо ми виходимо всі після фільму, розмовляємо: Брендан англійською, Слава і я українською, — тут черга доходить до дівчат і вони вільною англійською починають розмовляти з залом. Фідбек неймовірний був.
Я хоч трохи доторкнувся до цього і побачив інших людей. Зовсім інших — не травмованих так, як ми. І я відчув від них фідбек. Уявіть, що коли закінчилися останні кадри і пішли титри, був повний зал, а титри дуже довгі, весь зал встав і були оплески до кінця. А потім ще побачили і нас — вони не знали, що ми були в залі. Це було дуже круто.
В Америці зовсім по-іншому сприймають фільм. У нас тільки після того, як я почав говорити з аудиторією і сказав, що цей фільм не для нас, що ви тут не знайдете для себе особливо нічого нового, але він може підтримати, надихнути, — тоді через іншу призму стали люди дивитися, тоді змінилося ставлення.
— Чи оцей операторський досвід дав вам професійні пропозиції знімати ще?
Андрій Стефанов: До кінця доведених немає поки що. Була пропозиція від Бренданового друга, класного австралійського режисера. Брендан подзвонив і сказав, що той хоче, щоб я зняв його фільм. Поки так. Я думаю повернутися до живопису, якщо буде можливість. Я повернувся з «Санденсу» і продовжив працювати з військовими.
— У вас є номінація від Американського товариства кінооператорів. Як ви сприйняли цю новину і чи взагалі мали якусь нагоду, наприклад, дізнатися, хто там умовно ваші конкуренти в номінації?
Андрій Стефанов: Тепер знаю, але я у Вікіпедію не заходив і не цікавився. Тобто я займався живописом, дивлюся, якийсь незнайомий номер. Виходить на дзвінок уся команда. Думаю, що ж таке. Брендан каже: «Ти розумієш, усього 1 % операторів у світі мають честь бути номінованими цією асоціацією?» Я хотів пожартувати: «Брендане, тепер ти мене візьмеш на роботу?».
— До вашої номінації від Американського товариства кінооператорів не дуже висока увага в Україні. Вас це засмучує?
Андрій Стефанов: Її взагалі не було. Але зовсім не засмучує. Я спокійно сприймаю те, що відбувається. У мене було таке: ми вийшли всі разом на зум, коли потрапили в номінацію на «Оскар», і трохи звідти повіяло вітром радощів, величі, чогось такого. І я виходжу на вулицю, вже темно, вітер завиває, нікого немає — якесь задзеркалля. В мене немає впливу того середовища, я тут, у Харкові.
— Брендане, мене цікавить ваша промокампанія, тому що, як я можу бачити, ви маєте нагороду режисерської гільдії (DGA), номінації продюсерської гільдії та гільдії операторів. Я розумію, що це потребує чимало зусиль від продюсерів і дистриб’юторів. Як ви просували фільм?
Брендан Белломо: Гадаю, що є кілька факторів, які вплинули на це. Через те, що це фільм про митців, то мистецтво і творча сторона фільму — це ключ до всього. На загальному рівні це фільм про те, що відбулося в Україні, але також про те, як це вплинуло на рутину звичайних людей. Завдяки цьому ми починаємо розуміти, як війна впливає на справжніх митців і їхню творчість.
Нам випала честь висловити свою повагу протягом кампанії всім залученим: ми підсвітили продюсерську майстерність, режисерську майстерність, операторську майстерність, майстерність саунд-команди, анімації. Це, я думаю, не просто про нагороди, як буває в інших фільмів, ні. Це співпраця людей, які роблять речі, щоб сказати щось важливе. Це дуже органічна частина фільму, бо це те, як ми робили це кіно. Неможливо було б його створити з традиційною командою. Ти не можеш просто зібрати звичну команду для зйомок документального кіно і бути автентичним.
Нам дуже пощастило, що всіх рівнозначно відзначили. Нам дуже пощастило також мати кінотеатральний прокат з Picture House у США та людей, які повірили в нас і вклали свої кошти у проєкт з переконанням, що митці повинні мати свободу. Це дало нам чудову гнучкість. Ми не частина великої машини, ми не маємо угоди зі стримінгом, ми просто маленька група людей, які вважають, що маємо поширювати цю історію тепер.
Це дало нам дуже цікавий погляд на кампанію, і ми працюємо над нею без кінця. Ми їздимо з міста в місто, живемо на валізах, які ніколи не бувають порожніми, бо ми заледве їх розпаковуємо. Це дуже виснажливо, але щоразу, роблячи це, я думаю, а що роблять наші герої та героїні? Вони воюють. Тож це наш спосіб бути впевненими, що світ розуміє, за що вони борються.
Що змінила номінація на «Оскар»
— Що оскарівська номінація означає для вас персонально?
Брендан Белломо: Це важко описати словами. Коли я дізнався про цю новину, це кардинально змінило моє життя. І причина цього в тому, що оскарівська номінація вручається групою людей, які є неймовірними оповідачами документальних історій. «Оскар» узагалі — це організація кінематографістів — це не судді, не бізнес, не критики, не корпорація. Це оповідачі історій і майстри своєї справи. Це дало мені неймовірне відчуття автентичності того, що ми зробили. Це більше, ніж честь, це справді проливає світло на те, що відбувається в Україні, на те, чому це важливо для такої кількості людей у світі. Це ключові речі. Я думаю, що саме тепер, у третю річницю повномасштабного вторгнення, дуже важливо, що ця тема залишається в центрі уваги.
Для мене також є ще одна прекрасна річ. Я не заглиблювався в історію, але, здається, такі дебютанти, як Слава і Андрій, раніше не отримували подібні номінації. Я маю на увазі не повнометражний дебют чи перший документальний фільм, а те, що вони взагалі не мали стосунку до кіно раніше.
— Що ви робили, коли дізналися про номінацію?
Слава Леонтьєв: Коли оголошувалися номінації, частина нашої команди була в Нью-Йорку. Було не так уже і рано. Ми підтримували зв’язок з іншими по зуму. Тому мені важко забути деталі, бо конференція записувалася. Усі були присутні, крім одного з продюсерів, яка була на той момент у літаку над Тихим океаном. Ми були напружені, я зосередився на тому, що скажу і кого першим обійму, якщо ми отримаємо чи не отримаємо номінацію. Коли наш фільм було оголошено третім, ми всі почали волати, плакати й обійматися, Фродо (пес Слави та Анни — прим.) скакав по ліжку й лизав усім обличчя. Я написав своїм друзям по підрозділу, після чого почав усіх обіймати.
— До речі, я бачу Фродо з вами тепер і бачив на фото з «Санденсу». Я так розумію, що ви берете його взагалі в тур Америкою?
Слава Леонтьєв: Він активно працює з аудиторією. Навіть на якихось прийомах. От приходить Демі Мур зі своєю чихуахуа, і перше, що відбувається, — Фродо знайомлять з цією собакою. Це теж корисно.
І ще він розганяє всі гелікоптери, літаки, тому, коли питання до Фросіка, я можу дати йому мікрофон і шепнути: «Фросік, літаки», — і він гавкає в мікрофон. Це важко для нього, але він, як і всі ми, має у своїй душі відповідальність.
— Ви брали участь в оскарівській кампанії, мали давати десятки, якщо не сотні інтерв’ю. Це відбувалося з перекладачами?
Слава Леонтьєв: Наша англійська почалася з того, що на початку травня я пам’ятав добре лише назви днів тижня і місяців. На цьому впевнена англійська закінчувалася. Пола в якийсь момент сказала: «Досить. Ви ж зі мною якось спілкуєтеся? Аудиторії треба ви, а не перекладач», — і просто прибрала перекладача. І якби ж це було з аудиторією, а ми почали з радіоінтерв’ю в прямому ефірі.
Я заспокоївся, коли почав повністю розуміти питання. Це відбулося кілька місяців тому, а раніше мені потрібен був перекладач з англійської на англійську. Хтось поруч зі мною, Брендан чи Пола, переказували запитання, якщо воно було заскладне.
На початку був медіатренінг, де мені пояснили, що в короткому спілкуванні з кореспондентом є дві головні ідеї. Перша, що, розмовляючи з кореспондентом, я спілкуюся не з кореспондентом як таким і що в мене немає завдання зробити його щасливим, — я звертаюся до аудиторії крізь нього. І друге, що на будь-яке запитання можна відповідати будь-що, що ви хочете розповісти. Якщо запитання дурне, ви можете просто сказати: Let me tell about how we film… і так далі. Але тепер я дійсно розумію, про що питають.
«Порцелянова війна» в українському прокаті з 6 березня.
