Іспанський художник Пабло Вальбуена представляє в МОТ у Києві свій новий проєкт «Примарна поезія», у якому співпрацює з трьома українськими поетами та поетками — Остапом Сливинським, Іриною Цілик та Любою Якимчук. Він поєднує поезію та архітектуру, використовуючи світло та звук для створення сучасних ритуалів. Глядач бачить на екрані пошкоджені під час війни Росії проти України об’єкти, оформлені цифровим світлом у супроводі закадрового голосу українських поетів.
«Голоси поетів, які переживають війну та пишуть про неї з її початку у 2014 році, візуально трансформують ці простори та будівлі, — пояснює Вальбуена. — Поети особливо чутливі до того, як ми колективно створюємо смисли, і можуть виявити зміни раніше та точніше». Він цитує Іллю Камінського та Збіґнєва Герберта, які переконані: «поет — це як індикатор психіки нації. У їхніх руках мова стає інструментом культурного та життєвого опор».
Згадує в контексті роботи Пабло і українського живого класика — поета та письменика Сергія Жадана. «На запитання про те, чи можлива культура під час війни, Жадан відповів, що “культура не лише можлива, а й потрібна як ніколи… Культура — це те, що робить нас людьми. Коли культури немає і залишається порожнеча, її місце займає страх”».
Продовжуючи тему поетів, які фіксують психічний стан країни, літературознавиця та літературний критик Ганна Улюра на прохання DTF Magazine розглядає постать одного із ключових героїв сучасної української літератури — Сергія Жадана. І розбирається, як Жадану вдається зафіксувати, розкрити і пояснити світові у своїх роботах українську ідентичність
«Я себе почуваю, як ріка, яка пливе проти власної течії». Це говорить не Сергій Жадан, я цитую слова одного з його героїв — з найпершого роману Жадана «Депеш Мод».
Троє друзів рушають на пошук четвертого, у нього вітчим наклав на себе руки і тепер Саша має встигнути на похорон, а Саша ж десь запропастився, як на зло. Молоді хлопці з 1990-х — їм треба терміново дорослішати, тут же, між ними і смертю більше не залишилося перепони: генерація батьків добровільно вийшла з гри, але гра ж то триває і без «дорослих на стрьомі». От з цього роману і є ця цитата.
Сергій Жадан — безперечно в центрі актуального канону (в тісній, але здебільшого добрій компанії). Шаленої працездатності і дуже різнобічних талантів автор. Не знаєте Жадана-поета, то знаєте Жадана-перекладача, не знаєте його прози, то знаєте його пісні, бували на його виступах, чули його радіо ефіри, бачили вистави за його п’єсами, відвідали оперу, до якої він писав лібрето, а ще його можна побачити в кінострічках, коли таке бажання виникне. П’ять романів. Тринадцять книжок поезії. Твори Сергія Жадана активно перекладають, скажімо, тільки 2018 року (хороший для літератури рік був) одинадцять його книжок вийшли іноземними мовами. Фаворити в цьому сенсі, либонь, два романи — «Ворошиловград» і «Інтернат», мабуть, для іноземного читача Жадан — насамперед прозаїк (тоді як для нас — насамперед поет, припущу). Премій Жадан зібрав так само у годній комбінації: українські, польські, австрійські, німецькі, швейцарські, британські — за окремі книжки і за весь доробок.
Говорить про одночасне буття річкою, яка існує як річ-в-собі доти, доки існує течія, і буття тим, що чинить спротив течії, не сам Жадан, звісно, а його герой; та все рівно варто прислухатися, може, щось цікаве почуємо.
«Ворошиловград»
Герману тридцять. Герман історик, але живе з політичного консалтингу. Нормальне життя. Гєра — з маленького містечка на Донбасі, там залишився брат. У брата є заправка, яку зараз намагаються відібрати злочинці. Заправка занедбана і дохід приносить мізерний, але вона розташована в стратегічно важливому місці — сто метрів від траси на північ. Гєра отримує повідомлення, що брат зник і заправка залишилася на робітників. І що прикметно, Коча — працівник, залишений «на господарстві» — розказує, як брат, певно, втік до Амстердама чи то Берліна.
Герман же збирається додому, насправді не знаючи, що має робити. Під час вдало пережитих наркотрипів і невдалого метання між спраглими жінками до Гєри приходить усвідомлення: своє треба боронити. Він вступає у відкритий конфлікт з бандою, що складається і з зайд, і з місцевих запроданців.
В романі є один персонаж — колишній наркозалежний, нині проповідник. Він коментує пригоди Гєри чудернацькими проповідями. Одна з них — про пророка Даниїла, якого кинули в печеру з левами, але Господь замкнув звірам пащі і пророк вижив. Тут є жарт на випередження: в одній зі сцен Гєра, Травмований і Коча (власне вони і вийдуть проти рейдерів) грають в футбол, Гєра розкаже, що вони були таки вправні, як африканці мисливиці, котрі ганяють по савані левів. Між тим Пресвітер притчу про Даніїла злегка корегує: втручання Бога не знадобилося, левів ніхто не позбавляв інстинкту нападати, вони просто побоялися напасти на цю людину, бо людина була страшнішою за лева — смиренною, вольовою, мотивованою, цілісною, такою, що щиро вірить в свою міць і в підтримку ближніх. Ну а ще «леви його не чіпали тому, що він дихав вогнем».
Поки Спаситель десь забарився, пророки вчяться поволі дихати вогнем. Леви на підході.
«Інтернат»
Саме на цю книжку Жадана очікували, затамувавши подих — роман «Інтернат» мав стати нашою «головною» прозовою книжкою про війну на Сході. В певному сенсі, так воно і є: перед нами постала локальна війна біблійного масштабу (і ні, в цьому нема протиріччя), війна-передвіщення.
На безіменній станції біля неназваного міста живе Паша. Йому тридцять п’ять, він учитель української мови. Роботу не любить. Батька не розуміє. Сестру-близнючку боїться. Мати померла. Нині в його краях міняється влада: українські війська пішли і заходять інші — вони теж не названі. Паша не воює, бо це не його війна, хай-но ті всі без нього казяться за щось. Він живе і по всьому. Та він і не воюватиме — інвалід: має проблеми з правою рукою.
В місті неподалік, в інтернаті, у Паші є племінник-підліток Саша. Саша — епілептик, з міста його треба забирати. Паша рушає до міста, що знаходиться в облозі. Ця його дорож до міста і назад триває три дні. То не три дні, коли був мертвий зраджений людьми Спаситель, щоби потім воскреснути. Це три дні, які Іона провів у череві кита: стільки часу пророку знадобилося, щоби прийняти волю Бога, прийняти своє призначення і почати діяти. Три дня є у Паші, щоби зрозуміти, чия ж це зрештою війна.
Є такий фрагмент в романі. Діти в інтернаті переховуються в підвалі. Стіни там всуціль заклеїли радянськими плакатами, як ховатися від артобстрілів і бомбування (наочні застосунки цивільної оборони). А директорка інтернату ще й прокоментує додатково: «Цей підвал будували як бомбосховище. На випадок третьої світової. Спеціально для нас». Підвал в інтернаті на сході України, де можна пересидіти Третю світову з радянської агітацією на стіні. Не вийде пересидіти.
Всю історію, яку розказує «Інтернат», ми бачимо очима Паші, окрім фінальної сцени, тут вступає Саша. Сашко заносить до хати напівживе цуценя, підібрав по дорозі: «Виросте — всіх порве». Хворий нарваний підліток із важкою битою, якого врятували з тих підвалів ціною життя того, хто йому замість батька. О так, те цуценя виживе, виросте і порве, дасться бачити.
«Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава»
А 2015 року вийшла таки головна книжка — найкраща (на сьогодні) книжка Жадана і одна з найкращих книжок поезії сучукрліту «Життя Марії». Від першого до останнього віршу в ній — дев’ять місяців: від Благої звістки до народження Спасителя, які вмістили Революцію гідності, анексію Криму, початок АТО, перші криваві бої на Сході.
«Наші діти, Маріє» відриває збірку, це один із ключових віршів в книжці. І він лютий той вірш, жах який лютий.
Якесь неперсоніфіковане ми — трагедійний хор — волає до Матері Божої: наші діти ростуть, як трава, мають чорні спрацьовані руки, мають тимчасові адреси, шанують свої закони. Вони ростуть там, де впало дике насіння і не можуть нічого змінити, не хочуть нічого міняти. Бо «які можуть бути зміни в тому, чого не існує»? І чого вони всі хочуть від наших дітей?! А от твій син Маріє говорить дивні речі, мовляв, вороги народжуються, коли ти ставишся до інших, як до ворогів. І несе тими словами порятунок. Дурниці несе твій син, Маріє, ми своїх ворогів знаємо, знаємо, хто їх привів на наші поля. А син твій говорить до чужих, не до нас. Але, знаєш, хай-но би він колись на наші землі повернувся, щоби врятувати — ні, не нас, але наших дітей.
З 2015 року наша література осмислює причини початку війни: що не так зробила генерація батьків, що їхні гріхи тепер на собі вивозять діти? Ми знаємо, хто винний і ким є наш ворог, ми ще не знаємо, хто ми самі в тому тлущі зла. 2015 року нам ще складно назвати себе жертвами. Діти-нібито-трава чекають на спасіння ззовні, вони ще навчаться чекати на відплату, до якої докладуться самі, але не зараз, іще не зараз.
«Хлібне перемир’я»
П’єса Жадана починається десь цієї митті, коли закінчується його вірш про дітей Сходу. Літо 2014 року. Але тепер ми, уже почувши розлючений відчайдушний крик матерів, матимемо змогу почути і дітей. Ну бо матері померли, буквально. Молити про посередництво Божої матері, здатної умилостивити Христа, уже нема кому. Тепер сам-на-сам: Ти і твій Бог, і хай-но би той Бог нині був милістю, а не гнівом.
У Толіка і Антона щойно померла мама. Тридцять-з-чимсь Толік і його старший брат Антон застрягли в будинку, до центру — десять кілометрів пішки, а обхід — всі п’ятнадцять, міст зруйнований, на той бік — тільки вплав. Це при тому, що на собі доведеться нести мертве тіло. Антон, що має бізнес у місті — торгує на рику м’ясом, приїхав ховати матір, «жінку трудної судьби». Покійниця лежить на другому поверсі. На першому — ридають-бухають її дорослі сини. Навколо горить — зайнялися поля, що з них так і не встигли зібрати урожай.
З кожним новим персонажем у п’єсі прибуватиме слів на позначення паски, безвиході, глухого куту, щоб зрештою прозвучало слово «мишоловка» і залишилося тут до самого кінця:
«Коля. І я не знаю. Дивна у нас війна получається, да? Ні народити нормально не можна, ні похоронити. Сидимо, як у мишоловці. І ніхто ні при чому.
Толік. Ти про себе краще говори».
Ще більше синонімів до слова «пастка», ще більше! А між тим триває те саме хлібне перемир’я, яке оголосили начебто для того, щоби фермери могли зібрати урожай. А поля горять. І зайнявся дім. Дорослі діти мертвих матерів зачиняються на другому поверсі в кімнаті з тілом — і міцно закривають за собою двері.
Дихати в світах, де виживають герої Жадана, стає не просто складним, це стає злочином: кожен твій вдих означає, що хтось поруч помре на один вкрадений ковток повітря раніше.
Урок вивчено. Зараз!
«Я не знаю де вам жити і як вам бути»
Кожен письменник — хоч-не-хоч — пише той самий твір. Сергій Жадан тут не виключення: кожна наступна його книжка підхоплює і розвиває якусь думку з попередньої. Так плететься така собі маскувальна сітка, розміром 603 628 кв.км. Його історія — про мить, коли до дзенпофігістів різного штибу приходить необхідність вибрати сторону в конфлікті, коли треба діяти. Взяти на себе відповідальність за життєвий вибір — це значить, подорослішати. Ми не говоримо словами Жадана, певно, але вони точно фіксують наше дорослішання як політичної нації. І агов яке ж воно нам випало непросте те зростання.
«Звідки ти, чорна валко, пташина зграє…» Сергія Жадана, шедевральний твір 2014 року. Люди втікають із міста, зруйнованого, стертого на порох, яким вони набили тепер свої валізи. Вони питають у капелана, в чому їхня провина і в чому їхнє спасіння. Він натомість обіцяє гідну розплату і втішає тим, як уміє:
«Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило»
Все.
