Революції та війни міняють літературу: її мову, героїв. Яким були мейнстрімні герої у прозі останніх десяти років, коли Україна переживає значні суспільні трансформації? Найперше — вони були молодими. Уособленням країни і настроїв, мрій і переживань, апатії, зневіри або ж рішучості, вони тікали звідси або повертались сюди у найтрагічніші моменти, вони любили і досліджували власну сексуальність, позбавлені упереджень і відкидаючи поняття норми.
На прохання DTF Magazine літературна критикиня Ганна Улюра на прикладі деяких клювочих українських романів розглядає трансформацію молодого героя та героїні, а так і сучасного покоління
В українських книжках діють переважно персонажі, яким от-от виповниться чи щойно виповнилося тридцять. Словом, люди від 25 до 35 років. І це зрозуміло, бо більшість тих, хто активно працює в літературі, мають такий же вік.
Проте тридцятирічний у 2010-му і тридцятирічний в 2020-му. Напевно, вони матимуть різні цінності й вимоги до себе. Та й книжки про них різняться. Це книжки до і після революції, до і після війни, до і після великої війни. Під таким кутом я й вирішила поглянути зблизька на кілька знакових наших романів. Книжки абсолютно невипадкові: вони не вичерпують різноманітного пейзажу літературних 2010–2020 років, але кожна з них свого року наробила галасу й має потужні фан-бази.
Як автори змальовують молодих людей, як виводять тих бідаків з їхніх криз дорослішання, чи дозволяють їм розвиватися й на яких умовах, чого письменники, зрештою, хочуть від своїх пересічно тридцятирічних героїв?
2010
«Музей покинутих секретів» Оксани Забужко
Хто герої роману і чим живуть. Діти холодної війни. Живуть у дивному упереджені, що саме їхню генерацію позбавили молодості. 2003 року в Києві журналістка Дарина Гощинська бачить фото бійців УПА. Жінка на фото захоплює її думки. Дарина починає розслідування. Отак вона знайомиться з антикваром Адріяном Ватаманюком: та жінка з боївки на фото була його двоюрідною бабцею. Дарині під сорок, Адріян на п’ять років молодший. Між Дариною і Адріяном починається роман, а чоловік тим часом бачить сни про Львів 1940-х.
1943 року у Львові Олена Довганівна зустрічає на вулиці Адріяна, який втікає від гестапо. Вони — товариші по юнацькій спілці ОУН, нині обоє в підпіллі. Адріян усе ще до нестями закоханий у Гелю. Їм по двадцять три. У двадцять сім вони загинуть. Від Адріяна народить інша жінка, а Геля стане за дружину іншому чоловікові. «Дзвінка» та «Звір» були в одній боївці і в любовному чотирикутнику, пов’язані в смерті й після неї.
Тут молодість — це здатність на самовідданий учинок, люди старшають і робляться боягузами.
Що роман говорить про покоління. Між Дариною і Гелею — одна генерація, батьки, які мали б передати онукам знання про долю дідів. Не вдалося. «Люди залишають по собі історії», — наголошує Дарина. Хто не годен стати «сторі», той залишається легендою, примарою чи чужим спогадом. Аж тоді дорослішаєш, коли нагромаджуєш критичну масу чужих спогадів. Якщо, звісно, доживеш до того дорослішання.
Чин молодих людей у 1940-х мав би зробити сильнішими їхніх нащадків: вони могли б жити коштом утраченої юності тих молодих людей у боївках. Але жити їм заважає успадковані від батьків страх і бездіяльність.
І про цю бездіяльність щось важливе знають уже герої Жадана.
«Ворошиловград» Сергія Жадана
Хто герої роману і чим живуть. У Харкові 2005-го тридцятирічний Герман Корольов прокидається від телефонного дзвінка. Гєра — історик, заробляє на життя політичним консалтингом (цинік він ще той), живе в Харкові, але походить з маленького містечка на Луганщині. Вдома залишився старший брат і заправка, що нею опікується брат і яку намагаються відібрати бандити. Власне, телефонують Гєрі повідомити, що брат зник. Подався, мовляв, потай кудись у Нідерланди, а заправку порають двоє робітників, яким потрібна допомога. Герман їде додому.
Брат нібито в Нідерланди втік не випадково, бо подальший сюжет навіяно ароматичними сумішами: то Герман у футбол з мертвими однокласниками грає, то жере з працівником заправки китайську отруту для тарганів, то бере участь у гротескних релігійних обрядах місцевої секти, то в наркотрафік устряв, то повстає проти банд, боронячи своє право на заправку. І що характерно: всі чоловіки шанують Германа, всі жінки хочуть Германа.
«Ворошиловград» — безперервний внутрішній монолог Германа. Можна легко припустити, що все від дзвінка на початку — вологі фантазії Гєри.
Що роман говорить про покоління. Сидить він собі в квартирці — у компанії таких же недозрілих друзів. Аж тут навалилася потреба переосмислити буття, вдарила в голову криза тридцятирічного віку, яку й засвідчив телефонний дзвінок. Старших більше нема, зникли всі, виїхали в Нідерланди. Рішай собі, мовляв, тепер, Гєро, все сам. І далі роман дає два рівноцінні варіанти подій: Герман їде додому й захищає там свою землю або Гєра хапає трипи про те, як міг би захистити свою землю. Але! Думка про те, що своє треба боронити, вже прорізалася.
2012
«Відлуння: від загиблого діда до померлого» Лариси Денисенко
Хто герої роману і чим живуть. Марта живе в Берліні. Місто це для неї незатишне — суцільні потоки автівок. У Марти є друзі — давні й не дуже. Насамперед колега-угорець і бойфренд з Австрії. Чоловіка звела з родини полька, а поради йому дає дядько-турок, що народив сина Бонапарта, який читає промови про чистокровних арійців, але воліє видавити себе за темношкірого француза.
Тривожне те берлінське розмаїття, наче місто просто хизується інклюзивністю, приховуючи насправді щось мерзенне. Власне, Марта має справу з кримінальними злочинами на ґрунті расової ненависті. Берлін гібридний. Він щосили чіпляється за того Ріхарда Вагнера, яким відлунюють загачені вулиці, але ідентичність берлінців пливка й мобільна — на ній далеко не заїдеш. І гібридність цю аж ніяк не можна назвати благом, бо вона веде людину до втрати себе.
Якось Марта дізнається родинну таємницю. Її дід-барон загинув 1943 року під Житомиром. Дідом-нацистом родина особливо не пишалася. Та історія ця брехлива. Дід сконав 2011 року в психіатричній лікарні, вважаючи себе євреєм, який уцілів під час Голокосту. Марта має професійний хист до розслідування. А ще вона певна: правда про діда — то правда й про неї. Тому її конче треба дізнатися. Берлінська пані сідає в літак і летить в Україну шукати відповідей на питання: «Хто я така?».
Що роман говорить про покоління. Ідея того, що нас формують родинні історії, яких ми (до пори) не знаємо, в українській літературі 2010-х набирає сили й залишається головною темою аж до кінця 2020-х. Дорослішання тут буде прямо пов’язане з розкриттям родинних історій. Це така собі невротична літературна зрілість, підживлена «травмою третьої генерації»: діди накоїли — батьки промовчали — онуки відбувають і за дідів, і за батьків.
2013
«Соня» Катерини Бабкіної
Хто герої роману і чим живуть. Соня любить водити авто, якому стільки ж років, скільки й самій Соні. А ще малювати й узимку запарювати чай з травами, які вона збирає влітку. Грошей у Соні нема й ніколи не було (це перше, що вона про себе розказує незнайомцям), але жити їй подобається й так. Мити двічі на рік вікна й купувати речі в секонді. Соня закохується в Луї — француза, що провадив в Україні якесь дослідження. Вони їдуть відпочивати до Парижа, Соня вагітніє, Луї вшивається.
Вагітна Соня оселяється у свого шкільного приятеля Пуха. Саша Вертипух, сором’язливий тихий хлопець, у школі чомусь нікому не подобався, хоч і був до всіх лагідним. А Соня його любила й терпіла. Пух сім років живе разом з Порохом, Женею Вертипорохом, теж колишнім однокласником. За це хлопців гудять родичі й друзі.
Соня привчається спати між Пухом і Порохом, потай цілується з Пухом і цілком задоволена бути третьою в родині (куди її не кликали). Тріо вирішує попросити притулку в католицькій Польщі, адже і геям, і самотнім матерям там, очевидно, буде легше жити, ніж в Україні (це не сарказм, бо надворі 2013 рік). Вони подаються на навчання в Польщу й повертатися не планують.
Що роман говорить про покоління. Як саркастично розказує злегка юродива героїня іншого тоді популярного роману «Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук: «Мусиш терміново вчити англійську і сумувати за Україною до кінця своїх щасливих багатих днів».
Література присмеркового початку 2010-х чимраз частіше шукає причин, чому молоді люди мають жити й працювати в інших країнах, і не знаходить відповідей. А молодь тим часом і далі мусить шукати себе по той бік кордону.
2014
«Червона зона» Артема Чапая
Хто герої роману і чим живуть. Тоні Ципердюкові двадцять шість років. Останні три він живе в червоній зоні. 86 % населення — у червоних зонах, решта (жирики звуться) — у зелених. Кордони між державами зберігаються, але більше важать стіни під охороною, що розділяють зони. Зелена зона — підприємництво й гроші, поділені між чотирма корпораціями, червона — злидні та хвороби.
Друга половина XXI ст. Тоні був журналістом, коли він однієї ночі заступився за батька й випадково вбив полісмена. Тоні змушений переховуватися від кари в червоній зоні. Там він зустрічає Уміду. Вона трохи старша за Антона й значно зріліша. Уміда належить до підпілля, яке викрадає в зелених ліки для червоних. Тим часом у червоній зоні з подачі юнаків починається повстання. Згодом до протестів приєднуються старші. «Молоді б’ються по-справжньому», — фіксує цей момент Уміда.
Що роман говорить про покоління. Тривалість життя в зонах різниться: якщо Тоні в зеленій — юнак, то в червоній — середнього віку. Цей розвив героєві доведеться швидко долати, ще й в екстремальній ситуації — революційному протистоянні. Тут від молодості вимагають дій, а від зрілості — готовості підтримати дії молодих.
2016
«Танжер» Йвана Козленка
Хто герої роману і чим живуть. В Одесі кінця 1990-х живе собі Орест. Йому років двадцять п’ять. Він привабливий, талановитий і ніжно любить своє місто. Орестом зацікавився заїжджий кінопродюсер і пропонує йому знятися в любовній драмі «Танго втрьох». Головні герої цієї стрічки — Сашко, Гео та Іта. Режисер і сценарист знімають кіно й обидва закохуються в головну акторку. Між ними трьома починається роман, і це все в Одесі 1920-х. Орест погоджується зніматися. За методом Станіславського Ореста занурюють в ситуацію: його спокушає акторка Марта, закохана, своєю чергою, в продюсера, що накинув оком на Ореста.
«Танжер» — твір про пізнання сексуальності, але не тільки про це. Десь так до середини 1950-х Танжер (порт, до речі) контролювали одночасно чотири держави. Його формували чотири національні культури. Пустелі й моря Танжера перегукуються зі степами й морями Одеси. Аналогія між Танжером і Одесою елегантна.
Він любить жінку й чоловіка. Чи треба вибирати якусь одну стать? Він живе в 1990-х і в 1920-х. Чи треба обирати один час, якщо є можливість жити відразу в двох вимірах? Він творець (Орест змальовує нам свою Одесу). І він інструмент творця (актор усе-таки)… Усвідомлювати себе в кожній ролі, яку граєш, — це теж дорослість.
Що роман говорить про покоління. У просторі цього знакового роману молодість відкидає спробу соціального тиску на неї. Самовизначення тут дорівнює збереженню себе. Танжер — це ще й сам Орест (не лише Одеса), який намагається зберегти під тиском старших і сильніших свій «нейтральний» статус. Ми вперше його побачимо, коли він виходить з моря. Вода стікає по його тілу. Який же він? Важко сказати. Пливкий, неоформлений.
2017
«Земля загублених, або Маленькі страшні казки» Катерини Калитко
Хто герої роману і чим живуть: Дівчина Лала перевдягається хлопцем і йде на війну слідом за коханим. Лала — юнка-сирота, її всиновили добрі люди в Змієвій Шиї. «Воно чуже виросло», — так про неї говорять. І воно справді чуже.
Місто-фортеця, де живе Лала, має Східні й Західні ворота; через них прокрадаються вороги, що оточили місто. Дівчині в такому місті небезпечно, тож названі батьки перебирають Лалу за хлопця й виховують як чоловіка. Лала має братів — біологічних чоловіків. Вона надто тендітна, щоби бути воїном, тому стає водовозом. В її місті водовозом бути почесно, бо воду городянам везуть з таємничого гірського озера Кам’яне Око.
Фортецю вкотре беруть в облогу, і Лала допомагає ворогам захопити місто через оту дорогу до озера. Вона зраджує, бо закохалась у ворожого воєначальника, що з першого погляду розпізнав у ній жінку. Є ще момент: Лала — зеленоока білявка (як вороги міста), її брати смагляві й чорноокі. Можливо, Лала в Зміїній Шиї була не вихованкою, а заручницею
Ідентичності набувають, досвід конструюють. Народжуєшся жінкою, але виховують тебе хлопцем. Народжуєшся належною до одного народу, але тебе навчають ненавидіти цей народ. Волієш любити, а мусиш убивати… Гепіенду цій історії не світить.
Не всяка належність — благо: визначаючи себе належними до певної статі чи раси, ми добровільно себе обмежуємо.
Що роман говорить про покоління. Цей сюжет розгортається в рамках між двома темами, провідними для української літератури другої половини 2010-х — між безпекою і невизначеністю. Ми чекаємо гіршого, а коли нічого лихого не трапляється, опиняємося сам на сам з невизначеністю, що, зрештою, нас і руйнує. Коротше це можна сформулювати так: «Нічого доброго з нами більше не станеться, а що з нами буде — неясно».
2018
«Твій погляд, Чіо-чіо-сан» Андрія Любки
Хто герої роману і чим живуть: Ужгород. Ралука — молода жінка-румунка, яка щойно вийшла заміж за українця Марка. Пара була щаслива й закохана. Ралука й Марк недавно закінчили Варшавський університет (то була друга освіта), лаштували затишну домівку й марили про безтурботне життя. Але вночі на небезпечному пішохідному переході Ралуку збило авто: за кермом був п’яний водій. Вона помирає дорогою в лікарню. Водія беруть під слідство, але ним виявляється місцевий суддя Микола Зінченко. Суддя відмазується. І тоді Марк береться до помсти.
Марк — аналітик. Він навчений мислити стратегічно й розробляти точні дійові плани. Усе як слід спланувавши, горе-кілер довго вагатиметься, переходити нарешті до дій чи ні. Він без упину ретельно досліджує Миколине життя. Стосунки з суддею, що про них сам суддя й не здогадується, становлять сенс буття Марка. Для нього вони навіть глибші за його кохання до прекрасної Ралуки. Адже так хочеться думати, що уподібнюєшся до того, кого любиш, але, кінець кінцем, робишся тим, кого ненавидиш.
Що роман говорить про покоління. Марк вагається, гамлетує, рефлексує… Словом, так нічого й не робить. Він переживає втрату, мріючи про помсту-відплату. В чому найбільша проблема? Він і не подумав, що Микола може бути невинним. Тридцятиліткам у другій половині 2010-х довелося хутко старшати. І саме нерішучість стає в літературі хворобою їхнього зростання.
2019
«Добрі новини з Аральського моря» Ірени Карпи
Хто герої роману і чим живуть. Рита, Богдана, Маша і Хлоя живуть у Парижі, опинившись там за різних умов, але час від часу перетинаються. Їх разом у фіналі зведе теракт, про нього повідомляють уже на перших сторінках. А тому історії дівчат-українок у Франції читаються крізь призму системного насильства, ба навіть системного залякування, за яке хтось мусить відповісти. І якщо ти не жертва, то, можливо, ти джерело зла.
Богдані ще немає двадцяти. Заможні батьки послали дочку на навчання. Богдана прогуляла гроші, закохалася в негідного хлопця й подалася в мандри Європою — заради втіхи. Вона повія. Каже, що займається проституцією на добровільних засадах.
Маша колись брала участь у групі Femen, нині без роботи. Їй двадцять сім. Має багатого покровителя, але закохалася в одруженого чоловіка з помірними доходами.
Риті трохи за тридцять. Невдалий шлюб, двоє дітей, двоє одружених коханців. Рита веде успішний бізнес, що його оплачує перший коханець.
Хлої двадцять п’ять. Вона нікому не відома рок-співачка, її хіт нахабно вкрали. Хлоя придумує план: їде в АТО, звідки повертається з поцупленою зброєю і влаштовує масову стрілянину. Нині вона в Парижі, переховується після скоєного.
Що роман говорить про покоління. Аральське море знищили, але на деяких ділянках раптом почала з’являтися вода — природа сама себе відновлює. Власне, ця книжка про чотирьох молодих жінок, які потрапили в гострі ситуації, розмірковує над тим, що криза — ідеальні умови для саморозвитку. Міняйся або помри.
2021
«Хто ти такий?» Артема Чеха
Хто герої роману і чим живуть. Черкаси, 1990-ті. Бабці за п’ятдесят, вона працює на хлібозаводі — одному з небагатьох підприємств, де ще видають платню. Мама перебивається вчителюванням, викладаючи мову й літературу, а тоді тікає в Київ, щоб заробити на мережевому маркетингу. Тато раз по раз їздить на заробітки й намагається крутити бізнес, але все закінчується або тюрмою, або лікарнею, де він невдовзі й помирає. Тимофія фактично виховує бабусин коханець — єдиний дорослий чоловік поруч із хлопцем. Ліда приводить додому Фелікса, недавно комісованого після контузії в Афганістані. Тимофій ним гидує і водночас чарується. Фелікс — колишній військовий з радянської династії кадебістів, десантник і контррозвідник, одружений, страшенно питущий і безмежно харизматичний. Він агент хаосу в цій і без того далекій від норми родини.
Автор згадує Фелікса і в іншій книжці — «Районі „Д“». Районом «Д» зветься глухий спальник у Черкасах, де живуть герої Чеха. Наприкінці «Району „Д“» Тимофій, який щойно демобілізувався, повертається з АТО в район «Д», звідки тікав правдами-неправдами, і починає там чогось чи когось шукати.
Фелікс — реальний персонаж з Чехового дитинства, якого звуть Пилипом. Його Чех також шукає. Роман називається «Хто ти такий?». Цю репліку кричав розмовникам п’яний Фелікс перед тим, як почати бійку. Те саме прокричить у фіналі роману вже дорослий Тимофій, пам’ятаючи про досвід знищеної війною людини. І тепер він надзвичайно боїться повторити цей шлях.
Тимофій повертається спогадами до життя з Феліксом. Нині Тимофієві тридцять, і він усвідомлює, що сам може обернутися на того шаленця зі свого дитинства.
Тимофій повертається спогадами до свого дорослішання з Феліксом. Тимофію тридцять: і він боїться побачити, що став тим безумним зі свого дитинства.
Що роман говорить про покоління. Родинні історії півтора десятиліття давали нашим героям матеріал для порівняння: дізнайся про подвиги дідів, стань кращим, дізнайся про помилки дідів, навчися прощати. Наприкінці 2010-х такі занурення в минуле почали жахати: знання про помилки дідів не вберегли від їх повторення. Адже успадковані травми нікого не роблять ані кращим, ані міцнішим.
11 квітня 2024 року в прокат виходить фільм «Я і Фелікс» Ірини Цілик, знятий за романом «Хто ти такий?». Одну з голвоних ролей виконав Андрій Чередник — син Цілик та Чеха.
2023
«Драбина» Євгенії Кузнєцової
Хто герої роману і чим живуть. Весна 2022 року. Толікові за тридцять. Він живе в Іспанії і працює в ІТ. Він щойно заїхав у будинок своєї мрії, який нарешті собі купив. В Україні точиться повномасштабна війна — і той будинок стає притулком для купи родичів-утікачів, що доводять Толіка до сказу. Тепер на утриманні Толіка дядько Анатолій Степанович без ноги на інвалідному візку, мама Ліда з двома кицьками, старша сестра Іруся, її подруга Поліна з депресією і двоюрідна тітка Григорівна з собакою. Толік не хоче брати на себе відповідальність за переляканих людей, старших за нього.
Драбина з назви — кумедний і точний елемент до портрета Толіка. В оселі — три поверхи, його кімната-кабінет — на другому. Дійти від вхідних дверей до дверей своєї кімнати хлопцеві не вдається: хтось із мешканців неодмінно зажадає його уваги. Тож Толік поставив під вікно драбину, приховав її в кущах і піднімається нею до своєї кімнати. Усі знають про драбину, але воліють удавати, що нічого не знають.
Більшість рідні повертається додому. В Іспанії залишається тітка, якій немає куди повертатися, а Толік, швидко й небезпідставно дорослішаючи, починає волонтерити для фронту. Чому? Бо треба. Ніщо в характері чоловіка не вказує на те, що йому небайдуже до своїх рідних чи своєї країни. Але просто треба щось робити — от він і робить. «Бо всі ми у ці дні — одна велика родина», — ці слова говорить Толіків бос-американець, що недавно знайшов собі бабусю з Одеси й проголосив себе українцем. У цій поспіхом маніфестованій родині тепер тридцятирічні пофігісти стають патріархами. Ну, бо треба.
Що роман говорить про покоління. У прозі 2020-х уже видно те, що болить найбільше. Рішення, які ми мусимо ухвалювати, називають тут свідомими й дорослими. Тепер мудрими дідусями стають ті, кому ледь за тридцять. Дитинство точно закінчилося.
Проєкт «Strategic Media Support Program» реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.
