Ніколас Віндінг Рефн — король неонового світла, гіпнотичних довгих кадрів і кінематографічної жорстокості. Цього року він повернувся до Каннського кінофестивалю з першим за десять років фільмом — стрічкою «Її особисте пекло» (Her Private Hell).
Ще одна знакова дата для Рефна та європейського артгаусного кіно — 30-річчя його режисерського дебюту, гангстерської драми «Дилер» (Pusher). З цієї нагоди всі фільми трилогії були відреставровані у якості 4K та представлені в окремих кінотеатрах Північної Америки.
DTF Magazine розповідає, як трилогія «Дилер» ознаменувала зародженням стилю Рефна і чому кримінальний світ і персонажі-аутсайдери так приваблюють режисера.
«Дилер»
Pusher, 1996
Ідея «Дилера» сформувалася під впливом американських кримінальних драм. У 1996 році Ніколас Віндінг Рефн, надихаючись «Злими вулицями» Скорсезе та «Французьким зв’язковим» Фрідкіна, написав сценарій короткометражної стрічки.
Він хотів зняти її як частину вступної заявки до кіношколи. Проте сюжет розростався й зрештою набув таких масштабів, що замість підготовки вступної роботи Рефн вирішив спрямувати всі ресурси на повнометражний фільм.
Події стрічки розгортаються протягом тижня й зосереджуються навколо дрібного наркодилера Франка (Кім Боднія), який разом зі своїм напарником Тонні (Мадс Міккельсен) мусить повернути величезний борг сербському наркобосу Міло (Златко Буричу).
Хоча данські режисери й раніше знімали кримінальні історії (згадаймо хоча б «Елемент злочину» Ларса фон Трієра), «Дилер» вважається першим данським гангстерським фільмом.
Рефн згадував: «Існувало уявлення, особливо коли вийшов перший „Дилер“, що Данія — це країна Ганса Крістіана Андерсена та „Русалоньки“, Денні Кея, соціалізму, порнографії та найщасливіших людей у світі. Усе це правда, але, як і в будь-якому міському середовищі, є й зворотний бік медалі. Гадаю, люди забувають, що події „Гамлета“ також відбуваються в Данії. У нас також є всі темні сторони людства, але не було заведено торкатися цих тем чи звертатися до таких персонажів, коли я знімав першу частину».
«Дилер» допоміг запустити кар’єри Рефна, Бурича та Міккельсена в кіно (останній до цього з’являвся лише в театрі та одному короткому метрі), та головною зіркою фільму став Кім Боднія.
Тепер Боднія найбільше відомий широкій аудиторії завдяки ролі Костянтина в серіалі «Вбиваючи Єву». Проте в 1990-х він уже був зіркою данського кіно, тож його участь у проєкті привернула увагу до незалежного фільму режисера-дебютанта.
Цікаво, що Боднія доєднався до проєкту в останню мить. До цього на роль був затверджений інший актор — Андерс Нюборг. Проте під час репетицій Рефн залишився незадоволений його грою, вважаючи актора занадто спокійним і невиразним. Тож за два тижні до початку зйомок він звільнив Нюборга й запросив Боднію, який погодився на роль без репетицій.
Рефн свідомо збирав команду з людей зі свого оточення. Якщо головні ролі виконували професійні актори, то в другорядних часто знімалися друзі режисера та люди, які добре знали вуличне життя.
Сам Рефн теж мигцем з’явився у фільмі — в ролі Браяна. А Славко Лабович, який зіграв бандита Радована, був знайомий із сербським воєнним злочинцем Жельком Ражнатовичем і навіть надав його плакат для сцени у штабі Міло.
Довгі гіпнотичні плани, неонові вогні, насичені кольори та спалахи насильства стали візитівкою Рефна — значною мірою завдяки таким фільмам, як «Драйв», «Неоновий демон» і «Лише Бог прощає».
У «Дилері» ж помітен лише відгомін цієї естетики: яскрава палітра і кров уже присутні, але візуально стрічка тяжіє до іншого напряму данського кіно — «Догма 95».
Це пов’язано з тим, що Рефн знімав «Дилера» у специфічний період для данського кіно. Тоді головним — і фактично єдиним режисером зі світовим ім’ям у Данії — був Ларс фон Трієр.
Трієр став рушієм буму данського кіно 1990-х, передусім завдяки своїй центральній ролі в русі «Догма 95». Його учасники підписували «Обітницю цнотливості», яка передбачала зйомку виключно ручною камерою, використання лише натурних локацій, відмову від штучного освітлення та недієгетичної музики (музики, яку чує лише глядач, але не персонажі фільму. — Прим. DTF Magazine). Тобто в кадрі мало бути лише те, що реально існує в сцені.
Технічно «Дилер» не є стовідсотковим представником «Догми 95» хоча б тому, що для отримання цього статусу треба було оформити сертифікат автентичності, якого фільм не має. Крім того, у стрічці звучить саундтрек — техно й метал, які згодом стануть важливими складовими стилю Рефна. Також у фільмі використовуються спеціально підготовлені реквізити, що суперечило правилам «Догми 95».
Проте в усьому іншому спорідненість очевидна. У «Дилері» домінують ручна камера та документальна естетика, натурні зйомки на вулицях Копенгагена, відсутність спецефектів і акцент на акторській грі.
«На мою думку, данське кіно стало по-справжньому популярним в Америці лише після появи «Догми» Ларса фон Трієра, — вважає Рефн. — Мій батько був монтажером фільму „Розсікаючи хвилі“, коли ми монтували „Дилера“, і в обох фільмах використовувалися ручні камери, стиль cinéma vérité та натуралізм; саме це поєднання Ларс запозичив, коли сформулював концепцію „Догми“».
Якщо рух «Догма 95» можна описати як своєрідний аскетичний експеримент, то «Дилер» Ніколаса Віндінга Рефна — все ж авторське кіно, у якому починає зароджуватися й формуватися його власний стиль.
«Дилер-2»
Pusher 2, 2004
«Я це ненавидів. Я це зневажав, але лише тому, що боявся. А що, якби мені довелося повернутися, а я не зміг би цього зробити? А що, якби я не зміг зняти кращий фільм?», — говорив Ніколас Віндінг Рефн про продовження «Дилера».
Через вісім років після свого дебюту Рефн опинився на межі банкрутства. Причиною став касовий провал його фільму «Страх „Ікс“» (2002), знятого з великим бюджетом у Канаді. Рефн зазнав і творчого, і фінансового удару, оговтатися від якого було надзвичайно важко. За його словами, простого рішення не існувало — єдиним виходом було продовжувати працювати.
Тож він повернувся до кримінального світу Данії. Саме так режисерові вдалося переосмислити себе, знову звернувшись до історії, яка спочатку навіть не задумувалася як трилогія. Рефн пояснював:
«Потрібен був інший підхід, і я вважаю, що натхнення черпав саме з телебачення та своєї любові до нього, особливо до серіалу „Клан Сопрано“, який, по суті, встановив абсолютно нові стандарти створення художніх творів для малого екрана. […] „Дилер-2“ та „Дилер-3“ задумувалися як телесеріали, але замість того, щоб знімати їх для телебачення, я зняв їх як повнометражні фільми».
Цього разу головним героєм стає Тонні, а отже, саме Мадс Міккельсен перебирає на себе статус головної зірки фільму.
Якщо «Дилер» показував деградацію холодної людини в холодному середовищі, майже не заглиблюючись у її внутрішній світ, то друга частина — це драматична історія про сина, який намагається заслужити любов батька.
Тонні (Мадс Міккельсен) виходить з в’язниці після чергового строку, прагнучи змінити своє зламане життя. Він намагається справити враження на свого батька-злочинця, але раз за разом усе руйнує — і всі навколо охоче нагадують йому про це. Рослий, м’язистий, лисий і татуйований, Тонні виглядає загрозливо, але під цією оболонкою приховуються невдачі, психологічні травми та нові батьківські обов’язки.
Між першим і другим фільмами відбулася принципова технічна зміна. Якщо перший «Дилер» знімали на 16-міліметрову плівку, а потім переносили на 35 мм для кінотеатрального прокату (що забезпечувало надзвичайно зернисте й грубе зображення), то в другому фільмі Рефн і оператор Мортен Сьоборг перейшли на 35-міліметрову плівку.
«Дилер-3»
Pusher 3, 2005
Рефн знімав другу і третю частини трилогії фактично одночасно, тож «Дилер-3» вийшов у прокат лише через рік після другого фільму.
У центрі третьої частини — Міло (Златко Бурич), сербський наркоторговець, якого ми знали як загрозливого боса з попередніх фільмів. Тепер він намагається зберігати тверезість уже п’ять днів поспіль, відвідуючи групи підтримки, водночас організовує пишне святкування дня народження своєї дочки та розбирається з проваленою угодою щодо продажу наркотиків.
У третій частині Рефн грає на контрастах. На початку фільму Міло — турботливий батько, який щиро намагається залишити наркотики в минулому. Але обставини — зрада близьких, жадібність партнерів, невпинний тиск кримінального світу — крок за кроком руйнують цю людяність, аж поки від неї не залишається нічого.
Історія Міло стає завершальним штрихом трилогії, чітко окреслюючи її головний принцип: кожна частина занурює глядача в той самий кримінальний Копенгаген, але щоразу крізь іншу оптику — дрібного вуличного дилера, безпорадного бандита-невдахи та всесильного кримінального боса. Усі три історії навмисно завершуються відкритими фіналами.
Ось як трилогію підсумовує сам Рефн:
«„Дилер“ — це історія про чоловіка, який усвідомлює, що не здатний виражати свої емоції, і це стає причиною його занепаду.
„Дилер-2“ розповідає про чоловіка, який прагне уваги свого батька і розуміє, що мусить його вбити.
“Дилер-3” — це оповідь про короля, який втрачає свою імперію і намагається повернути її ціною своєї людяності».
Про любов до кримінальних історій та аутсайдерів
Кримінальний світ — наскрізна тема у фільмографії Рефна. «Драйв» (2011) з Раяном Гослінгом у ролі безіменного водія-втікача, «Лише Бог прощає» (2013) — занурення в бандитське підпілля Бангкока, «Ковбой з Копенгагена» (2023) — повернення до данського кримінального середовища. Але все це починалося на копенгагенських вулицях «Дилера».
«Це фантазія, і, подібно до того, як нас зачаровують бандити у США чи самураї в Японії, ми ототожнюємо себе з персонажами, які виходять за межі звичайного, та з драматичними сюжетами, де йдеться про смерть і хаос. Шекспір писав свої найкращі п’єси про королівські родини саме тому, що там панували хаос і безлад. Це було дзеркалом, але водночас — вигаданим світом. Загалом людей приваблює те, що символізує антиавторитарну частину їхньої особистості», — казав Рефн.
У Рефнових руках кримінальний світ стає лінзою, крізь яку людська вразливість постає в найгострішій формі. І це відкриття відбулося саме під час зйомок першого «Дилера», визначивши всю подальшу кар’єру режисера.
