Документальний фільм Олексія Радинського «Нескінченність за Флоріаном» виріс з його короткометражної роботи «Колір фасаду: синій»: вона описувала протистояння архітектора «летючої тарілки» на Либідській площі Флоріана Юр’єва та забудовника Ocean Mall, що мав би поглинути знахідку монументалізму. Повний метр Олексія Радинського заново розкриває спадщину забутого архітектора, його світобачення та вподобання.
Світова прем’єра «Нескінченності за Флоріаном» відбулася на одному із найвпливовіших кінофестивалів світу — Роттердамському кінофестивалі, а в Україні його вперше показали наприкінці того ж року на Docudays UA.
DTF Magazine поговорив з режисером про те, чому комерція не може співіснувати з інституціями, як не вигорати на акціях протесту та чого не вистачає Києву в архітектурному сенсі.
Нескінченність за Олексієм Радинським
— Коли ти зрозумів, що урбаністика, монументалізм і кіно — це твоє?
— Мабуть, почну з кіно. Цим займаюся найдовше. Значно довше, ніж урбаністикою. Спершу я досліджував історію кіно, потім почав знімати, хоча кінорежисерської освіти в мене немає. З урбаністикою теж усе почалося з дослідницької діяльності, коли в Києві відбувалися активні міські рухи з другої половини нульових. Якщо говорити про Контрактову площу, де проходить «Модуль тимчасовості», то це для мене ключове місце, бо я вчився в Києво-Могилянській академії. І там же захопився кінематографом.
Перше залучення до урбаністичної справи — історія реконструкції Контрактової площі, коли була спроба перенести пам’ятник Сковороді в інше місце та відновити будинок Київського магістрату. Ще бувши студентами академії, ми проводили різні акції, і зупинити цю реконструкцію вийшло навдивовижу легко. Можливо, тому, що ідея з реконструкцією була вкрай абсурдна.
— Тобі не вистачає режисерської освіти? Чи можна й без неї?
— У мене немає режисерської освіти, бо в Києві у мої студентські роки насправді не було, де її здобувати. Може, тепер уже є. Щоб знімати, освіта потрібна, але не обов’язково саме режисерська.
Моя освіта — перегляд кіно. Навчитися робити фільми можна по-різному, але шлях, який я можу порекомендувати, — це просто дивитися фільми. Як режисер я сформувався завдяки щоденному перегляду фільмів у кіноклубі КМА.
Крім того, в нас на кафедрі можна було багато цікавого дізнатися про кіно, в першу чергу завдяки таким викладачам як Михайло Собуцький та Ольга Брюховецька. Я не здивований, що тепер так багато випускників кафедри культурології займаються режисурою.
— Розкажи, що стало імпульсом зняти «Нескінченість за Флоріаном»?
— На момент виходу короткометражки було зрозуміло, що весь масштаб особистості Флоріана Ілліча та процесу, який ми показуємо, неможливо вкласти в такий формат. На етапі завершення першого фільму ми вже працювали над повнометражною стрічкою. Тоді вирішили, що буде два фільми, бо короткий метр спрямований на розголос навколо ситуації з «тарілкою». Це задумувалося як частина кампанії Save Kyiv Modernism. Здавалося, немає ніякої рації чекати багато років, щоб зробити повний метр. Та й не хотілося чекати. Після завершення повного метра я вирішив більше не показувати короткометражний фільм. Питання не в тому, що він майже повністю ввійшов у повний метр. Просто повний метр його замінює.
Також процес, який ми показуємо у фільмі, дуже надовго. Короткометражка мала б бути більш злободенною, хоча й могла розтягтися на роки чи десятиліття. У підсумку вона отримала умовне завершення, драматургічне — принаймні для мене.
Повнометражний фільм мав стати ретроспекцією на той процес, на якому завершиться будівництво Ocean Mall. Хотілося відтворити весь процес включно з тим, що стане з «летючою тарілкою». Життя повернулось інакше. Історія закінчилася, але Ocean Mall стоїть недобудований. Можливо, колись його й добудують, але не факт.
— Повнометражний фільм спершу називався «Свідки Флоріана». Чому змінили назву?
— «Свідки Флоріана» — самоназва групи, яка працювала над фільмом. Я, Олексій Биков та решта знімальної групи створили таку собі секту з елементами іронії. Це стало також робочою назвою фільму, бо якось треба було його називати. Та від початку було зрозуміло, що назва робоча, адже стрічка не про нас. Тому назву змінили.
— Твоє кіно водночас і фільм-портрет і такий, що відкриває світогляд митця. Чому фільмів, які транслюють бачення головного героя, тепер знімають мало?
— Мало, але й людей, чиє світобачення варто ретранслювати, не так уже багато. Водночас з нами знімали про інших важливих постатей. Наприклад, Аліна Маточкіна створювала фільм про Аду Рибачук. Художники Ада Рибачук та Володимир Мельниченко були друзями Флоріана Юр’єва. Це справді феноменальні художники, з якими несправедливо обійшлося наше суспільство. І тепер інтерес мого покоління до художників-авангардистів настільки великий, що вже вийшло кілька кінострічок.
Паралельно з нашим фільмом Олексій Биков з нашої команди працював над фільмом «Побудувати місто» Романа Бондарчука та Вадима Ількова. Вони його ще досі не закінчили з різних причин, але я його дуже чекаю. Грубо кажучи, другорядний герой нашого фільму Олексій Биков є головним героєм їхнього. Наскільки я розумію, це кіно про його пристрасть та інтерес до покоління модерністів. Не знаю, чи всі ці фільми ретранслюють чийсь світогляд, але я помітив, що є така хвиля.
«Тарілка» проти комерції
— Ти зняв «летючу тарілку» вже в трьох документальних фільмах: «Колір фасаду: синій», «Колообіг» і «Нескінченність за Флоріаном». З чим вона в тебе асоціюється, коли ти бачиш її на Либідській площі тепер?
— Коли я її побачив уперше, вона асоціювалася з космосом і польотом людської фантазії, а тепер неминуче з колізією космічного польоту фантазії та буденною тупістю. Всі три фільми були спорідненими проєктами. Ми їх робили одночасно, і в документальному кіно ти не знаєш, який фільм знімаєш наперед. Починаєш одне, а потім виходить щось інше. Наприклад, фільм «Колообіг» складається великою мірою з кадрів, які не ввійшли в кіно про тарілку. Ми використовували міську електричку як долі, їздили на ній, бо на той час її можна було використати як знаряддя для рухомої фіксації змін, які відбуваються в місті.
«Тарілка» розміщена між станціями кільцевої електрички «Київ-Деміївський» і «Протасів Яр». Електричка відкривала одну з найцікавіших перспектив на цю будівлю, де її можна побачити в русі. Для архітектури такого плану це дуже важливо, враховуючи, що об’єкт нерухомий. Але вона має вигляд космічного корабля з динамічними рисами. Як зробити так, щоб вона летіла? Це можна добиватися спецефектами, а можна рухом камери. Паралельно ми знімали трансформацію процесу будівництва. «Колообіг» знімали повністю з вікна залізничного вагона протягом трьох років. І ось одна з локацій — це «тарілка», перед якою виростає Ocean Mall.
— Ти присвятив боротьбі за візію «тарілки» Флоріана Юр’єва кілька років. Що допомагає тобі триматися морально, коли тобі доводиться фактично спостерігати, як бізнес «душить» мистецтво?
— Я думаю, що активізм можна зробити предметом, об’єктом або матеріалом мистецтва. Зазвичай є проблема в таких ініціативах: ти не бачиш результату і люди вигорають. Люди виступають проти несправедливості або продажності, та в нас побудована ситуація з громадянським суспільством так, що люди роблять це у вільний від своєї основної роботи час. Вони змушені робити те, що ніяк не пов’язано з їхніми професійними вміннями.
Мешканці, перед вікнами яких будують висотки, змушені освоювати юридичні нюанси. Водночас їм протистоять професіонали, які отримують зарплату за свою роботу. Це хвора ситуація, яка призводить до того, що громадянське суспільство програє. Я зрозумів, що внеском у загальну справу має бути те, що ти вмієш робити найкраще. У моєму випадку — це кінематограф. Утім, вплив кінематографу на реальність дуже обмежений.
— У «Нескінченності за Флоріаном» не раз проговорюється тема смерті Флоріана Ілліча. Чи відчував ти дискомфорт через висвітлення цього питання у фільмі?
— Це було сумно, але він сам постійно говорив про свою хворобу, ділився думками про життя та смерть. Він описував смерть з філософського погляду. Я не бачив у цьому проблеми, але я бачив її в тому, що людина наприкінці життя опинилася в досить складній життєвій ситуації. Ми були далеко не єдиними людьми, які його оточували. Але мені здавалося, що ми відновлюємо до нього справедливість тим, що встигли задокументувати його ідеї та роботу. З етичного погляду мені було б проблематичніше цього не зробити.
Що буде далі на Либідській?
— Які прогнози в тебе на майбутнє «летючої тарілки»?
— Я сподіваюся, що в повоєнний час суспільство та держава трохи одумаються і змінять ставлення до таких інституцій, як Український інститут науково-технічної експертизи та інформації. Але навіть під час війни їх пробують комерціалізувати. І поки ніщо не вказує на зміни. Ми бачимо на прикладі Довженко-центру, що це набуває не менш хижацьких форм, коли в нас є так звана «оптимізація» і війна. «Продаймо це, а гроші підуть на ЗСУ». Хоча ясно, що вони підуть не на ЗСУ, а в чиїсь кишені. Нині так пробує робити Держкіно з територіями кіноустанов. Але, на жаль, найбільш злощасне питання: що буде з Ocean Mall? Майбутня доля колишньої бізнес-імперії Вагіфа Алієва стане для всіх тестом. Та й питання ще, чи дійсно ця його імперія вже колишня.
З одного боку, очевидно, що присутність у Києві бізнесу цього російського олігарха — це зашквар максимального рівня, але з іншого боку, ми переоцінюємо масштаби пробудження, зокрема таких людей, як Віталій Кличко і його оточення, яке повністю або частково залежить від таких людей, як Вагіф Алієв. Чи не з’явиться знов Вагіф Алієв у Києві після війни? Що буде з його об’єктами? Можливо, його імперію роздерибанять і віддадуть конкурентам. І вже вони будуть добудовувати Ocean Mall, що теж не найкраще рішення. Цю незавершену споруду треба демонтувати. Це було б справедливо та оптимально з погляду урбаністики.
Я не урбаніст і не архітектор, але як киянин можу сказати, що в цій точці міста не можна було будувати мол такого розміру. Не тому, що це шкодить площі чи «тарілці», а тому, що це величезна шкода для всього центру міста. У демонтажі цієї споруди насправді немає нічого фантастичного. Це територія, яка прилягла до річки Либідь, про яку багато говорять. Це міг би бути ключовий пункт ревіталізації річки та берега.
— Гадаєш, що зв’язок прибутку ТРЦ Ocean Plaza з купівлею патронних заводів у Росії якось вплине на будівництво Ocean Mall?
— Ocean Mall та Ocean Plaza часто плутають між собою, але, мабуть, обґрунтовано. Це конкурентні проєкти й будівництво Ocean Mall почалося з надзавданням — поглинути Ocean Plaza. В них різні власники, хоча вони один одному там весь час щось перепродують. Це такий уроборос. Нарешті цікаво було дізнатися, що це аж настільки пов’язано з російським капіталом. Наступне питання: чи фінансує бізнес Вагіфа Алієва війну? І якщо так, то чи робить він це напряму чи, можливо, опосередковано?
Кінофестивалі та реакції
— Прем’єра стрічки відбулася на кінофестивалі в Роттердамі. Який відгук звідти тобі найбільше запам’ятався?
— Була рецензія в канадському виданні про кіно, яке виходить в Монреалі. Там писали, що фільм підіймає важливу тему, яка нам всім зрозуміла, адже в нашому місті забудовники теж знахабніли й роблять, що хочуть. Звісно, це глобальна проблема. Однак є різні рівні її запущеності. Дуже часто сучасна архітектура жахлива, хоча масштаб абсолютно не порівнювальний. Небайдужим людям здалося, що для них це теж актуальна тема.
— Які найхимерніші інтерпретації фільму тобі доводилося чути?
— Можливо, це було на етапі короткого метра, але довелося стикатися з такими відгуками: «Ну, а чим це погано, що цю будівлю хотіли перетворити на ТРЦ? Вони ж хотіли зробити краще. У вас ця будівля стара і запущена. Там немає ремонту. І взагалі, за що боротьба? Вони б зробили торговий центр і було б класно».
З цього можна сміятися чи плакати. Але в нашій країні немає позитивних прикладів так званого «приватно-публічного партнерства». Це не партнерство, а узаконене рейдерство або пограбування того, що публічне. В інших країнах такі приклади є, адже бізнес не настільки контролює все навколо себе. Це може бути не дуже зрозуміло, що наша ситуація — абсурдна і гротескна. Коли приходить власник торговельного центру і каже: «А тут ми зробимо музей науки», і хтось може дійсно до цього апелює, але ми ж знаємо, що вони його не зроблять і це все локшина на вуха. У найкращому разі все закінчиться ігровою кімнатою для дітей, чиї батьки ідуть до молу на закупи.
— Ти також став зберігачем експериментального фільму Флоріана Юр’єва «Фільм, присвячений воді та деревам». І його теж показували в Роттердамі, але вже цього року. Поділися реакцією глядачів з переглядів на кінофестивалі.
— Це абстрактне кіно, і це не зовсім фільм, а робочі матеріали. Ситуація досить особлива, бо Роттердамський кінофестиваль — ідеальний майданчик для такого фільму. З кінофестивалів класу А він найбільше орієнтований на експерименти. Там не бояться показувати абсолютно відбите кіно різного формату, зокрема артефакти з історії кіно. Нікого не здивуєш абстрактним фільмом на 15 хвилин без звуку, який ще й складається з робочих матеріалів.
Публіка фільм зрозуміла. Навряд це було чимось екстравагантним чи дивним. Те, що вони взагалі попросили показати кіно Флоріана Ілліча, свідчить про те, що є суспільний інтерес до нього та його творчості. Ми використовуємо фрагменти цього фільму в «Нескінченності», і після перегляду глядачі та фестивальні відбірники запитували, де його подивитися. Ми дійшли до того, що є матеріал і його можна виділити.
— Ти збираєшся продовжувати працювати зі спадщиною Флоріана Юр’єва? Чи для тебе ця тема відтепер закрита з виходом фільмів?
— Ситуація з «тарілкою» заморожена, але коли розморозиться, звичайно, було б добре за будівництвом стежити та взаємодіяти. Навколо «тарілки» вийшло згенерувати резонанс і суспільну увагу, яка залишиться. Виникло розуміння, що це не можна дати роздерибанити.
Значну частину архіву Флоріана Ілліча вдалося оцифрувати. На жаль, нерозв’язаним лишається питання про його фізичний архів. Ще за життя Флоріана Юр’єва і на прохання самого архітектора ми хотіли створити фонд його імені. Коли постало питання, кому належатимуть його роботи, він, на жаль, пішов з життя. Його роботи не мають юридичного статусу, бо за життя він свідомо цього питання уникав і не залишив письмового заповіту, хоча його просили про це. Він залишив усний заповіт, який звучить так, що всі його роботи належать народу України. Нам допомагають з цим питанням юристи, але це залишилось у підвішеному стані.
Київ без кінотеатрів та улюблені кольори
— Чого в архітектурному образі Києва не вистачає, а чого, навпаки, забагато?
— Не вистачає в Києві кінотеатрів. У нас є «Жовтень», «Ліра», KINO42, «Кадр», Будинок кіно, але на місто такого розміру, вважайте, що їх немає. Я не рахую мультиплекси, бо це інше. Кінотеатри, які за Кличка позакривалися, так і стоять порожні. Їх треба лише повернути місту.
Не менш абсурдна річ, що в Києві немає державного музею сучасного мистецтва. Це може здаватись утопічною вимогою, але насправді це базові речі.
Є люди, які давно намагаються його створити. Однак в Україні вирішили, що нехай краще буде музей Івана Марчука. Не вистачає міста як такого. Концепція міста — простір співіснування людей та інших агентів впливу. Тепер це місто для функціювання капіталу. У ньому керуються нелюдською логікою. Сподіваюсь, що не будуватимуть мегамолів. Один з нереалізованих проєктів Вагіфа Алієва — мережа з 10 мегамолів по районах Києва. Планувалося, що один з них буде на місці ринку «Петрівка». Алієв бажав замкнути Київ, але цього, мабуть, не буде здійснено.
— У забудовника ТРЦ Ocean Mall улюблений колір фасаду — синій. А який був у Флоріана Юр’єва і який у тебе?
— Навряд чи у Флоріана Ілліча був улюблений колір. Він був синестетом і кольори не лише бачив, а й міг чути. У мене такого синестетичного сприйняття світу немає, але завдяки йому я сприймаю колір інакше. Не можу назвати свій улюблений колір, мені подобається веселкова гама загалом.
— А на синій колір наклався негативний відбиток?
— Ні. Ще цього бракувало! Не можна дозволяти цим людям забирати в нас такі цінні речі.
