«Водуруду» — чи не єдиний український кінобалет для великих екранів. Стрічка поєднує класичну музику Миколи Леонтовича та сучасну хореографію колективу Apache Crew. Його головний хореограф, а тепер і режисер, Анатолій Сачівко, вирішив показати, що композитор, якого у світі знають по різдвяному хіту «Щедрик», написав набагато більше, ніж просто відому композицію з «Один вдома». Символічно, що стрічку знімали лише взимку протягом 5 років, а київський електронний музикант Дмитро Авксентьєв (Koloah, Voin Oruwu) відповідав за реставрацією звучання Леонтовича та музичну атмосферу.
Прем’єра «Водуруду» відбувалася влітку на кінофестивалі в Одесі (ОМКФ) й відтепер режисер готується до прокату в інших містах. Проте в Києві нову перемонтовану версію можна безплатно побачити вже 17 грудня в Будинку кіно (для цього треба зареєструватись).
Напередодні київської прем’єри DTF Magazine розпитав режисера про те, як і навіщо він зняв цей фільм власним коштом, чому називає його інтуїтивним, а також про композиторські знахідки, голодування під час зйомок і які ще фільми про хореографію варті уваги
— Прем’єра стрічки відбулася ще влітку на ОМКФ, але ми зустрічаємося в грудні, за 4 дні до першого показу в Києві. Це стрічка з музикою українського композитора Миколи Леонтовича, що написав найвідоміший різдвяний хіт. Ви від самого початку планували випускати його в грудні, напередодні Різдва?
— Усе зійшлося. Фіналізуючи стрічку, я поєднав день народження Леонтовича — 13 грудня — і день народження Apache Crew. Я працював над фільмом упродовж п’яти років і щозими відчував, що було б класно подивитися його з командою, але фільм тоді не був готовий.
Ми оголосили про показ за тиждень, бо лише тепер домовилися про кінотеатр. Прокат планували наступного року, але ми ще зацікавлені у фестивалях. Я хочу, щоб прокат стався в січні, але для мене поки що немає прокатної інформації.
— На премію кінокритиків «Кіноколо» та в Одесі ви подавали не фінальну версію фільму. Ви не встигли дозняти кіно?
— Ми мали зняти останню сцену до кінця травня, але оператор приїхав у Київ на початку червня і процес зйомок змістився на 14-те, а подати на ОМКФ треба було до 15 червня. Тобто був один день, щоб віддати кіно. Я взяв на себе відповідальність і сміливість віддати те, що є. Як буде, так і буде. Я попередив і сказав, що це не фінальна версія.
— Чому ідею «Водуруду» зреалізували саме через повний метр, а не у форматі відеокліпу чи короткого метра?
— Усе починалося як короткий формат. Знімаючи 2016 року першу сцену, ми фіксували свій стан, характер і напрацювання. Побачивши матеріал після перших зйомок, я трошки злякався, бо такого не робив. Результат дуже сподобався, і я відчував, що це може бути кліпом.
Але я шукав інформацію, яка б доповнила візуальну частину. Минув рік, і я подумав, що ми можемо дозняти якісь рухи й віжуал, відтак у нас з’явилася традиція. Щозими ми дознімали по сцені. Це міг бути один-два кадри, але щороку взимку всі учасники знімального процесу доступніші, бо танцівники — це фрилансери, і в них є важливі справи та подорожі.
— Чому використали саме музику Леонтовича у фільмі?
— За роки зйомок я проаналізував ситуацію і прийшов до того, що це має бути Леонтович, тому всі композиції до фільму я вибирав за атмосферою. Це як примірка — ставиш композицію під епізод і відчуваєш, що вони за оформленням і характером збігаються. У фільмі також велику роботу проробив Дмитро Авксентьєв (Koloah), що створював музичні настрої та реставрував звучання Леонтовича, переписане з платівки.
Я використовував обрядові пісні, що їх співали саме під час переходу із зими на весну. Ми теж знімали тоді, коли зима переходить у весну. Це такий стан, коли складно бути в Києві та втомлюєшся від зими. Якщо нічого путнього не робиш, то з’являється депресуха.
— Коли стало зрозуміло, що фільм завершено, якщо ви знімали щозими й щоразу доповнювали його?
— Я дуже радий, що в мене закінчувався момент із «ще, ще, ще». Я його дуже чекав, і він не проходив упродовж багатьох років.
Торік у вересні я мав вирішити: працювати в опері або піти хореографом у Карпати знімати одну сцену в кіно. В опері роботи багато й заробіток такий, що ти можеш почуватися впевнено протягом року. Я розумію, що буду робити там те, що мені не дуже подобалося в першому підході, але в Карпатах я буду з другом Микитою Кузьменком, який знімає кіно, і зможу працювати над своїм фільмом. І здавалося: карантин, мало роботи, а ти відмовляєшся від пропозиції, яка фінансово триматиме тебе у впевненості. Було непросто, але замість опери я вибрав фільм, на який мене запросили як хореографа.
У вересні цього року я дістав таку історію, що була варта п’ятирічного шляху. Закінчився ОМКФ, я поїхав у Київ, і було емоційно важко відійти після повного метра. Я повернувся додому 15 червня, фестивальний показ фільму був 20 серпня, а відкриття ОМКФ — 14 серпня. І так сталося, що з 15 червня до 14 серпня в мене не було жодної пропозиції по роботі, що могла б дати мені грошей. Було непросто, бо я витратив усе на останнє фільмування, навіть їсти не було що. Про це було важко думати.
Я потрапив у таке становище, що не можу влаштуватися в Glovo, бо тоді це займе багато часу і я не встигну закінчити фільм до ОМКФ. Я сидів удома, мені допомагали друзі, приносили їжу, скидали на картку 300—500 грн. Я готував собі гречку із сочевицею та вівсянку. Навіть думав, що було б класно нічого не їсти, щоб встигати більше, але потім починається голод і ти нічого не можеш із цим зробити. Доводиться чимось закидатися, адже це перші потреби.
Одеський кінофестиваль — це перша робота з 14 червня. Ми виступали на сцені з командою, і це було важливо, бо за час карантину ми жодного разу не виступали публічно. Я працював над фільмом, знімав реклами й кліпи, але виступів на сцені не було.
Закінчився ОМКФ, і у вересні ми робили танцювальний табір у Карпатах. До нас приїхав актор Саша (один з працівників команди Apache Crew) і каже, що зустрів у Карпатах таку саму компанію, як у нас. Саша розмовляв з хлопцем із собакою і запитав, звідки він. Виявилося, що обоє жили на Лук’янівці. Саша каже, що ми були в Одесі, показували фільм, а той хлопець відповідає, що теж був на фестивалі й з мамою сходив у кіно на «Водуруду». «Так це наш», — каже Саша. Чувак дістає мобільний: «Слухай, мені так сподобалася одна сцена. Я її зняв на телефон». А там сцена, де Саня танцює соло.
Тобто хлопець зняв «піратку» в кінотеатрі й у Карпатах зустрічає того чоловіка, з яким він її зняв. Він його не впізнав, бо Саньок заріс і був у капелюсі. За рік після рішення з Карпатами я отримав такий фідбек, що вже невідома мені людина показує другові-актору мій фільм, знятий на телефон.
— Микола Леонтович у попкультурі перетворився на символ Різдва. Під час і після зйомок із чим він асоціюється у вас?
— Для мене він став музичним батьком. Якби я вмів співати, то співав би його. Я чую Леонтовича скрізь. Він відчувається в усіх композиціях, що працюють з хоровим співом. Це не лише «Сам вдома», а й «Гаррі Поттер».
У його роботах — сміливі авторські вирішення, поєднані в голосі. Його називають батьком музичної культури України, що надихнув увесь світ. Цього року виповнюється 100 років від дня його смерті. І це збіглося з тим, що ми закінчили фільм. Ще й сьогодні його день народження [інтерв’ю записували 13 грудня, — прим. DTF Magazine].
Цього року немає жодного інтерв’ю чи фільму про Леонтовича, а це дуже важливо і хочеться щось почути. У нас трохи інша історія.
Ми створили візуальний світ, що доповнив цей голос. Я сформулював для себе, що самодостатність танцю й голосу поєдналися, ставши чимось цілим. Ми дали візуальний образ голосу, а голос нас підзвучив.
Ми змогли один одного доповнити, але я б і далі працював із цією музикою та знаходив цікаві вирішення, як знайомити людей з його творчістю.
— Чи вважаєте, що ваше кіно може перевернути уявлення про Леонтовича?
— Я вже чув такі думки. Мовляв, дякуємо, що познайомили нас із Леонтовичем. І я дуже радий, що вони є. Коли я ділився з фокус-групою матеріалами, мені казали, що людям буде непросто таке дивитися (сміється). Я не маю на меті, щоб їм було легко або складно під час перегляду. Я роблю це чуттєво, інтуїтивно, щиро.
Найкращі фільми теж не всім подобаються. Я спокійно до цього ставлюся і не хочу всім подобатися або кудись бігти.
Впевнений, велика кількість людей, що дивиться конкретний показ у залі, не залишиться байдужою, коли почує «Прелюдію» Леонтовича.
До речі, з неї починається фільм. Темний екран — і ми чуємо лише музику й голос. Для мене важливо почати з нього, бо я хочу звернути увагу насамперед на Леонтовича і подякувати, що він з’явився в правильний момент і зміг мене надихнути.
У «Прелюдії» немає жодного слова, а я три дні шукав текст цієї композиції, бо не міг зрозуміти, що там немає слів (сміється).
— А кого ви бачите аудиторією цього фільму?
— У мене є два молодші брати. І я думаю, що для наймолодшого, якому п’ять років, це ще зарано, а для середнього, якому буде 15, було б цікаво. Якщо він дивиться «Гру в кальмара», то й «Водуруду» може подивитися.
Коли в тебе довгий кадр, розбитий на 15 менших, ще й триває три хвилини, то це перша перевірка, чи всі готові до перегляду. Я чув таке, що хтось терпів-терпів до 50-ї хвилини, а потім дістав те, що хотів. Дивлячись кіно, яке нам не завжди подобається, ми однаково набуваємо досвіду.
— Чому танцювальне кіно було особливо популярне на початку 2000-х і потім майже зникло з кінопрокату?
— Я розумію, про які фільми йдеться. Це різні частини «Кроку вперед». Танцювальна культура тоді була різнобарвною, мала велику кількість стилів, які треба було показати в кіно. Це був для мене найкращий референс того, який вигляд я не хочу, щоб мало моє кіно. Вони знімають за одним сценарієм знову й знову. Тепер таких фільмів немає, але Спілберг знімає «Вестсайдську історію» — і для мене це несподівано й водночас символічно.
Хоч який танцювальний фільм не є, я однаково його подивлюся, бо це частина моєї професії і мені цікаво, як його роблять. Здебільшого його роблять непогано, але на танець надягають шаблонні речі, щоб зацікавити масову аудиторію. І люди, що дивляться багато різноманітного й цікавого кіно, на першій хвилині вже знають, що буде на останній. Усе було класно в першій «Вестсайдській історії», і навіщо його перезнімати — незрозуміло.
— Які фільми про танці рекомендуєте? А які викликають огиду?
— Коли мене просять порадити якийсь фільм, то спершу я називаю оригінальну «Вестсайдську історію», а вже потім «Звуки музики». Я навіть трошки засмутився, що Спілберг її перезняв, бо навіть не дивившись трейлера, зрозуміло, що намагатимуться зробити щось схоже, але з іншими обличчями. У них не вийде. Там кастинг, хореографи й естетика руху багато вирішують. Американцям бракує нових історій. Вони не раз дивували нас танцями, шоу, а тепер цього значно менше. Уже пройшло достатньо часу з «Ла-ла-ленду», і треба щось показувати.
Огиду перед танцями в мене викликає телепередача «Танці з зірками».
— Хто в Україні може скласти конкуренцію жанровим фільмам про танець? Чи є такі взагалі?
— Я бачу, як у команді Apache Crew народжуються цікаві й сміливі режисери та режисерки. Я хочу, щоб вони й створили конкуренцію цьому фільму в майбутньому.
