«Кит» Даррена Аронофскі — в українському прокаті (до речі, він про це знає). Історія про 270-кілограмового гея — вчителя англійської, який бажає помиритися з дочкою, повернула Брендона Фрейзера («Мумія») у велике кіно. Аронофскі вдався такий трюк у Венеції вже вдруге: першою він реанімував кар’єру Мікі Рурка.
Неймовірна акторська гра Фрейзера — єдине, у чому зійшлися критики (підтвердженням цього став й «Оскар» за найкращу чоловічу роль, який актор отримав 12 березня). В усьому іншому повний розкид думок за шкалою від «емоційно спустошливе кіно» до звинувачень у фетшеймінгу.
Насправді нищівна критика робіт Аронофскі — це один з китів на якому тримається творчість режисера. Чого не скажеш ні про стилістику, ні про сюжети його стрічок. DTF Magazine розповідає про основні риси фільмів Аронофскі й радить вибрані до перегляду.
одержимість!
Найвідоміший кит в американській культурі — Мобі Дік. І він же один з символів мети, якої неможливо досягти, але до якої прагнуть із самовбивчою одержимістю. Видається, що для Аронофскі ця книжка теж чимало важить, адже в «Киті» їй присвячена окрема згадка, а всі герої режисера завжди намагаються досягти своєї мети, попри ціну та здоровий глузд. Власне, на основі одержимості найпростіше класифікувати стрічки режисера.
Одержимість вигадкою — «Пі» (1998)
Аронофскі зацікавився кіно, навчаючись у Гарварді, і вже 1991 року зробив дві короткометражки. Щоб налаштуватися на повнометражну роботу, йому знадобилося ще сім років. Він закінчив кіношколу (разом з Тоддом Філдом, режисером фільму «Тар»), зібрав гроші серед друзів і сім’ї. Донаторам пообіцяв згадати їх у титрах, якщо кіно провалиться, або 150 доларів за кожну вкладену сотню, якщо все вигорить. Спрацював другий варіант.
Загалом кажучи, не кинути кіно за сім років — це теж про впертість у досягненні цілі.
Не дивно, що герой його єдиного чорно-білого фільму — обдарований та одержимий науковець, який завдяки кабалі та математиці намагається знайти число, що пояснює світобудову. Ці пошуки привертають до героя увагу хасидів та агентів з Волл-стріт і починається щось дуже шалене та експериментальне.
Хасиди у фільмі з’явилися не просто так. Аронофскі, як єврей, який виріс у Брукліні (Нью-Йорк), очевидно, мав власну думку про це відгалуження юдаїзму. Ще десь у його родоводі є євреї з України (дід був з Одеси), але поки що жодного відображення в кіно це не знайшло, хоча серед продюсерських проєктів Даррена — «Тигр», що має зрежисувати Мирослав Слабошпицький.
До речі, згодом Аронофскі повернеться до єврейського минулого у фільмі «Ной» (2014), де Рассел Кроу будує ковчег, щоб врятувати всі можливі види живих істот, і махається з фентезійними створіннями. Зрештою, ніхто не бачив, що там відбувалося на Землі до Потопу, то чому б і ні?
Одержимість недосяжного — «Фонтан» (2006)
Якщо треба проілюструвати приклад «синдрому вцілілого», то це був би «Фонтан». На момент розроблення фільму Аронофскі мав за плечима відносно успішний «Пі», який зібрав небагато, — незначні для кіноринку США 3,2 мільйони доларів, — але заробив у 50+ разів більше за вкладені у стрічку кошти.
Здавалося, що цей рецепт працює: взяти щось складне, заплутати всіх включно з собою і приправити це метафізикою. У Крістофера Нолана виходить, значить, вийде і в Аронофскі. Втім, саме з цим проєктом щось пішло не так. Спершу через сварку злетіла затверджена зірка — Бред Пітт. Разом з ним поновився кастинг (+2 роки до виробництва) і вдвічі зменшився бюджет.
Зрештою, головну роль зіграв Г’ю Джекман. Він втілює онколога, що шукає ліки для своєї дружини, у якої знайшли пухлину. Цей пошук має також кілька метафізичних ліній, дещо необов’язкових і банальних. Порівнювати науковця з конкістадором, що шукає дерево життя, — це лобова метафора, без якої фільм втрачає зовсім трохи (принаймні, на суб’єктивну думку автора цього тексту).
емоції!
Саме провальний «Фонтан» (зібрав у світовому прокаті 15,4 млн доларів. — Прим. DTF Magazine) став однією з візитівок режисера й головною причиною очікування його наступних робіт. Цьому сприяв культовий статус — тобто кіно хоч і мало погану касу, але знайшло чимало поціновувачів, які продовжують ним цікавитися та повсякчас розширюють свій фан-клуб. По-справжньому культове кіно у XXI столітті не так-то просто створити, а от Аронофскі це вдається мало не щоразу.
Водночас режисер зробив висновки. Відтепер його фільми лінійні, як ті рейки, розважають і, найголовніше, дають зрозумілу емоцію. Такою вийшла наступна стрічка — «Рестлер» (2008), таким був «Чорний лебідь» (2010) та інші картини. Осічка сталася лише з «мати!» (2017), але за цю роботу Даррену накидали стільки критики, що повернення до «простого» сюжету «Кита» цілком зрозуміле.
Драма тіла — «Рестлер» (2008) та «Кит» (2022)
«Рестлер» і «Кит» узагалі цікаво порівнювати. Обидва фільми розповідають про людей, яким некомфортно у своєму тілі. Обидва герої на межі смерті через свою фізичну активність і, мотивовані цим, намагаються помиритися з дочкою. Обидвох персонажів грають «збиті льотчики» — Мікі Рурк і Брендан Фрейзер. Можна ще додати, що обидві прем’єри відбулися на Венеційському кінофестивалі, але насправді це кіноподія, куди Аронофскі часто їздить: з восьми фільмів п’ять брали участь у Венеції.
Ці фільми, як ті вампіри, живляться бекграундом акторів, але вистрілюють вони не лише через це. Даррен майстерно жонглює своєю фільмографією, щоб постійно тримати в тонусі свого глядача. Ось людина плювалася чи звеличує «мати!», а ось уже ридає над драмою Брендана Фрейзера. Стилістична та сюжетна несподіваність працюють знову і знову ще з часів «Реквієму за мрією».
Драма бажань — «Реквієм за мрією» (2000)
«Реквієм за мрією» — це такий собі взірцево-виставковий проєкт Аранофскі, де поєдналося все: цікава та емоційна історія, чудові акторські роботи, стилістичні пошуки (поліекран, наприклад, що часто дуже погано реалізується у кіно). Разом з цим знайшлось і місце улюбленій темі режисера — одержимості. Адже що може бути більше про одержимість, ніж непозбувна залежність від наркотиків?
Склалося навіть з критикою, яка завжди нищівно висловлюється про стрічки автора. Впливовий кінокритик Роджер Еберт поставив фільмові 3,5 зірки з 4, що межує десь між геніальністю та видатним кіно. «Фонтану» вже так не пощастило — йому вліпили 2,5 зірки, що теж непогано.
критика!
Чарлі з «Кита» може виступити чудовою метафорою творчості Аронофскі. Як тому незручно у своєму тілі, так і Аронофскі незручно в типових рамках кіно. Для авторського він надто зрозумілий. Для масового — надто дивний і складний.
Хиткий баланс між глядацькими смаками частіше схиляється в бік мейнстриму, що виливається в непогані відносно виробничого бюджету збори. Доволі однозначна й критика — вона переважно хейтить стрічки режисера.
Уся творчість Аронофскі показує, що йому на це наплювати. У випадку «Кита» він заперечив звинувачення у фетшеймінгу. У всіх інших випадках — готує новий проєкт, не оглядаючись на майбутні реакції.
Ось і тепер у роботі його стрічка з Джаредом Лето про «корабель-привид» — Adrift. Уже на старті це звучить дещо сумнівно, але ми ж знаємо, що в результаті знову шукатимемо біблійні метафори десь у тексті та співпереживатимемо одержимим героям.
