За останній рік культура скасування (чи канцелінг), здається, досягла піку. «Скасовувались» актори, режисери, музиканти, інфлюенсери та навіть коміки, яким, як їм здавалося, дозволено жартувати про все. Щоправда, водночас культура скасування з інструмента, що змушує знаменитостей відповідати за свої вчинки, перетворилася на полювання на відьом, а її противники критикують канцелінг за заохочення атмосфери токсичності.
DTF Magazine розбирається, що таке Cancel Culture, як вона змінює життя людей і чому тепер вважають, що культура скасування ймовірніше шкодить, аніж допомагає, та її саму треба вже скасувати
Що такое Cancel Culture й звідки вона взялася
У липні 2020 року Тейлор Свіфт випустила новий альбом folklore. Лонгплей співачки загалом сподобався критикам. Його похвалила й оглядач Pitchfork Джилліан Мейпс: вона відзначила хорошу лірику та інді-звучання релізу, але водночас назвала його дещо мейнстримним. Мейпс оцінила альбом у 8 балів із 10, за що отримала тисячі повідомлень і дзвінків із образами, висміюваннями та погрозами.
Фанати Свіфт дізналися адресу й номер телефона критика, постили відредаговані особисті світлини, погрожували вбити її та спалити будинок.
І хоч цькування поділяли далеко не всі прихильники співачки, журналістці довелося закрити свої соцмережі: «Відстійно боятися людей на вулиці й смикатися під час кожного телефонного дзвінка».
Раніше «скасувати» намагалися й саму Тейлор. Це трапилося 2016 року після виходу треку Каньє Веста Famous. У ньому репер читав, що саме він «зробив цю сучку відомою». Вест та його дружина Кім Кардаш’ян говорили, що Свіфт особисто схвалила ці рядки. Співачка ж стверджувала, що це не так. Зрештою повірили Каньє, а його фанати вивели в тренди «Твіттеру» хештег #TaylorSwiftIsCanceled. Про те, як було насправді, ми дізналися через чотири роки.
Ситуації з Мейлс і Свіфт — типові приклади того, як працює канцелінг у 2020 році.
Cancel Culture, та ж культура скасування, — практика публічного осуду кого-небудь за суспільно неприйнятний вчинок. Таким може вважатися, наприклад, некоректна фраза, яку було сказано під час інтерв’ю, старий твіт із расистським жартом чи сексуальне домагання.
За ці дії винного можуть як мінімум позбавити платформи й голосу в соцмережах. Як максимум — позбавити кар’єри, бойкотувати проекти, залучити до кримінальної відповідальності та назавжди викреслити з медійного простору.
«Не обов’язково мати реальну владу, щоб досягти змін. Як особистість ви однаково можете мати безмежну владу. Коли люди „скасовують” Каньє чи когось іще, це розцінюється як колективний спосіб сказати: „Ми підвищили твій соціальний статус і доходи, але тепер не збираємося приділяти тобі колишню увагу. В нас може не бути прямого впливу на тебе, але ми можемо тебе ігнорувати”», — пояснює принцип культури скасування професор Каліфорнійського університету в Санта-Барбарі Анна Хадлі.
За даними Google Trends, пік запитів про Cancel Culture випав на другу половину 2019 — першу половину 2020 року, однак саме явище існує в масовій культурі вже давно. Й іронічно, що його появу пов’язують із мізогіністським жартом.
Вперше поняття скасування прозвучало у бойовику «Нью-Джек-Сіті» (1991). У фільмі є сцена, де дівчина головного героя зірвалася на ньому, а той у відповідь штовхає її та каже: «Скасуйте цю суку, я куплю нову». Але популярною фраза тоді не стала.
Наступного разу про «скасування» згадав Ліл Вейн у треку I’m Single, що вийшов 2010 року. В ньому репер вжив фразу «Я скасував цю суку», посилаючись на ту саму цитату з фільму «Нью-Джек-Сіті».
Але в масовий обіг канцелінг увійшов лише 2014 року завдяки реаліті-шоу «Кохання та хіп-хоп: Нью-Йорк». У одній із серій учасниця шоу під час сварки з хлопцем сказала йому: «Ти скасований». Фраза стала вірусною — її підхопили користувачі «Твіттеру», адресуючи своїм кривдникам і просто людям, яких вони засуджували.
Від осуду змін до позбавлення кар’єр: як Cancel Culture змінилася за останні п’ять років
Спочатку культура скасування була особливо популярна серед темношкірих користувачів. Коли фраза «ти скасований» увійшла в ужиток, її почали використовувати як спосіб залучення уваги до расизму, знущань та інших проблем. Історію про шкільний булінг могли не помітити локально, але, описавши проблему в інтернеті, жертва отримувала підтримку, а її кривдника масово критикували — й «скасовували».
Побачивши її ефективність, «культуру скасування» почали все частіше згадувати в соцмережах. Так вона припинила бути прерогативою темношкірих. А ще почала зачіпати людей не тільки з особистого оточення: наприклад, хлопця, що зрадив чи шкільних хуліганів.
Завдяки «скасуванням» з’явилася можливість відкрито говорити про неприйнятні речі, у такий спосіб встановлюючи нові негласні правила. Так, відкрито почали говорити про проблеми расизму, сексизму, мізогінії та інші «побутові» теми, які раніше замовчували, уникали чи зовсім вважали нормою. Соцмережі також давали змогу користувачам виступати проти впливових людей і не давали замовчувати гучні скандали.
Однією з перших передумов до масового шеймінгу знаменитостей були сторінки на Tumblr, популярні на початку 2010-х. Наприклад, блог під назвою Your Fave Is Problematic («Твій кумир — проблемний») збирав проблемні ситуації, в яких були замішані знаменитості. За словами його авторів, вони не намагалися нікого «скасувати», а себе вважали лише «охоронцями архіву». Але саме такі ресурси давали читачам причини для критики та готували ґрунт для Cancel Culture.
Каталізатором «культури скасування» стала епоха #MeToo, що розпочалася 2017 року. ЇЇ першою великою метою став голлівудський продюсер Гарві Вайнштайн, якого десятки жертв звинуватили в сексуальних домаганнях. Пісря серії звинувачень у соцмережах почали масово закликати до бойкоту Вайнштайна та його проектів. І коли стало зрозуміло, що Вайнштайну вже не відкрутитися, від продюсера пішли актори й режисери, що раніше співпрацювали з ним.
Того ж року Cancel Culture дісталася до актора Кевіна Спейсі, якого також звинуватили в сексуальних домаганннях, співака R. Kelly, якого звинуватили в педофілії, та коміка Луї Сі Кея — за те, що мастурбував у присутності жінок без їхнього дозволу. Зрештою Спейсі звільнили з серіалу «Картковий будинок», де він грав головну роль, а також вирізали всі сцени за його участі з фільму Рідлі Скотта «Усі гроші світу». R. Kelly арештували, й тепер йому загрожує реальний термін. А Луї Сі Кей позбувся контрактів із Netflix та HBO.
Через рік прийомна дочка Вуді Аллена Ділан Ферроу повторно звинуватила батька в зґвалтуванні. Показовим було й те, що Ферроу публічно звинувачувала Аллена ще в 2014 році, написавши листа до газети The Los Angeles Times. Однак тоді історія залишилася майже непоміченою, а режисер продовжував знімати фільми.
Чого не скажеш про реакцію 2018-го. Окрім масового канцелінгу в соцмережах і бойкоту його фільмів, від Аллена відвернулися навіть актори, які знялися в його останній стрічці «Дощовий день у Нью-Йорку». Наприклад, Тімоті Шаламе, що грав у ній, заявив, що переведе отриманий за стрічку гонорар у фонд, що бореться з харасментом.
У червні цього року на бік Аллена намагався стати Спайк Лі, попросив не «скасовувати» режисера. Лі одразу розкритикували, й того ж дня йому довелося вибачатися та пояснювати, що він «у жодному разі не підтримує сексуальне насильство».
2019 року трапився ще один прецедент. Після релізу документального фільму «Залишаючи Неверленд», у якому двоє чоловіків розповіли, як у дитинстві їх домагався Майкл Джексон, творчість померлого 2009 року співака почали масово бойкотувати.
Не дивлячись на суперечки та твердження захисників музиканта про те, що показання неправдиві, від творчості Джексона відвернулися навіть деякі віддані фанати, а вмикати його музику на вечірках було поганим тоном. Louis Vuitton навіть довелося відмовитися від випуску деяких речей із чоловічої колекції Вірджила Абло, яку дизайнер присвятив зокрема спадщині Джексона.
На тлі таких великих скасувань критика за інші вчинки тільки посилилася. Деяким медійним героям пригадали старі публікації в соцмережах.
Наприклад, 2018 року Disney звільнила Джеймса Ґанна з посади режисера «Вартових галактики» після того, як у «Твіттері» знайшли його пости десятирічної давнини з жартами про хвороби, теракти й педофілію. Комік Кевін Гарт відмовився від ролі ведучого «Оскара» після масової критики: користувачі вказали на його систематичні гомофобні жарти під час стенд-апів. А расистський жарт акторки Розанни Бар коштував їй не тільки кар’єри, але й серіалу, над яким вона працювала з 1988 року.
В індустрії моди також не обійшлося без «скасувань». Тільки за останні три роки «скасовували» Gucci — за балаклаву, що пародіює карикатурні зображення темношкірих часів рабства, Dolce & Gabbana — за рекламу, в якій модель-азіатка їсть європейську їжу паличками, Marc Jacobs і Comme des Garçons — за дреди у білих моделей, Вірджила Абло — за систематичний плагіат, Гошу Рубчинського — за нібито розбещення неповнолітніх моделей, а Філіппа Пляйна зовсім вважають постійною «жертвою канцелінгу».
Іноді канцелінг відбувається в рамках певних соціальних груп, субкультур та національностей. Наприклад, 2018 року Каньє Вест розлютив темношкірих словами про те, що «рабство — це вибір». 2019-го члени ЛГБТК-ком’юніті критикували Тревіса Скотта за видалення трансгендерної моделі Аманди Лепор із обкладинки альбому Astroworld, а Скарлетт Йоханссон — за її рішення зіграти трансгендерну жінку. А коли Кім Кардаш’ян анонсувала запуск бренду під назвою Kimono, її «скасовували» в Японії.
Чи є життя після «скасування»
Як не намагалися «скасувати» ту чи іншу знаменитість, на практиці серйозні репутаційні та кар’єрні збитки мають не всі. Хоч Гарві Вайнштайн більше не займається кіно й сидить у в’язниці, Кевін Спейсі безуспішно намагається повернутися в кінематограф, а R. Kelly сидить за за ґратами без права на звільнення й чекає на рішення суду.
Щоправда, поки тривали розслідування та суд, усі троє ходили ресторанами та відвідували івенти. Наприклад, у жовтні минулого року Вайнштайна помітили в Нью-Йорку на зборах молодих артистів. Коли кілька жінок почали обурюватися його присутністю, їх попросили піти. Після виходу документального фільму про жертви R. Kelly стріми його пісень зросли на 116%. А Спейсі досі регулярно випускає ролики, в яких натякає на свою невинуватість.
А ось Кевін Гарт продовжив випускати фільмі та стенд-апи практично одразу після канцелінгу. «Скасування» Сі Кея тривало близько 10 місяців — тепер його шоу продовжують збирати повні зали глядачів. Щоб не допустити нових скандалів, він просто заборонив знімати свої шоу. Мабуть, так само буде й на його виступі в Києві 2021 року.
Джеймс Ґанн також практично безболісно відновив репутацію. Його підтримали фанати та багато колег, і вже через рік Disney відновила Ґанна на посту режисера «Вартових Галактики».
Не сильно постраждав і продаж Dolce & Gabbana, Off-White, Louis Vuitton, Balenciaga та інших брендів. Але якщо перші все ж таки вибачилися за расизм, то «скасування» Вірджила Абло й Демни Гвасалії зовсім провалилося: обидва дизайнери просто відкинули всі звинувачення, а фанати марок продовжують забезпечувати їхнім колекціями солд-аут.
Справа Рубчинського зрештою забулася, а його провину не змогли довести. Звинувачення коштували дизайнеру колаборації з adidas, але бренд Comme des Garçons, що купив його бізнес, продовжив із ним співпрацювати. Минулого року Рубчинський запустив нову марку GR Uniforma й випустив колаборацію з Diesel.
Каньє Веста й зовсім вважають чи не рекордсменом за кількістю «скасувань»: за останні п’ять років практично всі його релізи не обходяться без скандалів, а кожен вхід у «Твіттер» — гарячий інфопривід для медіа. Втім фанати репера продовжують чекати на нові альбом, а кросівки Yeezy розкуповують за лічені хвилини.
«Про мене поширюють чутки з усіх боків. Мене „скасовували” ще до того, як з’явилася Cancel Culture. Мене „скасовували” ще до того, як з’явився цей термін», — казав Каньє в одному з недавніх інтерв’ю.
Що не так із Cancel Culture та чому вона не працює
Прихильники «культури скасування» переконані, що висвітлення проблемної поведінки знаменитостей компенсує можливі втрати, які відчуває «скасований».
«Вибачте, що мені начхати на коміка, який сам собі вирив могилу, але не начхати на анти-ЛГБТК-атмосферу, яку він допоміг створити», — прокоментував скандал із Кевіном Гартом журналіст Esquire.
Однак через відсутність реальних наслідків багатьох «скасувань» у соцмережах і медіа все частіше говорять про неефективність Cancel Culture. Наприклад, коли відому особистість намагаються «скасувати» невеликі ком’юніті, про скандали забувають досить швидко чи зовсім їх нівелюють. Так сталося після ситуації з обкладинкою до альбому Astroworld: Тревіс Скотт вибачився за вирізану модель, і про критику майже миттєво забули.
З цієї причини в колах селебріті прийнято вважати канцелінг певним полюванням на відьом, а «скасованих» знаменитостей, якщо йдеться не про серйозні випадки на зразок звинувачень Вайнштайна, підтримують противники Cancel Culture. Відчуваючи підтримку, деякі знаменитості намагаються змінити ситуацію собі на користь та виставляють себе жертвою масового цькування.
«Мало хто втратив усе за один день. Звісно, всі починають говорити про жертви. Знаєте що? Жертвам не доводиться через усе це проходити», — казав комік Норм Макдональд про ситуацію з Луї Сі Кеєм.
Деякі знаменитості навіть намагаються відкрито боротися з Cancel Culture. У липні видання Harper’s Magazine опублікувало відкритий лист, який підписали 153 діяча культури й науки. Серед них — Джоан Роулінг, букеровський лауреат Маргарет Етвуд та лауреат Пулітцерівської премії Джеффрі Євгенідіс. У листі вони висловили занепокоєння посиленням «культури скасування» та цензурою.
У відповідь авторам листа пригадали, що деякі з тих, що залишили підпис, й самі були замішані у скандалах. Наприклад, Джоан Роулінг не раз звинувачували в утиску трансгендерів.
«Група людей із необмеженими можливостями вважає, що світ став „неліберальним”, тому що тепер їм доводиться час від часу відповідати за свої вчинки. Цензура аморальна. Але це все більше схоже на ниття привілейованих», — відповів на публікацію один із користувачів «Твіттеру».
Інші ж вважають, що знецінення культури скасування відбувається тому, що її сенс давно спотворили й тепер її основна мета — вже не притягнення винних до відповідальності та висвітлення проблемних тем, а просто спекуляція на скандалах та розповсюдження токсичності.
«Так що ж таке Cancel Culture: інструмент соціальної справедливості чи стадний інстинкт?» — запитує редакція журналу Time у матеріалі про культуру скасування.
Одна з найбільш спірних спроб канцелінгу відбулася після смерті Кобі Браянта. Тоді журналістка Washington Post Феліція Сонмез згадала про те, що 2003 року баскетболіста звинувачували у зґвалтуванні.
Аудиторія розділилася на два табори: прихильники Сонмез погодилися, що не треба забувати про всі вчинки людини навіть після її смерті. Противники ж вважали дії журналістки поганим тоном та заявили, що їй треба було порушити питання хоча б після похорону Браянта. Підтримки у Кобі виявилося набагато більше, а Сонмез дорікнули за спробу привернути увагу та спекуляцію на його смерті.
Після цього «скасувати» намагалися вже саму журналістку: їй почали масово писати погрози, злили її адресу й навіть домоглися звільнення з Washington Post. Щоправда, після цього співпрацівники редакції видання пригрозили канцелінгом керівництву, вважаючи, що звільнення Сонмез загрожує свободі слова. Тому через два дні її відновили.
Головного фешн-спостерігача та ініціатора багатьох «скасувань» Diet Prada також не раз звинувачували в токсичності. Так було з показом Comme des Garçons, коли через моделей із дредами команду марки звинуватили в апропріації афроамериканських косичок. У бренді ж пояснили, що надихалися зачісками стародавніх єгиптян, тому всі звинувачення безпідставні.
Схожий випадок трапився після анонса колаборації Yeezy та Gap. У відповідь на анонс в акаунті створили добірку мемів про те, як може виглядати спільна колекція брендів: речі покрили гаслом Дональда Трампа Make America Great Again. За це акаунт дорікнули в тому, що він повністю проігнорував призначення на пост креативного директора лінії темношкірого дизайнера Мовалолу. Diet Prada довелося вибачатися.
Іще більше культуру скасування почали асоціювати з токсичністю під час пандемії COVID-19. Коли ізольовані вдома люди занудьгували, на Reddit почали з’являтися окремі треди із закликами «скасувати» ту чи іншу знаменитість.
Наприклад, канцелінгу піддалися співачка Doja Cat (нібито за листування в расистських чатах) і музикант Joji (за альтер его Filthy Frank, під яким він до 2017 року випускав комедійні ролики, а тепер глядачі знайшли в них расистські жарти).
Подібні приклади показали ще один проблемний бік канцелінгу — безкомпромісне «скасування» без права на пояснення.
«Замість того щоб сфокусуватися на проблемах дискримінації та несправедливості, люди намагаються виключити будь-кого, з ким вони не повністю погоджуються», — писала в колонці New York Times темношкіра феміністка й спеціаліст із прав людей Лоретта Росс. На її думку, культура скасування токсична, а публічний шеймінг тепер проводиться не тільки заради критики проблемних людей, але й для того, щоб заслужити повагу серед таких самих прихильників «скасування».
Схожу думку раніше висловлював і Барак Обама: «Якщо я твітну, що ти зробив щось неправильно, використав не те слово, — то я зможу розслабитися та пишатися собою. Я подумаю: “Чуваки, подивіться, який я прогресивний. Я його скасував”. Але це ж не активізм».
Критики культури скасування вважають, що замість сліпого канцелінгу важливо йти на діалог, розбиратися в ситуації та дозволяти людям вчитися на своїх помилках. А ще — приділяти більше уваги постраждалим, аніж гонінням «скасованої» знаменитості.
До того ж останнім часом культура скасування сама собою перетворилася на мем — тепер людей «скасовують» просто заради жарту. Й хоч поняття Cancel Culture розмилося, навряд чи воно зникне найближчим часом: поки люди продовжують помилятися, їх продовжують «скасовувати». А потім «повертати». Й знову спочатку. Нескінченну кількість разів.
