Акторка Рита Бурковська: «Ми — носії іншої культури й не можемо грати, як вчив Станіславський»

Цьогоріч у другому за важливістю конкурсі Канн «Особливий погляд» показали «Бачення метелика» — драму Максима Наконечного про зґвалтовану в російському полоні українку-аеророзвідницю, яка після визволення намагається повернутися до нормального життя. Головну роль зіграла Рита Бурковська. Хоч фільм і не отримав нагород, іноземні кінокритики відзначили акторську гру Рити, називаючи її «магнетичною», «позбавленою драматизму і тому ще драматичнішою» і такою, що «тонко передає стан стійкої, незламної жінки, яка пройшла через незлічені випробування».

Це не перша велика роль Бурковської — вона грала у стрічці «Парфенон» (2019) литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, якого у квітні вбили у блокадному Маріуполі. Проте, як сама зізнається, фільм залишився непоміченим і в Україні, і за кордоном. Тому «Бачення метелика», за сприятливих умов і правильному просуванні, може відкрити Бурковську широкій українській аудиторії.

Крім знімань у кіно, Рита працює фіксеркою й організовує інтерв’ю з військовими та волонтерами, а на зустріч з DTF Magazine прийшла з собакою Байрактаром, якого забрала з притулку в Бучі. У цьому інтерв’ю ми ближче знайомимо з Бурковською, її ролями, і обговорюємо акторську школу в Україні, її враження від Каннського кінофестивалю, табу на ролі, бажання продюсувати і те, яким може бути кіно про Азовсталь

— Кого ти мріяла зіграти, коли вперше задумалася про кар’єру акторки?

— Я не думала про акторство в сенсі, що хотіла б зіграти. Але я хотіла б грати військову. Я хотіла бути акторкою і все. Акторство — це переважно про те, як ти обробляєш інформацію, яка тобі звідкись приходить. Тебе торкає і ти її обробляєш. Але це не про те, що я хотіла б грати королеву.

— А на яких фільмах ти виросла?

— Я вчилась на театральному факультеті в Києві і ми називаємось акторами кіно та театру, але ми ніколи не комунікували з кіношниками й про кіно не парились.

У 2014 році я грала в короткому метрі режисерки, яка захоплювалася литовським режисером Шарунасом Бартасом. З нею ми поїхали в Одесу на кінофестиваль. Їй я була схожа на акторку Катю Голубеву, а я навіть не знала, хто це така. І вона каже, що треба піти на лекцію Бартаса в Одесі. І я пішла та послухала його. Вона є в YouTube. Він мене торкнув: саме його ставлення до кіно та розуміння.

Мені ще подобаються Брюно Дюмон, Анджей Жулавський, Кім-Кі Дук.

Рита Бурковська | Фото — Антон Орехов

— Університетська освіта тобі щось дала?

— У мене були класні викладачі, але курс був російським. На сьогодні ми можемо зрозуміти, що нас натягували на російську культуру.

В нас не було взагалі кіно в Україні — його не знімали. Центр був в Москві і якщо ти хочеш зніматися в кіно і кар’єру, то тобі потрібно їхати та зніматися туди.

Мої викладачі давали класні тренінги. Завдяки деяким ми знайомилися з театром Анатолія Васільєва. І класний досвід з Олександром Хрижановським, який працює на Печерську. Це була потужна зустріч, бо він навчив грати теми — не надягати персонажа, а навчив технікам, як можна досліджувати життя.

Ось є кліше, як грати про любов, а він пропонував нам шляхи, в яких можна деталізувати якісь речі, щось поєднувати. Наприклад, кольори або слово виражають щось. Ти можеш грати сцену розставання, але не сцену любові, де виходиш і зображаєш закохану. Він нас розвивав. Мені ні на що пожалітися. Але єдине — що треба було забути, то це російську мову і дикцію. Я перестала цим займатися, бо мені здається, в кіно це не потрібно.

— Як ставишся до літературної української мови та суржику в українському кіно?

— Наскільки пам’ятаю з інтерв’ю Валентина Васяновича, він хотів би уникнути суржику, бо це йому набридло. Він не хоче себе транслювати через суржик. Я теж суржиком не говорю, але є купа народу, яка це робить. Але чому тільки суржик? Нам дуже важко підібратися до живої мови. І кіношники роблять це з різних сторін.

Наташа Ворожбит заходить з суржика, бо вона його бачить і його легше відтворити у житті, а говорити важкими конструкціями — ми так не робимо. Кіно має бути достовірним. Наприклад, я два-три роки тому повністю стала україномовною. В мене були певні спроби перейти на українську під час Майдану, але це була вольова спроба.

Рита Бурковська | Фото — Антон Орехов

— Як би ти цю спробу охарактеризувала зараз?

— Вона комплексна. Я виросла в україномовній родині. Ми купили будинок у Черкаській області за 150 км від Києва і там у нас була дача з садом. Моя прабабуся говорила українською мовою, тому це моє коріння та розуміння, а коли я поверталася в Київ, то вчилася у 178-й гімназії. Вона була російськомовна і там було соромно говорити українською, бо ти типу з села і ти — другий сорт. Дуже потужна пропаганда.

У школі було таке поняття, що рідна мова в тебе та, якою ти думаєш. Тоді я думала російською, але ще дитиною я казала, що не відчуваю, що російська — рідна. У мене зв’язок з українською землею, з мовою.

В університеті так само — в нас були популярні жарти про українську мову та літературу. Завжди вважалося, що українська література примітивна — вона про паляницю, жебрачку, воли тощо.

Мова — це інша ментальність та сенси. Коли читаєш літературу в університеті, то Достоєвський — крутий автор, носій ідей, а от Леся Українка — це про квіточки в полі, але це неправда, бо якщо досліджувати літературу, то вони різні за символікою.

Ми — носії іншої культури й не можемо грати, як у радянському театрі, як вчив Станіславський. Нам це не потрібно. Нам потрібен Лесь Курбас, який мислить символами та грає інакше.

Рита Бурковська | Фото — Антон Орехов

— А яку роль мрії для себе бачиш?

— Мені подобається кіно, яке споглядає життя. Мені подобаються ідеї, які я відкриваю для себе в медитації, бо я роблю це багато і займаюся рейкі. Так я багато досліджую. Наприклад, страждання — це его.

Я не хочу грати персонажа, який стверджує страждання. Навіть якщо персонаж буде знаходитися в складній ситуації, було б класно передавати та транслювати те, що людина не зобов’язана страждати.

Вона може розвернутися і переживати складні речі. Я дуже захоплювалася war photographers — людьми, які знімають на війні. Зараз я трохи фіксерка і дуже хотіла б зіграти саме її.

Рита Бурковська | Фото — Антон Орехов

— Дві твої ролі в повному метрі так чи інакше з соціальною складовою. І це драми. Це збіг чи тебе справді цікавлять саме такі ролі? Чи хотіла б попрацювати в інших жанрах і яких?

— Жанр — це спосіб мислення режисера. Наприклад, для мене Тарантіно — один з найулюбленіших, бо він робить фільми про героїв. У нього є архетипи, але він міксує жанри, може додати інтермедії. Це бойовик, але не простий.

Я дружу з іронією, розумію її й можу це зробити. Втім, я хотіла б, щоб було цікаве наповнення, щоб була глибока історія. Наприклад, як гарні хлопці вбивають поганих хлопців — «Безславні виродки». Там багато смішних моментів, але це для мене героїчний фільм.

«Життя не ділиться на жінок та чоловіків»

— У «Баченні метелика» Максим Наконечний розповідає історію через свою призму. І як не крути вона чоловіча. Наскільки цей погляд впливає на твою роботу?

— Життя не ділиться на жінок та чоловіків. Такого немає навіть серед солдатів. Зрозуміло, що в мене інше тіло, потреби, психіка. Ми відрізняємось, але загалом я не бачу сенсу на цьому фокусуватися. Якщо людина цілісна, то вона сприймає і чоловіче, і жіноче і в собі, і в інших. Якщо люди про це жартують, то вони тупі та обмежені. Якщо Максим відчуває у своєму імпульсі правдивість зняти про жінку, то це ок. Він не мусить бути жінкою. І йому не обов’язково мати травматичний досвід, щоб зняти кіно.

Читайте інтерв’ю з режисером «Бачення метелика»

Максим Наконечний: «Хочеться бути суперагресивним, але не варто»

Фрагмент із фільму «Бачення метелика» Максима Наконечного

— А чому Мантаса так тягнуло до теми України в кіно?

— Я не думаю, що його тягнуло. Він — антрополог, дуже розумна та інтелігентна людина, цікаво мислив. У нього цікаво складалося спостереження життя. Він вивчав природу людей та світу, три роки він знімав Чечню, як ФСБ викладали людей, катували, продавали тіла їхнім сім’ям. Нікому було знімати це кіно. Коли почалася війна в Україні, то він поїхав знімати в Маріуполь. Мантас розповідав, що знімати тоді було зовсім не страшно, а потім прийняв рішення знову поїхати туди. Наскільки я розумію, його затримали, катували і його вбили. Була версія, що він потрапив під обстріл. Це неправда. Але поіменно знають, хто його катував і вбив.

— У його фільмі «Парфенон» Ганна Білоброва грала українську секс-працівницю. І зараз в мережі є багато розборів, як у світі бачать Україну, зокрема у негативному контексті, мовляв, тут панують кримінальні угрупування, нелегальна проституція. Чи відчуваєш ти, що змогла б зіграти секс-працівницю після того, як таких наголосів побільшало?

— Мені колись пропонували роль. Там була секс-працівниця і я відмовилася. Мантас теж пропонував зіграти «те-се» у «Парфеноні». Це не роль Ганни Білобрової. Ми могли б поєднати сюжетні лінії, але я тоді сказала «ні». В мене спершу була головна роль у «Парфеноні», потім все перемонтували. Коли ми з ним познайомилися, то обоє були в Афінах. І це класне портове місто, затягане графіті, там живуть різні люди, з різних країн; і біженці, вразили наркомани, які кололися прямо на вулиці, борделі й поруч з цим всім грецька антична культура. Я думаю, в нього було первинне дослідження людини в певних обставинах, її природи, а не тема секс-робітниці і саме українки.

Трейлер фільму «Парфенон» (2019) литовського режисера Мантаса Кведаравічюса

— Як за твоїми відчуттями Каннська аудиторія прийняла «Бачення метелика»?

— До того як я поїхала в Канни на прем’єру, я працювала фіксеркою в Краматорську, а ще до того я поїхала в Бучу — ми були в переповнених моргах, бачили, як батько викопує свого сина, як мати в’яже хустку на ногу сину, щоб він не загубився в морзі. Коли ти далеко від чогось, то ти конструюєш реальність, а коли ти біля неї, то трохи простіше. Коли ми заїжджали в Сєверодонецьк і брали інтерв’ю в людей під обстрілами, то вони казали, що нікуди не виїдуть. І ми лише після цього побачили Канни. Для мене вони прекрасні.

Треба говорити з журналістами, щоб формувати правильні меседжі та сенси, що тут відбувається, щоб надавали вчасну інформаційну, фінансову та збройну допомогу, щоб фіксували воєнні злочини.

Актор Любомир Валівоць (ліворуч), режисер «Бачення метелика» Максим Наконечний (у центрі) і Рита Бурковська в Каннах

Прекрасно, що є Канни, де люди красиво одягаються, тричі міняють аутфіт за день, п’ють американо і Rosè — до цього у мене нема образи. Мені не лінь повторити мільйон разів, чому треба поставити на паузу культуру росії. Єдине питання — вони не дуже це розуміють.

Найважливіше — це преса для кіно. Просто в мене був невдалий досвід з «Парфеноном», тому я не мала очікувань з «Баченням метелика». Я вважаю, що це дуже потужний та талановитий фільм, але він легко пройшов повз. Його ніхто не побачив тут і там. Коли ми його показували в програмі кінофестивалю «Молодість», то він був найпотужнішим. Тож коли в Каннах у «Бачення метелика» багато преси, то я порівнюю і думаю, що це офігенно. Я до цього ставлюся як до роботи.

Рита Бурковська | Фото — Антон Орехов

Інститут сенсів та табу на ролі

— А що думаєш про інститут зірок на кінофестивалях, особливо в Каннах? Це те до чого треба прагнути чи навпаки відходити від цього?

— Я вважаю, що треба робити цей інститут. Це дуже класна історія, але прикольно було б робити інститут не зірок, а щось з певними сенсами. Здебільшого наші українські медіа все одно фокусуються на російському погляді в культурі. У нас же є нове талановите покоління, яке здатне рефлексувати події, що з нами всіма відбуваються.

— Це нове покоління могло б піти на експорт у Голлівуд?

— Дивлячись про що ми говоримо. Якщо сюди приїде знімати Тарантіно і я буду відомою… Як це відбувається? Він приїжджає і шукає акторку. Йому, наприклад, кажуть, що я відома і він погоджується. У сенсі Мантаса чи Бартаса це буде відбуватися інакше.

— У тебе є якісь табу на сцени або навіть цілі ролі?

— Щодо сцен не впевнена. Я не буду вбивати тварин. На ролі — ні. Я не буду грати українку в борделі у Польщі. Або грати НКВДшницю.

— А чи змогла б ти зіграти росіянку в проукраїнському фільмі? У вас же у «Баченні метелика» є актори, які грають окупантів.

— Так, у нас у фільмі знявся класний волонтер зі Слов’янська, який дуже багато допоміг нам і місту. Якби була чудова ідея, я би зіграла. Я не люблю перевтілюватися у персонажа. Хтось на прем’єрі підійшов до нашого актора і сказав: «Вау, тебе не впізнати в житті і на екрані». І я згадала про те, що актор має перевтілюватися у персонажа. Але я її не сповідую. Ти маєш відкритися і бути максимально собою.

Продюсерські амбіції та осмислення ПТСР у кіно

— А чим би ти хотіла займатися, крім акторства?

— Я хотіла би спробувати продюсування. Але є різні види продюсерів. Власне зараз я теж трохи цим займаюся, тобто я не просто пропоную журналістам подзвонити, зустрітися і взяти інтерв’ю. Оскільки я розумію контекст подій, то можу запропонувати якусь історію. Про той самий Азовсталь. Мені важливо тримати фокус на людях. Ми ж розуміємо, що є різний Маріуполь навіть в цей час. Є люди, які чекають російських солдатів і «вообще вне политики». А є люди, які взяли зброю, готувалися до цієї війни та захищають сенси України. Вони сиділи до останнього на Азовсталі. Я розумію, що багато будуть знімати про цивільних людей, військові злочини, але в мене є розуміння і пропозиція ідеї, тому це вже продюсерство.

— Тобто ти хотіла б продюсувати фільм про Азовсталь?

— Так, звісно. Але як креативний продюсер: шукати гроші, підбирати команду, сенси. Я не дуже багато розумію про продюсерство, але базова штука — відчути ідею та штовхнути ідею.

— Мене лякає, що серед фільмів-пам’ятників трагічним подіям можуть бути фільми, що швидко забуваються. Так трапилося з «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас». Тобі хотілося би, щоб такі проєкти були не лише пам’ятниками, а осмисленням цих подій?

— Цікаво що ми називаємо культурою. Люди досі вважають, що це співи, танці та вишивка хрестиком. Культура — це набагато глибший процес, в якому ми беремо участь. Наприклад, культура пам’яті.

Багато речей ми маємо переосмислювати, мати справу з фактажем. Тобто культура — це неоднозначний пласт, адже це не завжди про художника. Суспільство вважає, що це танцювати і співати, і це має бути про хороше. Хочеться щоб люди, які працюють в державних інституціях, були нової формації.

У нас велика спадщина, з якою ми не взаємодіємо. Тільки Довженко-центр та Український культурний фонд, наскільки я розумію. Але в УКФ важко зробити проєкт про стресові розлади, бо там не вважають, що це не стосується культури. Але це стосується культури, тому що культура не замовчування чогось — це теж культура.

Коли люди кажуть, що з радянського «лекала» треба зробити героя з Іловайську чи Азовсталі, то художник буде досліджувати життя, зустрічатися з цими людьми і він має навести відчуття події, яке притаманне лише йому. В цьому й буде художність.

Рита Бурковська | Фото — Антон Орехов

— У фільмі «Бачення метелика» твоя персонажка має ПТСР. В Україні по-різному опрацьовують цей досвід. Зокрема, суперечлива імерсивність, де в меморіалі «Бабин яр» пропонують передати досвід єврея, який пережив Голокост. Яке зображення такого досвіду ти вважаєш найбільш доцільним?

— Я читала, що ПТСР — той вид травми, який не ідентифікується як хвороба. Професійна література говорить про те, що людина здатна адаптуватися до певних нових здібностей обробки інформації. Не все, що нас травмує, називається ПТСР. Це має бути щось екстра. Наприклад, зараз люди перебувають у Лисичанську, Ізюмі, Херсоні. Якщо людина постійно перебуває в стані стресу і загрози життю, може розвитися цей синдром.

Якщо ми говоримо про кіно, то це завжди про об’єм. Поруч відбуваються речі, які змінюють людину. Наприклад, Васянович не ставить ПТСР у центр свого героя. Він показує об’єм землі Донбасу: заводи, лава, кольори. Його людина включена у процес, який більше цієї людини, і він показує це великими планами. Моя героїня Ліля у «Баченні метелика» не відокремлена від процесу. Тобто не має завдання її централізувати. Ми всі травмовані, просто хтось більше, а хтось менше. Але ми можемо адаптовуватися, бути ефективними. Зараз багато людей бояться війни, але цей досвід можна обробити й отримати щось нове.


Дизайн партнер — crevv.com
Разработка сайта — DTF Magazine/don't Take Fake