Антоніо Лукіч: «Література ризикує вмерти, а кіно ще довго житиме»

— Ти вважаєш себе самокритичним?

— Так, максимально самокритичним і людиною, яка занижує очікування від усього в житті. Це допомагає вижити і не розчаровуватись у всьому. Мені люди заздалегідь скоріше неприємні, і тим приємніше мені потім переконатись у чомусь іншому. Так само і з прокатом, і з фільмами, і з фестивалями. Ти розраховуєш на щось маленьке, а коли виходить краще, то цьому дуже радієш.

— Ще від початку ти знімав документальні фільми про те, що ти знаєш і що тобі близько — про твою родину. І на різноманітних курсах давав пораду, що варто знімати про свою сім’ю. Твоє ігрове кіно — це теж віддзеркалення родинних історій. А що твоя мама думає про «Мої думки тихі» та «Люксембург, Люксембург»?

— Їй не подобається, що у фільмі «Люксембург, Люксембург» є певна кількість матюків. Це єдине, чому вона не радить цей фільм знайомим і друзям, а все інше їй дуже подобається. Особливо їй подобається негідник Коля, і мені здається, що мені вдалося створити персонажа — симпатичного негідника, який хоче потрапити в «кращий світ» Люксембурга.

Кіно — це таке рідкісне явище, в якому людина з поганої перетворюється на хорошу. Але в цьому фільмі є і парадокс, що не завжди з хорошими людьми трапляються хороші речі.

Іноді це диво може трапитися з тим, хто на нього не заслуговує. Можливо, це буде спойлер до фільму. 

Якщо говорити про головну цінність «Люксембурга, Люксембурга», то це фільм, який дарує відчуття впізнаваності. Впізнаваності може не самого себе, а бодай реальності, в якій ця історія відбувається. Це кіно знімалось у 2021 році, до повномасштабного вторгнення, і тому певні теми вже звучать інакше.

— Твоя мама вважає «Люксембург, Люксембург» кращим за «Мої думки тихі»?

— Вона казала, що я осоромив її на всю країну з «Думками». Тепер вона переживає за ці матюки. Вона головний цензор усіх медіа, що говорять про фільми, і дуже переживає за те, як продаються квитки на покази. Через що ми стурбовані, як зробити так, щоб люди пішли в кіно. 

Це не головна проблема сьогодні, але з усім тим кіно — це дефіцитна індустрія в Україні. І ти проходиш через багато випробовувань, адже витрачаєш три роки життя, щоб розповісти півторагодинну історію. І щоб її розповісти, треба прожити певне життя.

Мені здається, що автор вичерпний, і тому він може розповісти декілька по-справжньому унікальних історій у своєму житті. Далі він повторює самого себе або стає ретранслятором свого відчуття, щось принципово нове він уже не розповідає.

— А ти радишся з мамою? Показуєш готовий продукт ще на стадії розроблення?

— Ми працювали влітку над звуком на кіностудії Довженка, і так склалося, що мама була в Києві й приходила в студію якраз на той момент, коли було пару матюків. Це навіть не такі чутливі матюки, але матюки. Вона дуже розчарувалась у мені, як у сині. Сказала, що зовсім такого не очікувала і що я такими методами приманюю нечисті сили до свого життя, хоча це просто персонаж, який так нечемно говорить, тому я залучив усі інструменти, щоб показати цього негідника Колю.

Я великий прихильник Клінта Іствуда і того наскрізного героя, якого він грає все життя. Коля — це можливо парафраз з цим Клінтом Іствудом, тобто це такий покидьок без принципів, який наприкінці робить щось хороше.

— А тобі подобаються пізні фільми Клінта Іствуда? Він стає вже таким старомодним.

— Мені всі подобаються. Я стежу за цими фільмами вже на якомусь фізичному рівні й впізнаю кожну нову зморшку на його обличчі. Навіть у фільмах, у яких він не грає. «Справа Річарда Джуелла» (Richard Jewell, 2019) — шедевральний фільм з дуже правильним і крутим актором.

— Для «Моїх думок тихих» у тебе було чотири компоненти, завдяки яким ти не хвилювався через кінопрокат. Чи хвилюєшся тепер за «Люксембург»? І які компоненти для класного прокату в тебе є тепер?

— Найуспішніший компонент мого фільму — це, мабуть, актори, які повністю витягнули всю цю історію. Вони оживили сцени, репліки, діалоги й насправді задали правильний вектор розвитку цьому фільму.

Тепер не дуже вистачає людей, щоб залучити в усі процеси. Наш продюсер Володимир Яценко воює, і тому певні обов’язки лягають на мене, а я не дуже професійний продюсер. Ще гірший актор. І продюсер — це коли ти вмієш якось матеріалізувати свою ідею, а в мене з цим є певні проблеми. Яценко тепер теж залучений, але залучений настільки, наскільки йому дозволяє підрозділ, у якому він служить.

— Ти вважаєш себе успішнішим сценаристом чи режисером?

— Я взагалі не вважаю себе сценаристом. Я максималіст у цьому плані так, як нас вчили в інституті, адже ти маєш бути автором свого фільму. Я його написав, я його зняв. Окей, трохи зробив нечесну штуку — використав чужу музику. Музика — це, мабуть, єдине, що є чужим у моєму фільмі.

— Ти хотів би ще й музику писати для свого фільму?

— Ні, я б тоді перетворився на людину-оркестр. Щось одне було б дуже погане: або музика, або фільм.

— Чи хотілося б тобі екранізувати книжку?

— Я екранізував серіал «Секс, Інста і ZNO» за сценарієм Павла Острікова і Жені Бабенко. Думаю, що після їхнього сценарію я міг би екранізувати і книжку.

— Яку?

— А ти ще встигаєш все читати?

— Я пробував. Іноді дуже складно віднайти ключ, щоб перенести літературу на мову кіно.

Кіно — це все-таки мова дії, а література — це дія, перекладена на слова. Тому не завжди просто екранізувати книжку.

Я кажу, що кіно — це дуже просто. Як казав Альфред Гічкок: «Кіно — це життя, з якого вирізали все нудне», то в моєму випадку це взяти життя і звузити його до якоїсь історії.

Життя безмежне, і фільтр звуження в кожного автора свій. Іноді цим фільтром може стати запитання, яке тебе драйвить протягом всієї історії. Твоя цікавість є твоїм провідником до того, щоб хаос життя перетворився на гармонію фільму.

— Наскільки пам’ятаю, «Паперовий місяць» Пітера Богдановича — твоє настільне кіно. Якби тобі запропонували зробити римейк до нього, ти б погодився?

— Я б радше погодився зняти римейк «Мої думки тихі» в Голлівуді, ніж «Паперового місяця». Саме тому я прописав це в договорах. Тож якщо будуть робити римейк з Меріл Стріп і Пітом Девідсоном, то я стану його режисером.

— Це ті актори, з якими ти готовий працювати?

— Вони просто підходять на ці ролі. Вони трохи схожі. Може, це були б й інші актори. Маріса Томей, наприклад, грала з Пітом Девідсоном у фільмі «Король Стейтен-Айленду». Піт Девідсон колись був на хайпі, і він добре впорався з цим сценарієм.

— В Україні розповсюджена історія проблем з другим фільмом. Передусім через нестачу фінансування. Але «проблемою другого фільму» частіше називають те, що автор висловився в першому. Розкажи, чи не хвилював і тебе цей внутрішній тиск, що ти все сказав у дебюті.

— Це насправді найменше, про що я думав. У мене навіть немає проблеми третього фільму. Це мене хвилює найменше. Я розумію цю проблему, адже це страх не перевершити себе минулого. Я подолав її як дзен-буддист і сказав собі: «Просто зніми поганий фільм» і хай буде, що буде.

— А в чому полягала найголовніша складність на зйомках?

— Постійна складність — це примирення власної фантазії з суворою реальністю. Це примирення однаково складне — що ти знімаєш кіно в Україні, що ти знімаєш його в Ірландії або Чехії. Не завжди чиясь багата фантазія мириться з формою кіно. Саме тому книжки не завжди можуть бути добре екранізованими. Не завжди медійна людина може впоратися з фільмом. Повинна існувати певна відповідність. Коли дві сутності вступають у конфлікт, починаються проблеми. Ти фізично не можеш втілити те, що хочеш, або на це не вистачає коштів. Ти не можеш написати історію «Хрещеного батька» і екранізувати її на Осокорках. Це буде дивна драма, але, може, смішна.

— В інтерв’ю The Ukrainians ти говорив про те, що переосмислив для себе цей фільм, бо вважав, що він про відсутнього батька, аж поки сам не став таким для своєї дитини на певний час. Якої б реакції ти хотів від свого сина, коли він побачить фільм «Люксембург, Люксембург»?

— Я не вірю, що фільми можуть сподобатися до певного віку. Не знаю. Це складне питання. «Історія іграшок» і «Тачки» — це фільми, які треба показувати дітям до 4 років.

— А з часом?

— У мене вже сталося певне переосмислення. Ти більше не хочеш бути ідеальним батьком і давати такий приклад, щоб у хлопчика складалося враження, що його батько — супергерой. Він повинен сприймати батька таким, яким він є, з усіма недоліками, неідеальностями, але й з певними успіхами. З успіхом складно примиритися, як і з усім іншим.

— Зацитую тебе: «Дивно було усвідомити, що після мого першого фільму всі почали чекати на мій другий фільм. Можливо, це очікування має певний азарт — мовляв, чи мій наступний фільм провалиться, чи ні. Я спробував зняти його так, щоб не провалитися та зберегти баланс». Із цього монологу в мене вийшло два питання. Чому ти мислиш категорією очікування провалу? Бо мені здається, всі чекають від тебе такого ж рівня фільму, яким був дебют, тобто йдеться про успішність. У чому полягає твоя спроба зняти його так, щоб не провалитися? Який вигляд має твоя підстелена соломка?

— Тут мене можна звинуватити, що не суди по собі. Я теж очікую успішного фільму від режисера, який мені подобається. Звісно, в цьому є певна міра загравання із самим собою та аудиторією — а чи можу я зняти ще щось взагалі чи ні. Я два роки писав сценарій «Люксембурга, Люксембурга» і вклав туди багато зусиль. Просто я себе так заспокоюю, що другий фільм — це не завжди щось класне, що з тобою може трапитися.

— Крім теми родини, ти працюєш і з жанром роуд-муві. Чому вже другий фільм поспіль тобі хочеться працювати з матеріалом саме в такому форматі?

— Я б не сказав, що «Люксембург, Люксембург» — це роуд-муві, бо подорож там це 5% фільму, яку ми зняли за кілька знімальних днів. Роуд-муві — це внутрішній процес у кожному з нас. Це проста історія про людину, яка хоче віднайти свого творця.

Коли я кажу «творець», то мова не лише про батька. Це драматургія in the nutshell, коли головний герой прагне до дива. І зустріти Бога — це і є цим дивом. Людина з нашого світу намагається потрапити в омріяний, який в його уяві є Люксембургом. Але парадокс у тому, що Люксембург таким не є, і він розуміє, що вдома краще. У цьому є прихований патріотизм.

— У США раніше знімали шоу Comedians in Cars Getting Coffee, в якому ведучий Джеррі Сайнфельд запрошував на каву коміків і забирав їх з дому на автомобілі, який, на його думку, пасував особистості гостя. Як ти вибирав автомобілі для своїх героїв у «Люксембург, Люксембург»?

— Мені машину вибрати складніше, ніж головних героїв. Раміля та Аміля Насірових ми відразу затвердили. Інша справа, що ми з ними довго розмовляли. Вони не повірили, що це їм пише справжня людина з ім’ям Антоніо Лукіч.

Машина мала бути символом великого потужного батька в 90-ті, яка дожила б до сьогодні й навіть доїхала б до Люксембурга. Це найголовніша фабульна деталь, бо всі «Мерседеси» та BMW E34 використовувались уже тисячу разів. Це були такі погані ілюстрації в 90-х. І коли знайшлося Volvo S90 Royal Level 3 Executive, ми одразу поїхали його дивитись у Києві на метро «Лісова».

Це був такий кастинг машин, коли вона їздила туди-сюди, і він закінчився, коли нам показали на задньому сидінні справний холодильник. Така машина б дійсно дожила до сьогодні. Колись вона була символом потужного батька, а тепер стала тачкою пацана з провінційного містечка, який слухає в ній фанк.

— В Америці після завершення Другої світової війни роуд-муві були досить популярними і в фільмах з’явилися бунтарі, адже тепер показували не лише як пари з чоловіка та жінки подорожують країною. Українське кіно неначе теж після 2014 року тяжіє до роуд-фільмів. Але мені цікаво, з чим ти це пов’язуєш? Чи на це теж вплинула війна?

— Як я це відчуваю, роуд-муві пов’язане з внутрішнім пошуком себе, ідентичності, дому, порозуміння між поколіннями. Це є наскрізними темами багатьох українських фільмів: від «Додому» та «Вулкана» до «Стоп-Землі». Це постійна спроба поговорити між поколіннями. Це скоріше про пошук, ніж про втечу.

Американське кіно — це, мабуть, все-таки про інше. Це про те, що камери вийшли зі студії і декорації перетворилися з картонних на справжні. Це технічне, а в нашому випадку це не технічна особливість. Це творча особливість.

— Твій третій фільм, який ти тепер готуєш, теж пов’язаний з темою дороги, адже він буде розповідати про біженців. Розумію, що про нього ще зарано говорити, адже все може змінитися, але ти проговорився, що начебто формуєш трилогію про незручність. Що викликає в тобі найбільший дискомфорт?

— Насправді багато чого. Життя — це конфліктна історія, і Біблія це добре описує як поле з випробовуваннями. Наша бесіда перетворюється на проповідь, але в Бога єдина мова — мова випробовування. Драматурги та сценаристи намагаються віднайти цей зв’язок через те, щоб перекласти своє життя на історію постійних випробовувань. А це незручно. Колись я жартував, що хороший кадр — це поставити актора в незручні обставини й дивитися, як він буде з цього викручуватись. 

За таким принципом працює і Рубен Ослунд. Він доводить сцену до фінішної точки й досліджує цей крінж і незручність. Мені це комфортно. Це такий емульгатор, який робить так, щоб моя фантазія знаходила логічне продовження у світі, в якому я живу: народження і закінчення школи в Ужгороді, навчання в Києві, а тепер навчання по всій Україні.

— Ти б сказав, що знаходиш комфорт у дискомфорті?

— Я намагаюся пояснити своє життя. Я раджу всім подивитися «Фабельманів» Стівена Спілберга, який повністю пояснює природу мистецтва в цілому і кіно зокрема. Це фільм про те, що людина не може пояснити свого життя жодним іншим чином, крім як зняти про це історію. У мене були сльози на очах після цього фільму. Я впізнавав і відчував глухий кут людини, яка не може сказати, що відчуває. Спілберг зняв усі питання, чи буде колись знімати автобіографічний фільм про режисуру. Ні, бо «Фабельмани» зробили це краще, ніж «Вісім з половиною» Федеріко Фелліні.

— Ми говорили з Максимом Наконечним (слухайте цей подкаст на SoundCloud, Apple Podcasts та Spotify), що овації наприкінці фільму на кінофестивалях — це крінж, навіть безвідносно війни в Україні, коли ти думками вдома, а фізично перед десятками камер. Як ти ставишся до овацій?

— До того вийшла стаття, що фільм «Бардо» Іньярріту зайшов не дуже добре і в нього було всього три хвилини овацій, тому я молився, щоб у нас було хоча б три з половиною. Десь так воно і було. З Венецією все було дуже дивно.

Коли була міжнародна прем’єра у Венеції, а українська в Близнюках на Харківщині, тобто коли ми прокинули невидимий місток між цими місцями, то Венеція відкрилася по-новому. Це показало її як історію здобутку пацанів із селища міського типу та чувака зі спального району в Ужгороді, які щось зробили, і це дуже характерна риса для всіх нас.

Коли трапляється удача, то кажеш, що так сталося і на це воля Божа. Ті ж самі європейці кажуть, що це їхня робота. Американці кажуть, що це ще мало й треба більше. Треба намагатися прийняти цей успіх.

І от Близнюки показали, наскільки хлопців цінують місцеві люди, що вони крокували тією червоною доріжкою у Венеції, ними пишаються.

— Тобто прем’єра у Близнюках була крутішою, ніж у Венеції?

— Вона була правильнішою.

— Чи лякає тебе перспектива, що штучний інтелект зможе замінити сценаристів? Сьогодні Chat GPT вже добре справляється з написанням казок і невеликих текстів.

— Література ризикує вмерти, а кіно ще довго буде жити. Штучний інтелект показав мені, що поганий фільм буде можливо зняти років через 20. Хороші книжки можна написати вже скоро.

— На жаль чи на щастя?

— Не знаю. Кіно все-таки мистецтво, бо давніші фільми мають сучасніший вигляд. Наприклад, фільми Бастера Кітона або Чарлі Чапліна.

— Як герої твоїх фільмів зустріли б 24 лютого 2022 року?

— Я б уявляв, що Вадим з «Моїх думок тихих» був би в Канаді, а мама в Ужгороді працювала б таксисткою. А щодо «Люксембурга, Люксембурга» це дуже дивно, але, мабуть, як і в реальному житті. Вася ж поліціянт з міста Лубни, тобто людина, яка вміє поводитися зі зброєю. Вася міг би й служити. Коля теж. Я не знаю насправді. Могли б бути волонтерами, як хлопці сьогодні.

Більше матеріалів про нове українське кіно читайте в нашій спеціальній рубриці