«Сестричка Віка». На початку 1990-х це ім’я було на вустах у багатьох українських рок-фанів. Коли вони вперше побачили фрікувату, але ефектну співачку на сцені «Червона Рута-1989» у Чернівцях, то вже не змогли про неї забути. Дівчина свідомо позиціонувала себе андеґраундною музиканткою і протиставлялася тогочасним поп-співачкам на кшталт Русі, Ірини Білик та інших, чиї пісні звучали в ротаціях на радіо та ТБ.
Проте Вікторія Врадій (так артистку звуть насправді) тоді не була на сцені новачком. До того, як гучно про себе заявити, вона понад десять років співала у вокально-інструментальних ансамблях і навіть встигла попрацювати у Москві.
Врадій могла б збирати в Україні стадіони, але в пошуках кращої долі у 1993-му емігрувала до США. Відтоді її ім’я поступово стиралося із пам’яті слухачів, але досі не стерлося остаточно.
Продовжуючи ревізію української музичної сцени, музичний журналіст Філ Пухарев розбирає феномен Вікторії Врадій та намагається зрозуміти, чому настільки яскрава артистка не знайшла себе на українській сцені
Зміст
Дженіс Джоплін, українська естрада та перше кохання
Коли Віка Врадій вчилася у четвертому класі, її старший брат, що працював на флоті, привіз із рейсу закордонну платівку. На обкладинці красувалося фото якоїсь хіпарки із підписом Janis Joplin. Увімкнувши її, львів’янка ледь не зомліла від захвату. Нехай виконавиця часом і не потрапляла в ноти, проте в її хриплуватому голосі було те, чого не було у багатьох ідеальних радянських співаків — харизма.
Віка могла лише мріяти про те, щоб співати так само, бо народилася у Радянському Союзі, де рок був під забороною. «Ну, якщо сцена мені не світить, хоч по світу помандрую!» — вирішила вона і вступила на географічний факультет Львівського університету.
Але музика все ж таки наздогнала Врадій. У 1976-му 15-річна Віка познайомилася із Віктором Морозовим — вокалістом, гітаристом і композитором львівських ВІА «Арніка» та «Ватра». Попри навчання в університеті, дівчина знайшла час на те, щоб приєднатися до гуртів як вокалістка.
До платівки «Арніки» 1979-го потрапили дві рок-балади із голосом Врадій — «Колискова для Мар’янки» та «Прощай». Десять років по тому консервативні противники критикуватимуть «Сестричку Віку» за «невміння співати». Хоча їм було б достатньо просто почути ці пісні.
Наприкінці 1970-х «Арніка» розпалася через фінансові труднощі. Однак Юрій Варум, колишній музичний керівник ансамблю та батько Анжеліки Варум, запросив Вікторію Врадій до свого нового гурту «Лабіринт». Вона погодилася і разом з музикантами переїхала до російського міста Горький (нині — Нижній Новгород).
На бас-гітарі в «Лабіринті» грав молодий музикант і композитор Володимир Бебешко. Між ним і Вікою зав’язалися стосунки, а невдовзі чоловік зробив пропозицію — при тому, що сам у цей час сидів у горьківській колонії за дрібне шахрайство. А за кілька років Бебешко стане тією людиною, яка кардинально перезавантажить кар’єру Врадій.
Життя у Москві, повернення до Львова, знайомство з «Гадюкіними» та «Скрябіним»
Після Горького Врадій та Бебешко перебралися до Москви. У білокам’яній чоловік відкрив власну студію, де працював над аранжуваннями для Алли Пугачової та інших російських зірок. Віка продовжила співати. У 1985-му вона разом із Михайлом Боярським записала саундтрек до дитячого фільму «Вище веселки».
Врадій могла б залишитися у Москві і навіть здобути славу другорядної російської співачки. Та доля розсудила інакше. Наприкінці 1980-х у Віки тяжко захворіла мати. Щоб доглядати за нею, їй із чоловіком довелося повернутися до Львова.
На новому-старому місці Бебешко прийняв доленосне рішення — стати продюсером своєї дружини. Він відчував запити аудиторії і розумів, що зі старомодним естрадним репертуаром Врадій в Україні мало що світить. Співачці потрібен був новий імідж «дівчини з народу», бунтівної та самоіронічної.
«Я розуміла, що перед тим, як вийти на львівську сцену, потрібно знайти новий образ, пластику, відповідну музику. Усе це повинно було прозвучати саме у львівському контексті, але неодмінно сучасно і сильно. …У своїх пошуках я мала відповідні орієнтири — це творчість таких світових зірок як Стінг, Ніна Хаген, Габрієл»,
— Вікторія Врадій у розмові з Олександром Євтушенком для книги «Легенди химерного краю».
Якось на студію до Бебешка прийшли, за його ж словами, «якісь задрипані рокери». Музиканти розповіли, що грають у гурті «Брати Гадюкіни». Лідер команди, Сергій Кузьминський, тремтячими руками простягнув аранжувальнику касету із демо-записами. Коли чоловік натиснув на Play, у його голові ніби загорілася лампочка. Драйвове гітарне звучання, хуліганський колорит та безкомпромісні тексти на львівському суржику — це ж саме те, що він шукав!
«Віці подобалося те, що роблять “Брати Гадюкіни”, і я звернувся до Сергія Кузьминського, кажу йому: “Кузя, а ти міг би написати для Віки пару речей?”. Цей музичний стиль називали тоді український панк-рок. Я його назвав тоді своїм стилем — український гоп-рок»,
— Володимир Бебешко в інтерв’ю «Українському Радіо»
Так у 1989-му на світ з’явився проект «Брати Гадюкіни і Сестричка Віка». Якийсь час музиканти грали разом, спільним складом: у першій частині концертів співав Кузьминський, потім його змінювала Врадій. Однак двом лідерам швидко стало тісно. Через це «Сестричці» довелося відділитися від гурту і вирушити в сольне плавання.
«Ми не сварилися, навіть не розлучалися. Грали спільні концерти. Однак я відчула, що тягну ковдру на себе», — згадувала Вікторія Врадій у книзі «Легенди химерного краю».
Серед музикантів, яких Бебешко знайшов для Віки в Новояворівську, були молодий Андрій Кузьменко та клавішник Сергій Гера, засновники гурту «Скрябін». «Кузьма» та «Шура» написала для співачки пісню «То моє море», яку потім переграли самі в альбомі «Технофайт» (1993). А вже в середині 1990-х Врадій потрапить із хітом до культового хіт-параду «Територія А».
«Бебешко почав нас тягати за собою, виступали у складі гурту “Сестричка Віка”: на сцені пускали “фанеру”, а я робив показуху — щосили “рвав баян” або з гітарою скакав. Насправді, крім клавішних, ні на чому грати не вмію»,
— розповідав Андрій Кузьменко в інтерв’ю виданню «Високий Замок», 2015 рік
«Червона Рута», дебютний альбом та «американська мрія»
Успіху Вікторії Врадій сприяв не лише Володимир Бебешко, а й «Гадюкіни» та зокрема Сергій Кузьминський. Адже саме Кузя написав для співачки пісні «Ганьба» та «Шахтарське бугі», з якими вона перевернула гру на чернівецькій «Червоній Руті» в 1989-му.
Тоді 28-річна Віка вразила глядачів фестивалю та членів журі поєднанням рок-звучання в стилі «нової хвилі» 1980-х із «антирадянськими» меседжами та кумедним суржиком у текстах. Коли вона вийшла на сцену у довгих панчохах, темній джинсовій куртці та у шоломі радянського пілота, можна було сміливо пророчити — народилася нова рок-зірка, подібних якій в Україні ще не було.
«Хто не живе, той не вмирає
Хто не заснув, той си не просинає
Хто очі не відкрив, той ніц не бачить
За тобою, Морозенко, вся країна плаче»
Вікторія Врадій — «Ганьба»
На «Червоній Руті-1989» Врадій здобула першу премію. Після фурору реліз повноформатного альбому залишався для співачки питанням часу. Він вийшов у наступному, 1990-му році під провокативною назвою «Мамо, я дурна».
«Ви наказали, мамо, щоб я не гуляла,
Бо львівські хлопці хочуть тілько секс,
Свого наставника я врешті покохала,
Він має дачу, але старий, як пес».
Вікторія Врадій — «Мамо, але я дурна»
На дебютному студійнику Вікторії Врадій знайшлося місце як для протестних панк-треків, якими вона відзначилася на «Червоній Руті», так і для стьобних рок-гуморесок. У них співачка висміює молодих маргіналів, що переїхали до великих міст із рідних провінцій, але не змогли до них адаптуватися.
Всеукраїнської слави Віці стало замало. У 1992-му співачка взяла участь у конкурсі «Міс Рок-Європа» і…перемогла у ньому!
Що далі? А далі — Америка! Принаймні так мріяла сама Врадій, надихаючись успіхом улюбленої Дженіс Джоплін.
Співачка ще не знала, що рішення переїхати за океан стане найбільшою помилкою в її кар’єрі.
Еміграція, падіння популярності, кліп Green Grey
У 1993-му «Сестричка Віка» разом із чоловіком-продюсером, сином і котом емігрувала до США. Перші виступи за океаном пройшли непогано. Але цього виявилося недостатньо, щоб вразити вибагливу місцеву публіку. Гроші в подружжя Врадій-Бебешка швидко закінчилися. Не маючи змоги жити з музики, їм довелося братися за наймаруднішу роботу.
«Там потрібно було виживати. Знайшовся якійсь українець, пообіцяв допомогти з роботою. Каже, завтра приходьте о шостій ранку, будете ламати мені бетонний сарай — я вам заплачу 10 доларів. Я кажу — вмирати буду, але за 10 доларів не піду тобі бетон тягати»,
— згадував ті часи Володимир Бебешко в інтерв’ю «Українському радіо».
Довго так тривати не могло. Розуміючи, що його «американська мрія» тріщить по швах, Володимир Бебешко розлучається із Вікторією Врадій та повертається до України. Згодом він переконається, що тоді зробив правильне для себе рішення. В Україні Бебешко став затребуваним продюсером, відповідальним за проекти «Пающіє труси», «СолоХа» та інші. Він навчився правильно генерувати музичний треш-контент і продавати його за грубі гроші.
Віка натомість вирішила випробувати себе на міцність і залишилася у США. Там вона працювала приватною водійкою, супроводжуючи американських реперів. Але знаходила час і для творчості. Разом із гуртом EXIT Врадій виступала у нью-йоркських клубах, переспівуючи джазові стандарти та граючи улюблений панк-рок. Але від крихітних сцен у прокурених приміщеннях до Карнегі-голлу їй було як до Марсу пішки. Якщо ще кілька років тому музика видавалася для Врадій справою всього її життя, то в Америці перетворилася на звичайне хобі.
У той момент Віку якщо і можна було побачити на українських екранах, то лише в епізодичній ролі самої себе у кліпі на пісню «Эмигрант» прогресивного тоді альтернативного гурту Green Grey. На моменті 3:40 вона стоїть посеред залюдненої вулиці американського мегаполісу і промовляє в камеру: «Жизнь — собачья».
Нова надія та нове розчарування
У 2004-му в Україні відбулася Помаранчева революція. Виснажена американською рутиною Вікторія Врадій із захватом спостерігала за тріумфом патріотичних настроїв на батьківщині. Їй здавалося, що в Україні от-от відродиться попит на самобутніх та автентичних митців і що про неї тут все ще пам’ятають. В ейфорії Врадій спакувала валізи та взяла квиток додому в один кінець.
«І якраз потрапила у вирій революції. І це мене надихнуло, адже я завжди чомусь з’являюся у революційний період. Навіть не знаю, чи спочатку починається революція, а потім з’являюся я, а чи навпаки. Але відчуваю, що повернулася вчасно. Зараз саме той час, коли я маю бути тут»,
— Вікторія Врадій в інтерв’ю 2005 року для ZIK.
В Україні ідеї лилися із Врадій рікою. Cпівачка розповідала журналістам, що записує нові пісні, які презентують український фольк-рок у раніше не баченому вигляді та звучанні. Ще одним тогочасним проектом співачки був документальний фільм про історію українського народного мистецтва.
Планам не судилося збутися. Достеменно невідомо, чому саме. Можливо, все перекреслила розмова з Володимиром Бебешком. Коли вона запропонувала колишньому чоловіку та продюсеру знову попрацювати разом, той відмовився навідріз: мовляв, надто пізно — про «Сестричку Віку» всі забули, в Україні тепер нові герої.
Маятник хитнувся у зворотний бік. Причому як для самої Врадій, так і для багатьох українців. Прихід до влади проросійських сил у 2010-х вбив будь-які надії на національне відродження. Розчарувавшись у перспективах вдома, співачка повернулася до Америки, яка, здається, вже стала для неї ріднішою, ніж Україна.
Сьогодні Вікторія Врадій живе у Лос-Анджелесі. Працює менеджеркою в місцевій компанії. Після Бебешко жінка виходила заміж ще двічі, обидва рази — невдало. Три найважливіші речі в її житті зараз: музика, кава та пес ВіктОр (названий на честь класика французької літератури, Віктора Гюго).
Коли у Віки запитують про те, що їй дало життя за океаном, відповідає: «Америка навчила мене вірити в себе і використовувати всі ресурси, які я маю». На жаль, ці навички не допомогли їй врятувати власну кар’єру, яка відійшла в минуле разом із буремними 1990-ми.
Протест, що визначив майбутнє
І все ж важко назвати Вікторію Врадій забутою артисткою. Недооцінена, нереалізована, нерозкрита — що завгодно, але не забута. Надто яскраво вона заявила про себе на нашій рок-сцені у 1990-х.
Бебешко лукавив: про Віку таки пам’ятають. Передусім — журналісти, критики та інші музичні дослідники. Вони в один голос скажуть вам, що пісні «Сестрички Віки» — це культове для 90-х і багато в чому етапне явище для всієї української музики.
Врадій переконувала українців, що грає панк-рок. Це не зовсім так. Від Sex Pistols, The Clash, Ramones та інших класиків жанру артистка запозичила не стільки звучання, скільки революційний дух, що вдало зрезонував із настроями українців в умовах помираючої радянської імперії.
Водночас протестні пісні в репертуарі Віки можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Справа в іншому. Для українців початку 1990-х Віка стала таким собі музичним дзеркалом. У ньому слухачі бачили себе справжніх. Можливо, не до кінця впевнених у собі, завислих між «вчора» і «сьогодні», дещо інфантильних і не звиклих до самостійності (за що маємо «дякувати» радянській владі, яка десятиріччями винищувала та принижувала наш народ). Але щирих, винахідливих, добродушних. І головне — готових посміятися над собою. А це вже ознака інтелекту і перший крок до того, щоб ставати кращими та самовдосконалюватися.
Саме тому Вікторію Врадій так любили українські неформали 1990-х. Вони росли на її піснях і зрештою виросли із дивакуватих маргіналів в авторитетних інтелектуалів.
Врадій пролетіла над українською сценою зі швидкістю комети, але слід від неї можна досі розгледіти в українській музиці різних стилів та жанрів. Самоіронічний «гоп-рок» «Сестрички» пройшов крізь творчість музикантів кількох наступних поколінь: від «Скрябіна», «Вася Club» та, вибачте, Вєрки Сердючки, до сучасних інді-артистів на зразок Latexfauna чи «Курган&Агрегат». Всіх їх об’єднують навіть не самобутність у звучанні, дотепні пісні чи тексти на суржику. А передусім вміння приймати себе справжніми, з усіма тарганами в голові та перемогами. Перемогами як над собою, так і над противниками.
