28 серпня, до 31-річниці Незалежності, в межах спеціального івенту DTF Magazine та онлайн-радіо Gasoline за підтримки Довженко-центру відбувся показ двох українських фільмів, знятих у 1990-х. Це «Шамара» та «Цвітіння кульбаби», які досі залишаються маловідомими широкій аудиторії, а насправді демонструють унікальність українського кіно, особливо в перші роки незалежності. Обидві стрічки входять до рейтингу Довженко-центру «100 найкращих фільмів в історії українського кіно»
Кінокритик DTF Magazine Сергій Ксаверов розповідає про контекст, у якому створювались «Шамара» і «Цвітіння кульбаби», в чому їх унікальність та що вони означають сьогодні
Стрічки зняті на кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, та показуватимуться з дозволу студії.
Розклад і форма для реєстрації на показ — внизу матеріалу.
Проте, спочатку контекст
Українське кіно 1990-х досі майже невідоме глядачу. На те є багато причин. Одна з них, але навряд чи головна — руїна, якою була система прокату в перші роки набуття незалежності. Централізована система прокату зникла з розвалом СРСР і значну частину будівель кінотеатрів почали використовувати за іншим призначенням, а їхні нові власники воліли влаштовувати в кінотеатрі нічний клуб, а не культурний центр. Це було вигідніше. Але навіть тим кінотеатрам, які залишалися в державній власності, демонструвати особливо не було чого.
Свою роль відіграли піратський ринок, розквіт відеосалонів і навіть перші кабельні мережі, де можна було побачити те, що разюче відрізнялося від усього радянського та тогочасного українського кіно і значно більше цікавило пересічного глядача.
Власне українське кіно, яке хоча б залишило слід у масовій свідомості, дуже приблизно можна поділити на дві категорії.
Перша — це спроби створити конкурентоспроможне локальне кіно, тобто копіювати іноземні, переважно американські запозичені форми та жанрові моделі. Такі фільми, усвідомлюючи, вочевидь, ринок збуту, вже тоді майже повністю знімали російською, а згодом, уже в 2000-х та в останнє десятиліття набували все більше рис власне російського кіно чи, точніше, телепродукту.
Друга категорія — фільми, які виходили з радянської естетики і водночас із локальних, українських шкіл кіно, але з новою тематикою. Іноді й з новою естетикою, оскільки їх автори все-таки не знаходились в ізоляції та проживали той самий стрес навали західного кіно, що й інші.
Обидві категорії не викликали аж надто багато уваги, про що свідчить хоча б відсутність цього кіно на відеоринку. Втім, деякі з них спромоглися залишити слід у масовій свідомості завдяки останньому способу комунікації з глядачем, який залишався — телебаченню. Особливо це вдалося тим фільмам, які торкалися замараних радянською цензурою сторінок національної історії, тому вони потрапляли в ротацію телеканалів і стали тією чи іншою мірою відомими. Наприклад: «Вінчання зі смертю» (1992), «Фучжоу» (1993) чи «Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995), не зникали з поля зору масового глядача і їх не треба перевідкривати.
Проте ані «Шамара», ані «Цвітіння кульбаби» не були нічим з вищезазначеного. Насправді чи не найцікавішою частиною українського кінематографу 1990-х часто видається саме таке кіно. Воно не було конкурентним і не повертало борг за 70 років відсутності частини української культури та історії на екранах, не було екранізаціями заборонених у радянські часи авторів. Воно, власне, зображало щось нове й притаманне конкретно своїй епосі.
І на цьому шляхи конкретних фільмів — «Шамара» та «Цвітіння кульбаби» — розходяться, бо вони фіксували час і розповідали історії абсолютно протилежним шляхом.
Обидві стрічки зняті на кіностудії імені Олександра Довженка.
«Шамара», 1994
Режисерка — Наталія Андрійченко
Наприкінці 1980 років радянська цензура ослабла, тому зникли деякі обмеження на те, у який спосіб режисерам розповідати історії. Сподівано, значна частина фільмів вдалася до повних протилежностей соцреалізму, що домінував упродовж існування СРСР. Як наслідок, фільми кінця 80-х та початку 90-х — одні з найдивніших і найсюрреалістичніших корпусів фільмів, можливо, і в історії кіно. «Шамара» — максимально концентрований представник саме цієї течії.
Події відбуваються під час холерного карантину на півдні України десь у 1970-х. У центрі сюжету — відносини дівчини Зіни на прізвисько Шамара та її чоловіка, який одружився з нею, щоб зменшити свій тюремний термін за її зґвалтування
Це фільм-галюцинація своєї епохи, який робить майже все, що раніше кіно не могло собі дозволити. Тут усе збільшено, порушено, скалічено, гіперболізовано та дефрагментовано. Уже з першої «жовтої» сцени «вальсу танків» «Шамара» встановлює реальність сну, в якому домінуватимуть сюрреалістичні образи та знімання через кольорові фільтри.
Але далі фільм порушує навіть більш базові правила того, що ми звикли бачити в кіно. Час і простір у «Шамарі» часто умовні, що збиває з пантелику: з першої і до останньої сцени фільм Наталії Андрійченко створює враження, що це танець між свободою та божевіллям.
Така дивна реальність багато в чому зумовлена фігурою головної героїні — дівчини, на ім’я Зіна з прізвиськом Шамара. Її можна було б назвати фігурою непокою, подразником, який навмисно має ображати смаки, мораль і норми глядача. Вона перш за все шукає сильних почуттів, чого б вони їй не коштували, і тому у фільмі фактично немає нормованих персонажів радянського кіно, чиє життя стабільне та існує в рамках суспільних стереотипів. Проте є колишні зеки та «гермафродит», на ім’я Лера, закоханий у Шамару. Навіть представники структур влади тут маргіналізовані: від хтивого й трохи божевільного Макса в лікарні до міліціонера з абсурдно високим голосом у сцені на вокзалі. Саме середовище фільму теж є дивним замкненим локусом, з якого неможливо вирватися. Це місто десь на півдні України (стрічку знімали у Миколаєві), зачинене на холерний карантин в умовних 1970-х роках.
У «Шамарі» далеко не все знайде розуміння чи порозуміння із сучасним глядачем.
Значна його частина — це досить мазохістська інтелігентська фантазія про брутальний «справжній» світ зі слідами «достоєвщини» та обов’язковим читанням у кадрі поетів на кшталт Бродського чи Заболоцького. У цьому «Шамара», напевно, найменш цікава. А от як представник світосприйняття свого часу та естетичний досвід фільм Андрійченко є неоціненним і неймовірним.
«Цвітіння кульбаби», 1992
Режисер — Олександр Ігнатуша
Переглянути фільм онлайн можна на платформі Takflix.
Натомість Олександр Ігнатуша послідовно розповідає зрозумілу, конкретну історію, яка досить точно розташована на мапі та у часі. Фільм чітко дає зрозуміти, що відбувається у кожній сцені, окрім того, звісно, що поки ховається з сюжетних причин.
«Цвітіння кульбаби» — приклад не п’янкої поезії, як у «Шамарі», а прози, тверезість якої надзвичайна для своєї епохи.
Цікаво й те, що в назвах обидва фільми є протилежностями. «Шамара» — пряма назва, «Цвітіння кульбаби» — символічна.
Отже, це історія чоловіка, на ім’я Юрась, який повернувся після восьмирічного ув’язнення у своє рідне село десь у Полтавській області, але в іншу країну — не радянську, а незалежну Україну. Він, на відміну від тієї ж Шамари, насправді не бунтарська фігура, але він затаврований як «злочинець», тому стає головним підозрюваним для місцевої міліції, що б не сталося. Крім того, звільнений умовно, він повинен бути вдома під час перевірок дільничним. Але в Юрася таки занадто живий розум і дієвий характер для цього середовища.
Власне, цей сюжет, до якого додають химерну любовну лінію та поїздку в Полтаву, — досить простий і навіть передбачуваний. І якщо вже в чомусь дорікати цьому фільмові, то в невеликих недоробках саме тут.
Проте у «Цвітінні кульбаби» блискуче передано нюанси та контекст місця й часу дії, що робить фільм діамантом українського кіно 1990-х років.
Головні вказівки на час подій — радіотрансляції, які часто доносяться фоном. Це завжди виступи першого президента Леоніда Кравчука. Формально вони встановлюють час фільму, але водночас дисонують з тією реальністю, яку бачить глядач і яка ніби майже не відрізняється від радянської — в стрічці це підкреслюється безліч разів і з доволі цікавими нюансами.
Насправді на початку 1990-х для переважної більшості людей не було чіткого переходу від життя в СРСР до життя в Україні. Різниця не надто усвідомлювалася. Це був повільний процес, який завершується саме тепер, 2022 року. Проте кіно того часу зазвичай бачило різницю інакше — як тривогу, що на зміну стабільності приходить ринкова економіка та право сильного, як відчай від руйнації того, що було, чи екзистенційну радість від звільнення від радянських кайданів. Але майже ніколи фільми того часу не були присвячені змінам державницьких і політичних парадигм у повсякденному житті десь на околиці.
«Цвітіння кульбаби» не тільки розуміє, що тепер, у його епоху, відбуваються тектонічні зміни. Фільм саме цьому і присвячено, хоча ховається за розповсюдженою історією про те, що вийти з-за ґрат і залишитися на волі не так уже й просто.
Розклад показів:
15:00 — «Цвітіння кульбаби», 73 хв
17:30 — «Шамара», 105 хв.
Вхід вільний, однак за попередньою реєстрацією.
Партнер показу
