Soundwalk Collective — проєкт, що існує на межі звукового мистецтва та електронної музики. Заснований дослідником звуку Стефаном Краснянським 2000 року, згодом він дійсно перетворився на колектив із залученням митців і артистів з усіх можливих сфер — від Жана-Люка Ґодара й Шарлотти Ґенсбур до Мулату Астатке й Ліри Прамук. За допомогою багатогодинних сесій у різних точках світу Краснянський і Саймон Мерлі, другий постійний учасник звукових прогулянок, досліджують настільки концептуально різноманітні теми, як музика малих етнічних спільнот (Sons of the Wind, 2014), аура священних місць (Peradam, 2022) чи престижних консерваторій (Before Music There Is Blood, 2017) і сексуальність за часів штучного інтелекту (LOVOTIC, 2022).
Список гостей Soundwalk Collective постійно шириться. Найактивнішою з них є Патті Сміт, яка, зокрема, долучилася до нового аудіовізуального проєкту «Чорнобиль» — тут звуковий ландшафт зони відчуження постає метафорою ядерної загрози й багатомірності пам’яті.
Світова прем’єра «Чорнобиль» відбулась у Києві на виставці сучасного мистецтва в артпросторі МОТ від don’t Take Fake. DTF Magazine поговорив зі Стефаном Краснянським про його українське коріння, зв’язок між саунд-дослідженнями й танцювальними сетами, а також про плідну співпрацю з Патті Сміт і людську природу. А подивитись роботу також можна у метавсесвіті МОТ
Звукові прогулянки Україною
— Це не перший ваш проєкт, пов’язаний з Україною. Як ви почали працювати тут?
— Це моє коріння. Мій батько й дідусь родом з Одеси. У дитинстві я відвідував рідних, а починаючи з 1990-х і до 2021 року регулярно приїздив робити записи — в Криму, в Бессарабії, на півночі України. Теми часто були різні: місця масових поховань, ромська музика Бессарабії, зокрема Ізмаїла, а протягом останніх 10 років — Чорнобильська зона відчуження.
— У чому особливість проєкту, представленого в МОТ?
— Мене вразила ідея Чорнобиля як музичного міста: там була одна з найкращих шкіл фортепіано в Радянському Союзі. Приїхавши туди вперше, я побачив сотні фортепіано: з 1986 року вони прогнили й зруйнувалися, але фізично все ще там — це немов скелети фортепіано. Я почав записувати їхні звуки й назбирав величезну кількість звукових фрагментів, потроху вони оформилися в проєкт «Чорнобиль». Ці фортепіано, їхні понівечені тіла є мовчазними свідками великої помилки, що назавжди змінила простір навколо них. Ми з Патті Сміт розглянули цей стан фортепіано як тисячолітній сон, і вона написала про це вірш.
Кадр з проєкту «Чорнобиль», який до 14 травня можна побачити в МОТ у Києві
Мене зацікавив дитячий вимір цієї історії, оскільки за цими фортепіано займалися діти. Я фільмував дітей, які живуть у зоні відчуження сьогодні, — деякі люди повернулися туди заради безплатного житла, і серед них є сім’ї з дітьми. На записах діти грають у лісі, бавляться, імітують природу: звуки птахів, наприклад, або ведмедів. Вони виглядають так, ніби нічого страшного не відбувається, адже радіацію не видно.
Це могли бути діти в будь-якому українському лісі, але вони живуть у зоні відчуження, на покинутій землі. Природа там просто-таки буяє, адже немає мисливців: купа диких коней, ведмедів, вовків. Природа пристосувалась у власний спосіб, як і ці діти, з їхньою наївністю й неусвідомленням того, що відбувалося там колись. Мені в цьому вбачається повернення до первісної дикості.
Я задумався над тим, як природа наповнює все навколо життям — навіть там, де нас немає, навіть у місцях катастроф. З людського погляду, ця місцина виглядає дуже апокаліптично. Але з погляду тварини, це може виглядати як відродження.
Чорнобиль і інстинкт смерті
— Ви сформували концепцію ще до повномасштабної війни. Чи змінилася вона після, вже в лютому 2022 року?
— У листопаді, грудні, січні 2021-2022 років я робив останні записи в Чорнобилі. Коли тепер я чую новини про нестабільну ситуацію на ядерних станціях, знову й знову розумію абсурдність цієї війни та нової ядерної загрози. Проєкт, який народився в нас з Патті Сміт, є метафорою використання ядерної енергії в широкому контексті. Він про одвічну людську гру з вогнем, з силами, які ми не можемо контролювати.
У контексті теперішньої війни його можна розглядати як попередження про ще страшніші наслідки. Навіть слово «ядерний»… Ми постійно чуємо його в новинах, воно стало рутиною, ніби це просто ще одна зброя. Здається, люди не розуміють, про що саме йдеться. Людина як вид тяжіє до руйнації, інстинкту смерті. Деструктивна природа відрізняє нас від усіх інших тварин. Усі люди мають у собі хороші й погані риси, але за умов інформаційного недоїдання, дезінформованості, дезорієнтації будь-хто стає здатним до найгірших речей.
У відео до нашої інсталяції ми показуємо дітей, чиї помисли чисті: як і тварини, вони не знають меж, не знають, чим вони є і чим не є. Ми починаємо життя невинними, маємо багато можливостей, але ситуації, з якими ми стикаємося, трансформують нас — іноді в когось далекого від своєї істинної природи.
Кадр з проєкту «Чорнобиль», який до 14 травня можна побачити в МОТ у Києві
Проєктом «Чорнобиль» ми запитуємо: чи дійсно це істинна людська природа? Чи ми віддаляємося дедалі від неї? Наша істинна природа набагато простіша за все це. Можливо, ядерна енергетика і ядерна зброя — це найдальші точки, протилежні до людської природи. Чорнобиль як місце аварії, у якому сьогодні ми чуємо відлуння війни, нагадує нам, наскільки вразливим є життя та які наслідки мають наші дії для майбутнього. Ми не бачимо далеко, наше життя коротке, але за нами йдуть наші діти, за ними інші діти — їм ми залишимо цей світ.
Між клубами та виставками у галереях
— Ви вважаєте себе скоріше саунд-дослідником, ніж музикантом. Але Soundwalk Collective грають у клубах і на музичних фестивалях не менше, ніж у галереях та артпросторах. Чи ви відчуваєте різницю в таких виступах? Наскільки чіткою сьогодні є межа між музикою і саундартом?
— Коли я вивчав мистецтво в Нью-Йорку, то відчував, що звук, у порівнянні з іншими галузями мистецтва, не дуже добре досліджений. Я відштовхувався від цього відчуття у своїх дослідженнях: багато подорожував, робив записи в різних місцях — у композиціях розвивалися наративи, історії, які зрештою оберталися на музику. У певному розумінні я сам перетворився на музиканта, але за допомогою насамперед звуку. Звук лишається моїм першим медіумом.
Звук дав мені змогу зануритись у наратив глибше й застосувати до нього більш витончену методологію. Часто я вирішував поїхати в те чи інше місце, не маючи готових ідей, і дозволяв звуку вести мене. Будь-яке місце містить у собі істину, і звук — оскільки він невидимий, його не можна торкнутися — подібно до запаху, сам розкривається назустріч тобі. Це досвід осяяння, коли ти натрапляєш на щось у звуці й думаєш: «Ого, це дуже цікаво!». Проте це дуже тонкі речі, вони задають напрям, задають візію, але їх не так просто схопити.
Я не музикант, бо музиканти працюють із заданими речами, шукають мелодії. Коли я записую звуковий пейзаж, він не має нічого спільного з мелодією, ба навіть навпаки: різні типи звуку відбуваються водночас і створюють несподівану композицію. Так я розпочав Soundwalk Collective: звукові прогулянки — це саме те, що я робив протягом багатьох років.
Ідея «колективу» народилася, коли я зрозумів, що після накопичення звукового матеріалу я міг би запрошувати інших митців розділити зі мною ці моменти. Я створюю композицію-саундскейп і приношу її в студію Патті Сміт, наприклад. Я також часто трансформую записані матеріали за допомогою лупів та семплів і граю їх у клубах. Так я роблю експериментальні танцювальні сети — це мені теж подобається, адже танець це прекрасно.
Лупи в граматиці електронної музики перетворюються на ритмічний малюнок, звук для танців — не менш цінний, ніж інсталяція в музеї або вінілова платівка з ембієнтом. Я не розташовую ці види діяльності в ієрархії, усі вони однаково важливі.
— Ваші проєкти часто пов’язані зі звуковою реконструкцією одного простору в іншому. Ця ідея складає ядро проєкту МОТ. Чи думали ви про це і як ви прийняли запрошення до участі в проєкті?
— У першу чергу це пов’язано з моїм корінням і тим, що відбувається в Україні тепер. Хотілося підтримати Україну перед лицем війни, хоча б в артпросторі, тож я не роздумував над цією пропозицією довго.
Мені подобається ідея тимчасовості артпростору. Наша робота присвячена Чорнобилю, тож вона не про тимчасове, скоріше навпаки. Ідея тимчасовості MOT перегукується з трагедією війни й змушує задуматися про помилки, які можуть призвести до довготривалих змін, можливо, навіть незворотних.
Коли Фабріс Бусто, куратор виставки в МОТ (наше інтерв’ю з ним читайте тут. — Прим. DTF Magazine), з яким ми співпрацювали в багатьох проєктах, розповів мені, що у Києві, створюють такий проєкт, я зразу відповів згодою. Патті Сміт також виступає на підтримку України, тож її відповідь була очевидною.
Знайомство з Патті Сміт і спільний проєкт в МОТ
— З Патті Сміт ви працюєте вже понад десять років. Як усе почалося?
— Разом з Патті Сміт ми зробили п’ять альбомів. «Чорнобиль», останній з них, вийде восени, а в Києві відбудеться його прем’єра. Тож для нас це велика честь — презентувати роботу саме в Україні за теперішніх умов.
Я зустрів Патті в літаку. Я робив записи ромської музики в Ізмаїлі, а також у Молдові й Румунії. Як і вона, я живу в Нью-Йорку, тому мав летіти з Бухареста в Париж, а в Парижі мав пересадку на ще один літак. Наші з нею сидіння були розташовані поряд на рейсі Париж — Нью-Йорк. Сміт щойно прилетіла з Танжера, тож ми обидва були заряджені новим досвідом. Усі вісім годин польоту ми розмовляли, і наступного ранку вона завітала до мене зі словами: «Над чим ти тепер працюєш? Я запишу все, що треба».
Тоді паралельно до проєкту з ромською музикою я працював над присвятою співачці Ніко. Вона померла на Ібіці в липні, коли цвіркуни неймовірно гучні. Кілька літніх сезонів я записував там звуки цвіркунів — так розпочався наш перший спільний альбом Killer Road. Зазвичай ми працюємо так: я показую Патті записи, які надихають її на написання текстів або ревізію віршів інших поетів. Ще в першому проєкті ми зрозуміли, що звук і поезія взаємопосилюються, що ми обидва можемо піти далі, потрапити в місця, яких довго шукали.
Пам’ять у пейзажі
— Ідея пам’яті є важливою у вашій роботі. Для України сьогодні пам’ять є визволенням, але також і проблемою, оскільки велика частина нашої пам’яті пов’язана з Росією. Чи розглядаєте ви пам’ять у вимірі пост- і неоколоніальної проблематики?
— Складно сказати. Я намагаюся не ставати в центр творчого процесу. Звук диктує мені історію, яка має бути розкрита, тож, коли ми виступаємо, слухачі винаходять власні засоби для руху в цьому процесі, вони надають ідентичність звуку.
Коли ми дивимося на пейзаж, він нікому не належить. Але людство використовує річки й гори, оформлює його. Віктор Гюго колись сказав: «Пейзаж байдужий до нас». Природа байдужа до нас, до наших страждань, до болю, який ми спричинюємо.
Коли я міркую над звуковим пейзажем і пам’яттю, пейзаж постає нашаруванням багатьох пам’ятей. У ньому співіснують, наприклад, старовинні пам’яті, номадичні, а також пізніша пам’ять, наприклад про жахіття теперішньої війни.
Усі ці пам’яті мають повідомлення для слухача. Як митець, що працює з аудіозаписами, я надаю слухачам можливість шукати остаточний сенс твору або приходити до будь-яких висновків. Мистецтво надає нам можливість побачити речі в іншій перспективі.
На ваше запитання немає простої відповіді, бо те, що тепер відбувається, неможливо було уявити. Мені й сьогодні бракує слів. Ця трагедія здається чимось з інших часів. Але я також вірю, що із жахливого досвіду українці здобудуть нові знання, нові ідеї. Будь-яка трагедія містить зерно надії.
Аудіовізуальний проєкт «Чорнобиль» Soundwalk Collective та Патті Сміт можна побачити в Києві на виставці сучасного мистецтва в просторі МОТ до 14 травня. Тема експозиції присвячена поняттю «Тимчасовості».
