У видавництві Наш формат вийшов український переклад книжки “Взуття-буття”, яку написав засновник компанії Nike Філ Найт. Він рідко дає інтерв’ю, тому це одна із небагатьох можливостей дізнатись, як створювався і через що пройшов найбільший світовий бренд спортивного одягу та взуття. Ми публікуємо декілька уривків із книжки, що, наприклад, розповідають про роль бігу у житті Найта, його тренера, який шукав спосіб зробити взуття максимально легким та ідеї, які можуть з’явитись завдяки звичайним речам
«Напрочуд відверте нагадування про те, як насправді виглядає шлях до успіху в бізнесі. Це брудна й хаотична подорож, сповнена помилками й нескінченною боротьбою, і навіть жертвами. Тут Найт розповідає про кількох топ-менеджерів, яким вдалося пройти цей шлях. Не думаю, що автор хоче чогось навчити. Замість цього він робить щось значно більше — розповідає свою історію так чесно, як тільки може. І ця розповідь дивовижна», – Білл Ґейтс
Я к і всі мої друзі, я хотів досягти успіху. Ось тільки, на відміну від них, я не знав, що стояло за словом «успіх». Гроші? Можливо. Дружина? Діти? Будинок? Авжеж, якщо пощастить. Це була мета, прагнути досягнення якої мене вчили змалечку, і частина мене справді інстинктивно цього прагла. Але десь глибоко в душі жило й прагнення чогось іншого, значно більшого. Мені ніколи не давало спокою те, що наше життя швидкоплинне, коротше ніж ми гадаємо, подібне до ранкової пробіжки, а я дуже хотів, щоб моє життя було значущим. І цілеспрямованим. І продуктивним. І важливим. А головне… іншим. Мені хотілося залишити власний слід в історії. Мені хотілося перемогти. Ні, не так. Я просто не хотів програвати. А далі сталося саме так. Коли моє молоде серце почало невпинно калатати, коли мої рожеві легені розпросталися, мов пташині крила, коли дерева довкола розмились і стали зеленими плямами, перед очима постала відповідь, і я усвідомив, яким хочу бачити своє життя. Грою. Так, подумав я, це воно. Це саме те слово. Секрет щастя, про який я завжди підозрював, сутність краси чи правди, або ж усе, що нам потрібно було знати про обидва ці поняття, закладене в моментах, коли м’яч летить у повітрі, коли обидва боксери відчувають, що от-от озветься гонг, коли бігуни наближаються до фінішної лінії, а глядачі всі як один зводяться на рівні. Ці півсекунди до перемоги чи поразки, пульс яких ти відчуваєш усім своїм єством, неповторні в своїй дивовижній гостроті. І я хотів, щоб таким було моє життя, моє повсякденне життя. У різні періоди я уявляв, як одного дня стану популярним письменником-романістом, відомим журналістом, видатним політиком. Однак найбільше я завжди мріяв стати титулованим спортсменом. На жаль, доля зробила з мене лише непоганого атлета, але аж ніяк не спортивного генія. І ось тепер, у двадцять чотири роки, я нарешті з цим впокорився. В Орегоні я почав займатися бігом і протягом трьох років мав певний успіх, виступаючи за університетську збірну. Але на тому все й закінчилось. І тепер, коли я почав пробігати милю за милею, вкладаючись у шість хвилин, о тій порі, коли ранкове сонце оточувало сяйвом глицю навіть найвищих сосен, я запитував у себе: «А якби раптом знайшовся спосіб відчути те, що відчуває спортсмен, якщо насправді ти не є спортсменом? Якби безперервна робота перетворилася на гру? Або ж якби робота подобалася настільки сильно, що, фактично, перетворилася б на ту саму гру?». Світ був переповнений війною, болем та стражданням, а буденне життя виявилося надзвичайно виснажливим і часто несправедливим — можливо, як я тоді думав, єдиним виходом із цієї ситуації було знайти для себе таку грандіозну мрію, щоби вона здавалася вартою зусиль, приносила б задоволення й підходила саме мені, — іти за нею з цілеспрямованою самовідданістю та завзяттям. Як не крути, а життя — це гра. І той, хто заперечує цю істину або просто відмовляється брати участь у цій грі, залишається на лаві запасних, а я такої долі собі не бажав. Більше за все на світі я не хотів саме цього. І, певна річ, саме тому я і додумався до своєї Божевільної Ідеї. «Можливо, — подумав я, — можливо, мені варто наново розглянути свою Божевільну Ідею. А що, як моя Божевільна Ідея може… спрацювати?» Можливо. Ні-ні, потрібно було бігти швидше, ще швидше, потрібно було бігти так, ніби я за кимось гнався і водночас від когось утікав. Моя ідея спрацює. Присягаюсь, я змушу її спрацювати. Більше жодних «можливо». 
Я помчав додому, спустився в підвал і розпакував там свою посилку. Дванадцять пар кросівок кремово-білого кольору, прикрашені з боків блакитними стрічками. Святий Боже, які ж вони були гарні! Навіть більше, ніж просто гарні. Ні у Флоренції, ні в Парижі я не бачив такого, що могло би їх перевершити. Мені хотілося виставити їх на мармурові п’єдестали або вставити в позолочені рамки. Я підняв пару кросівок до світла, погладив їх, неначе священні реліквії. Я був із ними ніжний, мов письменник, який милується новим комплектом записників, або гравець у бейсбол, який обіймає набір нових бит.
А потім я надіслав дві пари кросівок своєму колишньому тренерові з бігу, Біллу Боверману.
Я зробив це, ані миті не вагаючись, оскільки саме Боверман уперше змусив мене по-справжньому замислитися над тим, у що взуваються люди. Боверман був геніальним тренером, блискучим мотиватором, природним лідером юнацтва; на його думку, в усьому цьому складному механізмі була єдина деталь, вирішальна для розвитку спортсменів. Взуття. Він був зациклений на тому, у що взувалися люди.
Чотири роки я в Орегоні бігав під його керівництвом, і протягом усього цього періоду Боверман постійно пробирався до роздягальні та викрадав із наших шафок взуття. А далі впродовж кількох днів він поступово розривав його на клапті, потім зшивав назад і повертав нам уже з певними незначними модифікаціями, завдяки яким ми або бігли мов антилопи, або ж натирали ноги до крові. Незважаючи на результати, Боверман ніколи не зупинявся. Він палко прагнув знайти нові способи підтримання підйому стопи, пом’якшення прошарку між устілкою та підошвою для амортизації та розширення простору в передній частині. Він завжди придумував новий дизайн, новий ескіз, завдяки чому наші кросівки мали стати міцнішими, м’якшими та легшими. Особливо легшими. «Кожна зайва унція однієї пари кросівок, — казав Боверман, — під час руху додає бігунові зайві 24,9 кілограма». І він не жартував. Мій тренер був сильний у математиці. Ось наприклад, середня довжина чоловічого кроку під час бігу сягає 183 сантиметрів; поділимо на це число 1 милю (160 900 сантиметрів), і у нас вийде 880 кроків. А тепер додамо до кожного кроку по 1-й унції і так вийдемо на ті 24,9 кілограма. Слово «легкість», як вважав Боверман, означало меншу вагу, а отже, більшу енергію і, відповідно, вищу швидкість. А швидкість дорівнювала перемозі. Боверман не любив програвати. (Я перейняв у нього цю рису). Тож легкість взуття була його вічною метою.
Мета — це ще м’яко сказано. У пошуках способу досягнення легкості він був здатний на все. Тваринні, рослинні, мінеральні — будь-які матеріали годилися, якщо вони могли покращити стандарт тодішнього шкіряного взуття. Іноді доходило навіть до шкіри кенгуру. А часом і до шкіри тріски. Вважайте, що ви не жили, якщо не змагалися з найшвидшими у світі бігунами, взуті в кросівки зі шкіри тріски. Н аступної неділі, коли Боверман із дружиною спокійно снідали, він зненацька зупинив погляд на вафельниці, звернув увагу на сітчастий візерунок. Це несподівано збіглося з шаблоном, який він виношував багато місяців, якщо не років. Він попросив у пані Боверман ненадовго ту вафельницю. У гаражі в Бовермана стояла цистерна з уретаном, який залишився після будівництва нової бігової траси. Він приніс вафельницю до гаража, наповнив її уретаном, розігрів — і тим самим відразу знищив. Уретан склеїв вафельницю, оскільки Боверман не скористався хімічним розчинником для змащення її металевих половинок. Просто він нічого не знав про подібні розчинники. Будь-хто на його місці вже б давно здався. Але в мозку Бовермана теж не було реактиву для ослаблення його діяльності. Він купив нову вафельницю, однак цього разу наповнив її рідким гіпсом, а коли розчин затвердів, вафельниця без проблем розкрилася. Боверман поніс свій готовий шаблон до Орегонської компанії з виготовлення гумових виробів і заплатив їм за те, щоб вони налили туди розплавленої гуми. Чергова невдача. Гумова форма була надто жорсткою і водночас крихкою. Вона відразу розломилася. Однак Боверман відчував, що вже впритул наблизився до справжньої знахідки. Зрештою він дав спокій тій вафельниці, натомість узяв лист сталі, що не іржавіє, пробив у ній діри, так що вийшло щось подібне до вафельної форми, й знову поніс свій макет до компанії з виготовлення гумових виробів. Гумова модель, яку виготовили зі сталевого листа, була гнучкою і годилася для роботи, тож тепер у Бовермана було дві пластини з твердої гуми завбільшки як людська стопа, і їх він поніс додому та пришив до підошви кросівок для бігу. Ті кросівки він дав одному зі своїх бігунів. Атлет узувся й побіг мов заєць.
Д инастія Чанга в компанії «Найк» розпочалася не дуже добре. Почнемо з того, що він був стилягою. Я думав, що Вершкул був стилягою, поки не познайомився з Чангом. Синій блейзер, золоті ґудзики, сильно накрохмалена сорочка в клітинку, краватка в смужку — і він носив усе це так невимушено. Безсоромно. Він був наче дитя кохання Ральфа Лорена та Лори Ешлі.
Я показав йому нашу компанію, познайомив з усіма працівниками, і він виявив свій блискучий талант — уміння говорити абсолютно неприйнятні речі. Він познайомився з Гейзом, який важив 150 кілограмів, Страссером, який мав вагу 145 кілограмів, та Джимом Маннсом, нашим новим фінансовим директором, який був на багато батончиків далі від позначки 159 кілограмів. Чанг вирішив пожартувати про «півтонни вищого керівництва».
— Стільки зайвої ваги, — сказав він, — у спортивній компанії?!
Ніхто не сміявся.
— Думаю, нам час продовжити екскурсію, — сказав я, легенько підштовхуючи його далі.
Ми пішли коридором і наткнулися на Вуделла, якого я нещодавно відкликав зі Східного узбережжя. Чанг нахилився і потиснув Вуделлу руку.
— Нещасний випадок на лижах? — запитав він.
— Що? — не зрозумів Вуделл.
— Коли ти встанеш із цього крісла? — поцікавився Чанг.
— Ніколи, тупий ти шматок лайна.
Я зітхнув.
— Що ж, — звернувся я до Чанга, — далі падати вже нікуди.
