Як працював та про що писав британський Vogue під час Другої світової війни

Велика Британія вступила у світову війну 1939 року, а 1940 року німецька авіація почала бомбардувати Лондон. Vogue, як і деякі інші видання, продовжили працювати, проте відійшли від класичної функції глянцевого журналу. Головна редакторка Одрі Візерс вважала, що жінкам у воєнний час буде цікаво читати і добірки капелюхів, і воєнні репортажі, тому у журналі публікували як документалістику, так і фешн-поради. DTF Magazine розповідає, як працювала та про що писала редакція британського Vogue

ТРИ КЛЮЧОВІ ФІГУРИ БРИТАНСЬКОГО VOGUE ВОЄННОГО ЧАСУ


Одрі Візерс — головна редакторка

До того, як потрапити у Vogue, вона працювала у книжковому видавництві у рекламному відділі, проте її звільнили — потрібен був працівник чоловічої статі (тоді це було законним). У Vogue вона прийшла у 1931 році на посаду молодшого редактора, а в 1940 році очолила редакцію.

Вона просувала гуманістичні і феміністичні цінності та випускала номери (більш ніж 225 випусків, залишивши посаду в 1960 році), які показували, що жінки відіграють гідну роль у війні: як волонтерки, медсестри, воєнні кореспондентки.

Одрі Візерс, головна редакторка британського Vogue

Після закінчення Другої світової війни у листі головного редактора вона писала:

«І куди їм тепер дітися — жінкам, які служили та працювали без гламурних уніформ, підтримували роботу заводів, будинків та контор? Цінність їхня більш ніж доведена: їхня стійкість, коли вона була необхідна, їхня мовчазність, коли було потрібне мовчання, їхній такт, гарний настрій і суспільна совість, їхня постійність мети, підпорядкування дисципліні, їхня влада над машинами… Як багато часу мине, перш ніж вдячна нація забуде, що робили жінки, коли потрібні були країні?»

У 2020 році про Одрі та її роботі у Vogue під час війни вийшла книжка письменниці та історика Джулі Саммерс Dressed to war.


Лі Міллер — фотокореспондентка

У 1920-х роках вона працювала моделлю у Нью-Йорку, знімалась у Едварда Стейхена (у 1923 році — головний фотограф Vanity Fair та Vogue US), зокрема у скандальній рекламі тампонів Kotex.

Лі Міллер у рекламі Kotex

У 1929 році Міллер переїхала до Парижа та стала музою сюрреаліста Мана Рея, а згодом зблизилася з іншими митцями. Пабло Пікассо, Поль Елюар і Жан Кокто створили хоча б один твір, присвячений Лі чи у співавторстві з нею.

Вона почала самостійно фотографувати, у 1932 році повернулася до Нью-Йорка та відкрила власну студію. Через п’ять років знову приїхала до Парижа, а під час війни — стала воєнною кореспонденткою у британському Vogue.

Лі Міллер в об’єктиві Мана Рея
Лі Міллер і Пабло Пікассо
Лі Міллер (посередині),. 1928 рік

ЇЇ найвідоміші знімки зроблені в останній рік війни у Німеччині та Франції. Вона супроводжувала американські війська при звільненні концтаборів Бухенвальд і Дахау, і ці знімки друкував Vogue, хоча редакція мала сумніви щодо того, чи відповідають вони формату жіночого журналу.

«Повір, цивільні знали, що там коїться, — телеграфувала Лі редакторці Одрі Уітерс. — Залізниця в Дахау проходить повз вілли… Сподіваюся, Vogue наважиться опублікувати ці фотографії».


Сесіл Бітон — селебріті та фешн-фотограф

Штатний фотограф Vogue US з 1927 року, згодом також працював на Vanity Fair. З 1930 року жив у Великобританії та фотографував представників королевської сім’ї, зокрема Єлизавету II, та весілля Едварда VIII із Уоліс Сімсон.

Фотографія Сесіла Бітона для  американського Vogue, 1941 рік

У роки Другої світової війни Бітон знімав для британського Міністерства інформації, заснованого урядом після оголошення війни, випустив кілька альбомів, присвячених роботі в тилу. Іноді він фотографував для Vogue. Його найвідоміша фотографія воєнного часу — модель Елізабет Коуелл у костюмі британского дизайнера Digby Morton стоїть спиною до камери біля зруйнованої церкви, від якої залишилося дві арки та читає табличку. «Мода незламна», — так підписала це фото редакція.

Фотографії Сесіла Бітона для британського Vogue

ФОРМАТ РОБОТИ БРИТАНСЬКОГО VOGUE ПІД ЧАС ВІЙНИ

У перші роки існування американська, британська, італійська та французька версії Vogue виходили щотижня, згодом — двічі на місяць. У період війни американська версія цю частоту зберегла, а британська — скоротила до щомісячного видання, згідно з вимогами британського Міністерства інформації.

Обкладинки американського Vogue, 1892 рік

З 1940 року папір був нормований, а можливості транспортування — обмежені, Гаррі Йоксалл, тоді — керуючий директор британського Vogue, звернувся до Міністерства інформації з проханням дозволити їм розповсюдження журналу. Британський уряд визнав, що Vogue може надихнути жінок допомагати країні під час війни, тому журнал продовжили випускати, але зменшили періодичність на щомісячну.

Під час Другої світової війни журнали стали способом зв’язку з жіночою аудиторією, тому редакції запрошувалися на брифінги міністерств.

На початку війни жінки носили довге волосся та працювали в безпрецедентній для довоєнного часу кількості, але такі зачіски призводили до травмувань. Vogue використав свій вплив і проголосив тюрбани та короткі гладкі зачіски трендовими. У червневому номері 1941 року британський Vogue випустив фічер «Мода для фабрик». Тактика спрацювала, і кількість нещасних випадків, що траплялися через довге волосся, зменшилася.

Жінки в укритті церкви в Великобританії читають газети
Американська кіноакторка Вероніка Лейк демонструє, що може статися з жінками, які носять довге волосся, працюючи на фабриках. 9 листопада 1943 року

ПРО ЩО ПИСАВ БРИТАНСЬКИЙ VOGUE

1940 рік


7 вересня німецька авіація почала бомбардування Лондона: «Бліц» продовжувався у різних містах Великобританії до 21 травня 1941 року. Редакція британского Vogue була розташована в офісі на Бонд-стрит, це приміщення зруйнували до кінця року, тому команда працювала у винному погребі.

У номері за листопад вийшла фотографія Лі Міллер з імпровізованої підвальної редакції. Одрі Візерс у капелюсі-таблетці разом із співробітниками працює у підвалі, інтер’єр — обшарпані стіни та відсутні письмові столи. «Ось Vogue, незважаючи ні на що», — написала вона у листі редактора.

Сторінка британського Vogue з підписом «Ось Vogue, незважаючи ні на що»

У Лондоні деякі дизайнери продовжували працювати під час бомбардувань.

«Сирена в Мейфері часто заставала кутюр’є під час складних примірок», — написав Vogue після завершення Бліцу. «Моліно з ротом, повним шпильок, запитував свою модель: «Ти хочеш піти в укриття?», а Шейла Веттон, згодом — старша редакторка журналу Vogue, слухняно хитала головою. У Джона Льюїса примірки проходили прямо в його укриттях».

Видатний знімок Лі Міллер 1940 року — дві волонтерки з пожежного нагляду в металевих захисних масках. У 1939 році понад 40 мільйонів респіраторів видали цивільному населенню Великобританії та Франції на випадок, якщо Німеччина здійснить хімічну атаку. Їх не обов’язково було носити, проте рекомендовано мати із собою, тому дизайнери для зручності зшили для них сумочки. Ще один айтем воєнного часу — комбінезон для нічної повітряної тривоги: його одягали на піжаму.

Працівниця швидкої допомоги в Кеннінгтоні, Лондон, фарбується помадою, 1940 рік
Сумочка для респіратора
Комбінезон для нічної повітряної тривоги
Видавець Conde Nast Гаррі Йоксалл і секретар Віра Селф у кабінеті директора на Бонд стріт після вибуху бомби, жовтень 1940 року
Волонтерки у респіраторах, фотографія Лі Міллер, 1940 рік
Медсестри у Нью-Йорку носять протигази під час навчання з метою оборони, 27 листопада 1941 року

1941 рік


З 1939 по 1941 рік ціни на одяг зросли вдвічі. Влада Великобританії ввела обмеження — на придбання речей кожному громадянину видавали 36 купонів на рік. Жіноче пальто коштувало 18 купонів, а тепла сукня — 11.

Прем’єр міністр Великобританії Вінстон Черчіль виступив проти нормування одягу, заявляючи, що не хоче бачити народ «в ганчірках та лахміттях», але купони все одно випустили влітку 1941 року.

Матеріал британського Vogue, cічень, 1941

У кінці 1941-го Торгівельна палата розпочала проєкт про «утилітарність одягу» з відміткою CC41 (Civilian Clothing Order 1941 — «серия цивільного одягу, 1941 рік). Він діяв до 1949 року.

Проект мав кілька цілей: збереження сировини (вовна, шкіра та інші тканини були у дефіциті), а виробники одягу мали бути більш ефективними, тому що значна частина кваліфікованої робочої сили — задіяна на фронті.

У британському та американському Vogue виходять статті, як носити один той самий піджак 9 різними способами, та фічери про курс модної індустрії на елегантність та простоту.

Група жінок, одягнених у комбінезони та хустки та з протигазами, у майстерні британського міста Слау, 1941 рік.
Колекція утилітарного одягу 1942 року
Моделі у чорному оксамитовому костюмі та сукні , липень 1941 року

1942 рік


У січні 1942 року Торгівельна палата та лондонські дизайнери об’єдналися за ініціативи редакторки британського Vogue Елісон Сеттл, і заснували Об’єднане товариство лондонських модельєрів Incorporated Society (Inc. Soc).

Медсестри в протигазах проходять крізь хмару диму на тренуваннях, 1942 рік

Торгівельна палата доручила дизайнерам втілити ідеї з 1941 року щодо утилітарного одягу: усього створили 34 моделі. Кожен виріб мав обмеження щодо використаної на пошиття тканини: на сукню правління видавало два ярди тканини (1,82 метри), на костюм — два з половиною ярди (2, 28 метри).

Vogue демонстрував напрацювання дизайнерів за «утилітарними» патернами. В одному із випусків надрукували фото спідниці у клітинку та піджака з вовни від британського дизайнера Едвард Моліно (що входив до Inc. Soc.).

Утилітарна сукня, 1942 рік
Утилітарний костюм, 1942 рік
Утилітарна сукня Едварда Моліно, 1942 рік

1942 року Японія захопила більшість європейських колоній у південно-східної Азії, що призвело до зупинки постачань каучуку в Британію та США. Відсутність сировини спровокувала проблеми з виготовленням взуття. Тому висоту підборів обмежили— не більше двох дюймів (5,08 см). Також з’явилася альтернатива — взуття на пробковій танкетці, а Vogue складав інструкції, як і з чим їх носити.

Обкладинка британського Vogue, червень 1942 року
Облкадинка американського Vogue , жовтень 1942 року

1943 рік


Міністерство інформації випустило книгу Make Do and Mend — кишеньковий посібник з інструкціями, як перешити стару річ, як впоратися з міллю, як економити енергію під час прання, як правильно розпустити вовняний светр, щоб зв’язати щось іще. Про це все писали і у Vogue: у деяких номерах додатком випустили Vogue Pattern Book з викрійками для пошиття одягу.

Обкладинка американського Vogue, січень 1943 року
Обкладинка британського Vogue, 1943 рік

Через обмеження на кількість речей, які могли купити громадяни, журнали відмовились від добірок головних речей сезону, як у сучасних та довоєнних версіях. Натомість у кожному випуску писали про капелюшки, тому що обмеження не стосувались аксесуарів. У різдвяному номері також просували ідеї хенд-мейд подарунків.

Жінка, одягнена в утилітарну сукню, яка коштувала 7 купонів, 1943 рік
Британські жінки в утилітарних костюмах, 1943 рік

1944 рік


Один з фічерів березневого випуску присвятили жінкам-політикам та репортерам. «Це жінки в новинах. Двоє з них — начальниця жіночої армії та парламентська секретарка — сприяли тому, щоб жінки стали ньюзмейкерами. Інші документували це: але з таким сенсаційним успіхом, що, повідомляючи новини, вони самі стали новинами», — писали у журналі.

Героїнями матеріалу стали Овета Хоббі, голова допоміжного корпусу жіночої армії; радіоведуча Барбара Уорд; депутатка і парламентська секретарка Міністерства охорони здоров’я Флоренс Хорсбург; і тодішня дружина Ернеста Хемінгуей, військова журналістка Марта Геллхорн.

Лі Міллер зробила репортаж з Нормандії про медсестер під час війни, а згодом — стежила за просуванням союзних військ через Європу, повідомляючи про звільнення Парижа.

Виснажена медсестра в 44-му евакуаційному госпіталі, Нормандія, Франція, 1944 рік

Лі Міллер, фотографія Девіда Шермана для Life, 1944 рік

Цього ж року американський Vogue випустив матеріал про своїх британських колег, як вони працюють та що носять у Лондоні. Статтю на сім сторінок написала одна з редакторок британського Vogue Леслі Бланш:

«Ми всі виглядаємо досить втомленими. Ми робимо як можемо макіяж, і перукарі нам не відмовляють, але це досить важко, бути такими ж втомленими і недостатньо вітамінізованими, як ми».

Вона розповідає, що більшість штату майже завжди носить штанні костюми та капелюшки, бо за словами однієї з редакторок, це личить «мені, часу, та клімату». Виділяється тільки фешн-редакторка Гертруда Підо — вона надає перевагу кейпам та сукням чи костюмам зі спідницями.

Обкладинка  британського Vogue, січень 1944
Обкладинка британського Vogue, червень 1944
Обкладинка британського Vogue липень 1944
Обкладинка британського Vogue, вересень 1944

1945 рік


Фотографії Лі Міллер 1945 року стали важливими не тільки для Vogue, але й для історії військової журналістики. Вона разом із кореспондентом Life Девідом Шерманом та американськими солдатами 45-ї дивізії виявили квартиру Гітлера в Мюнхені.

«Я жила у приватній квартирі Гітлера в Мюнхені, коли оголосили про його смерть», — наводять її слова BBC.

На останньому знімку воєнного часу Міллер знову стала моделлю. На фото вона приймає ванну в квартирі Гітлера, з його портретом на краю, а її чоботи забруднили білий килим пилом зі звільненого концтабору Дахау, який фотографи знімали напередодні.

Шерман у тій же статті BBC про цей знімок казав: «Лі неквапливо купалася у гітлерівській ванні, поки розлючений лейтенант з милом у руках бив у замкнені двері».

Лі Міллер у ванній Гітлера, 1945 рік
Втомлені мати і син чекають транспорт на перехресті, Люксембург, 1945 рік
Девід Шерман у ванній Гітлера, 1945 рік
Оперна співачка співає арію з опери «Мадам Батерфляй» у зруйнованому театрі у Відні, 1945 рік, фото Лі Міллер

Друга важлива фотографія цього року потрапила на обкладинку жовтневого Vogue: зображення неба без військових літаків символізувало мир. Хоча Європу звільнили ще в травні, в Японії продовжувалися бойові дії, тому Peace Issue вийшов лише восени. 2 вересня Японія капітулювала, що остаточно поклало кінець Другій світовій війні.

Обкладинка британськогоVogue, жовтень 1945


Дизайн партнер — crevv.com
Разработка сайта — DTF Magazine/don't Take Fake