Фешн-події України у 1990-х здебільшого відбувались у форматі фестивалів, до яких залучали не лише дизайнерів, а й різних фокусників, балерин чи інших артистів, що не мали ніякого стосунку до модної індустрії. Все змінив перший у Східній Європі Ukrainian Fashion Week, який до 2005 року називався «Сезонами моди» і був створений 1997 року за канонами тижнів моди в Європі.
Співзасновниця та голова оргкомітету UFW Ірина Данилевська згадує в інтерв’ю DTF Magazine про перші роки існування події та популяризацію українських брендів завдяки шоубізнесу, а також — про взаємодію вуличної моди та фешену.
Ірина Данилевська очолювала Ukrainian Fashion Week 29 років, проте у вересні 2026 року оголосила, що залишає посаду. З цієї нагоди ми вперше публікуємо онлайн наше інтерв’ю з нею, записане спеціально для друкованого номера DTF Magazine, присвяченого київському стрітвеару (замовити примірник і дізнатися більше можна тут).
— Опишіть контекст і час, у яких виник і відбувся перший Ukrainian Fashion Week? Ці умови сприяли такій події чи вона створювалася всупереч?
— В Україні, після оголошення Незалежності, стали дуже популярними конкурси та фестивалі моди. Уявіть, закінчився показ дизайнера, і раптом виходить фокусник з голубами, потім балерина з партнером, і знову дефіле — приблизно такий вигляд це мало. Для мене це був формат, який явно не просував фешн-бізнес в Україні. Він був корисний для ознайомлення українців з дизайнерами та колекціями, але ні до чого не призводив і не сприяв розвитку індустрії.
Тоді я зрозуміла, що треба надати дизайнерам відчуття стабільності. Також ми мали показати їм систему, в якій працює світова фешн-індустрія, і це стало основою нашого рішення. Тому у 1997 році ми вирішили організувати тиждень моди за форматом, який існує в світі.
Для мене було дуже важливо об’єднати дизайнерів у їхньому бажанні створювати індустрію, а також показати, що в нас є потенціал для її розвитку. У першому релізі я використала такий образ. Написала, що до Ukrainian Fashion Week всі дивились на моду згори вниз, а тепер — буде навпаки.
Тобто раніше глядачі сиділи в амфітеатрі і дивилися на моду згори вниз, а на першому тижні моди, що відбувався в Караїмській кенасі і тривав два дні, був високий подіум, навколо якого стояли стільці — все було так, як я бачила в Парижі і Мілані.
— У першому тижні моди взяли участь 13 дизайнерів. На той час це було багато чи мало для України? Наскільки загалом перші тижні моди були камерними подіями?
— Я б не сказала, що вони були камерними з самого початку. По-перше, 13 брендів на той час було досить багато. По-друге, мені вдалося переконати долучитися такі відомі бренди та структури, як торгова марка «Михайло Воронін» і Будинок моди «Хрещатик». Отримавши їхню підтримку, я мала відчуття, що все це серйозно і правильно.
З іншого боку, ми залучили молоді цікаві бренди, які мали також серйозний бекграунд. Наприклад, VOROZHBYT&ZEMSKOVA. До цього вони брали участь у фестивалі моди в Тулузі, де одна з їхніх суконь залишилась у музеї. Тобто це були такі красиві — і медійно, і з погляду професії — історії, які дозволяли мені одразу показати високий рівень.
Ще згадала, що Віктора Анісімова я знайшла в Донецьку на фестивалі перукарського мистецтва. Його колекція називалася «Сукні на вішалці» — формально, це і є переклад прет-а-порте. І хоча за моїми суворими стандартами він не проходив як безпосередній учасник тижня моди з колекціями, але це було настільки символічно, що він брав участь у цьому.
Тиждень моди закривала колекція Лілії Пустовіт. Рік тому вона повернулася з Парижа після стажування в будинку Daniel Hechter і отримала Гран-прі «Золотий ґудзик» — премію In Vogue, на той час найкращого в Європі міжнародного конкурсу дизайну.
Загалом така подія, як Ukrainian Fashion Week додавала авторитету Україні на фешн-сцені, а з іншого боку— давала можливість більше звертатися до інших брендів і заохочувати їх до участі.
— На початку історії тижня моди ви консультувалися з європейськими колегами, як зробити тиждень моди, що відповідатиме світовим стандартам тижнів моди прет-а-порте. Чи могли б ви розповісти трохи докладніше, що це за стандарти?
— Є певні правила, прописані в статутних положеннях або протоколах кожного тижня моди. Тоді моя заступниця Соня Забуга написала листа в Париж, повідомивши, що ми хочемо організувати тиждень моди. Але ми не мали ілюзій, що отримаємо відповідь.
І раптом приходить факс: десятки аркушів почали один за одним з’являтися і падати на підлогу. У них були описані умови організації тижня моди в Парижі.
Ми брали приклад з кутюрного тижня моди, бо це більш локальна подія. Paris Fashion Week був міжнародним протягом усього часу, і його правила були розмитішими. Тож нам було складніше адаптувати їх до наших реалій.
Серед правил була, наприклад, вимога працювати з професійними моделями. Згодом світовий фешн змінився, і особливо радикально — за останні десять років, але на той момент ці правила були дуже хорошою основою для нас.
Я точно не хотіла робити український аналог будь-якого світового тижня моди, і ми одразу намагалися організувати подію на рівні міжнародних стандартів, наблизивши й адаптувавши їх під наші реалії.
На перших двох сезонах дизайнери не хотіли робити колекції наперед і створювали їх сезон в сезон. Але ми наполегливо працювали над тим, щоб колекції були готові заздалегідь, щоб їх можна було спокійно замовити, а медіа мали час їх відзняти. Це було важливо, оскільки процес виходу журналу доволі довгий, і якщо колекція не була готова вчасно, вона втрачала свою актуальність до моменту публікації.
Ми постійно працювали над удосконаленням і поступово рухалися вперед, дотримуючись своїх правил. З часом кількість учасників збільшувалася. Хоча були голоси, які стверджували, що краще зупинитися на п’яти, але ідеальних брендах, проте я відповідала, що індустрію так не можна створити. Вона не будується на кількох іменах, і я рада, що ви стежите за італійською модою, але всі ми знаємо, що тиждень моди в Мілані охоплює не тільки найгучніші імена, а й десятки менш відомих брендів.
Доволі швидко на Ukrainian Fashion Week почали з’являтися іноземні фахівці в галузі моди. Першими нашими іноземними гостями були колеги з British Fashion Council. Вони були активні в плані скаутингу і коли помітили, що в нас щось відбувається, одразу приїхали подивитися.
Пізніше ми почали запрошувати медіа, власників міжнародних виставок, баєрів, стилістів та інших фахівців, а також представників великих міжнародних виставок, як-от Who’s Next? Це найвідоміша на той час виставка в Парижі, на яку було важче потрапити, ніж стати учасником тижня моди.
Ми також запросили White Milano на Ukrainian Fashion Week. До речі, ми досягли значних результатів, створивши великі можливості для українських дизайнерів. У Парижі ми представляли сім дизайнерів, а в Мілані — одразу у двох форматах. Ми домовилися з тижнем моди в Мілані щодо презентації шести українських брендів. Інші шість — взяли участь у виставці White Milano в той же сезон, 2011 року.
— Що, на вашу думку, взагалі вплинуло найбільше на свідомість людей, що вони перестали оглядатися на європейських дизайнерів і почали купувати українське? Адже ви казали в інтерв’ю, що в 90-х, купуючи одяг в українських дизайнерів, клієнти могли попросити нашити бирку Made in Italy.
— Це не я так сказала. Так говорять самі дизайнери. Якщо розбити історію Ukrainian Fashion Week на хронологічні сегменти, то перший етап буде присвячений тому, що ми поставили за мету зробити українських дизайнерів зірками.
Ми активно працювали з медіа і докладали всіх зусиль, щоб українські дизайнери з’являлися в інтерв’ю, на обкладинках і в репортажах про культурні події. Ми прагнули, щоб вони стали модними та авторитетними особистостями.
Ми вимагали, щоб їх запрошували на інтерв’ю і проводили з ними бліцопитування з приводу культурних чи політичних питань. Ми дійсно багато працювали над цим. Але я маю віддати належне українському шоубізнесу, який зробив багато для довіри українських споживачів до українських дизайнерів. Зірки активно співпрацювали з українськими дизайнерами і не соромилися рекламувати їхні сукні: «Я одягнена в сукню від Віки Гресь» або «Цю сукню зробили VOROZHBYT&ZEMSKOVA», і демонстрували, як це красиво.
Ми маємо подякувати шоубізнесу і телебаченню, яке було надзвичайно важливим джерелом інформації і найавторитетнішим об’єктом довіри для українців у 90-х. Щойно телеведучі ранкових програм, як-от Маша Єфросиніна і Юрій Горбунов, почали активно з’являтися на екрані, відзначаючи українських дизайнерів і відкрито про це говорити, це справді почало мати великий вплив, люди йшли за ними. Пізніше бізнесмени й політики також почали підтримувати і пропагувати носіння українського одягу як модного і класного.
— Коли українські дизайнери перестали орієнтуватися на Захід і почали проявляти власний стиль і що на це вплинуло?
— Я категорично не погоджуюсь з таким формулюванням. Не ображайтеся, але запитання некоректне. Звинувачення на адресу українських дизайнерів у вторинності часто були безпідставними. Кілька медіа могли використовувати це для привернення додаткової уваги до себе.
Усі працюють у межах певних трендів, і в минулому ці тренди були менш різноманітні, ніж тепер. Навіть десять років тому диктат трендів був значно сильнішим. Тому деякі рішення могли бути схожі в Києві, Парижі, Мілані та Лондоні. Було прикро, що люди не розуміли, що всі колекції готувалися заздалегідь. І фізично неможливо, щоб колекція, представлена в Парижі, була «натхненням» для готової до показу в Києві колекції українського дизайнера. Бо раніше Ukrainian Fashion Week стояв в міжнародному графіку тижнів моди через тиждень після Парижа.
Я колись писала про історію збігів. Що Оксана Караванська, Віктор Анісімов і Карл Лагерфельд присвятили свої колекції Малевичу в один сезон. Я не думаю, що Оксана Караванська консультувалася з Карлом Лагерфельдом або отримувала від нього поради. Це абсолютно випадковий збіг.
Такі історії можуть створювати враження, що українські дизайнери не є самостійними, але це більше про відчуття меншовартості в медіа, ніж про реальний вплив.
Є ще один нюанс, який варто врахувати. Усі ці розмови були спекуляцією, які припинилися, щойно ми змінили позицію в міжнародному календарі і почали організовувати Ukrainian Fashion Week до показів у Нью-Йорку.
— Я не стверджую, що українські дизайнери когось копіюють, а маю на увазі інше. Ми нещодавно розмовляли з дизайнерами, що заснували перші стритвеар-бренди в Україні, і вони казали про те, що до 2010-х ніхто в Україні не писав, що це зроблено тут, бо це вважалося…
— Не модним. Але з 2000-х років це вже стало модно. Також треба зважати на те, що у брендів, які роблять стритвеар-колекції, дещо інший комерційний складник.
Фешн-бренди швидше перейшли на Made in Ukraine зі знаком оклику, адже невелика кількість тиражування дозволяла їм не боятися реакції масового покупця. Продати 20 одиниць сукні чи 200 — це зовсім різні бізнесові моделі.
У 2010-х ситуація почала радикально змінюватися. І ми не раз будемо говорити про те, що мода — дуже соціальне мистецтво. Вона миттєво реагує на події в світі і в країні. Тому ця зміна була логічною. В Україні мода відреагувала на революцію, і люди, своєю чергою, відреагували на цю реакцію моди.
— Чи можете ви згадати перших стритвеар-дизайнерів, що брали участь у Ukrainian Fashion Week?
— Важко згадати когось конкретного, але я пам’ятаю, що ми створювали великий корнер, близько ста метрів квадратних, для брендів вуличної моди.
В якийсь момент стало зрозуміло, що вуличній моді є місце на подіумі і це не разове явище. Багато дизайнерів, яких ми знаємо сьогодні, починали з демократичних, іронічних колекцій, які цілком можна віднести до цього напрямку.
Я вважаю, наприклад, що денім зблизив фешн і вуличну моду, залишаючись демократичним одягом, але й показався на подіумі як матеріал, що може бути ексклюзивним.
Якось у нас зі Ксенією і Антоном Шнайдерами була цікава розмова, коли я в них спитала: «Ви знаєте, що ви зробили?». Вони відповіли, що ні. Я пояснила їм, що вони зробили дещо особливе: перетворили денім на фешн-об’єкт. І найцікавіше, що це стало можливим не лише завдяки технологіям, а й завдяки дизайну. Їхні унікальні джинси і шуби підняли денім до рівня, де він говорить сильними образами. Не просто як функціональна річ, а справжній естетичний витвір. І це було дуже круто.
Також Саша Каневський — безумовно за духом бунтар, але не можна сказати, що він створював лише вуличну моду. Наприклад, його стьобані шорти з гобелена з принтом, що зображає фрагмент старовинної фрески, — це чистої води іронія. Це і вулична мода, і фешн-історія водночас. Я взагалі вважаю, що без іронії і самоіронії мода стає непотрібною: вона просто перетворюється на нафталін.
Більше про українську моду та київський стритвеар — у спеціальному друкованому номері DTF Magazine.
