Режисер Мачек Хамела волонтерив та перевозив українців зі сходу до кордону з Польщею від початку повномасштабного вторгнення. Згодом взявши у допомогу операторів, вони разом знімали історії тимчасово переміщених осіб, які сидять на задньому сидінні їхнього автомобіля. Так вийшла стрічка «Звідки куди» — єдина повнометражна копродукція України, Польщі та Франці, яку показали у секції ACID (Асоціації дистриб’юторів незалежного кіно) Каннського кінофестивалю.
«Звідки куди» отримав нагороду найкращого польського фільму на Millennium docs against gravity у Варшаві, а також візьме участь у міжнародному конкурсі найбільшого кінофестивалю документального кіно у Великобританії Sheffield DocFest.
В інтерв’ю DTF Magazine Мачек Хамела розповідає, чому вирішив знімати під час евакуації, яке українське місто його вразило своїм активним життям та як він перестав бути прихильником російської культури
Трейлер фільму «Звідки куди» (Польща, Франція, Україна 2023) Мачека Хамели
— Коли ви почали волонтерити і що спонукало вас допомагати Україні?
— Чимало людей у Польщі волонтерили. Десятки тисяч робили щось невеличке, але вкрай важливе. Їх, думаю, ніхто й не бачив, адже про них ніде не говорили. Насправді дуже просто поїхати на кордон, купити речі, знайти квартири й розселити людей. Так чинив багато хто. Що ж до мене, то я маю в Україні друзів, не раз був там і трохи знаю українську та російську. І, певна річ, не лише я. Навколо цієї справи об’єдналося все польське суспільство. Було таке відчуття, що ця війна спільна, тому я почав працювати з найпершого дня.
Спочатку ми збирали кошти, і кінець кінцем я купив перший фургон та поїхав до кордону. Отож усе почалося з перевезень. Відтак я купив другий фургон, потім мені почали давати машини, телефонувати й казати, що хочуть їздити зі мною. Ми створили мережу волонтерів з різних міст і з різним бекграундом. Хтось організовував гуманітарну допомогу, хтось опікувався проживанням, а я взяв на себе транспортний клопіт.
— У цього фільму дуже специфічний ракурс: камера показує переважно задні сидіння вашого автомобіля. Ідея фільму виникла одночасно з волонтерством?
— Спочатку було волонтерство. Я відклав усі інші справи, бо зусилля були такі трудомісткі, що годі було щось робити ще. Я відмовився від численних пропозицій роботи на телебаченні й просто їздив собі. Ідея фільму виникла наприкінці березня, коли мені самому зробилося важко їздити багато годин поспіль. Я вирішив покликати друга-оператора, щоб той допоміг мені їздити вночі. Ми взяли камеру, і я подумав, що наші подорожі унікальні, що ми повинні спробувати їх зафільмувати.
Я не був упевнений, що в нас вийде. З кількох причин. У війну важко фільмувати. Часу обмаль, люди напружені, ми не знали, чи погодяться вони. Ми не хотіли нав’язувати їм об’єктив, тому виникло питання: чи зможемо ми взагалі щось зняти? Але в одному я був переконаний від самого початку: якщо ми й зніматимемо фільм, то він однаково буде на другому місці. Головне — евакуація.
І це, до речі, відповідь на ваше запитання, чому, власне, заднє сидіння автомобіля, чому така форма. Це сталося само собою, бо ми мали важливішу місію, а тому не знімали нічого, що могло б уповільнити евакуацію. Отож фільмували тільки від’їзд, дорогу та прибуття. І все. Інших можливостей ми не мали.
Режисер фільму «Звідки куди» Мачек Хамела
— Ви показуєте українські пости, але ж на них знімати заборонено. Чи мали ви з цим проблеми?
— У нас скрізь було багато проблем, проте ми знайшли свій шлях. Не хочу розкривати всіх подробиць. Ми знімали такі складні елементи, як блокпости, коли поверталися назад без людей. Тоді оператор сідав позаду, і міг знімати ракурс із позиції пасажирів.
— Завжди важко перестати знімати й закінчити фільм на певній ноті, особливо в документалістиці. Як ви знали, коли зупинитеся?
— Мені важко зупинитися. Я не хотів зупинятися, але це теж було природно. Подорожі відбувалися дедалі рідше. Я співпрацював з організацією «Все буде добре», яка евакуювала людей. Спершу запити на евакуацію надходили щодня — з Часового Яру, Соледара та їхніх околиць. А потім до нас зверталися хіба раз на тиждень. Більше часу в нас забирало те, щоб умовити людей поїхати, ніж на саму дорогу. Це була помітна зміна.
На початку війни мій телефон розривався від дзвінків. Я мав двадцять телефонних розмов одночасно. Мені просто дзвонили люди, і після цього ми під обстрілами їздили по селах навколо Соледара, де місцеві жили без газу, без світла, без води.
Там лишається ще 30 сімей, і з ними треба говорити, а вони все одно не хочуть їхати, бо кажуть: «Ніхто нас там не чекає. Ми не маємо рідні на заході Україні. Наш дім тут».
Це був складний процес. Я зрозумів, що маю переїхати в Україну, якщо хочу надалі евакуювати людей. З цього все й почалось. А тоді фільм допоміг мені відзвичаїтися від постійних евакуацій. Коли я повернувся назад, мені було важко сприймати повсякденне життя. Фільм навчив мене зосереджуватися на важливому. У цього фільму є своя місія. Так само, як у мене спочатку була місія рятувати тисячі людей.
Тепер цим фільмом ми намагаємося достукатись до багатьох глядачів, розповісти їм, що війна ще триває. Можливо, вони просто уявлять себе в кінці фільму на порожньому сидінні. Можливо, приєднаються і якось допоможуть. Можливо, ми достукаємося до тих, хто ще нічого не зробив, бо вони не думали, що це їх також стосується.
Кадр з фільму «Звідки куди»
— Кажуть, українці мають колективну травму через війну. А ви стверджуєте, що цей фільм повернув вас до повсякденного життя. Можливо, ця стрічка допомогла вам психологічно відновитися після всього, що ви пережили?
— Я не психолог, хоч у мене сім’я психологів. Мої сестра й мама — психологи, та й мамина сестра — психолог. І я цілий рік вивчав психологію. Але я не експерт у травмах. Звичайно, ми пережили жорстокі моменти, яких немає у фільмі. Ми потрапили під артилерійський обстріл, однак вирішили не додавати цих кадрів у стрічку, бо вона про інше. Про війну в Україні є багато фільмів, де показано значно більше боїв, обстрілів, де летять кулі. Нам не хотілося порівнювати ризики, на які наражаємось ми і щодня українські воїни.
Для мене було важливо зняти інакший фільм. Але я особисто вважаю, що він допоміг мені згладити той тяжкий досвід і поступово повернутись до свого життя. А проте мені було важко згодом ходити в кафе й зустрічатися з друзями, які навіть не підозрювали, через що нам довелося пройти.
Згадати б хоч таке місто, як Дніпро, досить близьке до війни: довгий час його навіть не бомбили. У Дніпрі не припиняли працювати кафе. Люди ходили на суботню ранкову прогулянку вздовж річки, і всі бари там були відкриті, навіть у березні. А звідти ж до Донбасу зовсім недалечко. Там ви усвідомлюєте, що життя сильніше за смерть. Цей фільм трохи й про це.
Війна не повинна стати частиною нашого звичайного життя. Бо звичайне життя завжди бере гору, тож якщо війна не зникне, вона буде вплетена в нього.
Це назавжди залишиться частиною мене й мого досвіду. Я мусив це прийняти і не вважаю за травму. Я називаю це іншим рівнем досвіду, кроком уперед.
Щиро кажучи, коли ви працюєте волонтером на залізничному вокзалі в Перемишлі й повсякчас стикаєтеся з драмою людей, що туди прибувають, це не менш травматично, бо з цією трагедією, як ви відчуваєте потім, вам доводиться боротись наодинці.
Вам до снаги, мабуть, змінити 0,0001 % від усього. Ви майже нічого не можете зробити, і це теж травмує.
— Ви бували в Соледарі та інших містечках і селах Донбасу до їх окупації. У вас тепер виникають інші відчуття, коли ви переглядаєте фільм із цими місцями?
— Безперечно. Соледар, Роздолівка, Федорівка — ці всі населені пункти по дорозі на Сіверськ тепер у сірій зоні або окуповані. Я часто думаю про те, що́ сталося з цими будинками, але найчастіше — про сім’ї, яких я не зміг переконати поїхати. Їх багато. Не знаю, що́ з ними сталося. Люди так неохоче їхали. Іноді це зринає в моїй пам’яті, коли я згадую про той район, де було багато боїв.
У Бахмуті, коли я був востаннє, жив чоловік. Він мав два ресторани й кілька магазинів. Його дружина мала магазин корму для тварин. Він відіслав свою сім’ю на захід України, але сам не поїхав. Їхній магазин — єдиний, що не закрився й продавав корм для котів. Чоловік зостався там, бо все ще мав клієнтів, які приходили купувати корм. Адже там лишилися й бабусі, в яких побільшало котів. Люди ж покинули своїх домашніх улюбленців. Тож був величезний попит на котячу їжу, і я також приходив туди по неї. Я часто думаю про цього чоловіка й про клієнтів магазину. Що́ з ними сталося, я не знаю.
Кадр з фільму «Звідки куди»
— До Революції Гідності ви були прихильником російської культури, а тепер ні. Чому, на вашу думку, вона все ще має такий потужний вплив на західний світ, дарма що росіяни використовують її як один з інструментів війни?
— Я вважаю, що війна багато чого змінила. З війною цей вплив зменшиться. Тепер не той момент, щоб говорити, що нам подобається в Набокова чи Достоєвського. Нині не час говорити про російську культуру взагалі. З’явилася нагода посунути й тримати культуру росіян якнайдалі від уваги.
Звичайно, російська література має величезний вплив на Францію, надто з 18 сторіччя, і це помітно. Я б виокремив таке: є російська культура і є її специфічний ужиток в Україні, супроводжуваний українсько-російською проблематикою, яку розуміють не тільки в Польщі, а й у Латвії, Грузії, Естонії.
У Франції вона абсолютно не актуальна. Про неї ніхто не говорить і навіть не думає, бо люди не знають, як Достоєвський ставився до України та української мови. Це наш український біль, що його ми поділяємо у Східній Європі, бо знаємо, як усе починається і чого чекати далі. Спершу накидають культуру, а тоді приїздять на танках. Мовляв, вашої країни не повинно бути. Ми це добре затямили, але якщо ви не заживете таких випробувань, то не матимете цього досвіду: він не стане частиною вашої культури. Гадаю, шок у цьому разі — природна реакція, і про нього треба говорити.
— То ви підтримуєте заборону російської культури українською кіноспільнотою?
— Думаю, що ми, як європейська спільнота, мусимо саме тепер вивести Росію з поля уваги. Всюди. Безвідносно до культури, а з практичних міркувань. Не тому, що я вважаю всіх росіян прихильниками Путіна. Ідеться про прагматизм. Для кіно це дуже просто. Українські кінематографісти не мають тієї підтримки, яку могли б мати. Вони не можуть конкурувати на одному рівні, бо тепер у них немає грошей знімати фільми. Їх виводять з гри, їхнього голосу не чути. Важливо заснувати спеціальні фонди для України й говорити про підтримку українських кінематографістів.
Приїзд Серебренникова в Канни минулого року був яскравим прикладом. Він приїхав і розповів там про те, якими жертвами зробилися й російські солдати. Це поширення російської пропаганди.
Отак хтось притягне увагу й скаже, що все складно. І не знаєш, на чиєму боці стати. Торішній випадок із Серебренниковим (докладніше читайте в нашому матеріалі. — Прим. DTF Magazine) обернувся на великий скандал. Я не за тотальну заборону російської культури, а за те, щоб цілком відвернути від неї увагу.
Кадр з фільму «Звідки куди»
— Коли «Звідки куди» покажуть в Україні?
— Фільм обов’язково покажуть в Україні. Ми ще не знаємо точної дати. Цим опікується українська продюсерка Анна Паленчук. Але важливо показати його й там, де стрічка змогла б розповісти про тяжкий досвід багатьох українців і глядачам Західної Європи, і глядачам інших частин світу.
— Над чим працюватимете далі?
— Попереду в мене кілька проєктів — один у Польщі, один в Україні й один в Африці. Усі вони на різних стадіях розвитку. Ми щойно закінчили фільм, і мені треба глибоко вдихнути після такого тривалого процесу. На нас чекає ще багато фестивалів і роботи навколо створеного фільму, тож ми тепер зосереджені саме на цьому.
