Патті Сміт підтримує Україну з перших днів повномасштабного вторгнення, а в Києві в межах проєкту MOT покажуть її нову роботу, створену в колаборації з експериментальним електронним дуетом Soundwalk Collective. «Хрещена матір панк-року», поетка, письменниця, фотографка, активістка — артистичний здобуток 76-річної Сміт неможливо остаточно категоризувати, але можна впевнено сказати, що без неї сучасна культура була би геть іншою. DTF Magazine занурився в життя артистки, а також дослідив її поетичний, музичний, містичний творчий доробок, щоб зібрати докупи всі інструменти та сліди її впливу в одному профайлі
1. СЛОВО
Патриція Лі Сміт народилася в Чікаго в родині офіціантки й заводського працівника, який обожнював читати й передав цю любов хворобливій і вічно замріяній дочці. Перед тим, як розпочати нове життя в Нью-Йорку у віці 20 років, Сміт встигла прочитати всі книжки, які можна було знайти в їхньому селищі в Нью-Джерсі (туди Сміти переїхали, коли Патті було 3 роки), попрацювати на фабриці, вступити до коледжу, кинути коледж, завагітніти й віддати дитину на всиновлення.
Зачарована «проклятими поетами» — романтиками XIX століття та рок-проповідниками 1960-х, у найскрутніші моменти Патті трималася слів і книжок: після кількох тижнів жебракування й ночівель у нью-йоркському Сентрал-парку, маючи при собі тільки збірку Артюра Рембо, вона влаштувалася на роботу в книгарню Brentano’s, де одного дня зустріла майбутнього партнера і друга Роберта Меплторпа. Далі, як то кажуть, — історія, яку, зокрема, розповідають блискучі мемуари Сміт «Просто діти»: хроніка богемного «протопанківського» Нью-Йорка та оглушної юності від імені допитливої і уважної споглядачки.
Сміт до теперішнього часу не визнає себе музиканткою, фотографкою чи активісткою, проте ніколи не відмовляється від «звання» поетки. Вперше побачивши наживо Джима Моррісона і The Doors 1967 року, вона зрозуміла, що «теж так може», і ще до виходу альбому Horses встигла випустити кілька поетичних збірок. Навіть перші концерти творчого утворення, що згодом переросте в Patti Smith Group, задумувалися як поетичні читання: Патті декламувала вірші, а її приятель, музикознавець Ленні Кей, акомпанував на гітарі. Співбесіда була недовгою:
— Ти зміг би зіграти автомобільну аварію на електрогітарі?
— Так.
Horses, альбом-легенда, разом з Raw Power від The Stooges та однойменним дебютником The Velvet Underground складає золоту трійцю протопанку: сирі, некомфортні, мало кому зрозумілі за часів своєї появи платівки вдарили під дих не одне покоління слухачів і звучать так само безкомпромісно через пів століття.
Патті на момент запису не володіла жодним інструментом, але зібрала навколо себе талановитих музикантів, а спродюсував альбом ексбасист, клавішник і головний експериментатор The Velvet Underground Джон Кейл. В окремих піснях можна розчути впливи артроку, ґлему та реґі, але електричні рядки Сміт сплавляють усе в єдину пульсуючу субстанцію зі снів, спогадів, поезії, сексу й люті. Horses вийшов 1975-го, за рік до «офіційної» появи панк-року, і замкнув коло попередніх пошуків та експериментів.
Показово, що подальші записи тепер уже Patti Smith Group також не були панк-альбомами, а скоріше наслідували рок-музику 1960-х. Сміт навчилася писати пісні замість поетичних заклинань (хоча й останніми ніколи не нехтувала), а з альбомом Easter (1978), що містив дует з Брюсом Спрінґстіном Because the Night, група навіть досягла комерційного успіху.
1980-ті — час, коли кумири-бунтівники попередніх десятиліть видавали позбавлені смаку платівки з «новим звучанням» — були для Патті Сміт періодом творчого мовчання. Вона переїхала в Детройт і зажила родинним життям з гітаристом MC5 Фредом «Соніком» Смітом. Проте до музики Patti Smith Group і зокрема до лезоподібно гострих слів, які вона виносила на своїх хвилях, прислухалися нові покоління музикантів — від Морріссі й Майкла Стайпа до PJ Harvey.
У 1990-ті Сміт повернулася до музичної кар’єри і раз на кілька років видавала альбом пісень-медитацій на смерть, політику і пам’ять, а також активно гастролювала.
Хоча Патті Сміт ніколи не припиняла писати й публікувати вірші та есеї, нової форми та сили її слова набули протягом останнього десятиліття, що його з упевненістю можна охрестити «прозовим» чи «мемуарним».
Переломним моментом стала публікація книжки «Просто діти» (2010): вона виросла з обіцянки «розповісти спільну історію», яку Сміт дала своєму другові та колишньому коханцеві фотографу Роберту Меплторпу перед його смертю 1989 року. Сама авторка зізнається, що писала й переписувала твір 14 років.
Стрімкий, бурхливий, ритмічний стиль, стиль «тут-і-тепер», що прориває межі простору й часу, непросто було пристосувати до великої форми, але після тривалих пошуків Сміт блискуче впоралася із завданням.
«Я завжди почувалася іншою від усіх, можливо навіть гіршою. Але для Роберта “бути іншим” означало “бути особливим”. Для нього ми обидва були особливими»
Сповнена ніжності й бунту аутсайдерська сага про мистецтво, музику, «поствотерґейтівську» Америку, дорослішання й любов у нескінченності її проявів, книжка «Просто діти» здобула American National Book Award. Її перекладено більше ніж двадцятьма мовами, зокрема українською.
Знайшовши ключ до прози, Сміт випустила ще кілька мемуарів: повільну елегію «Поїзд М» (2015), оду письменництву «Відданість» (2017) і візіонерський тревелог «Час мавпи» (2019). 2005 року її нагородили орденом Мистецтв і літератури — у дослівному перекладі з французької це звучить як «стала лицаркою Ордену» і дуже пасує Патті Сміт, адже все своє життя вона орудує словами з відвагою Жанни Д’Арк.
2. ПОГЛЯД
Сміт вважає, що сформувалася пізно: у «Просто дітях» вона визнає, що до переїзду в Нью-Йорк «жила із заплющеними очима», а її перший альбом Horses вийшов, коли авторці було майже 30 — разючий контраст із більшістю (прото)панків. Але дорогоцінний час її юності пішов на авторське визрівання та формування унікального погляду на навколишній світ і власне місце в ньому.
Ікона фемінізму, Патті Сміт досьогодні залишається рольовою моделью для співачок, поеток і бунтарок з усього світу, проте вона ніколи не писала феміністичних маніфестів і не брала прямої участі у боротьбі за права жінок.
Ба більше: не раз зізнавалася, що пише скоріше від імені людини як такої, ніж від імені жінки, тяжіла до андрогінності в зовнішності та стилі одягу — на легендарному фото Меплторпа для обкладинки Horses вона, за власним свідченням, намагалася «виглядати як Кіт Річардс», — а в пантеоні її кумирів перебувають майже самі чоловіки: від Рембо, Верлена й Вільяма Блейка до Боба Ділана та Джеймса Діна. 1979 року Сміт легко полишила музичну кар’єру й Нью-Йорк заради життя «домогосподарки» в Детройті: дев’ять років вона присвятила дому й догляду за дітьми, і тільки 1988 року записала альбом Dream of Life, що на три чверті складається з любовних пісень і колискових.
І все-таки особливим її авторський погляд робить саме те, що він є поглядом жінки в майже тотально чоловічому суспільстві. З кінця 1960-х до середини 1970-х вона часто позувала для подруги, тоді початківиці, а згодом відомої фотографки Джуді Лін. Сором’язлива Сміт пригадує, що тільки під об’єктивом Джуді легко могла роздягатися, не переймаючись за неголені ноги.
«Ми були двома дівчатами, які не мали на меті когось задовольнити… Вона фотографувала серіями, схоплювала простір між кадрами. Зрештою ми обидві віднайшли самих себе»
Спільний з іншою жінкою творчий процес відчувався як ковток свіжого повітря у світі хлоп’ячих порядків. Музиканти не раз відмовлялися від співпраці, дізнавшись, що гурт очолюватиме жінка. Деякі жести молодої Патті Сміт — назвати майже повністю (за винятком її самої) чоловічий музичний колектив своїм іменем, продемонструвати неголені пахви на обкладинці альбому (Easter, 1978) — можуть сприйматися як феміністично-войовничі, проте вона ніколи не вдавалася до політизованої риторики, натомість плекаючи власну відмінність.
Належність до «другої статі» часто викликала непевність: оточена талановитими й амбітними чоловіками (Меплторп, «Сонік» Сміт, драматург Сем Шепард, фронтмен Television Том Верлен, музичний критик Сенді Перлман), вона повсякчас сумнівалась у власних здібностях і силах. У 1970-ті Сміт водночас старша й молодша за своїх нью-йоркських співрозмовників: з одного боку — рок-музикантів на початку кар’єри, з іншого — біт-поетів з Ґринвіч-Віллидж. Вона дивиться на всіх зачаровано, трохи знизу, немов дитина, і з дитячою безпосередністю переробляє завороженість іншими на паливо для власної творчості. Це, зокрема, чути в ранніх записах: чи то рок-стандарт, чи то антична поема Hey Joe, ритм-н-блюзівський хіт 1960-х Land of a Thousand Dances, з якого Сміт виковує катартичний епос на три дії, або Gloria Вана Моррісона — гімн хоті, перетворений на богохульну месу — звучать так пристрасно та вільно, ніби їх співають у підлітковій спальні, так, ніби перші автори ніколи їх не почують. Будь-яка інакшість для Патті Сміт означає свободу, а її непевність стає силою, перетворюється на дослідницький інструмент, ліхтарик, яким вона підсвічує навколишнє життя, знаходячи в ньому дива й таємниці.
3. ВІРА
Усе дитинство Патті перебувала на межі життя й смерті. Вона перехворіла на туберкульоз, гепатит і скарлатину та дивом вижила, а дитячі галюцинації підготували складну мозаїку її спіритуальності. Дочка Свідків Єгови, у 12 років вона розчарувалася в християнстві, як згодом розчарується і в інших світових релігіях.
«Кожна релігія виключає когось, а мені завжди хотілося знайти спільну для всіх духовність»
Духовний пошук Сміт не закінчився й до тепер, а містичне ставлення до світу пронизує все її життя: від юнацької побудови вівтарів кумирам разом з вихованим у католицизмі Меплторпом до переосмислення псалмів у піснях і віршах. Її концерти завжди були екстатичним досвідом: у 1970-х вона гасала по сцені не гірше за Іґґі Попа, аж поки не впала і не дістала складний перелом черепа, проте й сьогодні, у поважному віці 76 років Сміт регулярно гастролює і утримує увагу аудиторії засобами скоріше середньовічного проповідника, ніж популярної співачки.
Щоб зануритись у містичний світогляд Сміт, варто прочитати її останні мемуари «Рік мавпи» (2019), де сни переплітаються з подорожами, речі обертаються на ключі до спогадів, а діалоги з живими друзями майже не відрізнити від розмов з мертвими. Смерть і трагедія їй добре знайомі — у проміжку між 1989-м і 1994-м з життя пішли її найближчі люди: Роберт Меплторп, клавішник Patti Smith Group Річард Сол, молодший брат Тодд і коханий чоловік Фред. Відтоді вона ледь не щороку пише некрологи співцям свого покоління — вони, зокрема, свідчать про її часту присутність біля смертного ложа.
Роль провідниці між світами пасує Сміт, адже її візіонерство родом із XIX століття й гарячкових марень Вільяма Блейка: вона живе у квартирах, наповнених сутінками і павутинням, опікується зграями котів і тримає урну з прахом Меплторпа у спальні.
Зрівнятися з нею може хіба британський містик Алан Мур, який у романі «Єрусалим» перетворює ще одне покликання Сміт на професію: deathmonger — та, хто турбується про гідний відхід від життя.
Проте близькість до смерті ніколи не відчужувала Сміт від життя. На відміну від інших рок-кумирів, вона не намагається сховатись і усамітнитись, натомість забирається в серцевину світу й пильно роздивляється навколо. Проводить ніч у будинку Фріди Кало в Мексиці, збирає каміння від зруйнованої в’язниці у Французькій Гвіані, щоб привезти його колишньому в’язневі Жану Жене, фанатично відвідує цвинтарі по всьому світі. Вона добре обізнана щодо сучасної літератури, музики, мистецтва і пристрасно й миттєво на все реагує, з 2018 року — ще й в інстаграмі, який веде сама, без маркетинг-команди чи гламурних фото.
Але світ за Патті Сміт — це не тільки мандри та враження, найбільшою мірою це відповідальність. Несправедливість ніколи не залишає її байдужою: вона однаково палко реагує на закриття незалежної книгарні в Орегоні, кліматичну кризу, трудову експлуатацію чи ізраїльсько-палестинський конфлікт. У лютому 2022-го Сміт заспівала Гімн України у власному перекладі на одному з концертів, а за кілька днів виклала чернетку в інстаграм.
Вона також регулярно бере участь у благодійних подіях на підтримку українців. Хоча Сміт охоче приймає нагороди і стає обличчям гуманітарних проєктів, вона не вважає свою діяльність чимось особливим. «Це не активізм, це здоровий глузд»
4. ПАМ’ЯТЬ
Патті Сміт завжди трималася якомога далі від важких наркотиків — у це важко повірити, але навіть у богемному Нью-Йорку 1970-х вона вживала хіба марихуану, а з віком перейшла на майже виключно кавову дієту. Так їй вдалося зберегти ясну свідомість хронікера: завжди у вирі життя, в оточенні друзів, Сміт ніколи не припиняла споглядати й може миттєво пригадати будь-що про будь-кого — від деталей одягу й інтер’єрів квартир до запаху пекарні на сусідній вулиці.
Змолоду майбутня артистка почувалася незатишно в сьогоденні й за допомогою книжок, фільмів і картин розширювала особисту пам’ять на минулі століття. Але як і з будь-чим ще в своєму житті, вона не ховала здобуті знання від інших і щедро вливала їх у забудькувату попкультуру.
Вищезгадана обкладинка Horses, наприклад, була інспірована автопортретом Альбрехта Дюрера. Відвідини могил кумирів — своєрідне хобі, що також допомагає їй не забувати мертвих і подовжувати їхню присутність у світі живих.
Мнемонічні техніки Сміт пов’язані насамперед з речами: дорогоцінною підписаною книжкою Аллена Ґінзберґа, комодом позаминулого століття, копійчаним сувенірним хрестиком, стаканчиком від кави. Її прив’язаність до речей можна було б назвати фетишизмом, якби всі вони не поставали символами людей і подій, магічними ознаками їхнього перебування поміж нами. Ця ідея — творче кредо Патті Сміт-фотографки.
Вона почала фотографувати 1995 року, після смерті чоловіка, коли не мала сил на інші форми мистецтва, і відтоді видала кілька фотокнижок, деякі з них також супроводжувалися виставками. Остання фотозбірка, «Книжка днів» (2022), є тихим освідченням у любові до повсякденності — спільного часу, в якому переплітаються минуле й майбутнє.
Роботу Патті Сміт та Soundwalk Collective можна побачити в Києві на виставці сучасного мистецтва в просторі МОТ з 17 лютого по 14 травня. Тема експозиції присвячена поняттю «Тимчасовості».
