26 липня у віці 56 років померла ірландська співачка Шинейд О’Коннор. Бунтарка з янгольським поглядом і поголеною головою, О’Коннор назавжди залишиться однією з ключових постатей музичних 1990-х, проте її вплив не обмежується роками попзіркової слави. DTF Magazine розповідає, чому спадок Шинейд О’Коннор набагато більший за одну пісню та чому її життя варто не тільки оплакувати, а й оспівувати.
«Єдина причина записати альбом — ти з’їдеш з глузду, якщо цього не зробиш»
Обличчя Шинейд О’Коннор на чорному тлі зі сльозами на щоках і коротеньким їжаком волосся стало вічним символом покоління Х, разом з порваним кардиганом Курта Кобейна та рецептом вибухівки з «Бійцівського клубу». Символом часу, коли попіндустрія щойно почала примірюватися до бунтівників і бунтівниць та не могла осягнути, що не всіх з них зможе проковтнути.
Кар’єра Шинейд О’Коннор, якій на момент виходу дебютного альбому The Lion and the Cobra минав 21 рік, була однією з перших спроб студій приборкати бунт артиста і до самої смерті залишалася чи не найбільшою індустрійною невдачею.
Боси лондонської Ensign Records та ексменеджер U2 Фактна О’Келлі вважали юну співачку з діапазоном у кілька октав великою знахідкою і на The Lion and the Cobra намагалися створити майбутню мейнстрим-рок-класику 1980-х: щільний звук, гулкі барабани, всюдисущі синтезатори.
Проте голос самої О’Коннор — як буквально, так і в її студійних рішеннях — проривається крізь умовності часу. У 1987 році вона вибудовує місток між попроком R.E.M. і артпопом Кейт Буш та новим поколінням рок-сонграйтерів і, особливо, сонграйтерок 1990-х: Ліз Фейр, PJ Harvey, Торі Еймос, Фіоною Епл.
Пісня Jackie, що відкриває альбом, — характерний приклад: до незручності мінімалістична в порівнянні зі стадіонним саундом, якого, вочевидь, прагнув лейбл, це жалоба покинутої жінки, яка тримається на одному лише голосі й скупих акордах електрогітари, щоб наприкінці потопити все в криках і фідбеці.
Дублінка О’Коннор мала невеликий досвід гри в місцевих гуртах, але фактично її перенесли з католицького інтернату у вакуум професійної студії — тож її рішення (а саме їх на альбомі більшість, адже вона сперечалася з продюсерами ледь не через кожну пісню) були викликані радше потужною інтуїцію ніж знайомством з тогочасним андеграундом.
Теми соціальної несправедливості, психічних проблем, жіночої сексуальності й гендерної ідентифікації, біблійні та античні образи й прямота на межі з дитячою наївністю задали координати простору, що його досліджуватиме і конкретизуватиме весь альтрок 1990-х.
«Боріться з реальним ворогом»
З виходом першого альбому Шинейд О’Коннор потрапляє в павутиння слави миттєво й рухається ним усе вище й вище: тури Європою та Америкою, «Ґреммі» за найкраще рок-виконання, елегантне вирішення синдрому другого альбому на дорослому й сфокусованому I Do Not Want What I Haven’t Got (1990).
Замість емоційного вихору дебютника тут усе розкладено по полицях: антирасистське висловлювання (Black Boys on Mopeds), пісня про материнство (Three Babies), духовна мантра (I Do Not Want What I Haven’t Got) та першою чергою брейкап-хіт № 1. Балада Nothing Compares 2 U, написана Прінсом для його сайд-проєкту The Family, у виконанні О’Коннор набуває нового рівню сили та вразливості, а через її всесвітній успіх співачка отримує карт-бланш від лейблу, яким скористається в найнесподіваніший спосіб.
О’Коннор вирішує записати альбом вокальних джазових стандартів з великим ансамблем — крок, якого очікуєш радше від ветерана сцени, ніж від молодої попрок-зірки. Альбом Am I Not Your Girl? виходить у вересні 1992 року, а в жовтні в рамках альбомного промо має відбутися її виступ на Saturday Night Live.
Проте замість виконувати заплановані пісні вона а капела співає War Боба Марлі, розриває на дрібні шматочки фото Іоанна Павла ІІ — на той час дійсного римського понтифіка — перед камерою, промовляє Fight the real enemy і задуває свічки.
Фото О’Коннор зняла зі стіни в кімнаті матері, яка загинула в автомобільній катастрофі в 1985 році. Натяки на травматичні стосунки з матір’ю протягом довгого часу були розкидані в її інтерв’ю та в піснях — яскравим прикладом є напівфантастична сповідь Troy з дебютного альбому.
В автобіографії ‘Rememberings’ (2021) О’Коннор відкрито пише про психологічне, фізичне та сексуальне насильство, якого зазнавала від матері, проте їй знадобилося близько тридцяти років, щоб навчитися про це говорити.
Важливий зсув у її розумінні травматичних стосунків з мамою відбувається саме на початку 1990-х — від емоційного переживання й творчої терапії вона звертається до критики владної системи католицизму, яка уможливила подібні стосунки ірландських жінок з власними дочками.
Фото Іоанна Павла ІІ з материнської спальні для О’Коннор уособлює репресивність і лицемірство католицизму: благословення штучного голоду й загарбницьких воєн, покривання сексуальних злочинів і корупції всередині церкви, контроль над сексуальним життям вірян і, особливо, жіночим тілом.
Не меншим шоком був її переїзд у Лондон і знайомство із дзеркальною репресивністю музичної індустрії. Керівництво лейблу Ensign Records вимагало від О’Коннор перервати першу вагітність напередодні виходу The Lion and the Cobra. Проте вона відмовилась і навіть позувала для обкладинки альбому незадовго до пологів. Лейбл зрештою обрав фото, на якому можна побачити тільки обличчя.
Що далі росте слава О’Коннор, то більше актів протесту проти правил індустрії влаштовує вона сама: не дозволяє грати гімн США перед виступом у Нью-Джерсі через американський расизм, відмовляється від «Ґреммі» в 1991 році через комерціалізованість музичних премій, не хоче ділити сцену SNL з коміком Ендрю Дайсом Клеєм через його мізогінні жарти.
Але саме виступ на SNL у жовтні 1992-го став точкою неповернення, моментом, у якому вона зіштовхнула двох монстрів — дві системи влади, які доти керували її життям — і вивільнилася з обох.
«Справді я була протестною співачкою»
Важко знайти момент такого єднання шоубізнесу в цькуванні одного артиста чи артистки як було з О’Коннор. У 1992 році її жест стає предметом обговорень, пліток, пародій, проте жодна реакція не сягає сили самого висловлення. Індустрія продовжувала розмовляти власною мовою, коли на всі свої голоси стверджує, що «Шинейд О’Коннор надто далеко зайшла в самопіарі».
У документальному фільмі ‘Nothing Compares’ (2022) репортерка пробирається за сцену на одному з концертів, щоб спитати, чи зробила б О’Коннор інакше, якби розуміла наслідки свого вчинку — і викликає щире нерозуміння. Якщо в тебе є можливість бути почутою, навіщо мовчати?
В 11 років О’Коннор вперше почула Боба Ділана й захотіла займатися музикою: по суті тоді вона обрала свій жанр — не поп- чи фолькрок, навіть не сінгер-сонграйтинг — протестний спів.
Джазовий Am I Not Your Girl? (1992) провалився в чартах, а саму артистку піддали остракізмові: її припинили запрошувати на фестивалі, музичні медіа відмовлялися висвітлювати її діяльність, її пісні бойкотували радіостанції, а магазини відмовлялися продавати її альбом.
Проте вона сприйняла відторгнення від індустрії як свободу: свідоцтвом тому є її наступний альбом, Universal Mother (1994), якщо й не найкращий, то найбільш цілісний і гармонійний з усієї дискографії.
Його основу складають камерні фольк-пісні, які О’Коннор співає несподівано тихо й нюансовано, проте помітний тут також вплив регі, дабу й хіп-хопу — жанрів низового протесту, з якими вона познайомилася завдяки ямайській спільноті Лондона і нью-йоркській хіп-хоп-сцені та які поважала все життя.
Підлітком О’Коннор страждала на клептоманію і через крадіжку потрапила до католицької школи-інтернату для складних дівчат «Ен Ґріанан», що була частиною комплексу пральних «Гайд Парк Маґдалін».
Система подібних пральних-пансіонатів для «пропащих жінок» десятиліттями існувала по всій Ірландії — туди потрапляли дівчата, що скоїли дрібні злочини, жертви зґвалтувань і вагітні підлітки, щоб жити й працювати в пекельних умовах і потерпати від принижень та бідності.
О’Коннор провела там лише півтора року, але бачила жінок похилого віку, які прожили так усе життя — найчастіше це були жінки, що пережили зґвалтування чи домагання родичів та священників. Перебування в «Ен Ґріанан» вплинуло на її світогляд не менше, ніж заняття музикою.
Багато хто звинувачував О’Коннор у протесті заради протесту, але її основна інтенція полягала в тому, щоб бути голосом непочутих: незручних для суспільства ірландських жінок, стигматизованих хворих на СНІД, афроамериканських артистів, людей з ментальними хворобами.
Для церемонії «Ґреммі» 1989 року вона малює логотип Public Enemy на своєму короткому волоссі — на знак солідарності з гуртом і протесту проти відсутності хіп-хоп-категорії в тогорічній премії. А після смерті ще одного мученика великої індустрії, Курта Кобейна, записує щемкий кавер на пісню Nirvana — ніби надає нам останній шанс почути його самого.
«Я б порівняла Ірландію з дитиною, що потерпає від насильства»
Останні десятиліття життя Шинейд О’Коннор пройшли поза променями слави, однак її вчинки й висловлювання продовжували розходитися немов кола на воді й сягати далеких куточків світу.
Попри критику католицизму, вона залишалася глибоко релігійною людиною і в 1999 році стала священницею Незалежної католицької церкви — організації, що не була визнана офіційним католицизмом.
2005 року вона випустила регі-альбом Throw Down Your Arms на підтвердження своєї давньої зацікавленості растафаріанством, а в 2018 році, прийнявши іслам, вдягнула хіджаб і змінила ім’я на Шухада Давітт.
Свідома позиція та соціальний активізм у сучасній музичній індустрії — одні з атрибутів зіркового статусу, але ми часто забуваємо, що індустрія в неоліберальному капіталістичному світі вчиться на своїх помилках і абсорбує протест у малих безпечних дозах.
Існування в такому світі О’Коннор, яка після прийняття ісламу написала у твіттері, що не хоче мати нічого спільного з білими людьми, було міцною протиотрутою.
Іншою важливою темою в житті О’Коннор була рідна Ірландія: вплив кельтського фольку простежується в усіх її платівках, також вона випускає кілька суто ірландських релізів, починаючи з мініальбому Gospel Oak (1997).
У країні, що протягом століть потерпала від колоніалізму та спровокованих ним внутрішніх конфліктів, О’Коннор ніби бачила своє відображення.
Її ставлення до Ірландії майже материнське — а материнство для Шинейд, яка мала чотирьох дітей і важко переживала конфлікт з власною матір’ю, було найглибшим досвідом і способом виправити фундаментальні похибки світового устрою.
У 2015 році жителі Ірландії проголосували за легалізацію одностатевих шлюбів, а у 2018-му в країні скасували заборону абортів. Проте сама О’Коннор провела майже всі 2010-ті в психіатричних клініках.
Найбільшим ударом останніх років її життя була втрата опіки над улюбленим сином Шейном у 2017 році та його самогубство у 2022-му.
В останніх інтерв’ю та розмовах з друзями Шинейд зізнавалася, що нарешті знайшла спокій і готувалася до виходу свого дванадцятого повноформатного альбому No Veteran Dies Alone. Вона померла на самоті у своїй лондонській квартирі. У поліційному звіті її смерть названо «не підозрілою».
За останні роки важко знайти ще одну закордонну смерть, яка викликала б стільки реакцій в українській музичній спільноті: в останні дні липня інстаграмні сторіс та телеграм-канали були переповнені фотографіями та дописами пам’яті Шинейд О’Коннор.
Наша чутливість до її життя показова, адже ми надто добре знаємося на репресивних системах і несправедливостях. Проте важливо пам’ятати її історію як насамперед історію боротьби, а не страждань (ще одна підозріло знайома дихотомія), а також як історію співчуття, солідарності й неймовірної чуйності до себе та інших.
