Лоран Ґарньє: «Прийшло багато нових людей, менеджерів і багато грошей. Це розділило сцену»

Навіть гучний титул «хрещений батько французького техно» не розкриває всіх напрямків, у яких досяг успіху Лоран Ґарньє. Серед них — вже знакова для сцени автобіографічна книжка «Електрошок», написання музики для телебачення, кіно та театру, організація музичних фестивалей, лейбли (нинішній COD3 QR, та закритий у 2008 році, але поважний FCom), а також патронаж радіошоу, відстоювання прав техно-спільноти, і навіть робота у ресторані.

Один із останніх масштабних проектів музиканта — документальний фільм Laurent Garnier: Off the record. В українському прокаті (а з 21 липня — онлайн на «ТИТР») стрiчка йде під назвою «Лоран Ґарньє: Електрошок», але Лоран щоразу наголошує, що це не екранізація тієї самої книжки.

Off the record — це погляд на кар’єру головного героя, де архівні зйомки переплітаються з кадрами останніх виступів. Однак фільм присвячений не лише Ґарньє. У ньому представлені інтерв’ю з Карлом Коксом, Річі Хоутіном, Джеффом Міллзом, Кенні Ларкіним та багатьма іншими знаковими артистами, що дає змогу глядачам дізнатися більше про клубні сцени Детройта, Чикаго, Нью-Йорка, Лондона та Манчестера.

В інтерв’ю DTF Magazine Лоран Ґарньє розповів про роботу над стрічкою, невдалу першу версію та моменти, що не увійшли у фінальну, і про те, що спільного між діджеїнгом та кінематографом. Ми також обговорили концепцію його нового альбому, розвиток і комерціалізацію техно-сцени та те, як діджеї впливають на своїх шанувальників

This publication is also available in English


Трейлер фільму «Лоран Ґарньє: Електрошок» (в оригіналі — «Laurent Garnier: Off the record»)

Про документальний фільм

— Почнімо з вашого документального фільму Laurent Garnier: Off the Record, знятого у співпраці з французьким режисером Габеном Рівуаром. Ви переживали про те, як на нього відреагує аудиторія, чи він сподобається глядачам? Чи ви все ж таки були впевнені в успіху?

— Коли йдеться про такий проект, треба враховувати, що ти робиш його не для себе. Тому що, наприклад, написання треку — зовсім інша історія. Це інтроспективний досвід і в певному сенсі егоцентрична подорож. Коли ти робиш музику, ти маєш бути чесним із самим собою. Якщо людям подобається результат, це чудово, і не має значення, якщо раптом ні. Мені не буде соромно, бо ніхто не змушує мене комусь догоджати.

У випадку з документальним фільмом, до справи залучаються великі гроші. До того ж ми запустили кампанію Kickstarter — таким чином навколо нашого фільму сформувалась спільнота. Звичайно, потрібно працювати від щирого серця і робити все так, як вважаєш за потрібне. Але треба думати і про інших людей.

Ідея фільму полягала не в тому, щоб зробити кіно про себе, а в тому, щоб використати мене як провідника в світ електронної музики та поговорити з його учасниками. Тому коли ми почали працювати, я не сумнівався і не боявся того, як сприйматимуть нашу роботу. Габен, Жюльєн, продюсер, і я знали, куди ми хочемо рухатися. А потім, коли все було знято, ми мали це просто відпустити, сказавши: «Добре, ми задоволені і сподіваємося, що людям теж сподобається».

Так, всім не догодиш, але багато залежить і від того, як ви подаєте свою роботу. Я намагаюся, щоб люди розуміли мою роботу правильно: тому, якщо ви йдете дивитися цей фільм, сподіваючись, що дізнаєтесь усю історію техно-музики, знайте — це не так.

Лоран Ґарньє

— Для Габена це був перший повнометражний документальний фільм. З вашого боку, було досить сміливим рішенням довірити йому такий проект. Як ви зрозуміли, що він впорається?

— Я обрав Габена, бо мені подобається його манера знімання музики. У ній так багато поезії, і я подумав, що він дещо відрізняється від інших.

Коли я познайомився з ним, він знімав невеликий поп-рок фестиваль на півдні Франції, співорганізатором якого я був. Перше, що я побачив із його робіт — кадри виступу панк-групи. Він вирішив показати цей виступ в уповільненому зніманні та озвучити все класичною музикою, яка була повною протилежністю тому, що вони грали насправді. Мені це сподобалось. Я довірився Габену.

Хоча, звичайно, можуть бути помилки, і все може вийти погано.

Перший монтаж фільму був справді поганим. Я подзвонив Габену і сказав: «Чорт, нізащо!». Все було надто академічно, хронологічно, як у багатьох документальних фільмах, а це саме те, чого я не хотів.

Тому ми вирішили взяти відзняте Габеном, багато чудових моментів, і перенести в інші місця. Адже глядачі можуть відходити від історії та повертатися до неї, вони не дурні.

Це як пазл і ми допомагали один одному зібрати його. Протягом чотирьох років все більше людей залучалися до процесу і ділилися з нами своїми думками. І у результаті були щасливі. Коли все стало виходити, я подумав, що ми впоралися.

Лоран Ґарньє під час сету

— Ви згадали, що після перегляду першої версії стрічки вам довелося розібрати її та по-іншому розташувати фрагменти. Це схоже на створення треку або діджей-сету, коли граєш з музикою немов з пазлами, щоб створити загальну картину. Отже, ви частково використали свій музичний досвід у процесі створення фільму.

— Цікаво, що ви це сказали. Тому що ми — Габен, Жюльєн та я — хотіли бачити наш фільм саме як діджей-сет, де є моменти підйому та спаду. Ви відчуваєте піднесення, закохуєтеся, сумуєте… Моменти паузи та поезії. Це щось інтроспективне. Ми прагнули створити у певному сенсі «американські гірки». Тому що чудово розуміли, що не зможемо розповісти всю історію електронної музики.

За чотири роки роботи над фільмом напрямок сильно змінився. Спочатку Габен нічого не знав про хаус і техно. Він прочитав мою книгу «Електрошок», яка стала для нього добрим посібником, а потім почав знімати інтерв’ю. Так з’явилося багато нових тем, тому що такі великі люди, як Джефф Міллз, наприклад, мають багато історій, які можна розповісти.

Джефф Міллз

Peggy Gou

Modeselektor

Габен написав сценарій лише через два роки після початку знімань, що було дещо дивно, оскільки в нього вже було набагато більше матеріалу, ніж потрібно. Тоді ми подумали: «О Боже! Ми не можемо вставити все це у фільм».

Як тільки ви починаєте монтувати та редагувати, будь-який режисер скаже вам, що настав час вбивати своїх улюбленців. Тобто відмовитись від деяких прекрасних сцен, тому що у вас не вистачає екранного часу. Це справді боляче! Перша версія фільму тривала приблизно дві години. 

Але знайти правильний баланс — це пекло. З діджеїнгом, до речі, те саме. Ти завжди мусиш стежити за натовпом, і коли відчуваєш, що люди танцюють не так багато, як тобі хотілося б, ти змінюєш музику і напрямок сету. На мої сети впливають багато факторів, але найбільше — атмосфера на танцполі. І я думаю, що це те саме, що й увага людей, коли вони дивляться фільми, — вам потрібні американські гірки, щоб не втратити глядача.

Колекція платівок Лорана Ґарньє

— А від яких ідей ви відмовилися під час роботи? Яких улюбленців довелося вбити?

— Ми зробили кілька цікавих речей і торкалися більше різних тем — про гроші, про бізнес, одна тема була досить політичною. Оскільки я також мав досвід роботи у ресторані, ми хотіли показати у документальному фільмі паралелі між діджеїнгом та гастрономією. Тому вирушили до мішленівського шеф-кухаря, з яким готували та їли, а потім узяли у нього інтерв’ю. І показово, що він і я використовували ту саму лексику, коли говорили про, здавалося б, різні речі — їжу та музику. На жаль, нам довелося цю сцену вирізати.

А ще була зворушлива історія про літню пару, яка стежила за мною багато років. Їй близько 78 років, а йому 82. Я бачу їх приблизно 15 разів на рік, так часто вони тусуються. І вони стежать не лише за мною, а й за іншими діджеями. Вони палкі шанувальники техно.

Габен познайомився з ними чотири роки тому на першій вечірці, на яку я його привів. Це було у ліонському клубі Le Sucre. Коли він побачив цих людей за лаштунками, то підійшов до мене і сказав: «Лоран, мені здається, твої батьки тут». Було смішно.

Ми знімали цю пару багато разів. На великому фестивалі Time Warp у Німеччині, у Парижі, в інших містах. Ми також зняли гарну сцену в їхньому будинку. Спочатку вони частували один одного тортом і пили чай, це було так мило! Але потім камера повернулася, і з’явилася якась деталь меблів, на якій лежали сотні рейв-флаєрів та перепусток на фестивалі.

На цьому сцена закінчилася, а далі були кадри з Німеччини, де він та вона танцювали зі мною на сцені як божевільні, попри свій 80-річний вік. Ми хотіли із цього розпочати фільм, це була одна з наших улюблених сцен. Але безпосередньо у фільмі ідея не спрацювала.

— Думаю, важко редагувати свою ж роботу. Особливо, коли ти доклав стільки зусиль і задоволений результатом.

— Так. Найважче для мене — це відпустити. Щоразу, коли ми з Габеном дивимося цей фільм, я бачу всі свої помилки. Я чую, як змінюють мікрофон тощо. Але я єдиний, хто це чує.

І це завжди одне й те саме, коли я працюю над чимось. Зараз я зводжу свій новий альбом. Є сто двадцять різних міксів кожного треку. Мій син — звукоінженер, тому він божеволіє. Він мене ненавидить, бо я ніколи не зупиняюся. Я завжди чимось незадоволений. Щоразу відчуваю, що можна щось змінити та зробити краще. Але в якийсь момент слід зупинитися і відпустити.

Про новий альбом, плейлисти и алгоритми

— Отже, ви працюєте над новим альбомом. Проте я пам’ятаю, як в одному інтерв’ю ви сказали що більше не вірите у формат альбому.

— У формат альбому, так. Я більше не вірю в це. Мені не подобається, те як він тебе обмежує. На CD у вас не більше ніж 18 хвилин музики. Щодо вінілу, то там лише 25 хвилин на кожній стороні. Це чудові речі, але концепція альбому, який має бути відформатований у такий спосіб, для мене зовсім застаріла. Я дивлюся на це, як на вільний проект. Це не обов’язково має бути лише продукт, творчість, тому що сьогодні люди споживають музику по-іншому.

— А у якому вигляді вийде ваш новий альбом?

— Цього року я випущу п’ять міні-альбомів, а шостий вийде у січні чи лютому 2023-го. До перших п’яти додаються п’ять прихованих кодів. Як тільки ви знайдете їх усі, ви зможете завантажити шостий.

Я ще не додумав до кінця концепцію, але ідея полягає в тому, щоб також випустити касету, можливо, CD, і дві чи три платівки. В результаті мій альбом складатиметься у певну зібрку.

Лоран Ґарньє, 1988 рік

— Такий підхід може відродити інтерес до музичних відкриттів? Чи можна взагалі протистояти популярності тих же алгоритмів і плейлистів Spotify?

— Важко привернути увагу молоді, яка надто захоплена телефонами та соціальними мережами. Вони можуть робити п’ять різних речей одночасно, наприклад, дивитися фільм, листуватися з друзями та просто щось скролити. Складно, попросити цю аудиторію сісти та послухати 60-хвилинний альбом. Саме тому я вирішив випустити шість EP замість однієї роботи. Так вони матимуть час послухати всі пісні.

Щоразу доводиться вигадувати нові способи, щоб зацікавити публіку і придумати, як презентувати музику у довгостроковій перспективі, як ми це робимо на нашому лейблі COD3 QR. Ми знаємо, що життя музичного твору триває приблизно два місяці. Протягом цього періоду ми не оголошуємо виконавця, який стоїть за релізом. І лише пізніше ви дізнаєтеся, хто створив цю музику. Ось як це працює сьогодні.

А альбоми — це як фільми, це повноцінна історія. Молодь так і не навчилися їх слухати, тому що є Spotify та всі ці платформи.

Я бачу, як працює мій син. Він хоче стати діджеєм, і коли він знаходить чудовий трек, я постійно питаю його: «Ти послухав інші треки цього артиста?» А він відповідає: «Ні». Правда? Чувак, це перше, що ти маєш зробити.

Звичайно, це дещо стара школа, але ти маєш занурюватись глибше. Якщо я відкриваю щось нове, я одразу йду і переглядаю весь каталог цього виконавця.

— Як продюсеру, у яких напрямках вам зараз цікаво рухатись?

— Минулого року я написав багато музики. Я записав альбом із французьким психоделік гуртом The Limiñanas, а також написав музику до фільму. Це поліцейський трилер, досить похмурий. Фільм нарешті вийшов, і саундтрек теж.

Я також працював над новим проектом. Я вже на півдорозі — 15 треків готові, а я хочу написати приблизно 30.

Через COVID я не міг діджеїти та грати на вечірках, тому наступний альбом буде більш танцювальним, ніж будь-який з тих, які я коли-небудь робив.

Все це пов’язано з настроєм, розчаруваннями та тим, що ти відчуваєш, коли створюєш музику. Але щойно я закінчу цей альбом, я можу піти зовсім іншим напрямком. Мені дуже сподобалося працювати з The Limiñanas, тому, можливо, ми співпрацюватимемо знову. Мені також хотілося б зробити проект із класичним оркестром, а також із хіп-хоп артистом. Загалом ідей багато.

Про комерціалізацію сцени, любов до музики та позицію артиста

— Як ви оцінюєте останні три десятиліття розвитку техно- та хаус-сцени? Які зміни вам подобаються, а які ні?

— 2000 рік в деякому сенсі став поворотним — тоді в електронну музику почало приходити багато нових людей, менеджерів, а також багато грошей. І це ніби розділило сцену. Хтось зацікавлений лише у заробітку, а хтось працює через любов до музики. Але це нормально, коли ти обираєш свою сторону. Я знаю своє місце.

Я завжди був шанувальником музики. Для мене це все про вибудовування історії та стосунків із людьми, які танцюють перед тобою. Про те, щоб зробити їхню ніч особливою.

Іноді ця величезна індустрія з вечірками, які стали певною мірою бездушними, мене турбує. Але знову ж таки, це звичайна еволюція фестивалів та еволюція речей. У мене із цим немає проблем. Просто це не те, за що я свого часу боровся. Ми боролися за те, щоб нас прийняли.

З іншого боку, я близький до багатьох андеграундних лейблів, артистів і колективів, які роблять чудову музику, і сцена все ще приголомшлива. Є багато класних клубів, де мені подобається грати та відчувати, що я роблю це з правильних причин. І це магія. Тож, я думаю, еволюція цієї музики — здорова та хороша. Вона розвивається у різних напрямках, деякі з них мені подобаються, а деякі ні. Неможливо любити все.

— Але чи відчуваєте ви, що сама музика продовжує розвиватися? Ви буквально один із тих, хто писав її історію.

— Ну, звучання трохи змінилося, але зрештою хаус, який ми слухаємо зараз, дуже схожий на той, що був 40 років тому. Тоді техно було визначенням майбутнього. Деррік Мей, Джефф Міллз, подібні до них люди, їхній продакшн трохи відрізняються від сучасного, тому що обладнання було іншим. Проте сама формула не змінилася.

Та сама ситуація з рок-н-ролом, джазом чи хіп-хопом. Технології змушують нові речі звучати сильніше, свіжіше або голосніше, але в музичному аспекті вони не так сильно змінилися. І я не думаю, що за останні 15-20 років відбулася справжня музична революція. Я не чув нічого принципово нового.

Навіть британська музика, яка значною мірою заснована на брейкбіті та тустепі, з’явилася та надихається музикою 30-річної давності. Але це не погано, тому що якість, як і раніше, приголомшлива. До того ж, у нас так багато вибору.

Але буде чудово, якщо з’явиться щось нове у молоді. Знаєте, це як було з моїм поколінням, коли ми взагалі не розуміли, що відбувається, що за шалені звуки. І я хочу цього для свого сина.

Можливо, одного разу я увійду до його кімнати і почую щось таке, що змусить мене сказати: «Що за хрінь? Мені це не подобається». Але поки що я просто питаю: «О, що за трек грає? Мені подобається». Тому що я розумію, що чую.

— Враховуючи соцмережі та збільшення впливу продюсерів і діджеїв на свою аудиторію, чи вважаєте ви, що вони повинні використовувати цю публічність, аби говорити про важливі теми, які не стосуються музики?

— З такою кількістю фанатів, зрештою, доводиться займати певну позицію і переконуватися, що люди розуміють, чого ви домагаєтеся. І так було навіть до появи соціальних мереж.

Ми, до речі, обговорюємо цю тему у фільмі, звернувшись до історії тбіліського клубу Bassiani. Ви також побачите короткі кадри з клубу The Rex у Парижі. Там я граю панківську пісню, в якій говориться: «Молодь посилає Національний фронт!». Я граю цей трек вже понад 25 років, щоразу перед виборами у Франції. Просто щоб переконатися, що натовп переді мною знає, де я стою.

Клуб The Rex у Парижі

Або одного разу я приїхав до Нью-Йорка, щоб зіграти того дня, коли Трамп проголосував за заборону щодо мусульман. Було важливо поставити запис чи трек, який би показав людям, що я не згоден з їхнім чортовим президентом, з його рішенням, і я вірю, що ми всі разом. Я завжди намагаюся налагодити стосунки з натовпом, і ми повинні розуміти одне одного.

Я знаю, що ми сформували велику спільноту, тому час від часу ми маємо озвучувати свою позицію. Не завжди, бо тоді ви стаєте політиком. Але коли важливо, не можна залишатися осторонь. Інакше, як зазначила у фільмі The Blessed Madonna, це до біса наївно та інтелектуально безглуздо. Ви можете бути проти війни або виступати за права ЛГБТК+. Але потрібно щось знайти. Не говорити про такі речі у світі, в якому ми живемо — це відстій.

Коли почалася війна в Україні, мене запитали мене, чи можу я записати трек для благодійної збірки. Час на це був вкрай обмежений, їм потрібно було це зробити до понеділка. Однак у мене не було жодних сумнівів. Я розумів, що це незначна допомога, але я мав це зробити.

— Війна в Україні ніби розділила сцену на кілька таборів. Хтось підтримує Україну з перших днів, а хтось досі залишається осторонь, прикриваючись переконаннями, що музика поза політикою. І, звичайно, це викликає багато дискусій та критики. Але мені подобається, що ви відзначили, що є набагато більше способів зайняти позицію та висловити свою підтримку, ніж просто написати у соціальних мережах. Можна зробити збірку, зіграти знаковий трек, стати волонтером тощо.

— Саме так. Я також виступав на івенті, коли вся французька сцена об’єдналася, щоб зібрати гроші для України. Це нормально — вчиняти подібне. Не можна грати музику і намагатися будувати стосунки з людьми, залишаючись осторонь їхніх проблем, чи вдаючи, що все гаразд. Потрібно любити людей, щоб грати для них.

Але що мені не подобається в соціальних мережах, то це їхній ненависний характер. Особливо після COVID, коли постійно публікувалася жахлива нісенітниця, ці антивакцинальні ідеї, я відчував: «О Боже! Це занадто для мене». На деякий час я пішов із соціальних мереж, бо все, що я читав і бачив — це злість. Люди поводилися дуже жорстко стосовно один до одного. Але не треба бути такими агресивними. Насамперед можна красиво говорити про те, у що віриш.

Тому я блокував коментарі до кожної публікації, яку писав про Україну. Я отримав так багато любові, але й ненависті теж. Я не хочу цього лайна. Але знов-таки, я не висловлював нічого агресивного. Я просто сказав, що людям треба допомогти, і що я хочу їм допомогти.

Про гастрономію, гостинність та інші плани

— Створення музики для телебачення та театру, озвучування фільмів, робота над документальним фільмом, написання книги та навіть робота у ресторані…

— Я досі працюю у цьому ресторані. Я ходжу туди раз на місяць. Під час пандемії я працював там півтора роки з японським шеф-кухарем, бо вдома було нудно. Ми добре ладнали, і після локдауна я запитав, чи можу я продовжувати працювати час від часу.

— Круто! Є ще якісь сфери, де ви хотіли б спробувати свої сили?

— Я б залюбки зняв фільм. Цей проект досі у моїй голові. Але знов-таки все, що я хочу зробити, крім їжі, дуже пов’язане з музикою.

Наступного року я розпочну нове радіошоу. Я також організую один фестиваль і є ідея зробити під час нього арт-резиденцію. Артисти працюватимуть протягом 10 днів, а потім дадуть концерт. Ми хочемо забезпечити їх гарною їжею, вином та всім необхідним, щоб вони відчували себе бажаними гостями. Це теж добрий напрямок. Мені подобається приймати людей і підтримувати їхню творчість.

Подивимося, який проект буде наступним. Я допитливий, і я завжди глибоко поринаю в роботу над чимось, докладаючи багато зусиль.

З 21 липня фільм «Лоран Ґарньє: Електрошок» буде доступний онлайн на українській плафтормі «ТИТР»


Дизайн партнер — crevv.com
Разработка сайта — DTF Magazine/don't Take Fake