Meet Nazar Furyk. Наркотики, двіж і побутовий дзен

22 річний Назар Фурик уже декілька років поспіль займається проектом «Провінція», фотографуючи друзів і знайомих з Коломиї. На фото — повсякденне життя й побут молоді в провінції — двіж, алкоголь, наркотики. За словами Назара, після виставки в Києві йому писали люди, переконані, що на Західній Україні молодь рятується від нудьги виключно алкоголем і навряд чи знайома з клубними наркотиками. Однак, на відміну від столиці, там їх уживають не на рейві, а вдома чи під час прогулянок містом

«Провінція» зацікавила низку зарубіжних видань та організаторів фотоконкурсів. Ми детальніше розпитали Назара про сам проект, його переосмислення й те, яким він бачить фінал цієї історії.

Останнім часом у тебе з’явилося багато публікацій в іноземних виданнях. Як тебе помітили?

Я просто відкривав у Фейсбуці всі можливі журнали, брав їхні адреси й робив по максимуму розсилки. Хтось реагував, хтось ні.

Як думаєш, чим їх зацікавили твої фото?

Наскільки мені відомо, тема мого покоління в Україні не особливо висвітлювалася. Так, є багато фоток з рейвів у Києві, але вони вже перезняті всіма і як тільки можна. Але всюди відбувається двіжуха, не лише в столиці.

Тобто цікава тема провінції?

Так, і не тільки за кордоном це цікаво. Після виставки в «АкТі» (галерея на арт-заводі «Платформа». — Прим. DTF Magazine) мені писали люди, які були переконані, буцімто на Західній Україні тільки бухають. А тут виявляється, що також юзають [клубні наркотики].

Ти ж не думав спочатку, що треба знімати тусовку в Коломиї тільки через те, що цього ніхто не робить.

Усвідомлення прийшло з часом. Коли я переїхав у Київ, то зміг аналізувати обидві сторони. У Коломиї я вже не був активним учасником подій. Приїжджаючи туди з Києва, я міг зайняти позицію стороннього глядача. Тоді ж я зрозумів, що відбувається якась двіжуха і треба її знімати. Я не вибирав цю тему, вона обрала мене. Це мій тягар і моя відповідальність. Із самого початку я не розумів, що робити. Просто бачив, що відбувається двіженіє, і почав його знімати на звичайну плівкову мильничку.

Ти казав хлопцям, що публікуватимеш ці роботи?

Ця робота принесла і мені, і моїм друзям трошки гемору: у них погіршилися відносини з батьками та інші зайоби появилися. Інколи вони хуйкаються, що я виставляю ці роботи. Але паралельно тащаться від цього. Бо це робить їх жосткими. Вони в Коломиї говорять: «У нас є Назар, він нас знімає, і нас бачить світ». У них піднімається гордість.

Чи можеш ти сказати, що ця серія про тусовки твоїх друзів — уже завершений проект?

Я не маю гадки, коли буде її кінець. Напевно, зніматиму, поки всі не поодружуються, не понароджують дітей, не підуть на нормальні роботи і поки все це не втихомириться. Можливо, це навіть буде друга підчастина роботи. Як фінальний висновок, що була така двіжуха, вона жостка, але в усього цього трапився хороший фінал. Я вірю в хороший кінець.

Тепер пішов новий виток цієї історії. Він жорсткіший, але розказувати поки що не буду. Матеріал є, і колись я його покажу. Коли все закінчиться. Щоби не було до чого до*батися.

Які в тебе ще є серії фотографій?

Я знімаю Західну Україну — її традиції, культуру, побут. Паралельно в мене є меланхолійні серії пейзажу. Публікую їх в Інстаграмі і Фейсбуці, але для мене в цих знімках немає особливої цінності — просто практичні моменти. Я виставляю такі фото, щоби люди знали, що я можу знімати і таке, що я — різностороння людина і не тільки пацанів знімаю. Усі можуть знімати пацанів. А інше бачення, технічні навички та інші приколи не всі мають.

Мені подобається знімати все — і людей, і неживі предмети. У різні періоди часу мене цікавлять різні речі.

Наскільки мені відомо, ти їздив у зону бойових дій у Донбасі.

Це було у 2015 році. Я поїхав за власним бажанням, щоб побачити все на власні очі. Ніхто мене туди не відправляв. Жодна редакція не буде давати завдання молодому фотографу без досвіду роботи їхати на Схід знімати бойові дії. У мене був стимул — робити картинку для зарубіжних агентств, щоб на цьому заробити гроші. Але на місці зрозумів, що працювати як фотожурналіст не зможу.

У тебе була акредитація?

Так, отримав через Міністерство оборони України, СБУ і тому подібне. Але я їздив не сам. На той час я почав спілкуватися з англійським фотографом Крістофером Нанном. У нього є корені в Україні, і декілька років назад він їздив у Калуш, знімати свою Західну Україну. Найняв тут собі дівчину-перекладача, на якій потім, здається, женився. Вона з Дружківки — міста, що поблизу бойових дій. Так що ми спершу поїхали туди. Мені вдалося вийти на зв’язок із батальйоном «Січ», і вони сказали: «Окей, приїжджайте».

Коли приїхали до них у Піски, одразу потрапили під обстріл. Крістофер вирішив, що активні бойові дії йому нафіг не потрібні, він краще буде за їх межами знімати історії людей, та й поїхав звідти. А я залишився в Пісках, тому що мені була цікава двіжуха. Але вуличних боїв там не відбувалося, ми просто сиділи в окопах і підвалах. Картинки з цього, по суті, не зробиш. Я знімав, як бійці їдять «Мівіну» і дивляться «Сверхъестественное». У цей час були мінометні обстріли, стіни тряслися, пилюка сипалася, а вони перлися (були задоволені. — Прим. DTF Magazine).

Фотожурналісту там знімати нічого. Тільки з точки зору документальної фотографії, розказувати чиюсь історію чи показувати побут бійців. Але я не за тим їхав. Деякі типи там бігали без броніків під мінометними обстрілами. Я теж в останні дні вже почав забивати на речі, які мають зберегти життя. Коли зловив себе на цьому, зрозумів, що треба їхати звідти.

В одній із зарубіжних статей сказано, що ти змінив своє ставлення до війни, побувавши в зоні бойових дій. Що трапилось?

Мені хотілося екшена, я хотів, щоби мене поламало, і я змінив своє бачення. Я хотів крові, смертей, частин тіла. А я просто сидів в окопі, і все на тому. Тоді я зрозумів, що війна не завжди така, як її показують. Я жадав побачити треш, я його не побачив. Сидіти в Києві і читати стрічку новин — це одне, а бути там — інше. Я хотів відчути це «інше». Побачити і зняти, зафіксувати. На той момент я хотів бути воєнним фотографом, зняти не один конфлікт і бути завжди на місці жорстких подій. Але після побаченого перехотів.

У тебе у Фейсбуці написано, що ти зараз працюєш на американське фотоагентство.

Zuma Press. Воно не є якимось видатним, але пасивний дохід приносить. Портрети Саакашвілі чи Порошенка, які я знімав ще рік тому, працюючи на українські редакції, й по сьогодні продаються, так що якась копійка падає.

А тепер ти, наскільки мені відомо, береш участь у фотоконкурсі LensCulture.

Так, і вони написали мені хороший відгук — що фотографії класні, і відтепер у мене безкоштовний акаунт на їхньому сайті. Я можу викладати свої роботи у будь-якій кількості і брати участь у будь-якому конкурсі. Для інших фотографів ці опції платні.

Я впевнений, що увійду в топ-50 LensCulture. Я вже все собі візуалізував, розпланував і тупо в це вірю. Переможців оголосять у грудні, їхні роботи будуть представлені на виставці в Нью-Йорку. Кожен з восьми членів журі, серед яких галеристи, видавці, редактори, видатні фотографи, вибере по переможцю. Я сподіваюся, що стану одним із них.

Інстаграм Nazar Furyk

Підписуйтесь на DTF Magazine в Facebook и Twitter та Telegram.
Також підписуйтесь на нашу щотижневу розсилку внизу сторінки.