26-річний львівський художник Олександр Крижановський навчився малювати сам і не бачив особливої потреби вступати до Академії мистецтв, хоча й зрештою дійшов там аж до магістратури. До цього вишу Олександр «доріс» усього за два роки — мистецтвом він зацікавився на першому курсі факультету фізкультури та спорту завдяки викладачці світової культури й мистецтва. А по завершенні другого курсу з її ж подачі перевівся до Академії.
Говоримо з Олександром Крижановським, новим героєм нашої рубрики Meet про те, як продати в барі свою першу картину, чому, на його думку, художник не потребує академічної освіти, що допомагає розвивати уяву та кого ж він малює на своїх полотнах
Перша продана робота
— Першу картину я продав у барі, то був морський пейзаж, намальований сірим олівцем на білому фоні. А художник, у якого я тоді працював у майстерні, взяв її в рамку й приніс мені на роботу зі словами, що тепер вона стоятиме тут. Десь за годину-дві після цього до бару зайшов мій знайомий і спитав, чия це робота. Спочатку він не повірив, що це моя, та трохи згодом купив її.
Мене просили повторити її або зробити щось подібне, та я чесно сказав, що не працюватиму на замовлення. Але відтоді я постійно приносив якісь роботи в бар, і це купували. Хоча тоді я був готовий просто дарувати картини, якщо їх дійсно хтось хотів мати. Мене це мотивує робити щось далі.
Як зацікавився мистецтвом
— Я зацікавився мистецтвом завдяки освіті. Колись у мене виникло бажання навчатись в університеті, і я переїхав з Дрогобича до Львова, щоб вступити на історію Середніх віків і Західної Європи. На жаль, не вдалося, але завдяки заняттю спортом мене взяли на факультет фізкультуру та спорту. Це мало трохи дивний вигляд, коли всі довкола спортсмени, а я почав цікавитися світовою культурою та культурою України.
Але в мене з викладачкою світової культури й мистецтва виникла ідея зробити короткі роботи на наукову конференцію, у яких ми розповідатимемо про різних художників, про яких або мало відомо, або останні дослідження щодо них датуються 1980-ми. В одній з них ішлося про Олену Львівну Кульчицьку, яка жила у Львові, пережила дві світові війни й працювала в різних техніках. Вона малювала багато львівської архітектури, зокрема сакральної, яку давно знесли. І картини Кульчицької — єдині носії інформації про ці будівлі, бо навіть знайти щось у джерелах про ці пам’ятки було складно. Після цього проєкту я зрозумів, що хочу спробувати малювати й сам.
Ілюстрації, що відображають сни художника, побачені й записані між 2017-22 роками
Малювання
— Я почав щось пробувати сам, а потім у мене з’явилися друзі художники, які займалися цим усе життя. Я ходив до них у майстерні, вони мені давали дивитися матеріали. Спочатку малював щось без прив’язок, фантазійні картини.
Один з художників, Сергій Матіяш з Горлівки, мав багато фотографій, про все підряд. Більшість фото були неякісні — завантажені з інтернету, змазані, «п’яні». Я роздивлявся ті знімки годинами, а він казав: «Бери й малюй за ними в будь-якому форматі».
Наша пам’ять здатна запам’ятовувати, але не здатна давати нашій свідомості про це знати. Як з книжками — ми начебто читаємо, запам’ятовуємо, але ми не можемо в будь-який момент витягнути з пам’яті потрібну цитату. Але варто виринути якійсь дискусії — ви легко її згадуєте. Те саме відбувається і з візуалом. Я дивився на ці картинки, фотографії, а потім уже опрацьовував на якійсь поверхні. І на моїх малюнках виринали об’єкти, яких я наживо ніколи не бачив, але вони були на фотографіях і картинах.
Тоді я зрозумів: для того, щоб творити, не потрібна освіта, але потрібні навички, які можна засвоїти й розвивати. Але якщо є потенціал, розуміння, що будь-яка візуальна або концептуальна практика може працювати інструментом реалізації роздумів, рефлексій і думок, немає потреби шукати офіційні шляхи професійної кваліфікації. Можливості для цього й так присутні, варто лише уважно стежити за людьми та процесами.
Академія мистецтв
Через два роки навчання на факультеті спорту й фізкультури я перевівся до Академії мистецтв. Хоча особливого бажання навчатися далі в мене не було. Та я розумів, що це заглиблення в середовище, спілкування з людьми, які схоже мислять, пов’язані практикою. Тому це для мене було важливо. Якоюсь мірою я, звісно, обріс контактами, але знову ж таки для цього, на мою думку, необов’язково було вступати до вишу.
Академію я знав за розповідями людей, які навчалися там у 1990-х, коли в цьому виші панував інший вайб. Студенти навчалися групами, колективно, створюючи разом купу неформальних проєктів, неофіційних виставок. Тепер усе трохи по-іншому, люди живуть більш індивідуально, персонально, не занурюючись у великий колектив. Кожен творить окремо, не шукаючи розв’язання проблем через об’єднання спільноти. Що й казати, справжня епоха індивідуалізму, а в 1990-ті ніби панувало відчуття більшої взаємозалежності людей.
Я вступав до Академії, зокрема, й через те, що свідомо хотів попрацювати з чимось новим, технологічним, тим, що не зможу зробити в майстерні. Тому для бакалаврату я обрав кафедру скла. Мінус полягав у тому, що ця кафедра вийшла з практики Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики, яка робила об’єкти декору, декоративно-прикладного мистецтва, ужиткового плану.
Чому це мінус? Тому що більшість студентів одразу починає працювати з масовим продуктом, хоча звісно ж присутня частина, яка робить сучасні мистецькі штуки. Мені не було цікаво робити ужиткові речі, але мені було цікаво, як працювати зі склом, і я цього навчився. Напевно в підсумку знав би й вмів набагато більше, якби не два роки ковіду, а потім повномасштабна війна.
Утім, для магістратури я обрав монументальний живопис, зокрема й через те, що трішки втомився за чотири роки вигадувати об’єкти зі скла. І думав трохи спростити собі життя тим, що під час навчання робитиму те ж саме, що й у щоденній мистецькій практиці. Приблизно так і відбувалося на першому та другому семестрах — я навіть інколи міг принести вже готові роботи, створені мною в майстерні. А от з дипломною роботою виходили суперечності — доводилося малювати не те, що мені хотілося. Я зрозумів, що мені потрібне медіа, у яке ніхто не втручатиметься, і обрав скульптуру з кераміки.
Герої
— Дуже часто я роблю синтез антропоморфності та середовища. І намагаюся не заангажовувати простір своїми переконаннями в тому, що там має бути, наділяючи його натомість якоюсь творчою ілюзією. Також вписую щось конкретне, щоб воно тримало картинку й було опорою полотна.
Що це за образи? Щось поза часом. Вони архетипічні, це фігури з різних елементів, які лише нагадують людину і не мають персональних рис. Вони носії форми, але вони навряд чи містять категорії людяності.
Міфи й міфологія
— Мої перші малюнки, навіть серії, були дуже сильно пов’язані з контекстом міфу, несвідомого, колективного. Зв’язок напевно полягає в тому, що фольклор відіграє дуже сильну роль у тому, як працює наша уява. Тому я читав міфи, досліджував їх на базовому рівні. Але для мене вони були немовби недосказані речі, які не містять повної інформації про те, що вони означають. Тобто існує просто міф, як історія від А до Я, наприклад, яка говорить про конкретні речі. І я зрозумів, що вони вже сильно піддались впливу сучасної думки. Ніхто не заглядає глибше, що воно може означати.
Тобто всі персоніфіковані образи античності, які трапляються в міфах, — це якась сторона людського менталітету, людської соціальної поведінки того часу. За цим ми можемо визначати, як тоді жили й поводилися люди. Загалом велика частина історії людства побудована на міфах, тому якоїсь миті в них треба просто повірити. Мене це інтригує, і навіть подобається, що, досліджуючи будь-яку інформацію, зафіксовану в міфах чи «Метаморфозах» Овідія, ви бачите тільки свій обрис ситуації.
Міфи ілюстрували багато художників різних епох, і кожен мав унікальне бачення. У мене теж була потреба зрозуміти, як саме я бачу ці образи. Загалом міфологія чи вивчення фольклору або релігійних теорій дуже сильно сприяє, що ваша уява продукує свій варіант відомого всім образу. У цілому міфологія — це насамперед про уяву. І водночас дуже інтровертне явище. Коли я нею близько цікавився, взагалі не мав потреби в комунікації з людьми.
Творчість після повномасштабного вторгнення
— На момент повномасштабного вторгнення я перебував у Києві з друзями, ми разом міркували, як це буде і на що схоже. І вже тоді був непростий період, було складно щось робити. До творчості я повернувся на початку березня, бо був дома і не знав, куди себе подіти. Спочатку почав писати — маю звичку робити нотатки, записувати сновидіння — а потім зрозумів, що треба зробити й кілька малюнків. Зробив чотири малюнки олівцем, там було багато символіки й навіть пропаганди, але водночас і відсутність рефлексії. У мене було відчуття, що ми почали існувати у світі, де немає об’єктивних, фактичних речей.
Потім уже почав працювати вільно, але не фіксуючи якийсь персональний стан, межі. Моя практика часто ділиться на особисті моменти, коли я намагаюся щось зрозуміти, і на роботу з технічною стороною, матеріалом. В останніх не має особистого вкладу, я радше працюю як глядач або як людина, що транслює конкретні образи.
А ті чотири малюнки, створені в березні 2022 року, зрештою потрапили на виставку «Ти як?» в Українському домі.
Робота з іншими медіа
— Я навіть у портфоліо пишу, що медіа можуть змінюватися. Але в мене обережний підхід до матеріалу, я не можу брати будь-що те, з чим незнайомий, наприклад бетон. Але не відкидаю варіант, що колись доберуся й до цього матеріалу. Ще близько півтора року хочу попрацювати з об’єктами, що вже існують, мають своє смислове навантаження, яке можна вписати в галерейний простір.
Я не хочу зупинятися лише на скульптурі та живописі, просто тепер це найдоступніша мені опція. Ці матеріали завжди під рукою, з ними легко почати працювати. Це зрештою те, завдяки чому я існую, моя єдина робота. Я тільки «за» спробувати щось нове, мені здається, що більше поєднуєш різних елементів різних медіа, то краще. Але в мене поки не працює ось цей метод розкласти ідею одразу на кілька медіа, коли я починаю обдумувати щось, у мене виникають найперше саме візуальні образи.
Цифрове мистецтво
— Для мене цифрова практика здебільшого колективна, дуже поєднювальна. Я не бачу в цьому одиниці — «це я сам зробив» — я бачу групу людей, яка працює з якоюсь темою.
Багато моїх друзів працюють разом над якимись проєктами, наприклад музикант Саша Долгий, який створив серію архітектурних макетів публічних просторів міста-утопії для великого візуального проєкту «Світлоград» (Світлоград — уявний конгломерат Сєвєродонецька, Лисичанська й Рубіжного, трьох міст-сусідів на Луганщині. — Прим. DTF Magazine). А я саме пишу текст про утопію. І над «Світлоградом» працює багато людей, підсилюючи одне одного і сам проєкт.
Якщо в мене виникають ідеї щодо аудіовізуальних проєктів, то тільки в контексті з людьми, з якими я перетинаюсь творчо. Мені здається, що так воно працює ефективніше.
Впізнаваність
— Впізнаваність, на мою думку, дуже часто пов’язана з одноманітністю. А я ще в пошуках, для мене важливо змінювати форми, по-різному проявляти свої ідеї. Так, мої роботи не разюче різні, вони пов’язані, але десь руйнуються лінії, десь випливають інші образи й об’єкти.
Впізнаваність, певно, краще шукати через комунікацію, показувати й проговорювати, що ти робиш. От як, приміром, у нашій з вами розмові. Впізнаваність зрештою не необхідність для мене, а от комунікація чи діалог, реальний вплив мистецтва на різні процеси в суспільстві, увага до нього — це важливо.
