У липні 2021-го ми випустили матеріал про те, як неонацисти полюбили деякі сучасні бренди та як вплинули на їхню репутацію. Але ця історія має іншу сторону, про яку воліють не згадувати. Під час Другої світової війни великі модні будинки співпрацювали з нацистською владою з різних причин: одні опинилися під тиском і зберігали модну спадщину своєї країни, інші бачили в цьому спосіб налагодити бізнес.
DTF Magazine коротко розповідає, навіщо на це пішли Lucien Lelong, Louis Vuitton, Chanel, Christian Dior, Hugo Boss та Balenciaga
Кутюр в окупації
Під час війни Гітлер хотів перенести виробництво haute couture з Парижа до Берліна та Відня. Перемовини з німецькою владою вів дизайнер і голова Синдикату високої моди Люсьєн Лелонг.
Він пояснив, що не можна просто взяти й перенести індустрію з однієї країни до іншої, зберігши якість. Підуть десятиліття, перш ніж німецькі вишивальниці та швачки досягнуть рівня французьких: ті осягали майстерність не одне покоління. Це певно переконало нацистів, але для французької моди запровадили обмеження: наприклад, 80% співробітників модних будинків однаково закликали до військової служби. Лелонг знову проявив дипломатичний талант і зменшив їхню кількість до 75%.
Абсурдність ідеї зробити Берлін столицею високої моди відображає фраза Крістобаля Баленсьяги: він іронічно зауважив, що можна «вивезти всіх биків до Берліна та спробувати там виростити матадорів».
Але й Баленсьязі не вдалося уникнути співпраці з режимом. Дизайнер шив сукні для дружини іспанського диктатора Франсіско Франко, створював весільне вбрання для його доньки, а також для дружин нацистських генералів. Протекція нацистського режиму дала йому змогу працювати під час війни — його модний будинок був одним із шістдесяти в Парижі, що продовжували бізнес. Під час війни також працювали Жанна Ланвен, Ніна Річчі та Жан Пату.
Ще один кутюр’є, який стояв біля керма збереження французької модної індустрії, — Крістіан Діор. У 1942 році він та П’єр Бальмен працюють основними дизайнерами у Люсьєна Лелонга. Всі співробітники модного будинку під час Другої світової війни вимушено шили сукні для дружин французьких колабораціоністів і нацистських офіцерів, зокрема й Діор.
У його родині були полярні політичні погляди. Племінниця Франсуаза підтримувала нацистів, а сестра Катрін була учасницею руху Опору. Яких поглядів дотримувався Діор, невідомо, але з Катрін він був досить близьким і саме їй присвятив аромат Miss Dior.
Таємні зв’язки
Louis Vuitton, Hugo Boss та Chanel під час Другої світової війни симпатизували нацистам з різних причин: економічних та ідеологічних.
Члени родини Луї Віттон активно підтримували маріонетковий уряд на чолі з маршалом Філіппом Петеном і заробляли гроші на ділових стосунках з німцями. Louis Vuitton виробляв предмети, що прославляли Петена, зокрема виготовив понад 2500 бюстів, і став єдиним брендом, що розміщувався на першому поверсі готелю Hôtel du Parc, так само як і штаб-квартира французької влади.
У книзі Louis Vuitton: Une saga française (2004 рік) йдеться про те, що модний будинок мав міцні зв’язки з режимом Віші, який відповідав за депортацію французьких євреїв у німецькі концтабори. «Частина співпраці була обумовлена одержимістю родини виживанням компанії, а частина — тим, що була певна солідарність з поглядами режиму», — зазначає автор книги Стефані Бонвічі.
2011 року вийшла книга-дослідження економічного історика Романа Кестера Hugo Boss, 1924—1945. Видання профінансував сам бренд, але на зміст не впливав. У книзі йдеться про історію компанії, що спочатку випускала форму для поліцейських і листонош.
У 1931 році Гуго Босс вступає до нацистської партії, а за два роки вже виробляє нацистську форму: чорно-коричневу — для гітлер’югенда (молодіжна організація НСДАП), та коричневі сорочки для штурмовиків СА (воєнізований загін НСДАП).
Автор книги про Гуго Босса дійшов висновку, що дизайнер був лояльним до нацистів: «Гуго Босс вступив до партії не тільки тому, що це призвело до контрактів на виробництво форми, але й тому, що він був послідовником націонал-соціалізму».
Із квітня 1940 року на фабриці бренду працювали 140 польских та французьких підневільних робітників, переважно жінок. Вони утримувалися в жахливих умовах, але 1944 року Босс намагався поліпшити ситуацію, надавши їм житло.
Стратегія виживання
Коко Шанель співпрацювала з нацистами тісніше, ніж інші дизайнери. У неї був роман з німецьким офіцером Гюнтером фон Дінклаге, який, за деякими джерелами, був не просто аташе німецького посольства в Парижі, а й агентом абвера (орган військової розвідки). Шанель прийшла до нього після арешту її племінника, — фон Дінклаге наказав його звільнити.
Згідно з книгою французького журналіста Хела Вона «У ліжку з ворогом: таємна війна Коко Шанель», Коко завербувала нацистська військова розвідка.
У 1943 році Шанель мала провести перемовини з прем’єр-міністром Великобританії Вінстоном Черчиллем, щоб започаткувати німецько-британські відносини. Але Черчилль захворів і на зустріч не з’явився. Ця подія залишиться в історії під назвою «Операція „Модний капелюшок“»: Шанель починала кар’єру як дизайнер головних уборів.
Але навіть якщо Коко не була шпигункою, вона точно дотримувалася антисемітських поглядів. У 1924 році єврей П’єр Вертхаймер інвестує істотні кошти в її парфумерну лінію. В обмін на права він бере на себе витрати на виробництво, маркетинг та рекламу. Шанель отримує 10% від продажу, Вертхаймер — 70%, і 20% належить власникам мережі магазинів «Галері Лафайєт», які займалися дистрибуцією.
Аромат Chanel № 5 був найприбутковішою галуззю бізнесу в 1927 році, й Коко спробувала домовитися з партнерами про більший відсоток протягом наступних десяти років, але ті не пішли на поступки.
Під час війни Шанель спробувала скористатися расовими законами, що забороняли євреям володіти бізнесом. Вона подала позов про позбавлення Вертхаймера прав власності. Але він був завбачливим та, перш ніж поїхати з Парижа до Нью-Йорка, передав права на Chanel Perfume французькому бізнесменові Феліксу Аміо. Тож план дизайнера провалився.
Після війни Фелікс повернув документи. Тепер Ален і Жерар Вейтхаймери — співвласники всього модного будинку, а не тільки парфумерної лінії: їхній дідусь купив контрольний пакет акцій.
Що було далі
Після війни Гуго Босса класифікували як «активіста», «прихильника націонал-соціалізму». У 1946 році він був оштрафований на $70 553 та позбавлений права володіння компанією, а за два роки помер. 1950 року бізнес відроджує його зять, Йохен Холі.
У 1999 році бренд зобов’язався відшкодувати збитки, завдані підневільним працівникам та їхнім родинам. А 2011 року, після виходу книги, компанія висловила «глибокий жаль тим, хто постраждав чи зазнав труднощів на фабриці, якою керував Гуго Босс під владою націонал-соціалістів».
Шанель виправдали, адже не було доказів її шпигунської діяльності: ходили чутки, що відновити репутацію їй допоміг Вінстон Черчилль.
Журналіст і автор книжки «У ліжку ж ворогом: таємна війна Коко Шанель» Хел Вон каже, що не можна ставити в один ряд Коко Шанель і військових злодіїв на кшталт Клауса Барбьє, бо вона нікого не катувала та не вбивала: «Вона просто була серйозною опортуністкою, яка зробила те, що мала зробити, щоб вижити».
Представники Louis Vuitton тільки одного разу прокоментували інформацію, опубліковану у книзі Louis Vuitton: Une saga française. «Ми не заперечуємо фактів, але, на жаль, автор перебільшив епізод Віші», — сказав представник LVMH (з 1987 року Louis Vuitton належить їм) журналу Le Canard Enchainé, єдиному французькому виданню, що згадало книгу.
І додав, що тепер це ніяк не стосується цінностей модного конгломерату: «Це стара історія. Книга охоплює період, коли бренд був сімейний, задовго до того, як став частиною LVMH. Ми — різноманітні, толерантні та дотримуємося всіх інших цінностей, які має шанувати сучасна компанія».
Дехто вважає, що одного визнання своєї провини недостатньо. Ерік Сільверман, антрополог і автор книги «Культурна історія єврейського одягу», розповідає, що можна зробити більше: «Я вважаю, що всі фірми, які отримували вигоду зі зла в минулому — Голокосту, работоргівлі, землеустрою в південній частині Африки, жорстокого поводження з жінками тощо, — мають моральне зобов’язання повернути щось громадам, яким було завдано шкоди. Повний звіт та вибачення — це початок».
