Фільм «Всі у захваті від Білла Еванса» (Everybody Digs Bill Evans, 2026) про легендарного джазового піаніста Білла Еванса, якого за життя 31 раз номінували на премію «Ґреммі», став справжнім відкриттям головного конкурсу цьогорічного Берлінале. І здобув «Срібного ведмедя» за найкращу режисуру.
Частково заснована на біографічному романі, стрічка фокусується на одному з найскладніших і найдраматичніших періодів у житті генія джазу. Його близький друг і колега гине в автокатастрофі лише за кілька днів після того, як вони записали один з найкращих джазових альбомів в історії. Розбитий горем Еванс перестає грати, закривається в собі та починає вживати наркотики.
Режисер фільму Ґрант Гі — добре знане ім’я у світі музичної документалістики, однак «Всі у захваті від Білла Еванса» став його першим і одразу успішним досвідом на території ігрового кіно. На рахунку Гі — знакові документальні стрічки про Radiohead, Joy Division, британську рок-сцену 1970-х, а також фільм-концерт Gorillaz і багато інших робіт.
Кіножурналістка Єлизавета Сушко спеціально для DTF Magazine зустрілася з режисером після світової премʼєри у Берліні, щоб обговорити роботу з актором Андерсом Данієлсеном Льє («Найгірша людина у світі»), любов до музики та причини, чому цього разу в його фокусі опинилися саме джаз і Білл Еванс.
Українська премʼєра фільму «Всі у захваті від Білла Еванса» відбудеться на кінофестивалі Миколайчук OPEN 15 та 20 червня.
— Білл Еванс був глибоким інтровертом, можливо, навіть занадто. Але ваш фільм про нього — досить емоційний за своєю структурою. Хочу запитати: чи це було зроблено навмисно і як саме ви працювали над цією атмосферою?
— Еванс був інтроверт, і це створює одну з головних внутрішніх суперечностей у його історії. З одного боку, він лідер гурту, який прагне показати свою творчість світові, а з іншого — закрита, консервативна за характером і надзвичайно дисциплінована людина. Водночас у ньому жив певний бунтарський дух. Ці протилежності й створюють цікавий динамічний образ.
Фільм дійсно емоційний, і це випливає з мого прагнення передати те, що я сам відчуваю, коли слухаю його музику. Мені хотілося взяти це чисте відчуття і перенести його в мову кіно. Тому вся історія за своїм ритмом нагадує емоційну пісню.
— Як ви підходили до створення цього фільму — як давній шанувальник творчості Еванса чи як людина, що лише відкриває для себе його життєвий і музичний шлях?
— Усе почалося з випадкової фотографії. Це був дуже цікавий знімок, і я спершу навіть не знав, хто на ньому. Щось у його погляді, поставі та поведінці мене заінтригувало. Почалися питання: «Хто це? Що це за музика? Які звуки народжує цей чоловік?» Потім я послухав музику. Вона мені дуже сподобалася. Коли я почав читати біографію Еванса, то знову натрапив на дивовижну полярність. Його музика — філігранно дисциплінована, сповнена грації та неймовірної краси, а особисте життя — хаотичне, трагічне, оточене катастрофами. Як така витонченість могла співіснувати з подібним життєвим пеклом?
Для мене як для режисера це надзвичайно цікавий простір для дослідження. Він був такою собі «консервативною богемою». Наш фільм — екранізація роману, і хоча він суттєво відрізняється від першоджерела, в його основі лежить книжка з досить суворою формою. Вона охоплює короткий проміжок часу — якихось три-шість місяців після того, як Білл відіграв свої знамениті сети у клубі Village Vanguard і надовго замовк.
Сам роман розбитий на частини, написані від імені різних людей: батька, матері, брата тощо. Я подумав, що це сильний хід — показати кризу музиканта, який втратив здатність грати, через сприйняття його найближчого оточення.
— Це незвичний простір для біографічного фільму, але вкрай цікавий. З огляду на те, що раніше ви знімали суто музичну документалістику, чи ви одразу розуміли, що ця історія має бути саме ігровою?
— Так, від самого початку планувалася художня драма. Янін, продюсерка стрічки, з якою ми раніше зняли два досить ексцентричні документальні фільми про мистецтво, вже дуже давно хотіла, щоб ми спробували себе в ігровому кіно. Я пропонував їй різні сюжети, а потім, коли прочитав роман Оуена Мартелла «Інтермісія», надіслав його Янін зі словами: «Це може спрацювати».
Я й раніше намагався зняти й інші фільми, але з різних причин не складалося. Янін довелося докласти зусиль, щоб знайти фінансування під цей специфічний задум, але зрештою їй та іншим продюсерам це вдалося. Тож так — ми від самого початку бачили це як класичне драматичне кіно.
— Я була здивована, побачивши у фільмі, що родина відігравала вагому роль у спробах одужання Еванса, тоді як його дівчина й муза Елейн втілювала цілковиту протилежність. Чи це відповідає дійсності?
— Складно сказати напевно, хоч би як дивно це звучало. Ми надзвичайно мало знаємо про Елейн Шульц. Збереглися буквально одна чи дві її фотографії. Проте вони, безперечно, були товаришами по наркотичній залежності.
Водночас є одна історія, яка здалася мені неймовірно захопливою, хоча вона й не ввійшла до фільму. Якийсь журналіст брав інтерв’ю в Білла незадовго до його смерті. Еванс раптом запропонував: «Проїдемось?». Журналіст згадував, як намагався розпитати музиканта про «джазовий рай» 1961 року в самому серці Нью-Йорка, про ті легендарні часи. А Білл відповів, що йому це геть нецікаво.
Усе, про що хотів говорити Еванс — це його тогочасні вуличні пригоди в пошуках чергової дози. Йому подобалося згадувати, як захопливо було бути нью-йоркським наркоманом у ті роки. Він навіть до кінця життя беріг фальшивий поліційний значок, який колись показував усім, хто намагався до нього прискіпатися на вулиці. Здавалося, він був абсолютно закоханий у цей парадокс: бути водночас вихованим, правильним хлопцем і небезпечним аутсайдером поза законом.
У фільмі вони з Елейн справді глибоко кохають одне одного, їхні стосунки наче романтизована версія Бонні та Клайда — кохання на межі закону, але дуже ніжне й тепле. Вони дуже милі й ніжні. Дехто навіть називав її його дружиною.
Офіційно вони ніколи не одружувалися, але прожили разом 12 років. Сам Білл походив з дуже консервативної, традиційної родини, і це чітко простежується в його житті. Тому роман і пригоди з Елейн стали для нього способом вирватися за звичні межі свого існування.
— Як ви вибирали виконавця головної ролі? Це був класичний кастинг чи ви від початку знали, що Андерс Данієлсен Льє — це ваш Білл Еванс?
— Подивитися стрічки за участю Андерса мені запропонувала продюсерка Янін. Вона чітко розуміла: ми зможемо знайти фінансування під цей проєкт лише за умови, що матимемо ідеального головного героя. До того я не бачив жодного фільму з його участю, тому сів за перегляд трилогії про Осло.
І саме стрічка «Осло, 31 серпня» вразила мене в саме серце. Я подумав: «Ого, він не просто має ідеальну зовнішність для цієї ролі, у ньому відчувається неймовірна інтелектуальна глибина… І до всього — він ще й чудовий піаніст!». Щойно титри згасли, я вже був на тисячу відсотків упевнений, що це наш актор і ніхто інший.
Він, як і заведено, погодився прочитати сценарій. Потім настав час розмови в зумі, через яку я неймовірно нервував. Я ретельно підготував цілу презентацію свого бачення, щоб «продати» ідею Андерсу. І ось дзвінок починається, все, що я встигаю вичавити з себе, це: «Привіт, радий знайомству», а він одразу перебиває: «Я мушу сказати це перш ніж ми перейдемо до справи. Я слухаю Білла Еванса з самого дитинства. Я обожнюю його. Я настільки фанатію від його музики, що вручну розбираю й переписую його соло, щоб збагнути його природу. Я просто зобов’язаний його зіграти».
Більше мені нічого й не довелося говорити. Це було якесь диво. Згодом ми годинами спілкувалися онлайн, я кілька разів літав до нього в Осло — ми розмовляли, розмовляли і розмовляли, переважно про Білла, і навіть до власне репетицій справа не доходила.
— Ваш досвід переважно складається з музичних кліпів і документальних фільмів. Чи вплинуло це на ваш підхід до роботи з акторами?
— Спершу я хвилювався, бо усвідомлював, що не маю відточених технічних навичок режисера ігрового кіно. Я розумів, що саме цього інструментарію мені бракує, тому намагався компенсувати потенційні проблеми глибокою психологічною підготовкою та детальним вивченням передісторії героїв.
Я прописав індивідуальні біографії для кожного персонажа. Це була суміш реальних фактів, вигадки, емоційних маркерів і психологічних портретів. Я роздав їх акторам, ми все докладно обговорили й у такий спосіб почали вибудовувати ролі задовго до початку зйомок.
Проте через брак досвіду я навіть не підозрював, як мало часу на репетиції буває під час зйомок фільму. У підсумку напередодні першого знімального дня ми спромоглися викроїти буквально годину на спільну зустріч з усім акторським складом — цим усе й обмежилося. Але завдяки тому, що ми попередньо проговорили матеріал, актори почувалися у своїх ролях комфортно.
І, мабуть, у цьому і є сенс режисури. Заведено вважати, що режисура — це вказівки акторам, що їм робити. Та насправді, якщо просто поговорити з акторами про те, що вони могли б зробити, давати їм простір для власних пропозицій, результат виходить набагато кращий.
— Коли ви збираєтеся знімати фільм про легенду джазу чи музики загалом, як ви підходите до вибору саундтреку?
— Моєю відправною точкою було те, що це стрічка про період у житті музиканта, коли він не грає. Тому ми просто не могли наповнити цей фільм його музикою. Постало питання: які композиції туди вкласти, щоб вони, так би мовити, відображали цю тишу і не були класичним саундтреком? І тут я відчув цікаву історичну паралель.
У той самий час, коли Білл виступав на 42-й вулиці Нью-Йорка на джазовій сцені, трохи далі по місту, в Лінкольн-центрі, розвивалася Нью-Йоркська школа авангардної композиції Джона Кейджа. Ця паралель стала для нас ключем. Ми почали думати про речі в стилі Кейджа: звуки дерев’яних блоків, підготовлене фортепіано.
— Фільм знімали в Ірландії. Яким був знімальний процес?
— Це було справжнє блаженство і чудовий досвід. Кілька днів ми знімали в Дубліні. Через певні обставини Андресу довелося зголити бороду для іншого проєкту — а вона в нього, до речі, була справжня. Тому спершу ми за два роки відзняли всі сцени 1979 року, а потім зробили перерву на кілька місяців. Згодом, завдяки податковим пільгам і кеш-рибейтам, ми отримали можливість поїхати на південний захід Ірландії, у крихітне містечко Скібберін, де, як не дивно, є своя кіностудія. Ми прожили там місяць, і команда виконала колосальну роботу, знайшовши локації, які ідеально відтворювали сетинг Нью-Йорка 1961 року.
Найдивовижніше, як на мене, це квартира Біллового брата. На екрані вона має вигляд розкішного нью-йоркського помешкання з високими стелями. А насправді це перероблена кімната у старому монастирі XIX століття в глухому селі! Тобто це вікторіанський особняк неподалік Скібберіна, де ми адаптували одну з кімнат. Ми не мали на це великих грошей, бюджет був просто смішним. Але квартиру Нью-Йорка ми таки створили. Це дивовижно.
— Якщо говорити про візуальний ряд, чи мали ви якісь референси? Особливо щодо епохи 1960-х.
— Розроблення цієї концепції тривала дуже довго. Я мав багато часу: навіть коли не працював над проєктом безпосередньо, я тримав очі розплющеними й розкручував цю ниточку. Референсів було чимало — від світлин до кінокласики. Ми починали обговорення з «Облич» Джона Кассаветіса. Спочатку я уявляв, що фільм має бути більш реалістичним, знятим з руки. Також надихалися стрічками Біллі Вайлдера, як-от «Квартира» чи «Фортуна». Це те, що формувало кінематограф у 70-х.
А перша думка, яка взагалі спала мені на згадку, стосувалася поліційних серіалів 70-х, які крутили по ТБ, як-от «Коджак». Вони були дуже яскравими, контрастними. Мені хотілося створити ефект соковитого сплеску кольору з майбутнього посеред нашого досить суворого монохромного світу. Це були базові орієнтири, але посилань насправді значно більше.
— Поява Білла Пуллмана в ролі батька та сцени з дорогою мимоволі змушують згадати «Загублене шосе» Девіда Лінча. Чи нам не варто шукати тут зв’язку?
— Ви цілком можете так думати! Хоча, чесно кажучи, я навіть не впевнений, чи взагалі колись дивився «Загублене шосе».
— Чому сцени смерті зняті в кольорі, на відміну від решти чорно-білого фільму?
— Ті події, що відбуваються в майбутньому, дійсно кольорові. Одна з ключових ідей фільму полягала в тому, що існує ця філігранна, прекрасна, витончена музика і водночас — абсолютно хаотичні, руйнівні катастрофи в особистому житті людини, яка її створює. Що їх пов’язує? Я й досі шукаю відповідь.
Нещодавно в одному романі я натрапив на фразу про тіні з майбутнього. Щось подібне є і в нашій стрічці. Я не хотів знімати похмуре кіно про те, що Білл Еванс приречений. Він не був приреченим. Звісно, ми всі колись помремо. Але ці конкретні трагедії не були чимось неминучим.
— Чи вважаєте ви, що наркотики вбили Білла Еванса? Його тіло зокрема.
— Так, він дуже довго вживав занадто багато наркотиків. Дехто каже, що його життя — це найдовше самогубство в історії. Я не зовсім згоден з цим формулюванням. Як на мене, це просто трагічний фінал багатьох інших життєвих обставин. Однак здається, що після смерті брата він і сам перестав чіплятися за життя. Принаймні так кажуть ті, хто його знав. Дивно, але брат був старшим за нього всього на два роки. І Білл помер приблизно через два роки після його відходу, тож вони пішли майже в одному віці. Це схоже на тугу за близнюком, яка зрештою виливається в містичні закономірності між життям і смертю.
— Тож музика рятувала його впродовж усього життя?
— Так, гадаю, саме так. Вона була його внутрішньою дисципліною. Проте ми знаємо вкрай мало фактичних деталей про його особисті стосунки. Фундаментальна біографія Еванса містить детальний життєпис, але вона фокусується на ньому суто як на музиканті. Як я вже казав, збереглося лише дві фотографії Елейн. Мій друг в Америці зараз готує до друку невелику книжку про неї — він дослідив усе, що зміг, але інформації назбиралося заледве на крихітне видання.
Білл Еванс грав із семи років. Коли в 1961 році він узяв творчу паузу, то згадував, що до цього моменту з самого дитинства проводив за фортепіано по шість-вісім годин щодня. Тож музика не просто його рятувала — вона була його суттю, його стрижнем. Це те, чим він жив. Звісно, у його житті були наркотики, але передусім він грав на фортепіано.
— Чому ви змінили назву книжки для екранізації, обравши саме назву його альбому — «Всі люблять Білла Еванса»?
— Це просто чудова назва. Робочим варіантом був заголовок книжки — «Інтермісія», але в кінематографі вже є принаймні одна стрічка з такою назвою. До того ж ми радилися з продюсерами, а вони зазвичай хочуть, щоб у назві байопіка фігурувало ім’я зірки — тож прізвище Еванса мало там з’явитися. Саме Янін запропонувала варіант «Всі у захваті від Білла Еванса». Як на мене, це працює неймовірно, адже додає історії теплого акценту, більше фокусує на людських зв’язках і близькості.
— І наостанок: звідки у вас такий глибокий інтерес до музики?
— Я виріс просто над пабом. Мій батько все життя керував таким закладом у Плімуті — портовому місті, де базувався військово-морський флот. Тож у нас завжди було повно моряків, які любили перехилити чарку. Батько мав розкішний музичний автомат: з одного боку там крутилися популярні поп-хіти, але він додавав туди й власні платівки — чимало джазових стандартів та інших подібних речей. Я досі чітко пам’ятаю, як у дитинстві засинав у своїй кімнаті нагорі, а з бару внизу крізь підлогу завжди пробивалася музика і голоси нетверезих відвідувачів, які підтягували знайомі мотиви. Тож, мабуть, усе корінням іде саме звідти.
Українська премʼєра фільму «Всі у захваті від Білла Еванса» відбудеться на кінофестивалі Миколайчук OPEN 15 та 20 червня.
