Німецькі режисери Нікіас Хріссос і Віктор Яковлевський — давні друзі, які об’єдналися навколо надзвичайно амбітної ідеї: зняти ігровий фільм, дія якого повністю розгортається в клубі й передає реальний досвід рейву. Спираючись на власні багаторічні спостереження за берлінською клубною сценою, вони зібрали команду однодумців і створили справжню рейв-одіссею.
Балансуючи між ігровим кіно і напівдокументальним способом зйомки, творці «РЕЙВ ON» наділили стрічку захопливою операторською роботою, яка точно передає відчуття цього шаленого й екзистенційного досвіду. Водночас фільм стає своєрідним освідченням у любові до берлінської клубної сцени — з усіма її трансформаціями, суперечностями й дивами.
30 липня дистриб’ютор KyivMusicFilm у колаборації з DTF Magazine за підтримки підтримки спонсора показу Ballantine’s випускає «РЕЙВ ON» в український прокат. З цієї нагоди спеціальна кореспондентка DTF Magazine Соня Вселюбська поговорила з Нікіасом Хріссосом і Віктором Яковлевський про те, чому хороших рейв-фільмів так мало, яких помилок вони прагнули уникнути, як добирали камери й світло відповідно до впливу психоактивних речовин на головного героя, а також про те, як, на їхню думку, за останні роки змінилася берлінська техно-сцена.
Про що фільм: На початку фільму «РЕЙВ ON» головний герой Космо намагається потрапити до клубу. Коли фейсконтрольник не впускає його, сцена набуває особливої напруги. У руках Космо — вінілова платівка, яку він конче мусить передати відомому диджею, що виступає цієї ночі. Здається, це його останній шанс знову заявити про себе в конкурентному світі диджеїнгу, тож він налаштований рішуче. Опинившись усередині, Космо поринає в ніч, яка швидко обертається на значно складнішу подорож — крізь дивні соціальні зіткнення, коктейль психоактивних речовин і раптові внутрішні осяяння.
— Вікторе, Нікіасе, ви обидва давно в кіноіндустрії, маєте окремі розвинуті кар’єри. Як ви об’єдналися навколо цієї ідеї?
Віктор Яковлевський: Ця ідея визрівала в мені роками. Відвідуючи берлінські клуби, я постійно повертався до думки, що цей досвід варто перенести на великий екран і перетворити його на справжнє кінематографічне переживання для глядачів. Довгий час я намагався зрозуміти, чи можливо це взагалі, бо, чесно кажучи, задум здавався майже нездійсненним.
Проте з роками я накопичував ідеї, нотатки й замальовки просто під час рейвів. Якось я поділився цією ідеєю з Нікіасом, і він відразу її підтримав. Я надіслав йому свої хаотичні записи, а він за дуже короткий час перетворив їх на повноцінний тритмент. Ми вирішили: спробуймо подати заявку на фінансування й подивимося, що з цього вийде. Першу ж заявку схвалили, і після цього ми одразу взялися за сценарій.
Загалом ми товаришуємо вже понад двадцять років — і як кінематографісти, і як друзі, які разом ходять у кіно та на рейви. Тож між нами вже давно існувала міцна довіра.
Нікіас Хріссос: Насамперед постало питання балансу: як поєднати історію та емоційну дугу головного героя — з його злетами й падіннями — із фільмом, у центрі якого стоїть аудіовізуальний досвід, що занурює глядача в клуб, використовуючи всі кінематографічні засоби, які ми мали у своєму розпорядженні. Як органічно об’єднати все це в повнометражний фільм — саме це стало найбільшим викликом під час роботи над сценарієм.
— Ваш головний герой Космо вже з першої хвилини постає людиною, поруч із якою навряд чи хотілося б опинитися в клубі. Але в міру того, як розгортається сюжет і ми дізнаємося більше про його мотивацію, починаєш йому співчувати. Зрештою «РЕЙВ ON» перетворюється на історію дорослішання та непростого шляху до мрії. Чому ви зупинилися саме на такому персонажі?
Віктор: Нам, як кінематографістам, добре знайоме відчуття, коли ти майже готовий здатися. Коли щось не виходить, коли не отримуєш того відгуку чи підтримки, на які розраховував, дуже легко почати звинувачувати індустрію або інших людей. Це цілком реальне розчарування, і багато митців можуть упізнати себе в цьому стані.
Саме звідси й народився персонаж, який переконаний, що вже все програв, але бачить перед собою, можливо, останній шанс. Мовляв, я ще раз спробую і, можливо, нарешті здобуду визнання. А якщо ні — час зупинитися. І це дуже сумно, коли митець перестає займатися тим, що любить, лише тому, що відчуває себе недостатньо успішним.
Цю психологічну основу ми вклали в один макгафін — вінілову платівку, яка символізує його перепустку на наступний рівень. Та що далі ми супроводжуємо Космо цією історією, то очевидніше стає: річ зовсім не в записі. Справжня проблема — у нього в голові, і саме від неї він має звільнитися.
Нікіас: Через такого персонажа ми також можемо говорити про час. Космо бачить, як змінюються світ і сцена, і через власні невдачі поступово озлоблюється на своє оточення. Фактично це людина, яка відчуває, що епоха пройшла повз неї. У перших версіях сценарію він був навіть старшим і ще більше відірваним від сучасності. Гадаю, у його критичному погляді є частка правди, і саме до цієї розмови фільм запрошує глядача.
Мені також здається, що ця історія зрозуміла далеко за межами техно-бульбашки. Соціальні мережі та багато інших чинників повністю змінили те, як сьогодні художники стають видимими для аудиторії, порівняно з тим, що було тридцять років тому.
Те, що світ змінюється, — природно. Але коли ці зміни відбуваються так стрімко, багато людей почуваються розгубленими або наляканими, не розуміючи, що чекає попереду. І саме в центрі цього — наш герой, або антигерой, Космо, який ризикує по-справжньому загубитися.
— Дивлячись «РЕЙВ ON», я усвідомила, як мало насправді існує хороших рейв-фільмів. Можу назвати лічені одиниці, та й у більшості з них рейв — це лише окремі сцени. Чи зверталися ви до якихось із цих фільмів під час підготовки? Чи були роботи, які ви могли взяти за вдалий приклад або, навпаки, визначити для себе як приклад того, чого варто уникати?
Віктор: Хороших орієнтирів справді дуже мало. Наскільки нам відомо, не існувало жодного фільму, дія якого повністю розгортається в клубі. Принаймні ніхто раніше не намагався зробити саме це.
Водночас є фільми, які безумовно вплинули на мене. Berlin Calling — мабуть, найочевидніший приклад. Здається, я подивився його у 2008 році, незадовго після того, як почав ходити до Berghain. У ньому лише кілька клубних сцен — загалом це історія про психічний стан героя та музичну індустрію. Найбільше мене вразив звук. Саме тому я переглядав цей фільм у кінотеатрі, мабуть, разів тридцять. У залі справді виникало відчуття, ніби ти опинився в клубі.
Річ у тім, що звук там міксували не так, як це зазвичай роблять у кіно, а за принципами клубного звучання. Я навіть сідав у різних частинах залу, щоб відчути, як музика фізично впливає на тіло.
Нікіас: Для мене також були корисними записи з вечірок, особливо британських рейвів дев’яностих. Тоді ще не було смартфонів — максимум хтось приходив з відеокамерою або іноді працювала телевізійна знімальна група. Але в цих записах відчуваються справжні моменти екстазу: люди, які повністю віддаються музиці, їхній різноманітний одяг, свобода руху. Саме ця безпосередність мене дуже надихала.
Мені також здається, що справді вдалих клубних сцен у художньому кіно майже немає. Але є «Морверн Каллар» Лінн Ремсі. Уже на початку фільму є сцена домашньої вечірки, де надзвичайно реалістично передано атмосферу й освітлення, а це велика рідкість. Наприкінці є ще один чудовий епізод у клубі — те, як там працюють зі світлом і кольором, безпосередньо вплинуло на візуальну мову нашого фільму.
Ми також багато говорили про зовсім інші джерела натхнення. Наприклад, «Алісу в Країні чудес», яку Віктор згадав ще на початку роботи. Нас захопила сама ідея персонажа, який падає в кролячу нору й дедалі глибше занурюється в новий світ. Це дуже схоже на клубний досвід: ти постійно натрапляєш на незнайомців, випадкові події, нові простори. Аліса прагне вибратися назовні, тоді як Космо хоче передати свою платівку. Тож натхнення ми черпали з дуже різних джерел.
— Як вам вдалося так органічно передати клубну енергію і атмосферу? Усі ці пригоди в кролячій норі були закладені ще на етапі сценарію чи під час зйомок ви свідомо виходили за межі традиційного ігрового кіно?
Віктор: Найважливішим для нас було не повторити типових помилок. Фальшива масовка на танцполі, помічник режисера кричить у мегафон «Мотор!», усі кілька секунд удають, що танцюють, потім команда «Стоп!», перерва — і так по колу. Ми одразу зрозуміли, що так працювати не будемо, бо це ніколи не виглядає правдиво.
Звісно, усіх заздалегідь попередили, щоб люди точно знали, на що йдуть. Принципово важливо було знімати саме в реальному клубі. У Берліні зйомки всередині клубів майже всюди заборонені, але нам пощастило знайти місце, яке погодилося підтримати цей задум. Коли ми пояснили концепцію, власники зрозуміли, що клуб стане не просто локацією, а повноцінним персонажем цієї історії.
Тож знімали ми трохи в guerilla style: рейв живе своїм життям, люди відпочивають, а ми з камерою вихоплюємо кадри, потрібні для історії. Саме це, мабуть, і стало найекспериментальнішою частиною всього проєкту. Ми ніколи не знали наперед, як усе складеться. Будь-що могло піти не за планом. Але, як на мене, саме цей підхід і зробив фільм настільки реалістичним.
Нікіас: Ми дуже уважно добирали й команду. Нам було важливо працювати з людьми, які добре знають клубну культуру. Наш художник з костюмів іноді працює викидайлом у клубах. Монтажер певний час займався музикою та диджеїнгом. Головний актор теж багато років ходить на вечірки й раніше займався музикою. Гадаю, це мало вирішальне значення, адже нам не доводилося пояснювати людям, що відбувається всередині. Усі й так чудово це розуміли.
— Операторська робота не лише реалістична, а й встигає передавати стан наркотичного сп’яніння. Впродовж фільму використовуються різні об’єктиви й кольори — залежно від речовини, яку вживає Космо. Як ви на практиці синтезували ці два підходи зі своїм оператором? І за яким принципом вибирали камери?
Віктор: Наш неймовірний оператор-постановник Йонас Шнайдер, якого Нікіас залучив до проєкту і з яким уже працював раніше, випромінював справжній ентузіазм. Після нашої першої розмови я надіслав йому сценарій. Згодом він зізнався, що прочитав його двічі — настільки його захопили енергія та виклики проєкту. Чути такі слова від оператора — надзвичайно цінно.
З технічного боку ми прагнули компактності, бо що більше обладнання, то більше роздратування на танцмайданчику. Ми зупинилися на RE 35 — сама по собі це не крихітна камера, але її можна використовувати як стедикам, коли корпус ховається в рюкзак, а попереду залишається лише об’єктив.
Далі постало питання налаштувань: мені здавалося, що зйомка в 4K буде помилкою, оскільки зображення ризикувало стати надто чистим і деталізованим. Власне, ще одна перевага нашої камери — режим Super 16 mm із кропом сенсора, завдяки якому зображення стає ближчим до плівкового.
Це допомогло ще й тому, що поле зору звужувалося, а ми постійно намагалися триматися якомога ближче до героя. Особливо на початку, фіксуючи його тривогу, а згодом — стан сп’яніння, який поступово переростав у щось схоже на бедтрип. Ми також використовували різні лінзи та значення діафрагми для оптичного викривлення й дисторсії зображення.
Під час зйомок у нас було три різні установки. Перша — основна камера, яка весь час супроводжувала Космо. Друга — так звана рейв-камера з окремим оператором, який вільно переміщався танцмайданчиком і знімав людей. Третя камера фіксувала випадкові моменти в усьому клубі: у туалетах, коридорах, чергах. Саме це поєднання і дало нам змогу передати клубний досвід у всьому його різноманітті.
Нікіас: Знімаючи сам рейв, ми тісно співпрацювали з клубними світлотехніками, щоб у потрібні моменти отримати відповідне світло й кольори. Як ви й зазначили, різні кольори та викривлення пов’язані з внутрішнім станом Космо — дією речовин та його фізичним самопочуттям. Ми заздалегідь розписали, які кольори мають відповідати дії різних препаратів і як має змінюватися світло, коли реальність починає спотворюватися. Та хоч ми й продумали все наперед, на знімальному майданчику все одно виникав хаос.
— Хаотично, але завдяки цьому природно.
Нікіас: Так. І я думаю, саме це має на увазі Віктор, коли говорить про Йонаса: деякі оператори прагнуть контролювати абсолютно все або працювати лише в умовах, де кожен крок чітко зрежисований. Але за такого способу зйомки треба бути готовим, що хтось може раптом опинитися в кадрі або штовхнути тебе. До того ж ми знімали в дуже обмежений знімальний період — лише дванадцять днів на весь фільм, тож не могли ні нескінченно повторювати сцени, ні зупиняти вечірку.
— Навіть не уявляю, наскільки складним був відбір музики для такого фільму. Ви використовували треки безпосередньо з клубних сетів?
Віктор: Це б не спрацювало, тому що в нас було багато монтажних склейок. Щойно робиш кат — диджейський сет руйнується, бо перестає існувати як безперервний аудіопотік. Тому ці процеси довелося розділити. На майданчику диджейський сетап мав своє окреме завдання — створювати й підтримувати загальний вайб вечірки. А вже на етапі монтажу ми шукали потрібні треки та підбирали правильний BPM, щоб рухи рейверів на екрані збігалися з ритмом музики. У нашого режисера монтажу була величезна тека з треками, яку надав виконавець Ed Davenport — наш диджей і продюсер, тому монтажер мав змогу вибирати з величезного архіву неопублікованого матеріалу.
— Звучить як надскладне завдання.
Віктор: Ще б пак! Але дуже допомогло те, що режисер монтажу сам є техно-продюсером і диджеєм. Коли Нікіас залучив його до проєкту, той ніколи раніше не монтував повнометражне кіно — лише музичні кліпи та рекламу. Чесно кажучи, я ставився до цього скептично, але в Нікіаса спрацювала правильна інтуїція. Монтажер впорався з викликом і створив музичний потік через увесь фільм, який дійсно визначає весь ритм. Просто природно ставив потрібні шматки в потрібні місця — неначе диджей, що вибудовує свій сет.
— У певному розумінні режисер монтажу — це і є диджей фільму.
Віктор: Саме так. І його музичний вибір від початку й до кінця був, як на мене, бездоганним — ми майже нічого не змінювали. Навіть коли він інтегрував у полотно фільму треки дев’яностих — це пасувало настільки ідеально, що ми вирішили кинути всі сили на отримання ліцензій, навіть там, де це було вкрай складно.
Нікіас: І тут потрібна була саме така людина, бо навіть найдосвідченіший режисер монтажу, працюючи тижнями з техно-музикою, в якийсь момент може просто вигоріти. Ти проводиш із цим матеріалом безліч часу, а монтувати його й без того непросто — бодай через постійні спалахи світла в кадрі. І водночас з усього цього ще треба зібрати цілісну, зв’язну історію. Це справжній виклик.
— Ви присвятили багато часу клубній культурі Берліна — і особисто, і віднедавна творчо, — тож мені цікаво почути, як, на вашу думку, змінилася берлінська клубна сцена. На неї ж іноді й досі дивляться як на своєрідний канон. Чи цей статус виправданий?
Віктор: Про це ми можемо говорити годинами. Я берлінець і за ці роки бачив багато змін. Об’єктивно відповісти тут важко, тому можу говорити лише про власні відчуття. Мабуть, найпомітнішим став фінансовий аспект, те, наскільки дорогим стало клубне життя. Я ходив до Berghain, коли вхід коштував шість чи вісім євро, а тепер це вже двадцять вісім. Колись клубне життя в Берліні було доступним майже кожному, і за одну ніч ми встигали побувати у трьох різних місцях. Тепер так просто вже не походиш, особливо щовихідних. Цей фінансовий зсув змінив і саму публіку: тепер там більше тих, хто просто може собі це дозволити.
І я це розумію, бо за всім цим стоїть загальна економічна реальність: для самих клубів усе теж здорожчало. Вони підвищують ціни, щоб просто вижити, особливо якщо йдеться про менші майданчики. Тому, коли я тепер плачу за вхід, мені не шкода цих грошей — я знаю, що це мій внесок у виживання клубної культури.
Водночас, коли приходиш до Berghain, то розумієш: так, дещо змінилося, але насамперед постарів ти сам. Уся ця молодь навколо — колись ти й сам був одним з них. Відчуття змін надзвичайно суб’єктивне: воно стосується тебе самого не менше, ніж самого місця. І все ж, якщо диджей хороший, ти досі можеш отримати рівно той самий досвід, що й двадцять років тому. У цьому розумінні для мене нічого не змінилося.
Нікіас: Розвиток міста — джентрифікація — неминуче позначається і на клубній сцені. Втім, молодь завжди знаходить нові рішення, нові способи організовувати вечірки. Коли одні клуби вмирають, народжуються інші — часто завдяки тим, хто починав ще багато років тому, а тепер відкриває нові майданчики, вибудовує нову інфраструктуру, і з цього постає щось зовсім інше. Головне — не повторювати помилку Космо й не думати, що колись усе було кращим. Не в цьому суть.
Авжеж, Берлін — одне з небагатьох міст у світі, що мають такий потужний, майже міфологічний статус у клубній культурі. Ці дивовижні, відкриті простори існують уже дуже давно, і я сподіваюся, що ця відкритість нікуди не зникне, а політична ситуація не зазнає різких змін. Тепер у нас консервативніший мер, і важко передбачити, що буде далі. Але клубна сцена вже давно довела, що є для міста не лише культурним, а й вагомим економічним чинником. Тож хочеться вірити, що вона й надалі матиме ту повагу, на яку заслуговує.
Дивіться «РЕЙВ ON» в українському прокаті з 30 липня.
Матеріал створено за підтримки спонсора показу
«РЕЙВ ON» в Україні
