Хто представляє нове покоління українських поетів та поеток? Як вони пишуть про біль і втрату, надії та відчай, любов і меланхолію та чи бачать майбутнє? Як трансформувалась поезія під впливом війни, яка розділила життя? На прохання DTF Magazine літературна критикиня Ганна Улюра знайомить з новими героями поетичної сцени України. Це дев’ять поетів і поеток, які наразі ще не надто відомі: хтось із них щойно випустив першу книжку, хтось тільки готується до її виходу, але всі вони, безперечно, варті уваги. А обкладинкою матеріалу стала робота української художниці Єви Кафідової
«Виходити в поле актуальної української поезії нелегко, це правда. Але й читачеві тут непереливки: лавина віршів та імен — не задихнутися б. Тим більше, коли й сам поколений і шукаєш у літературі того, хто зрозуміє твої рани. Зорієнтуватися насправді складно», — пише Ганна Улюра.
Поезія в Україні одна з перших, нарівні з фоторепортажем, відгукується на гострі соціальні трансформації. Революція Гідності, Небесна сотня, війна на Сході, повномасштабна війна можуть і не бути прямим об’єктом рефлексії поетів, але вони даються взнаки в поетичній мові. Світ ламається на «до» і «після». Такі потрясіння потребують нового формату самої поетичної мови. Писати вірші після Іловайська, писати вірші після Бучі — це обнуляти поетичну мову знов і знов, перевигадувати її. Поезія наша динамічна. І від поетів читач вимагає не лише таланту і вправності, а й моральної чутливості та глибокої емпатії, людяності чистого ґатунку.
Після повномасштабного вторгнення народилося багато віршів, дуже багато. І прикметно, що коли з початком війни в 2014-му з’явилось чимало поетично-політичних висловлювань, публічних заяв у стовпчик, то нині пишуть герметичну камерну поезію. Поет — на трибуні. Поет — у сховищі, в окопі, у переповненому купе евакопоїзда. Так складається дуже різна поезія, не гірша, не краща — інакша.
Українську поезію люблять мислити генераціями. Навряд чи ті поети, що активно працюють у літературі останні кілька років, що випустили свою першу книжку в 2020-х оформляться в якесь «покоління великої війни». Але кожен з них уже має на собі цю печать — «поезія, написана під час війни». І читачі їхні відзначені такою ж печаттю. Ми — читачі й поети цієї війни — говоримо одне для одного.
Артур Дронь
Артур — автор двох поетичних книжок: «Гуртожиток № 6» (2020) і «Тут були ми» (2023). Нині йому 23 роки. Між його двома книжками — відстань у три роки. Двох таких різних книжок в одного автора годі уявити. Перша — немовлячий захват від повноти життя, ейфорія юності. Отой стан, коли вперше закохуєшся, як ніколи раніше, щоразу на все життя, — та й то чотири рази на день. А потім — повномасштабна війна. І з’являється книжка «Тут ми були», написана на фронті. З початком повномасштабного вторгнення Артур пішов до війська добровольцем і нині служить у складі 125 окремої бригади тероборони ЗСУ.
Момент, який захоплює, коли зрозумієш його наповнення. В Артурових віршах дуже багато посилань на біблійні Давидові псалми. Позивний Дроня — Давид. Потужна, дуже зріла поезія людини, що була змушена швидко дорослішати. Більшість віршів — розповіді про досвід війни, підслухані чи безпосередньо звернуті до поета. Він говорить за тих, хто сам не вміє чи вже не зможе. І в кожному вірші буде дитина — виплекана, викохана, покинута у вирі хаосу, дитина, що врятується, подорослішає і дасть життя новим дітям. Двадцятирічний юнак, який ще не став і батьком, мріє про онуків.
Святий Ян Павел Другий
у старі безкоштовні часи
сказав у Львові:
«Дощ падає — діти ростуть».
Святий Іване Павле,
я виріс під цим дощем.
Але зараз така зима
і все вимагає такої ціни,
що падають
тільки сніг і солдати.
Солдати падають — діти ростуть.
Солдати падають — діти ростуть.
Артур час від часу оприлюднює свої вірші на сторінці в ФБ, а його книжку можна купити на сайті Видавництва Старого Лева.
Андрій Хаєцький
В Андрія — тонкий слух, тож у його поезії — вишукані точні ритми. Він багато пише про море. Чи то його вірш підладився під звуки прибою, а чи сам прибій той вірш і скомпонував. Андрій живе в Одесі. Він волонтер і активіст у галузі охорони здоров’я. У середині 2010-х він заснував в Одесі фестиваль вуличної поезії «Пряма мова», а в 2016-му читав свої вірші у Львові на великому заході, що мав промовисту назву «Театр вух». Андрієві важливо вплести у свої вірші звуки реального міста: його вулиці та набережні пробиваються в слові.
Вірші Хаєцького треба насамперед чути, читати собі вголос: це вокальна поезія.
Поет фіксує реальність. Не розводиться про свої почуття й переживання, а просто вихоплює гарячий фрагмент дійсності: отут — море, отут — кіт, отут — вибух, отут — ще один рік минув, отут — смерть. Його зачаровує смерть, вона — в кожному вірші. Він її не боїться — шанує її і, може, трішки в неї закоханий. Наче вони дуже-дуже давні знайомці, близькі друзі, коханці. Такий потужний меланхолійний настрій від цієї на позір холодної фіксації поточного моменту. В Андрія вже вийшла перша книжка «Три крапки» (2016), яка, проте, встигла стати бібліографічною рідкістю. І, як обіцяла назва цієї книжки, далі буде…
на чорноземі дозріли засіяні соняшники
їхні ряди не ритмічні не рівні
поламані
серпень іде із зневірою повз бомбосховища
поруч зі смертю
просто у збиті долоні
пам’яті
Вірші Андрія можна почитати на його сторінці в інстаграмі.
Катерина Балашова
Катерина викладає англійську мову (цією мовою, до речі, також інколи пише вірші). До того ж вона креативна директорка дуже специфічної поетичної спілки — o.poetry.kma (поетичний простір Києво-Могилянської академії). Молоді літератори зустрічаються, читають разом і обговорюють прочитане, тусуються-спілкуються і вчаться одне в одного (доброго й поганого у віршах). У Балашової можна навчитися чогось доброго.
Виконуєш чітку послідовність дій, навіть коли їх зміст для тебе давно втрачений, але не можеш не робити. Мусиш. Це зветься ритуалом. Поезія Катерини скидається на складний магічно-поетичний ритуал. Нібито тисячі разів ми вже бачили ці образи: пучки пальців ніжно торкаються пелюсток лотосу, парує свіжоспечена хлібина й ангели по драбині підіймаються в небо.
Але!.. Раптом сонячний зайчик на стелі перетвориться на сонячне лице змії, і проміння влучить у дім, немов ракета. І хліб запахне гірко, ніби запліснявів, ще не встигнувши вихолонути. Катеринина поезія — це ритуали захисту: її дім, долю має обійти біда. Тільки-от ангели не хочуть сягати небес, а просто віддаляються від землі. Коли знати, що Катерина родом з Луганська, то її туга за домівкою, яку треба захистити, стає цілком зрозумілою.
Недавно, у квітні 2023 року, Катерина видала першу поетичну збірку — «Тиша і тріск». Що за тріск і тиша? Це колиска. Гойдається дерев’яна колиска. Потріскує — затихає, потріскує — затихає. Катерина працює з такими глибинними пластами, що там десь близько вже й міф.
коріння поволі вчило мене
молитися мовою листя:
синтезую
цілий світ із жовтавим віконцем
куди за покликом вітру
буду стукати розбуялим гілляччям
в якому бовванітимуть гнізда
дівко, здається, ти просто квітка
раптом гукають з-під землі
і якось так дивно одразу стало
то мені тепер що —
перевчатися?
Вірші Катерина оприлюднювала в телеграм-каналі «Космічна різьба», а з її книжкою можна ознайомитися тут.
Софія Ленартович
Софія навчалася за фахом «Архітектура та містобудування» у Львівській політехніці. Але від будування міст її відтяг спочатку театр: вона захопилась акторством. Потім Софія малювала картини, а згодом було сучасне мистецтво: Софія влаштовувала видовищні перформанси. Відтак запанувала відеопоезія — особливий жанр, що поєднує поетичне й візуальне мистецтво. Відеопоезію вона робила разом з журналом «Артефакт» — найактивніше 2021 року. Тоді вони брали участь у багатьох фестивалях, навіть до Мексики дісталися. І завжди були вірші. Її перформанси пов’язані з чимсь глибинно-архаїчним: Софія зачарована Бойківщиною, а от її поетичні рядки — це вже монологи сучасної дівчини, на яку тисне самотність великого міста.
Софія пише ліричну, інтимну поезію. Її твори напрочуд музикальні. Кожен — як камерна вистава, пантоміма під пронизливу музику про щось без міри важливе цій юній жінці. Так, певно, писали вірші до того, як навчилися говорити, як зрозуміли, що можна й мовити вголос, а не просто передавати все лише мовою тіла. Дуже інтимне. Так можна писати тільки про одну річ, що її довелося пережити: про втрату, про те, як боляче залишатися, коли йде хтось рідний. Втрата матері — ось тема, до якої знов і знов повертаються вірші Ленартович. Ми всі дуже швидко дорослішаємо, коли рано втрачаємо батьків, — це дуже болісне перетворення. Саме його й обмірковує Софія.
Комусь зізнаються в коханні,
З кимось прощаються назавжди.
І як тут заснеш?
Гілля черкає літака піднебіння,
Ніби тягнеться язиком поцілувати.
Котрась душа зачепилася за крило —
Так собі й висить.
— Мамочко, це ти? Я дочекалась, я знала…
Можна тепер ніколи не приземлятись?
Зранку її душа не вернеться в тіло.
Софія час від часу оприлюднює вірші на сторінці в інстаграмі «Мисткиня на всю голову», на сторінці в ФБ. А тут можна глянути одну з її відеопоезій.
Посейдон
Посейдон — це, звісно ж, псевдонім, авторська маска. Поет час від часу з’являється на «Першій каві» в «Купідоні»: у культовій київській кнайпі в суботу зранку збираються поети, читають і обговорюють вірші одне одного — словом, дуркують переважно. Реальна людина з якимсь паспортним ім’ям (гадки не маю яким) десь там тихенько програмує собі, а тим часом певна частина її особистості оформилася в дуже виразного поета на ім’я Посейдон. Бог не бог, а закаламутити воду й закрутити бурю вміє.
Занадто серйозне ставлення до себе — не про Посейдона. Хуліганисті вірші, брутальні й розхристані. Про те, як ніжному юнакові жорстоко розбили серце. І Бог у цьому світі помирає, коли поета розлюблює дівчина. Фройлян з хрущовки — так звуть ту безжальну героїню з віршів Посейдона. Мрії Борщаги про надлюдину. Ніцшеанський дискурс спальних районів. Різниця між змістом («тато, мені больно») і формою («я самотній вовк, мала») напрочуд разюча і справляє неабиякий ефект — такий, що виник би тоді, коли б головними героями трагедії про Ромео і Джульєтту були 1 % кефір і пачка сухариків. Ефектне — це якраз про вірші Посейдона: вони навіть не іронічні, а відверто дотепні.
Ананаси
Кільцями в сиропі
Об’єм 580 мл
Вміст:
Ананаси 60,18 %
Вода 23,42 %
Цукор 16 %
Лимонна кислота 0,40 %
Я дивлюся на неї
Струшуючи попіл
У вже пусту банку ананасів
Кільцями в сиропі
З порізу на її нозі
Стікає кров
Її втрати
Знову не витримала
Вірші Посейдон оприлюднює в телеграм-каналі «Хроніки невдалих архітектурних соціялізацій».
Богдан Куценко
Він живе у Вінниці, віддано любить своє місто і працює на його розвиток. З 2014-го волонтерить на користь добробатів, адже до того мав роки досвіду у сфері ремонту та виробництва вогнепальної зброї. Крутився в корпоративному бізнесі, а одного дня покинув його й захопився культурним менеджментом, створивши, зокрема, міський мистецький простір «ПІЧ». Богдан — активіст, журналіст, куратор літфестів, помітна на культурній ниві постать. А ще цікавий поет, чия перша книжка чомусь занадто довго чекала появи на світ.
Перша поетична збірка Богдана, свіженька-новенька, — «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна» (січень 2024, книжка нині в перепродажі). Вінниці в його віршах багато: той, хто бачив місто, легко впізнає ландшафти, але те місто — не територія, а насамперед люди. Навіть коли на початку твору герой виходить у двір, щоб першим побачити світанок, то перше, що він побачить, — це заставлені машинами двори й розкидані пакети з-під сміття. Так не годиться! Пішов фіксувати. Світанок — іншим разом. Безлюдно й надто людно одночасно. Ще пошукати таких залюднених віршів! Поруч із поетом тут завжди є той, хто потребує уваги та розради. І що ж робити поетові? Втішати й любити.
Чоловічий світ там, де ти відповідаєш за родину, за безпеку свого дому і країни, де ти спорудив будинок, що його тепер треба захистити, де ти народив дитину, яку нині також треба захистити, де ти посадив дерево і волієш дожити до часів, коли зможеш відпочити під його тінню. Там, де тебе не питають, чого ти хочеш, а натомість кажуть, що ти мусиш. У чоловічому світі чітко знаєш, за що та перед ким ти відповідальний, і аж гнешся від того, що тягаєш всю планету на плечах. Розгублений, втомлений, сильний, великий чоловік. У Богдана — дуже чесна поезія.
перший з браунінгом
другий з лопатою на підхваті
а третій із трьома коробами п’ятдесятки
такі ось дари о спасителю
ми привезли тобі миколаївським степом
аж до посіченого філістимлянами Херсона
ось такі в нас до тебе дари цього року нового
піднімайся
іди незворушний до приямків від п’ятисотих
і даруй нам всевишнюю волю
бо його є і царство і сила і слава
і станок для нової п’ятдесятки
Вікторія Фещук
Сама вона з Рівного, але давно живе в Києві. Тут навчалася, тут жила до великої війни. Вікторія — професійна філологиня, книжкова журналістка, редакторка спецпроєктів на впливовому профільному порталі про літературу «Читомо». Інтегрована в літературну спільноту. Так само вільно почуваються частиною великої літератури і її твори. Вірші Фещук акумулюють широкий пласт української поезії, навіть коли ви не знаєте, до яких саме творів попередників апелює Вікторія.
Її тексти навдивовижу легкі, ніби написані на одному видиху, меланхолійні — не переживання навіть, а згадки про згадки про переживання. Таке буває, коли минає любов, природно минає, не залишаючи гіркоти. А не так давно, в серпні 2022 року, у Вікторії вийшла перша книжка — «182 дні». Збірку тут-таки взяло в роботу невелике німецьке видавництво: перекладають німецькою і оголосили про вихід книжки в землі Гессен. Німеччина дала притулок Вікторії, яка виїхала з Києва навесні 2022 року. У місті Касен вона отримала стипендію, як стипендіатка брала участь у Франкфуртському книжковому фестивалі. Зокрема, евакуації присвячено й книжку «182 дні».
Це поетичний щоденник початку великої війни. Три рядки — кожного дня, щоб зафіксувати нову швидкоплинну реальність і ту себе, яка бути в цій новій реальності не хоче. Здатність Вікторії у віршах тримати дистанцію між подією та емоцією від цієї події обертає книжку на добру терапевтичну вправу для читача. Зробити крок назад і видихнути.
ДЕНЬ 22
не вспіла постригтися до війни
і що тепер
січуся гнівом і безпорадністю
Дарина Чупат
Дарині трохи за двадцять. Вона випускниця української філології в Києво-Могилянській академії. І має щонайменше сталеві нерви: Дарина подає свою поезію на різні конкурси й не раз ставала їх фіналісткою та лауреаткою («Стань письменником», «Антитвір»), а 2020 і 2023 року гідно фінішувала в дуже престижних змаганнях молодої поезії «Гайвороння» та «Смолоскип». Щоразу нервувати, чекаючи на оцінку суворого журі, — так гартуються поети. Проте Дарина, крім віршів, пише ще й літературну критику, так що вміє не лише чути оцінки на свою адресу, а й сама охоче оцінює.
Медитативна лірика — по-хорошому складна. Відділяти світло від світла. Полонити в клітках птахів, щоб навчити людської мови. Бо людську мову на волі не опановують — тільки в полоні. Море викидається на берег, а кити залишаються помирати на висохлому дні. Лісу так одиноко, що він залюблює до смерті кожного випадкового вхожого. Бджоли врізуються в іржавий дзвін без калатала, що загубився в густій траві, — і по кому тепер цей подзвін? Найменший брат п’є мертву воду й запалює в горі терновий вогонь… Вона професійна філологиня, тож розумникам страх як цікаво буде розшифровувати її вірші: отут Зеров зустрівся з Римаруком, отут Вінграновський підморгує Маланюкові… Та головне, що Дарина вміє творити привабні світи. Таке можливо тільки в добрій живій поезії.
доводиться вчитися бути
глибоководною рибою: дихати
поки легені стають крихким вітражем
що ніколи не був дверима для світла
ніхто не повірить якщо назвуся
звіром нічним що зранку не бачить як світ одмінився:
перлина роси застрягла у горлі в сороки
і місяць здіймається з заходу
й каміння співає химерними голосами
і бог починає молитися сам до себе
Вірші Дарина регулярно оприлюднює в телеграм-каналі «Сховок», а на сайті ULC є презентативна добірка її поезій.
Володимир Кауфман/Володимир Калина
Володимир так часто міняє псевдоніми, ніби хоче, щоб читачі не змогли знайти його творів, не доклавши до того зусиль. А втім, на щастя, його досить часто можна почути на відкритих читаннях молодих поетів у Львові — рідному місті Володимира, зокрема в культовій «Дзизі». Здається, нині він належить до поетичної групи «Культурне роз’єднання „Грань“», куди входять справді сильні молоді поети Львова.
Вірші в напівсні — так він сам характеризує свої поезії. Те, що Володимир робить зі словом і образом, — неймовірна, нереальна краса. І, звісно ж, онейрична своєю природою, себто навіяна сном. Гіпертрофоване зболіле Я заступає й без того гротескний світ: у цьому сні поет водночас і безсилий, і всесильний. Коротше кажучи, все так, як заповідав німецький експресіонізм початку XX століття. Його вплив на поезію Кауфмана дуже помітний: тут можна знайти відголоски Тракля та Рільке. І це не про вторинність, а про вміння слухати чужі поезії перед тим, як писати свої.
Краса, яку він змальовує, справді нестерпна: поет намагається розказати нам, що́ він побачив, наперед розуміючи, що ми цього взріти не здатні: не маємо такої оптики. І він злиться на нас, глухих та сліпих. І замовкає. Є таке відчуття, що гарну Володимирову поезію можна тільки нишком підслухати, а от почути зась, бо він її пише не для нас. Красиві вірші й насолода вуаєриста.
цілу ніч губили кров на снігу
а потім маленька дівчинка позбирала її
як вишню
співала таку пісеньку:
ой же
воронню тепер свято
а синичкам сльоза
Нові вірші Володимира можна підгледіти на його сторінці в ФБ.
Більше про сучасну українську поезію також слухайте в нашому подкаст-епізоді «Поезія — це свідчення». Його гостем став Остап Сливинський, український поетом, перекладачем і куратором поетичної частини аудіосвітлового артпроєкту «Примарна поезія [Київ]» іспанського митця Пабло Вальбуени.
Проєкт Strategic Media Support Program реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.
