Новини про знімання іноземних фільмів у Києві зазвичай викликають резонанс у соцмережах та українських медіа. Тут, зокрема, знімали індійський блокбастер «RRR», американський серіал «Чорнобиль», комедійний бойовик Netflix «Останній найманець». Проте найкраще Київ вдається розкрити саме українським режисерам, які не сприймають його вулиці лише як декорації. DTF Magazine знайомить з 15 фільмами, знятими в Києві, що дають змогу краще зрозуміти місто та показують різні сторони його життя, деякі з яких приховані від очей пересічних містян. Від очевидної класики до експериментального короткого метра
1.«Навесні», 1929
Режисер — Михайло Кауфман
Що показують: індустріалізацію Києва наприкінці 1920-х
Неігрове кіно, створене братом і співавтором Дзиґи Вертова, згідно з авангардистською теорією «кіноока». Тут режисер уперше використав принцип «прихованої камери», знімаючи вулиці та жителів Києва. Французький кінознавець Жорж Садуль називав фільм «скоріше кінопоемою, ніж документальним фільмом» і писав, що «Навесні» разом з «Землею» Олександра Довженка «справляє незабутнє враження».
2. «За двома зайцями», 1961
Режисер — Віктор Іванов
Що показують: Андріївський узвіз 1960-х
Це класична комедія за п’єсою Михайла Старицького про хитрого цирульника Свирида Голохвостого. Він хоче вигідно одружитися, тому знайомиться з багатою Пронею Прокопівною, але залицяється одразу до двох дівчат. Донедавна вважалося, що українська версія фільму втрачена і кіно існувало лише в російському дубляжі, але оригінальну доріжку знайшли в Маріуполі та відновили 2013 року. У російській озвучці суржиком розмовляв лише Голохвостий, що справляло враження химерної відчуженості від решти персонажів.
3. «Приятель небіжчика», 1997
Режисер — В’ячеслав Криштофович
Що показують: Поділ 1990-х
Стрічка за романом Андрія Куркова «Любий друг, приятель небіжчика» розповідає про перекладача Анатолія, якого покинула дружина. Поки друзі заробляють «легкі гроші 90-х», головний герой не може знайти себе. Від відчаю він замовляє самого себе найманому вбивці, і цей крок призводить до знайомства з молодою секс-працівницею та самотньою вдовою, чоловік якої помер через Анатолія. Це був один з найуспішніших українських проєктів 1990-х, адже стрічку вдалося продати в кінопрокат 18 країн, зокрема у США та Канаду.
4. «Мелодія для шарманки», 2009
Режисерка — Кіра Муратова
Що показують: вокзал 2000-х
Після смерті матері зведені брат і сестра приїжджають до великого міста, щоб знайти батьків. Утім, нікому до них немає діла. Попри Різдво на вулиці, нічого казкового з головними героями не відбувається, але натомість вони зустрічають абсолютно різних людей — від диваків та ідіотів до добрих і чуйних людей. Хоча у фільмі зіграли росіяни Ріната Літвінова та Олег Табаков, режисерка Кіра Муратова показує, що в електричках співають «Добрий вечір тобі, пане господарю», а головні ролі закріпилися за ексцентричними жителями Києва.
5. «Колишні», 2015
Режисери — Олена Москальчук і Дмитро Бурко
Що показують: книжковий ринок «Петрівка»
Це одна з небагатьох документальних короткометражок, яка проводить глядача лабіринтами книжкового ринку «Петрівка». Створений у рамках фестивалю кіно та урбаністики в місті Славутич «86», стрічка показує місцевих маргіналів, що продають рідкісні паперові видання давно забутих книжок. У пару до нього рекомендуємо шестихвилинну анімацію «Петрівка-реквієм», що переосмислює декомунізацію через образи прибиральниць метро, голос нового диктора та пасажирів станції. І якщо сподобався настрій «Колишніх», перегляньте етнографічну експедицію Михайла Волкова «Голубівники Києва», назва якого говорить сама за себе.
6. «Цвях», 2016
Режисер — Філіп Сотниченко
Що показують: Поділ 2010-х та 1990-х
Валентина працює у відділі зв’язку в одному з банків Ліхтенштейну. Вона добре пам’ятає російську й українську мови, бо жила в Києві у складний для економіки України час — у дев’яностих. Протягом фільму вона пригадує, як грала на скрипці та прощалася з мамою і вітчимом у київській квартирі. У фільмі використовували хроніку вчителя англійської Дейва Спенсера від 1995-го та диригента Ігоря Черницького від 1996-го, а також запис касети, що належала родині першого режисера Молодого театру Олександра Заболотного.
7. «Стрімголов», 2017
Режисерка — Марина Степанська
Що показують: Троєщина
Музикант Антон повертається зі Швейцарії після дворічного навчання і піврічного лікування в психоневрологічному диспансері. Його дідусь намагається тримати його якомога далі від спокус міста, тому вивозить хлопця в село. Там він знайомиться з Катею, яка от-от має поїхати в Берлін зі своїм хлопцем, але несподівана зустріч змінює плани обох на майбутнє. «Стрімголов» показує, наскільки можливе кохання серед панельних спальних кварталів, коли до країни приходить війна. Прем’єра стрічки відбулась у конкурсній програмі 52-го Міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах, а акторка Дар’я Плахтій здобула головні нагороди на кінофестивалях у Рабаті, «Premiers Plans d’Angers» та українську премію «Золота дзиґа».
Variety: «Стрімголов — це захопливий дебют і новий погляд на сучасну Україну»
8. «В радості, і тільки в радості», 2018 рік
Режисерка — Марина Рощіна
Що показують: район «Золотих воріт» і «спальники» Дніпровського району
На вечірці молода самотня матір Катя закохується в хлопця. Вона не наважується йому сказати про сина і щоразу це приховувати все важче. Катя балансує в житті між відвідуванням клубів і неспокійним материнством на Лівому березі Києва. «Контрастне протиставлення центру та периферії транслює не тільки ідею про просторові полюси міста, а й ментальне розділення героїнею своїх життєвих викликів, — пише кінокритикиня Ксенія Бойко для LB.UA. — На Рейтарській вона безтурботна, п’яна та голосна, а на Азербайджанській вона мовчить, чекає усамітнення і бажає виспатись, але має дбати про сина, вирішувати конфлікти з місцевими матусями та займатися побутом».
9. «Герой мого часу», 2018
Режисерка — Тоня Ноябрьова
Що показують: PinchukArtCenter і мистецький світ столиці
Жорик переїздить до Києва, живе на квартирі своєї тітки та крутиться по різних роботах, щоб познайомитись із потрібними людьми. У США Жорика б називали гаслером, в Україні ж він скидається на провінціала, який намагається вижити в некомфортній дійсності Києва. Спершу Жорикові заважає сміття в будинку, потім сміття в музеї (яке насправді виявляється експонатом), а далі — і власна безпорадність, коли зв’язки важливіші, ніж знання. Режисерка Тоня Ноябрьова римує очікування головного героя від великого Києва та враження від «столичної богеми», з якими йому доводиться працювати.
10. «Історія зимового саду», 2018
Режисер — Семен Мозговий
Що показують: павільйони ВДНГ
Валентина Вороніна працює в одному з павільйонів ВДНГ вже понад 45 років, але нові орендатори хочуть вислати її на пенсію. А тут ще раптом з’являються радіоестезисти, які за допомогою металевої дуги змушують помічників пані Вороніної повірити в надприродну силу енергії та ходити навпочіпки з крейдою за цією дугою. Абсурдності цьому додає те, що Вороніну замінить інша Валентина молодшого віку. Утім, головна героїня не здається і бажає завершити в павільйоні всі свої справи. Це не історія зневіри та занепаду, а яскравий портрет жінки, яка присвятила більшість свого життя одній роботі.
11. «Присвячується молоді всього світу II», 2019
Режисери — Ярема Малащук і Роман Хімей
Що показують: найбільший павільйон кіностудії ім. О. Довженка та його подвір’я
Це статична документація найбільшого українського рейву Схема у квітні 2018 року. Сонячний день за межами вечірки повертає героїв у реальність, яка видається не менш туманною. «Так само з молоддю зі Схеми: на початку фільму це натовп, а в кінці — уже конкретні люди, які настільки себе моделюють, що, коли їх знімати документально, це не передасть їхньої ідентичності. Коли вони знають, що їх знімають, то ще більше відповідають своїй конструйованій особистості. Вимагати від них бути реальними — це, на мою думку, означає не розуміти їх», — коментує знімання один з авторів стрічки Ярема Малащук. Докладніше про обман у документалістиці читайте в нашому інтерв’ю з режисером.
12. «Вхід через балкон», 2019
Режисер — Роман Блажан
Що показують: найпомітніші балкони столиці
Урбаністична експедиція Романа Блажана досліджує феномен столичних балконів, які часом можуть бути більшими, ніж квартира. Відсутність державного регулювання та фантазія жителів спальних районів дозволила відкрити дивні нові простори, де люди працюють, відпочивають і закохуються. Знімання відбувались у восьми українських містах: Києві, Одесі, Харкові, Львові, Дніпрі, Вінниці, Полтаві й Горішніх Плавнях. Ідея у творців фільму з’явилася після закінчення роботи над промороликом для книжки видавництва «Основи» «Soviet Modernism. Brutalism. Post-Modernism».
13. «Колообіг», 2020
Режисер — Олексій Радинський
Що показують: «Летюча тарілка» на Либідській
10-хвилинний короткий метр показує, як змінюється архітектурний ландшафт Києва протягом трьох років. Особливу увагу режисер приділяє «Летючій тарілці» на Либідській, яка стала головним об’єктом дискусій у його повнометражному фільмі «Нескінченність за Флоріаном». «Фільм „Колообіг“ складається великою мірою з кадрів, які не ввійшли в кіно про тарілку. Ми використовували міську електричку як долі, їздили на ній, бо на той час її можна було використати як знаряддя для рухомої фіксації змін, які відбуваються в місті», — розповідає Олексій Радинський у нашому великому інтерв’ю.
14. «Ми є. Ми поруч», 2020
Режисер — Роман Балаян
Що показують: Велика Житомирська, Поділ
Чорно-біла мелодрама з Ахтемом Сеітаблаєвим («Кіборги») та Катериною Молчановою («Рівень чорного») розповідає про хірурга Олексія, на руках якого під час операцій помирає похресник. Він ізолюється від міського життя на галявині біля озера, аж раптом у воду заходить незнайомка. Так починається роман між двома героями, які блукають лісовими стежками та міськими дорогами. Це останній на сьогодні фільм Романа Балаяна, який після «Польотів уві сні та наяву» знову повертається до рефлексій над кризою середнього віку та цілого покоління, яке переживає емоційні та фізичні втрати.
15. «Це побачення», 2023
Режисерка — Надія Парфан
Що показують: Поштова площа та Поділ
На світанку автомобіль мчить ранковим Києвом на шаленій швидкості. Цей фільм, знятий під суб’єктивним кутом камери в одному незмонтованому кадрі. «Це побачення» — зображення сьогоднішньої столиці, в якій через маршрут і локації режисерка показує свою прихильність до міста. Куди та чому рухається автомобіль — відповість фінал дебютної ігрової стрічки Надії Парфан («Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»). Фільм відібрали до програми Berlinale Shorts — конкурсу короткометражних фільмів Берлінського кінофестивалю.
