Ярема Малащук — про обман у документалістиці, феномен рейву та православний треш

Apricot Short Film Festival вирушає на найбільший український рейв Схема. Продовжуємо фестиваль українського короткометражного кіно фільмом «Присвячується молоді всього світу II», в якому Ярема Малащук та Роман Хімей зафіксували магію нічного техно та гіркість світанку

«Присвячується молоді всього світу ІІ» доступна для вільного перегляду на нашому сайті до 30 липня включно. 

Ярема Малащук і Роман Хімей зарекомендували себе як режисери на стику галерейного мистецтва та кінематографу. Як відеоартисти вони здобули спеціальну нагороду PinchukArtCentre в 2018 («На кого ти нас покидаєш, батьку наш?») і головну — в 2020 («Пряма трансляція»), а також завоювали гран-прі в конкурсі «Молоді українські художники» (МУХі) в 2019 зі стрічкою «Присвячується молоді всього світу ІІ». Як оператори співпрацювали з голландським дуетом Metahaven, режисерами Філіпом Сотниченком та Ніконом Романченко. У квітні 2020 року режисерський дует представив на національному конкурсі Міжнародного кінофестивалю про права людей Docudays UA свій повнометражний дебют «Зарваниця», фільм про греко-католицьких паломників на заході України.

Доки Роман у від’їзді, ми зустрілися з Яремою та поговорили про те, як зміниться поняття натовпу після пандемії, чому рейв виходить за межі субкультури і що таке православний треш у кіно.

Ярема Малащук
— У своїх інтерв’ю ти і твій напарник Роман Хімей казали, що вас цікавить образ натовпу як персонаж. Як ви взагалі вийшли на цю тему й чому вона вас цікавить?

— Наша з Романом дружба та співпраця почалася в нашому рідному місті — Коломиї. Там є особливе відчуття спільноти, що межує з цілісною і роз’єднаною ідентичністю. Для мене натовп завжди був одним з об’єктів інтересу, я завжди спостерігав за людьми та аналізував. У певний момент, ще до університетських часів, ми зацікавилися вуличною фотографією. Вона скерована на людину, на її перебування в просторі, і певним чином це зав’язалося для мене в антропологію перехожого.

— Люди у великому місті почуваються самотнішими, відповідно, у жителів маленьких містечок сильніше відчуття ком’юніті, вони ліпше відчувають явище колективного…

— Згоден. Коли приїжджаєш у велике місто, кількість людей захоплює. Це спонукає до аналізу, є відчуття переходу в більш соціалізований простір. Речі, які можуть здаватися наївними, дивують. Скажімо, мені досі McDonald’s здається чимось «поважним», чимось, що я не сприймаю як належне (сміються разом).

— Пандемія вносить свої корективи, тож цілком можливо, що такого явища, як натовп, не буде ще дуже довго. Чи в контексті вашого кіно це просто новий цікавий напрям, який можна далі досліджувати?

— Цікаво, я про це також думав. Не можу сказати, що ідея з натовпом — це магістраль нашої творчості. До того ж образ натовпу трансформується, але не знаю наскільки виразно, бо люди все одно збираються. 

— Просто тепер це матиме певний відтінок андеґраунду.

— Якщо сприймати це явище з дистопічного погляду, залучати уяву, тоді справді створюється образ «ого, людям не можна бути разом».

— Ти як режисер хотів би дослідити це явище заборони?

— Це питання стоїть в площині соціології, філософської думки, біополітики. Це вже Фуко і поняття того, що влада керує нами. Формально я це розумію, але з кінематографічної точки зору така тема мене мало цікавить. Знову ж таки, ось цей дистопічний ухил відштовхує. Мені більше подобається реальний стан речей — те, що вже можна переосмислити.  


Кадр з фільму «Присвячується молоді всього світу II»


— Вашими героями була молодь на вулиці, співочий хор, рейвери на Схемі й паломники на Західній Україні. Що спільного в цих персонажів?

— Спільність як спільне (сміється). Усі вони наче як ідентифікують себе, але не завжди розуміють, що є спільнотою. Є така аналітика теми натовпу, про те, що в ньому є трохи негативні конотації, тому що це часто не контрольована сила, яка сама себе важко мислить або мислить якось по-особливому. Водночас всі вони індивідууми, які чомусь раптом збираються разом і глядач вже дивиться на натовп як на щось протилежне йому… Але при цьому він все одно є невіддільною частиною якоїсь масової структури.

— А які «колективні» явища ти хотів би ще дослідити?

— Мене цікавить зв’язок індивідуального та масового, того, що думаєш ти і думають усі, бажання виокремитися і водночас триматися тої самої тенденції. Усі ми тепер опинилися в цьому лімбі. Буває аж страшно, коли розповідаєш про певні свої думки й почуття, а потім виявляється, що багато хто думає так само.

— Я бачу певну дуальність у вашій з Ромою творчості: по-перше, ви працюєте в парі, по-друге — на стику кінематографу та галерейного мистецтва. Хто з вас більше тяжіє до кіно, а хто — до відеоарту?

— Важко сказати, хто до чого тяжіє. Ми з Романом давно спілкуємося й не розділяємо обов’язків. Всі ці проєкти — це «побічний ефект» дружби та спільних інтересів. Якби наш тандем був структурований, то це була б більш професійна діяльність. Але наша співпраця радше базується на розумінні та дружбі, тому розподіляти ролі дуже важко. Нас часто питають, хто чим займається, але по факту я не можу відповісти. Можливо навіть добре було б розділити відповідальність, але ми цього не робимо.

— А конфліктів немає?

— Звичайно, є, але ми ці конфлікти зрештою розв’язуємо. Важко коли немає повністю професійних відносин, але є в цьому й певні переваги.

Показ фільму «Присвячується молоді всього світу II» на одній із виставок 
— Ваш повнометражний дебют «Зарваниця» я сприймаю так, наче ви готові рухатися виключно в напрямі кіно. Ви справді поступово йдете від відеоарту більше в бік документального наративу?

— «Зарваницю» ми знімали в 2017—2018 роках. Перші відлуння ідей були взагалі ще 2016-го. Треба розуміти, що решта короткометражок («Присвячується молоді всього світу ІІ», «На кого ти нас покидаєш, батьку наш?», «Пряма трансляція»), по суті, були створені після «Зарваниці», різниця полягає лише в релізах. До того ж мені все-таки важко назвати «Зарваницю» документальним фільмом з повноцінною історією. Півтора роки тому ми робили виставку «Небо синє-синє» в Bursa Gallery. Там було багато сцен, які потім ввійшли у фільм.

— Уперше я побачила «Присвячується молоді всього світу II» на відкритті київського кінотеатру КІНО42. Оскільки зал маленький, сеансів було кілька. Пам’ятаю, що я вийшла з сеансу, розвернулась і пішла дивитися фільм знову. Мені це здалося більш ніж логічним: це був водночас і кінотеатральний, і відеоартовий досвід, якому притаманна закільцьованість. Ви мали такий задум від початку чи це лише моя інтерпретація?

— Насправді перший майданчик, де проєкт був представлений, — це виставка Dance of Urgency, що тривала приблизно чотири місяці в галереї Q21 у Відні. Тобто він насправді має більше досвіду показу в галерейному просторі аніж в кінотеатрі. 

До того ж ці розмежування нам з Романом завжди складно даються. Як узагалі тепер можна дати точне визначення, що є більш кінематографічним, а що — ні? До прикладу, фільм «Маніфесто» з Кейт Бланшетт також має галерейний формат. Я був на Венеційській бієнале 2017 року, побачив фото авторства Апічатпонга Вірасетакула, і подумав: «Стоп, я ж його знаю з журналу Cineticle». Раніше це ім’я для мене знаходилось в кіношній площині, а не в мистецьких книжках. Того ж Цая Мінляня також виставляють у галереях, тобто ця практика не така вже й нова.

— Поговорімо про розмежування. Ваше кіно із загального в першій половині переходить у портретне в другій, і ось цей момент викликав багато запитань. Мова про поєднання документальної та ігрової матерії. Зафільмована Схема — документальна, людські обличчя після Схеми — постановні. Олдскульні кінематографісти назвали б таке стирання межі між вигадкою і реальністю обманом, адже глядач схильний вірити в «документальне». 

— Мені здається, що теперішнє покоління дуже добре навчилося «стейджити» себе, самоформатувати в різноманітних медіа. Ключові події нашого життя так чи інакше відбуваються через соціальні медіа, це частина нашого досвіду.

Так само з молоддю зі Схеми: на початку фільму це натовп, а в кінці — уже конкретні люди, які настільки себе моделюють, що, коли їх знімати документально, це не передасть їхньої ідентичності. Коли вони знають, що їх знімають, то ще більше відповідають своїй конструйованій особистості. Вимагати від них бути реальними — це, на мою думку, означає не розуміти їх. Шукати їхню реальну ідентичність — це, як мінімум, не наше завдання в цьому фільмі.

— А що для тебе рейв? Чи ходите ви на такі вечірки?

— Я знайомий з «піонерами» київських рейвів, це мої друзі, з багатьма я спілкуюсь. Особисто я все це свого часу вже пережив, хоча ніколи не був рейвером. Але ці перші вечірки в 2014-2015 роках я відвідував. Просто це унікальний досвід міста, який цікаво було відрефлексувати, бо в мене досить змішані почуття щодо явища рейву. Мене не надто цікавила електронна музика, я ніколи не слухав її поза клубами. Досі не знаю закордонних виконавців, лише українських, а їх знаю лише тому, що афіші — всюди або з кимось я знайомий особисто. 


Кадр з фільму «Присвячується молоді всього світу II»


— У мене так само: мені подобаються такі вечірки, але я не слухаю цієї музики вдома. Для мене рейв — одночасно і колективний, і дуже індивідуальний досвід. Це можливість помістити себе в іншу реальність, і ваш фільм для мене — про дві реальності.

— Так і є, це кіно все ж таки про перебування, а не про музику. Мій досвід — це досвід перебування. Я радий, що мав його.

Сучасні рейви важко аналізувати об’єктивно, вони виходять за межі субкультури й перетворюються на більш демократичну версію.

Це правильна тенденція, коли подібна тусовка не базується на певній естетиці, на якихось відповідних стереотипах, коли ти можеш, скажімо, зустріти на рейві оперного співака… 

— Або депутата…

— Так (сміються вдвох). Мені подобається, що поняття fashion у рейві зникає, стає менше естетизації і більше розуміння спільного досвіду. 

— Я думаю, ми лише відходимо від цієї естетизації. У Берліні я потрапила на один нелегальний рейв у шахті метро і назвала його «фестивалем битого скла й бруду», бо люди там були в старих речах, що не шкода «вбити» на тусівці. При цьому в українських медіа я досі натрапляю на добірки модних прикидів на рейвах… 

— У нас це трохи стилізовано, так. Але хвиля хайпу минає і, мені здається, що ми вже перейшли до поняття якості. 

— Після зйомок «Зарваниці» як ви для себе відповідаєте на запитання, що можна робити в документалістиці, а чого — не можна? Усе ж таки фільм про «Схему» більше підходить для естетичної маніпуляції, ніж кіно про греко-католицьких паломників із Західної України. 

— У моєму розумінні фільм про Схему експлуатує естетику рейву, але водночас не зовсім служить цій субкультурі, цій системі координат, він її трохи перенасичує. Тут я маю на увазі саме фінальні сцени. Будучи постановочними, вони говорять про те, що це все таки певний конструкт. 

При цьому фільм про греко-католицьку парафію — це також челендж. З цієї не зовсім виразної субстанції необхідно вивести певні візуальні образи, якийсь наратив. Мені досі це здається якимсь ходіння по лезу, тому що ми ні в якому разі не хотіли знімати православний треш. Тобто жарти з Дівою Марією на СD-диску там доведеться пошукати — такого практично немає. Ми більше зосередилися на суміжності віри, естетики католицької та естетики православної.

Тут важко було знайти правильну оптику, але, оскільки це наш рідний регіон, думаю, усе вдалося. Для мене репрезентація у фільмі в міру шляхетна, частково іронічна, трошки незручна, але вона не експлуатує естетики цільного блаженства. Ми були максимально обережними стосовно стереотипів, намагалися не звертати уваги на всі ці абсурдні, наївні й страшенно неактуальні уявлення про світ у наших героїв. З іншого боку, ми не могли уникати того факту, що є багато цінного в такому досвіді паломництва, віри, конструювання образу, який допомагає орієнтуватися, де верх, а де низ.

— Ви знімали «Зарваницю» три роки — і ніяких презентацій фільму, великих екранів, червоних доріжок. Прем’єра відбулась онлайн на Docudays UA. Як ти ставишся до такого формату?

— Спільне горе — це половина втіхи. Жалітися не цікаво. Звісно, було б класно пройтися червоною доріжкою, але ж це лише доріжка. Docudays UA відбувся, там показали «Зарваницю», яка мала досить велику аудиторію: фільм увійшов до п’ятірки найпопулярніших за кількістю переглядів на фесті, що мене дуже радує. Я нарешті отримав відгуки про кіно й не можу ставитися до «нашої дитини» з якимось упередженням. Приємно розуміти, що речі, які ми закладали, хтось усе-таки зчитує. Це цінніше за червону доріжку.

— А якою ви бачите свою ідеальну прем’єру?

— «Зарваниця» — це візуальний досвід про маніпулятивність образу й одночасно про його важливість. Тому було б добре все ж таки його показати на великому екрані.

«Присвячується молоді всього світу ІІ» доступна для вільного перегляду на нашому сайті 30 липня включно.

Спільний проєкт


Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Анна Дацюк