7 фільмів Венеційського кінофестивалю, які покажуть в Україні

Венеційський кінофестиваль, попри страйк американських акторів та сценаристів, зумів зібрати лайнап із гучних фільмів і камбеків, серед яких Люк Бессон із «Догменом» та Ніколас Віндінг Рефн з майстеркласом.

Вперше у Венеції показали і нову відреставровану версію «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова за участі головної акторки Лариси Кадочникової, а до програм фестивалю увійшли два фільми, дія яких відбуваєтсья в Україні — «Назавжди-Назавжди» та «Фотофобія».

Головну нагороду вручили Йоргосу Лантімосу за «Бідолах» (Poor Things), а гран-прі журі отримала драма «Зла не існує» (Aku wa Sonzai Shinal) Рюсуке Хамаґуті.

Декілька фільмів фестивалю все ж таки покажуть в українському прокаті, зокрема, і головного переможця Венеції. DTF Magazine розповідає про фільми, які вийдуть в Україні, та ще 8 картин, на які точно варто звернути увагу.

«Золотого лева» за найкращий фільм отримали «Бідолахи» Йоргоса Лантімоса, і то цілком сподівано. Лантімос, якого вважають провідним режисером Weird Wave, зняв екранізацію культового роману Аласдера Грея 1992 року, яка використовує мову готичних формальностей — з чіткими паралелями до «Франкенштейна» та «Аліси в Дивокраї». Ця стрічка передусім цінна тим, що розповідає про ролі чоловіків і жінок у суспільстві. «Бідолахи» — тематично багатошаровий, непристойний, стилістично оформлений і найперше веселий фільм. У ньому є все — від жіночих численних оргазмів до комунізму, і він, безперечно, заслуговує перемоги.

Попередній венеційській прем’єрі режисера у 2018 році, «Фаворитці», вдалося майже неможливе: вона здобула дві окремі нагороди — Великий приз журі та Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль для Олівії Колман. Згодом фільм у дев’ятьох номінаціях виборов «Оскара», зокрема за найкращий фільм і найкращу режисуру, а також за найкращу жіночу роль, яку виконала Колман. А от нова стрічка — справжній бенефіс Емми Стоун. Її героїня має розум дитини, але з розвитком сюжету зростає як особистість.

У фільмі «Маестро», що відтворює на екрані життя відомого композитора Леонарда Бернштейна, режисер Бредлі Купер («Зірка народилася») надихається власними дитячими спогадами, коли він з батьками слухав платівки музиканта. Фільм вийшов емоційно пронизливим, елегантним: це погляд на життя американського диригента, композитора та піаніста, якого неперевершено зіграв сам Бредлі Купер, хоч його й критикували за накладний єврейський ніс.

Фільм розпочинається фразою Бернштейна: «Мистецький твір не відповідає на питання — він їх провокує». Купер пропонує замислитися над тим, що таке мистецтво, творчість і що треба для творчого життя? «Якщо в тобі нічого не співає, ти не можеш створювати музику», — каже Бернштейнова дружина Феліція Монтеалегре (Кері Малліган). Перемикаючись між монохромним і кольоровим, Купер приділяє належну увагу епохам, що через них тягнеться сюжет фільму. Від 1940-х років, коли молодий Бернштейн уже диригував у Нью-Йоркській філармонії, стрічка «Маестро» стає ідеальним кінозразком Золотої доби Голлівуду.

Нова стрічка Девіда Фінчера «Убивця» повертає глядача в часи «Бійцівського клубу», розкриваючи перед ним внутрішній монолог неназваного головного героя. Упродовж фільму закадровим голосом убивця (Майкл Фассбендер) висловлює думки, пересипані життєвими сентенціями (часом покликаючись на джерела) і тактичними настановами в його роботі, а також задля сконцентрованості уваги читає мантри. Глядач раз по раз чує такі фрази: «Дотримуйся плану… Нікому не вір… Передбачай, не імпровізуй… Ставай до бою лише тоді, коли тобі платять». Убивця розказує про «порожнечу життя» і має неабияку здатність розпізнавати її.

Персонаж Фассбендера, пунктуальний і справний у своєму ремеслі, незмінно дає собі раду з усякою роботою. Так, він руйнівник світів, убивця, але в його думках відчувається правда, тому глядач і вболіває за нього як за складного героя. Коли якесь завдання йде не так, убивця змінює свої методи, швидко розробляє план власного порятунку й помсти у спосіб, добре йому знайомий.

Сценарій Ендрю Кевіна Вокера, заснований на серії французьких графічних романів Алексіса «Маца» Нолента, вражає належним тоном, надаючи вбивці внутрішнього характеру й воднораз непереборного бажання зберегти контроль над обставинами.

Чилійський диктатор Августо Піночет у стрічці Пабло Ларраїна має особливу сутність. Він 250-річний вампір, який живе в напіввигнанні й хоче померти. «Граф» — смілива алегорія на нашу циклічну історію, знята у виразно потойбічних чорно-білих тонах. Прикметно, що цей фільм, який можна вже з 15 вересня переглянути на Netflix, вийшов у прокат приблизно на 50-ту річницю перевороту 11 вересня 1973 року, який майже на 17 років привів Піночета до влади. Під час режиму Піночета закатовано, вбито і зникло безвісти 3065 людей — в ім’я боротьби з комунізмом, але дехто в Чилі досі вважає цю спадщину не такою вже й поганою.

Лихі ідеї, як застерігає режисер, мають чіпку здатність жити, мутувати та знов і знов заражати сучасні суспільства, хай навіть після того, як їх нібито розвінчали й знищили, минули роки. 47-річний Ларраїн, який створив стрічки «Спенсер», «Джекі» і «Ні», завжди називав себе політичним режисером і вже показував Піночета в попередніх роботах. У «Графі», для якого він ще й співавтор сценарію, Пабло використовує мову сатири та політичного фарсу, щоб продемонструвати світові справжню природу диктатора, що «ніколи не стикався зі справжнім правосуддям». Фільм здобув нагороду за найкращий сценарій.

Адам Драйвер зіграв італійського промисловця з примхливою дружиною в «Гуччі» ще 2021 року й от знову робить те саме у «Феррарі» — першому за вісім років фільмі, що його зняв Майкл Манн. Цього разу в ролі його запальної дружини — Пенелопа Крус, а не Леді Гага, проте ці два фільми мають багато спільного, не в останню чергу й через інтернаціональний акторський склад, який говорить англійською мовою з італійським акцентом.

У 1957 році Енцо і його дружина Лаура перетворили свою компанію Ferrari на всесвітньо відомий бренд і одного з головних працедавців у місті Модені. Але все йде не так добре, як колись. Після смерті сина від ниркової хвороби подружжя переживає тяжкі часи. Енцо вважає за краще навідуватися до заміської вілли, яку він ділить зі своєю коханкою Ліною (Шейлін Вудлі) та маленьким сином, що про нього Лаура не знає.

Компанія теж не на висоті. Maserati та Jaguar перемагають Ferrari в перегонах і б’ють її рекорди швидкості. Щоб залишитися в бізнесі, Ferrari слід продавати більше автомобілів. Але щоб продати більше автомобілів, компанії потрібна слава великої перемоги: команда Енцо має виграти тисячомильні шосейні перегони Mille Miglia. Очевидно, Манн просто відображає бездушне тогочасне мислення, пов’язане з автоперегонами, бо члени команди Ferrari справді безпристрасні. Проте сам Енцо — попри байдужість своєї команди — прагне перемоги. Здається, видатний режисер Манн цього разу зняв звичайний голлівудський байопік.

Тоня переходить до нової школи — у колишній були проблеми з хлопцем, що її повсякчас переслідував. Тут вона зустрічає Лєру, Саню та Журіка — нових друзів, з якими попереду в неї багато пригод. Вона потрапляє в дивний любовний трикутник, немов у дорослому житті, і вперше вчиться казати «ні» токсичним стосункам.

Режисерка Анна Бурячкова зняла свою дебютну повнометражну стрічку про буремні дев’яності. Герої тут слухають «Ляпіса Трубецького», ходять у чудернацьких бомберах і курять перші цигарки в спальних районах Києва (до речі, епізоди знято на Борщагівці). Це єдиний український фільм у цьогорічній фестивальній програмі, тож чекаємо на нього в прокаті.

Дует словацьких режисерів Івана Остроховського й Павла Пекарчика зняв фільм про дітей у харківському метро під час війни. Головний герой — 12-річний хлопчик Нікіта, який зі своїми батьками переховується в підземці. Він чистить зуби в туалеті, спить у вагоні та їсть окрошку з пластикової чашки. Одного разу хлопчик натрапляє на дивні восьмиміліметрові кіноплівки. На них знято буденне українське життя, але хлопчикові все одно ввижаються там пожежі й бомби. Він товаришує з дівчинкою Вікою, з якою вперше за довгий час відкриває для себе промені сонця.

«Фотофобія» — це нав’язливий страх сонця, і режисери назвали так свій фільм тому, що діти, повсякчас переховуючись у метро, не виходять надвір і не бачать сонячного світла. Остроховський і Пекарчик — завзяті волонтери. Вони об’їздили майже весь схід України, допомагаючи нашим солдатам і біженцям. Уже не вперше вони знімають кіно про Україну (Іван — співавтор сценарію фільму «107 матерів» Петера Керекеша). Новий фільм — суміш документального та ігрового кіно, знятий і на цифрову камеру, і на восьмиміліметрову плівку.

Ще 8 фільмів, на які варто звернути увагу

За останні шість десятиліть міфологію Елвіса Преслі втілено в багатьох формах, а відколи блискучий біографічний фільм База Лурмана про короля співу здобув «Оскара» аж у восьми номінаціях, не минуло ще й року. Екранізувавши книжку Прісцилли Преслі «Елвіс і я» (1985), Софія Коппола нарешті показала іншу сторону взаємин, про які часто говорять однобічно. Хоч це й не новина, як Елвіс уперше зустрів Прісциллу, на той час юну дівчину, заманивши в стосунки, що позбавили її шансу на звичайне підліткове життя, складну динаміку їхнього бурхливого роману обговорювали рідко.

Вихід за рамки спрощеного — ось що робить Коппола у своїй постановці A24, яка чітко підкреслює дисбаланс сил без потреби вважати Прісциллу лише безпорадною жертвою. Американській режисерці вже не раз доводилося розв’язувати на екрані інтимні проблеми дівчат-підлітків, і Прісцилла тут не виняток. Адреналін вирує у венах дівчини, у неї червоніють щоки й починають труситися ноги, коли Елвіс обережно кладе руку їй на коліно. Дослідження сексуального перетягування каната, що виникає між ними, створює напрочуд ефективну основу для особливого зображення стосунків у фільмі.

Приз за найкращу режисуру несподівано дістався італійському режисерові Маттео Гарроне за стрічку «Я капітан», адже багато хто гадав, що в цій номінації переможуть Бредлі Купер («Маестро») або Бертран Бонелло («Звір»). Фільм Гарроне розповідає історію подорожі Сейду та Муси — двох молодих людей, які вирушають з Дакара в Європу. Це сучасна одіссея через пустелі, пересипана жахами центрів ув’язнення в Лівії та морськими небезпеками.

Подібно до «Зеленого кордону» Агнешки Голланд (гран-прі) цей фільм торкається теми імміграції та прагнення європейської мрії — її обіцянок і похмурої реальності. Стрічка пропонує інвертний знімок тих речей, на які ми звикли дивитися поглядом людини з Заходу, і так само, як фільм Голланд, дає голос тим, хто зазвичай не має голосу.

Картина стала фаворитом як серед італійської, так і серед міжнародної преси. Сейду Сарр, головна зірка фільму, отримав також премію Марчелло Мастроянні в номінації «Найкращий молодий актор».

У попередньому фільмі Рюсуке Хамагуті, оскароносному «Веди мою машину», навіяному Чеховим, були довгі сцени загадкових діалогів і не менш магнетичні тривалі мовчанки. Такі нерухомі рефлексивні фіксації роблять Хамагуті одним з найпривабливіших драматургів сучасного кіно. У своїй останній картині «Зла не існує» він також застосовує цей прийом до природного оточення, часто з неоднозначними результатами. Зрештою, фільм переростає у ще одну захопливу гуманістичну драму, але не відразу, а поволі.

Глядач упівока дивиться на пишноту природи під час розширених вступних титрів, коли Хамагуті знайомить публіку з засніженими деревами та замерзлими річками села Мізубікі, яке лежить за дві години їзди від Токіо. Зима наближається до кінця, а стоїк, майстер на всі руки Такумі (Оміка Хітоші) знай робить свої повсякденні справи — набирає воду для міста та рубає дрова. Він так поринає в роботу, що раз по раз забуває забрати восьмирічну дочку Хану (Нісікава Ріо) зі школи, але в цьому немає нічого страшного: жителі села пильно стежать одне за одним, а дівчинка добре знає лісову стежку додому.

«Зла не існує» — фільм про суспільство, гідність і взаємні обов’язки, про те, що легко руйнується через жорстокість сучасної промисловості. І хоч його розгорнуті кадри природи не такі привабливі, як, либонь, думає, Хамагуті, у них є помітна особливість, не характерна, здається, для його творчості: вони — важлива частина драматичного гобелена. Фільм виборов друге місце на фестивалі.

Журналістка Анаїс Демустьє хоче взяти інтерв’ю у відомого художника Сальвадора Далі, якого грають Едуард Бер, Джонатан Коен, Жиль Лелуш, Піо Марме та Дідьє Фламан. Звідси й зайві «а» в назві картини. Кілька акторів, що втілюють один персонаж, — це трюк, який допомагає охопити багатогранну фігуру й нагадує глядачеві біографічний фільм Тодда Гейнса про Боба Ділана «Мене там немає» (2007). Але тут суб’єкт більш слизький і схильний уникнути будь-якої репрезентації, крім власної. Грандіозна автокарикатура.

Нескінченний коридор готелю, відсутність знімальної групи, розмір камер, час, потрібний для встановлення апаратури — майже все стає на заваді журналістці, коли вона намагається влаштувати інтерв’ю, від якого тікає сам Далі. Сни у фільмі — своєрідні відступи, абстракції, приховування та розкриття, що знов і знов переходять у мрії. Жарти також робляться мріями. Це ніби Луїс Бунюель зрежисував сценарій Монті Пайтона.

Важко уявити собі ідеальніший варіант стрічки для режисера Квентіна Дюп’є, ніж фільм про Сальвадора Далі — іспанського провокатора та сюрреаліста. Зрештою, Далі також бавився з різними мультимедійними засобами, працюючи як у кіно, так і в образотворчому мистецтві. Він жив у своєму alter ego як у своєму головному ego.

Той фільм, який, за задумом, розчарує більшу частину своєї авдиторії. На його показах люди виходять з кінозали протягом усіх дев’яноста хвилин. Але якщо настроїтися на особливу довжину хвилі останнього фільму режисера Гармоні Коріна, результат буде бентежним і позитивним. Сам Корін поставив під сумнів те, що Aggro Dr1ft взагалі можна вважати фільмом. Усе через формальну зухвалість проєкту: стрічку знято тепловізійною камерою (привіт, «Атлантидо» Васяновича!) і наділено майже всіма естетичними ознаками відеоігор.

Це галюцинаторний передсмертний сон коло воріт пекла, у якому висококваліфікований убивця, на ім’я Бо (Горді Молла), поетичними сонетами розповідає про свою професію і вирушає на завдання, щоб звільнитися від насильства, яке поглинає його життя і розлучає з родиною.

Після «Убивці» Девіда Фінчера і Aggro Dr1ft Гармоні Коріна «Гітмен» став третім фільмом на Венеційському кінофестивалі, де вбивця розповідає про свою трудову етику. Смішний, сексуальний та інтелектуальний ромком Річарда Лінклейтера можна, мабуть, назвати новим прочитанням «Містера та місіс Сміт».

Гленн Пауелл грає Гері Джонсона, нікчемного викладача психології в Новому Орлеані, який поповнює свої прибутки таємною технічною роботою на поліцію. Розлучений Гері з його нічим не примітним одягом і такою ж пересічною машиною, висміюваний студентами, ловить у пастку тих, хто хоче найняти вбивцю. Завдяки своєму хобі спостерігати за птахами та котами і зручному взуттю Гері навчає свою групу того, що таке «я». Навіть коти в нього мають ім’я «Ід» та «Его». Але коли він зустрічає таємничу жінку, яка хоче винайняти його, щоб убити свого чоловіка, все летить шкереберть.

Останній документальний фільм Фредеріка Вайзмана змушує глядачів відчути голод. Menus Plaisirs — це кіноквінтесенція про кухню. Вайзман кидає свій погляд на вишукані ремесла сімейного бізнесу Troisgros, відзначеного зіркою Мішлена.

Від вибору на ринку найліпших інгредієнтів та симетричного розміщення столів до обговорення найкращого підходу в годівлі худоби й оптимальної вологості для зберігання різноманітних сортів сиру — скрізь ураховано найменшу деталь. Після чотиригодинного показу глядачі почуваються відповідальними (коли не гордими) за те, що змогли стати вдячнішими своїм уявним клієнтам, які замовляють вишукані страви та напої.

За лаштунками ресторану відбувається стільки всього, що годі й помітити, а спаржа привертає таку ж увагу, як дива на знімальному майданчику. Однак шеф-кухар Мішель Труагро не погодиться з цим, відкинувши таке порівняння і сказавши: «Кулінарія — не Голлівуд, а серйозна справа».