Роуз Ґласс у своєму другому повнометражному фільму «Любов, брехня і кровопролиття» (Love Lies Bleeding, 2024) створила нову наелектризовану історію кохання та помсти. Вона перемістила Крістен Стюарт і зірку фільмів та серіалів Disney Кеті М. ОʼБраян на Південний Захід кінця 80-х і поєднала у двох годинах фільму студії А24 бодигорор, містичний реалізм та класичні прийоми кримінального трилера.
18 квітня фільм стартує в українському прокаті. DTF Magazine поспілкувався з режисеркою про вибір акторського складу, США після заборони стероїдів, жанр фільму між Кроненбергом і «Тельмою та Луїзою», а також про взаємозалежність у стосунках.
Кар’єра Роуз Ґласс — приклад того, як короткі метри допомагають торувати дорогу до успіху в повнометражному кінематографі. «Свята Мод», психологічний трилер про медсестру хоспісу, яка, прийнявши католицтво, стає одержима однією зі своїх підопічних, здобув дві номінації на Премію Британської кіноакадемії, але найголовніше — став хітом серед фанатів жанру.
Новий фільм Ґласс — знову про одержиме кохання. «Любов, брехня і кровопролиття» розповідає про працівницю спортзалу, що закохується в бодибілдерку Джекі. Їхній роман підштовхує Лу на необдумані вчинки — мститися чоловіками, які зробили їй погано. Головним з них став батько, який тримає в містечку власний тир і орудує темними справами.
Критики називають цей опівнічний нуар таким, що перевершує всі сподівання, підкреслюють його хитре й похмуре почуття гумору та виділяють зв’язок між Крістен Стюарт і Кеті ОʼБраян, як електростанцію. Багато пишуть і про відсилки на класичних представників жанру. The Atlantic характеризує фільм як фільм братів Коенів на стероїдах, а Vanity Fair називає каталогом Тарантіно.
— З перших кадрів головна героїня Лу, яку грає Крістен Стюарт, прибирає. Взагалі прибирання — вагома частка всього, що вона робить протягом стрічки. У цьому є глибший сенс, ніж просто дія, процес?
— Гадаю, Лу прибирає людські безлади, дарма що сама в них застряла, як і Джекі. Між ними завжди розрив, але тримаються вони на любовній інерції. Це пригода між дією та інерцією, між прихильницею романтики й цинічкою, коли одна з них щось робить, а інша ніби намагається її наздогнати.
— Маємо, очевидно, кримінальну історію, але почну з того, що це не Бонні й Клайд, хоч вона й могла б піти в цьому напрямі. Історія стає справді тривожною, коли героїні починають вживати стероїди. А наприкінці там уже ніби й горор. Словом, багато жанрових стрибків упродовж фільму. Якою ви уявляли собі картину в жанровому плані?
— Спершу я й не думала знімати саме кримінальний трилер. Але точно знала: мені хочеться зняти щось про культуристів, а щоб загальний тон був водночас пафосним, м’яким, похмурим і веселим, я спробувала зробити перший драфт. Мені допомогла моя співавторка (Вероніка Тофільська. — Прим. DTF Magazine): вона запропонувала визначитися з часом і конкретним місцем розгортання подій. Тоді з’явилися широкі мазки — темрява та насильство. Ви згадували Бонні й Клайда, але я скоріше орієнтувалася на Тельму та Луїзу (героїні однойменного фільму Рідлі Скотта. — Прим. DTF Magazine).
— Ви відразу замислили фільм про Америку? Чому ви вибрали саме Нью-Мексико?
— Коли ми проходили першу стадію написання сценарію, я обмірковувала різні варіанти. У голові крутились і Англія, і Шотландія. Мені навіть здавалося, що було б круто обсмажувати батончики «Марс» у фритюрі на Марсі. Тоді б Лу працювала не в спортзалі. Гадаю, могла б вийти дуже крута стрічка, але, звісно ж, цілком інакша. Отож я зупинилася на Південному Заході, бо пустеля немовби міфологізує час і простір. Це дозволило спиратися на конкретні та зрозумілі архетипи. Я хотіла додати й мелодраматизму, тому все лягло в сетингу пустелі 80–90-х.
— Чи можемо ми поговорити про кінський хвіст Еда Гарріса? Це найстрашніше у фільмі. Він схожий на героя з «Шоу жахів Роккі Горора». Останнім часом Ед не так часто з’являється в нових стрічках. Чому ви запросили саме Еда й вибрали йому таку зачіску?
— Мені подобається в Еді те, що він завжди вносить у роль якусь дивовижність і непрогнозованість. Його архетип — злий патріарх, який кидає темну тінь на життя дочки Лу. І тому я не хотіла, щоб Ед грав її брата. Він мав бути батьком. Головна боротьба Лу — саме з особою чоловічої статі, але я намагалась уникнути традиційно консервативного сюжету, де мачо — лихий чоловік. Гендерні надбудови для мене неприйнятні. Я воліла бачити його чуднішим і пікантнішим.
Що ж до вибору актора, то це все Крістен Стюарт. Я спочатку взяла її, а потім уже замислилась, як мав би виглядати її батько. Ідея їхніх стосунків у тому, що колись Лу була такою собі татовою донькою. Ед своєю непрогнозованістю видався мені з Крістен найбільш вдалим кандидатом, ексцентричним і анархічним.
— Він справді їв жуків у кадрі?
— Так, він з’їв чимало жуків. Ми трохи обдурили його, сказавши, що в кадрі йому доведеться їсти не всього величезного жука, а лише якусь його частинку. Але напередодні, блукаючи в інтернеті, ми натрапили на кілька ресурсів, де продають різні види їстівних жуків.
— Живих?
— Ні, сухих, як криспі-снеки. Одначе вони були замалі для кадру, тож Едові довелося проковтнути жменю цих жуків, щоб створити ілюзію, ніби він їсть справжнього живого величезного таргана
— Чи був у вас на зйомках інтимний координатор? Акторки часто кажуть, що почуваються комфортніше в інтимних сценах, коли з камерою працює жінка. Якщо у сценах знімалися самі жінки, то чи був вам потрібен координатор?
— Так, ми мали координатора, і не одного. Мені спало на думку запросити координаторів тому, що раніше (хоч це тільки й друга стрічка в моїй фільмографії) я знімала чимало невдалих сексуальних сцен. І тут питання не в етиці, а в хореографії. Отож, щоб усе було чітко, конкретно прописано й поставлено в кадрі, треба, на мій погляд, працювати з інтимними координаторами. А ще це практично: навчена людина завжди робить будь-який процес у кадрі, зокрема й інтимний, доступнішим для всіх, попри стать творчої команди.
— Наскільки важлива для вас лесбійська тема фільму? Це певне бачення чи просто так склалась історія?
— Це була одна з версій, якими мають бути персонажі. Вона видалась мені найцікавішою і найпереконливішою. Насправді на початкових етапах мозкового штурму, перш ніж я починаю писати, мені хочеться приміряти сюжет на різних героїв. Це наче вправа, що завдяки їй ти можеш зрозуміти, я́к краще для стрічки — щоб той чи той персонаж був чоловіком або жінкою.
Але я точно не мала наміру писати лесбійської історії кохання. Я хотіла зробити фільм про бодибілдера. Спочатку думала про чоловіка, але потім стало зрозуміло, що жінка буде цікавіша. Упродовж написання стосунки між персонажами переросли в роман, однак я й це ставила під сумнів, як, до речі, вік, стать і їхні образи.
— Чому тоді в головній ролі ви бачили лише Крістен Стюарт?
— На інтуїтивному рівні мені сподобалася ідея, що вона грає роль примхливої серцеїдки. Я просто була впевнена: вона чудово впорається з оновленою версією нуарної антигероїні. Зазвичай це задумлива постать, над якою тяжіє минуле: загалом вона багато курить, але в оновленому світі неодмінно має робити спроби кинути палити. Вона усвідомлює, що багато чого лихого могло б і не статися, якби те та се. Звідси й неврози в наших сучасників, яких не може уникнути й наша антигероїня. До того ж я хотіла побачити, як Крістен робить щось водночас смішне та дивовижне.
— Ви вже казали про місце подій, але чи можете розповісти про час? Це 80-ті? У фільмі є посилання на «Міцний горішок», тобто події розгортаються вже після 1988 року?
— Так. Це кінець 80-х — початок 90-х. Здається, ми зупинилися на 1989-му, коли нам треба було вказати дату конкурсу бодибілдерок на плакаті. 80-ті мали все потрібне для фільму: дух капіталізму, день слави бодибілдингу й перші кроки в напрямі трохи нігілістичніших 90-х.
Також 1989 року анаболічні стероїди стали в Америці незаконними, і те, що героїні впорскують їх собі, додає небезпеки. Перспектива фільму, можливо, більше зосереджена на 90-х, сповнених анархізму та цинізму. То був час нескінченних амбіцій і жадібності.
— Як вам вдалося згладити моменти, коли жах був простісінько перед камерою, і не дійти до рівня «Виправданої жорстокості» Кроненберга, де також грає Ед Гарріс?
— У жанрі кримінального трилера насильство, можна сказати, роблене — опереткове, веселе й хореографічне. Тому я завжди охоче розплановую такі сцени. Але, з другого боку, це найдраматичніші моменти, весь трагізм яких усвідомлюєш уже згодом, коли переглядаєш знятий матеріал і бачиш наслідки, як-от у сцені, де Джекі розбиває обличчя героєві Дейва Франко.
— Чому, коли ви показуєте жах, це виглядає як благословення?
— Бо так, на мою думку, приємніше для глядачів. Це, власне, стилістика фільму. Стрічка вийшла надміру радісною, і мені вона подобається. Але, звісно, є певні ритми, що спонукають здригнутися, а людська уява може заповнити прогалини ще бридкішими речами. Словом, це все процес розроблення, а не вибір показувати чи не показувати те, що лякає або благословляє.
— Ви уявляли собі фінальні сцени з ефектом Галка ще на етапі написання сценарію?
— У Джекі з’являються трансформації, відколи вона починає вживати стероїди: її м’язи неначе пульсують і ростуть. У сценарії це було ще відвертішим і магічнішим. Але фантастична лондонська VFX-компанія Time Based Arts допомогла нам розвинути мінімалістичність цієї сцени.
— Тобто це була ідейна зміна, а не зміна через бюджет?
— У мене був набагато більший бюджет, ніж у звичного арткіно, і це водночас божевільно і напрочуд захопливо.
— Де ви знайшли Кеті М. О’Браян на роль Джекі?
— Кеті сама знайшла нас. Я дуже нервувалася, що ми нікого не знайдемо на роль Джекі. Ми вже затвердили Крістен, а кастинг-директори фільму й далі шукали скрізь, де тільки можна, переглядаючи надіслані проби від різних людей. Хтось із претендентів виклав проби у твіттері, а фанати Кеті з її Marvel-проєктів побачили й переслали їй. Перша думка в неї була, очевидно, така: «Чому я, в біса, не чула про це, адже я ідеально підходжу на роль: ми, бодибілдери, про це, бляха, тільки й мріємо». Слава Богу, вона тоді надіслала свою пробу, бо щойно я побачила їх разом із Крістен, як відчула справжнє полегшення.
Гадаю, вона неймовірно зіграла у фільмі. Раніше вона вже брала участь у великих проєктах, але це її найбільша драматична роль. Її героїня хитра. Кеті випало зіграти багато драматично складних сцен. Такими, наприклад, були всі сцени з Крістен. Кеті поставилася до них дуже відповідально і вразила мене тими нюансами, що їх додала сама. Адже це затята культуристка. Коли їй було двадцять, вона займалася бодибілдингом. А нині Кеті — майстриня бойових мистецтв, якими захоплюється з дитинства. На ту пору, коли її затвердили на роль, вона мала неймовірну фізичну форму, але ми однаково найняли тренера, щоб підтримувати все в тонусі.
— Без стероїдів?
— Так, тільки природними способами.
— Сцена з народженням героїні її партнеркою — це ніби Тарантіно став жінкою. Як ви придумали ту сцену? Вона виходить за межі уяви широкої, ба навіть фестивальної аудиторії.
— Ми знали, що цей момент має стати справжньою кульмінацією. Сподіваюся, люди переглядатимуть стрічку не раз і саме він знову й знову додаватиме екстравагантності, якої я так прагнула.
Ця сцена про взаємозалежність Лу і Джекі. У них теплі серця, і я, поки створювала історію, полюбила своїх героїнь. Але їхні стосунки неординарні й певною мірою токсичні. Хай там як, а мені було приємно говорити про пару, в якій партнерки зливаються й поглинають одна одну. Насправді навіть без стероїдів.
