Чи не найприголомшливішим фільмом Берлінале-2024, під час сеансу якого з зали вийшла найбільша кількість глядачів, став «Гість» (The Visitor, 2024) — британське переосмислення стрічки 1968 року «Теорема» П’єра Паоло Пазоліні. Це свіжа робота канадця Брюса Лябрюса — одного з найвідвертіших і найпровокативніших режисерів, що знімає ЛГБТК+ кіно з елементами порно та сценами, які подужає не кожен.
На прохання DTF Magazine Наталя Серебрякова поговорила з Лябрюсом на круглому столі під час Берлінського кінофестивалю про його новий фільм і критику праворадикалів, взаємодію з акторами, більшість яких працює в порноіндустрії.
21 квітня та 22 квітня «Гостя» покажуть на київському кінофестивалі Sunny Bunny.
Що треба знати про «Гостя»
В оригінальному фільмі загадковий герой Пазоліні, відомий усім як «Гість», приходить до будинку сім’ї вищого класу і спокушає кожного члена сім’ї одного за одним. Коли він раптово йде, то лишає за собою порожнечу, яку члени сім’ї намагаються компенсувати різними способами.
У фільмі Брюса Лабрюса «Гість» — африканський біженець у виконанні Бішопа Блека припливає у великій валізі на берег Темзи в Лондоні. Він приходить в будинок сім’ї британських сучасних аристократів і знайомиться з покоївкою. Коли вона видає його за свого племінника під час обіду (і тут є сцена копрофагії), сім’я запрошує його працювати на них. Гість кохається з кожним із мешканців будинку по черзі, і це відверте порно. Кожен член родини відчуває радикальну сексуальну та духовну трансформацію.
— Що ви відчуваєте, повернувшись на Потсдамер-плац?
— Я не демонстрував фільмів на Берлінале з 2017 року. Тоді їх у мене було аж два: «Мозок Ульріки» відібрали в програму «Форум», а «Мізандристок» — у «Панораму». І все вийшло чудово. Горор «Отто, або Вгору з мертвими людьми» я показував 2008 року в кінотеатрі «Інтернаціонал». Це один з моїх найулюбленіших кінотеатрів у світі. Він такий гарний.
Колись у Торонто ми мали чудові кінотеатри, але їх усі закрили, тож мені справді було приємно продемонструвати фільм у такому приміщенні. Звук вийшов просто неймовірний. Ми багато працювали над звуковим оформленням, і в тому просторі все лунало по-особливому. Тоді стільки людей прийшло переглянути мій порнофільм!
— Одним з продюсерів «Гостя» був кінокритик і режисер Віктор Фраґа, з яким ви спільно написали сценарій. Як почалася ця співпраця? Чи контролювали вас продюсери?
— Я познайомився з Віктором і його партнером Алексом Баббоні, що видають журнал Doesn’t Exist Magazine. Кожен номер цього журналу присвячено якомусь митцеві, і один з номерів вони присвятили мені. Я зняв омріяний фешен-арт. Це було переосмислення «Теореми» в контексті наукової фантастики. Віктор і Алекс запросили мене в Лондон і зустрілися з представниками a/political — некомерційної організації, яка підтримує митців, що їх з певних причин відкидає основний світ мистецтва, — митців, чиї роботи надто складні, надто політичні, надто суперечливі…
Серед таких митців, зокрема, Андрій Молодкін, — про нього є стаття в «Нью-Йоркері». Він побудував піч і поклав у неї роботи Пікассо та Воргола. І якщо Джуліан Ассанж помре у в’язниці, він має намір спалити ці мистецькі витвори. У Молодкіна є ливарний завод на півдні Франції, і саме там ми знімали частину фільму.
Тож у мене, можна сказати, було два продюсерські центри — a/political і Віктор з Алексом. Це спільна робота. Алекс і Віктор самі написали деякі сцени фільму, але мого режисерського бачення нічим не обмежували. Усе, звісно ж, інакше, коли я, наприклад, знімаю фільм з більшим бюджетом і отримую фінансування від канадського уряду. Урядовці неодмінно бажають мати свій внесок у те, що ви знімаєте. У вас є покази для них, і вони роблять пропозиції — незалежно від того, пристаєте ви на ті пропозиції чи ні. У них практичніший підхід до справи: їм хочеться, щоб проєкт вийшов більш комерційним. Але мій теперішній фільм починався як мистецький проєкт, і я навіть не сподівався, що його покажуть на Берлінале й популяризують. Це приємний сюрприз.
— Кожен з ваших акторів унікальний і яскравий. Як відбувався кастинг?
— Коли я знімаю такий фільм, як «Геронтофілія» (2013) або «Сен-Нарцисс» (2020), то добираю акторів звичайним, стандартним способом. Я користуюся послугами кастинг-агента й прослуховую кожного професіонала. Але, працюючи над такими стрічками, як «Гість», «Лос-Анджелеський зомбі» чи, скажімо, «Малиновий рейх» (2004), я віддаю перевагу неакторам, іноді порноакторам і знаходжу їх за допомогою усних розпитів або повідомлень про пошук виконавців у соціальних мережах.
Крім того, для фільму «Гість» деяких виконавців ролей запропонували Віктор і Алекс. Пам’ятаю, я був тоді в Торонто, тож з окремими виконавцями спілкувався тільки в зумі, а потім вони надсилали мені свої відео.
Але до першого дня на знімальному майданчику я не зустрічався ні з ким з акторів, крім Бішопа Блека, який грає Гостя. Просто ми вже перетиналися раніше. Я зняв з ним порнофільм, фотографував його, а також зафільмував його в кліпі. Словом, на відміну від інших акторів, з ним я вже мав певну історію співпраці.
З касту «Гостя» тільки Бішоп і Емі Кінґсмілл (мама) раніше знімалися в порно. Інші четверо не мали такого досвіду, тож це було неймовірно. Сталося щось чарівне. Я хотів створити небінарного персонажа і знайшов Рей Філар — дивовижну трансмаскулінну жінку. Насправді Рей, яка грає дочку, в реальному житті старша за акторку, що грає її матір (Кінґсмілл. — Прим. DTF Magazine)!
— А як ви працювали з візуальною складовою?
— Першу половину фільму ми знімали в Лондоні. Працювали аж сім днів — по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу. У нас було кілька неймовірно чудових місць. Будинок, де ми фільмували, вражав. Я не можу сказати, чий то будинок, але було весело. У фільмі три основні кольори — жовтий, червоний і коричневий, тобто сеча, кров і лайно (це посилання на дуже специфічну сцену фільму, коли сім’я сидить за обідом. — Прим. DTF Magazine). Ми грали з цією палітрою.
Я оминув деякі сцени, важкі для знімання, — наприклад, сцену звільнення в кінці. Часом я просто не встигав, а іноді ми не могли знайти відповідної локації. Бекі Гагпана-Ширван, директорка a/political, розповіла мені про комплекс на півдні Франції, де міститься ливарний завод Андрія Молодкіна. Великі скульптури у фільмі з написами «капіталізм» і «демократія», повз які проходить голий батько, — твори Молодкіна.
Ми поїхали туди, в Піренеї. Там, поблизу Лурда, своєрідної Мекки, є водоспад. Нам дали дозвіл знімати. Сцену, де служниця молиться навколішки у величезній церкві, знято саме в Лурді. Вийшло так, що ми навіть не збиралися знімати в тому конкретному місці, але довгий телеоб’єктив зробив свою справу, і це, можна сказати, врятувало фільм. Дивовижну фінальну сцену з левітацією також знято на півдні Франції.
— На сайті a/political є ваша цитата: «Якщо ви збираєтеся знімати фільм про сексуальну революцію, то його, як заповідав марксизм, треба зробити відверто сексуальним, а ще краще — порнографічним». І це, до речі, цікава думка. Ви справді зняли порнофільм, але він заразом і про зцілення, ба більше — зцілює там біженець.
— Знаєте, цей фільм неначе доповнює «Лос-Анджелеського зомбі» (2010) — божевільну стрічку про інопланетного зомбі, який прибуває до Лос-Анджелеса, шукає по всьому місту мерців і воскрешає їх. Це ніби образ Христа. В обох фільмах.
У «Лос-Анджелеському зомбі» така ідея з’явилася в епоху після СНІДу. Мені здавалося, що квір і квір-секс були певною мірою патологізовані через СНІД і «зіпсовану» кров, тобто кров ВІЛ. Геї стали ізгоями, тож мені захотілося змінити цей стереотип, зробити їх прибульцями або відвідувачами, які за допомогою сексу не вбивають, а дарують життя. У певному розумінні це зміна тієї патології.
На початку стрічки «Гість» ви чуєте закадровий голос, що читає текст, узятий з реальних промов правих політиків та експертів. Вони якось потворно, по-расистському сексуалізують утікачів. Праворадикали говорять про великі чорні хуї біженців, кажуть, що ті начебто намагаються трахнути їхніх дочок. Словом, верзуть оті всі старомодні нісенітниці. Тож я намагався переламати їхні шаблони, зіграти на цьому, обернувши біженця на сексуально потужну фігуру, яку люди й приміряють до нього. Через це, здається, він також чимось подібний до Христа.
— Перша сцена фільму дуже вдала. Ми чуємо політичні промови, зокрема «Ріки крові» Еноха Пауелла. А потім камера відкриває перед нами Темзу. Ми бачимо валізу, яка пливе по ній і з якої врешті виходить ваш «інопланетянин» (Бішоп Блек). Обставина, що мене по-справжньому вразила, — церковні дзвони, які ми чуємо, коли герой устає. Чи можете ви розповісти, як працювали над цією сценою?
— У 2008 році я робив театральний проєкт у Берліні, де згадував Пазоліні: на сцені стояла валіза, і з неї вийшов один з персонажів, тож я вхопився за цю ідею. Знаєте, валіза — досить символічний предмет для біженців, які прибувають у Лондон. Коли ж поглянути на ситуацію очима героя, то перше, що він відчуває, вилізши з валізи в Лондоні, — це, звичайно, дезорієнтація. Він у чужій країні, а Темза така чудна, бо її хвилі то набігають на піщаний пляж, то відпливають. Це ідеальний спосіб відобразити ту відчуженість, яку люди переживають, опинившись на чужині. А ще це інтерпретація фільму Пазоліні, тому я, звісно, додав чимало релігійних моментів.
Зрештою, фільм про релігійну трансцендентність з левітацією в кінці. Тож я не міг не зробити його таким, яким він вийшов, — релігійним, чудернацьким порнофільмом, бо саме в цьому й полягає діалектика Пазоліні.
— А що для вас означає фігура Пазоліні?
— Для мене Пазоліні — один з найкращих квір-кінематографістів. Разом з Фассбіндером. У 1980-х я навчався в кіношколі, тому вони обидва були моїми великими натхненниками. Я передивився всі фільми Пазоліні ще в дитинстві, а потім, коли сам зняв стрічку, почав ставитися до нього ще серйозніше, бо він майстер. І я цього не легковажу. Я багато досліджував, переглядав фільми, читав книжку «Теорема», яка вийшла одночасно з фільмом. Porcile, Teorema та Salò — частини трилогії, яку Пазоліні створив незадовго перед смертю. Фрагменти Porcile і Salò я також додав у «Гостя».
