Анна Бурячкова: «У нас у всіх є недозакриті питання з 1990-х»

— Як ви дивитеся на те, що тепер вийшло багато українських фільмів про дев’яності? Здавалося, ваш фільм був першим, коли почалася ця хвиля й було заявлено, що Анна Бурячкова зніматиме фільм про дев’яності, а потім і Ірина Цілик зняла «Я і Фелікс» та Антоніо Лукіч («Люксембург, Люксембург»).

— Чесно кажучи, мені здається, що ми з Ірою Цілик були в тому самому пітчі. Це одночасний постріл. Стосовно Лукіча… У мене ще не було часу подивитися «Люксембург, Люксембург», тому я не знаю, наскільки там про дев’яності. Просто не було часу зануритися.

Мені здається, що «Ля Палісіада» має приблизно ті ж самі часові межі. Це фільм про те, що в нас у всіх є якісь недозакриті питання з дев’яностих. Тоді, коли ми це задумували, я не знала, що саме роблять інші. Напевно, я зрозуміла й усвідомила кількість і обсяг дев’яностих, які виходять у наш кінопростір, лише цього року.

Якщо ми згадаємо кінець дев’яностих, то зрозуміємо, що всі ті фільми, які ми дивилися про людей плюс-мінус нашого віку (підлітків, молодь, дорослих), не були українськими. Зазвичай це іноземні фільми. Тобто ми на себе намагалися натягнути цю тогочасність, якусь кальку життя іноземного підлітка. Водночас ми відрізнялися від західних підлітків на ту мить.

Ця спроба здобути якусь свободу або щось із того, що ми бачили в іноземних фільмах, і одягнути це на реальність, у якій ми існували, — вона теж мала доволі дивний вигляд. Мені хотілося зняти фільм саме для тих, хто не мав змоги дивитися кіно про себе в той час.

Тодішнє наше життя та сприйняття справді доволі сильно відрізнялися від того, що властиве сучасним підліткам. Моєму сину 17, останні три роки я спостерігаю за гострою фазою дорослішання й бачу велику різницю. Це не знецінює його підліткових питань і проблем, які є у всіх, у будь-яку епоху.

Але мені здається, що, навіть попри пандемію та війну, яка триває, у сучасних підлітків, як порівняти з нами тоді, є більше віри в себе, більше відчуття захищеності й більше розуміння своїх кордонів. Мені хотілося сказати про нас, бо на те, ким ми стали в сьогоденні, сильно вплинуло наше дорослішання саме в дев’яностих.

— Як давно ви почали роботу над цим проєктом?

— Скажімо так, прямо роботу-роботу над проєктом ми розпочали на другий день локдауну. Ми почали писати сценарій з Мариною Степанською (авторка фільмів «Стрімголов» і «Знебарвлена». — Прим. DTF Magazine) у різних квартирах на одній вулиці під час ковідної пандемії. Перед тим десь у голові він у мене існував доволі довго, шість-сім років точно, потроху формувався й народжувався.

Коли почався локдаун, продюсерка Наташа Лібет посадила нас поруч, бо вона знала про мою ідею. Я не сценаристка, у мене не було амбіцій і розуміння того, що я зможу написати це самостійно. Тому мені справді була потрібна сильна дружня підтримка, і Марина змогла мені її надати, застрибнувши в цю історію. Ми її разом написали скоріше під її керівництвом, і це добре, тому що я все ще не вважаю себе сценаристкою.

— Для Марини це не перша робота над сценарієм, але я не знаю, чи це перша її спільна робота з кимось. Як ви працювали над сценарієм суто технічно? Як ви під час локдауну надсилали одна одній ці частини?

— У мене була підготовлена ідея. Ми розвинули історію разом. Марина написала скелет цієї історії, відштовхуючись від ідеї. І далі ми збирали по сценах. У якомусь сенсі ми розібрали, кому яку сцену більше хочеться написати. Написали. Потім я відправляла Марині свої варіанти, вона їх дивилася, дещо правила. Ми надсилали одна одній частинки й розмовляли вдень чи ввечері раз на два-три дні про те, що ми ще хочемо змінити або додати.

— Чи можна сказати, що це фільм про токсичну маскулінність?

— Це скоріше фільм про усвідомлення себе й дозвіл або недозвіл, який ми надаємо іншим людям на перетин наших кордонів. Це стосується не тільки маскулінності. Героїня Лізи Цілик та Лєра, наприклад, дівчина, а не маскулінний персонаж, водночас вона так само максимально токсична й так само влазить туди, куди не треба, переходить кордони інших людей.

— Звідки взялася ця героїня? Це збірний образ? Чи ви привнесли в неї трохи свого досвіду?

— Я не стомлююся повторювати, що ця героїня — не моя автобіографічна героїня. Це справді скоріше збірний образ, це люди, за якими я спостерігала. Але коли ми з Мариною писали сценарій, так чи інакше наші спогади, досвід й переживання додавались як до головної героїні, так і до інших героїв, а подекуди до цілих сцен. У всіх героях є відблиски нас із Мариною Степанською — і в Тоні, і в Ірі. Мені, наприклад, дуже складно асоціювати себе з Лєрою, але ось із двома іншими дівчатами — частково є зв’язок.

— Здається, що майже всім дівчатам доводилося переживати якісь проблеми в коханні, у перших стосунках, і навіть у вашому фільмі сестра головної героїні Тоні, Надя, також підпадає під цю хвилю токсичності. Чи це справді так? Тепер ми теж маємо таку ситуацію з підлітками чи ситуація трохи інакша?

— Про тепер мені складно говорити. Я вже не проживаю ці часи підлітком, але мені здається, що ситуація сильно змінилася. І на це вплинуло те, як загалом змінювалося наше суспільство за ці 25 років. До того ж як в Україні, так і за кордоном. Тобто я собі складно уявляю момент, коли 1998 року навіть десь за кордоном, десь у світі підліток каже прямо й відкрито про аб’юз, про свої кордони, намагаючись якимось чином захищатися відкрито, звертаючись до батьків абощо.

Мені здається, що тепер загальний рівень прийняття вищий у принципі, як в Україні, так і загалом у світі. Є сильніше відчуття того, що ти можеш сказати «ні». Не факт, що це принесе гарний результат, але ти принаймні можеш спробувати сказати «ні».

Другий чинник, який дуже сильно вплинув на ті стосунки, — це гаджети.

Я дивлюся на підлітків і свого сина й згадую, як я проживала дев’яності, коли все, що ти міг зробити, це подзвонити на домашній телефон, а потім чекати десь когось. І ти не будеш з’ясовувати свої питання домашнім телефоном. Ти не можеш образитися за допомогою домашнього телефона або припинити писати повідомлення у відповідь. Хіба що можеш покричати на нього, але це ні до чого не призведе.

В еру до гаджетів ми мали виходити й говорити. Тепер можна завжди сховатися за телефоном. Під час пандемії ми не перетиналися з людьми, просто існували в чатиках, а якщо ти не хочеш із кимось спілкуватися, то просто блокуєш цю людину. Дуже важко було когось вимкнути, або увімкнути, у дев’яностих.

Це також сильно впливає на тактильність. У сучасних підлітків це змінюється, бо ті прелюдії до будь-яких стосунків, не обов’язково сексуальних — я не тільки про це, — стаються в онлайні. Іноді вони ні до чого не призводять.

Як на мене, такий приклад, коли все ж таки тепер існують підлітки, дуже добре відтворено в «Стоп-Землі» (наше інтерв’ю режисерки Катерини Горностай з акторами читайте тут. — Прим. DTF Magazine). Це така відстороненість, внутрішнє переживання та спроби зовнішнього спілкування — вони більше про сучасних підлітків, ніж оця дика ера дев’яностих.

Я бачу, що ситуація змінюється, що цей маятник має таки хитнутися в інший бік і піти в насиченішу тактильність та бажання бути поруч із людиною, а не тільки з телефоном.

— Як ви працювали над фактурою, над локаціями? Як це все знімалося?

— Під час підготовки до знімань ми з’ясували, що знайти 98-й рік у сучасному Києві 2021 року дуже складно. Його майже не існує. Якщо ми кажемо про квартири, про інтер’єри, — тепер скрізь засилля пластикових вікон, ламінатних підлог, натяжних стель. Так само якщо дивитися на екстер’єри, — скрізь кондиціонери, нові ліхтарі, нове світло.

Нам хотілося відтворити справжню реальність 1998 року, тому я дуже щаслива через те, що саме Олександра Патока була художницею-постановницею на цьому фільмі. Наприклад, у нас було дві квартири, у яких ми знімали, і другу ми зробили майже з нуля. Вона була в певному сенсі законсервована. У ній залишилися дерев’яна підлога та частина меблів, які мали добрий вигляд, вікна й таке інше.

Усе, що зробили у квартирі Сані й Лєри, усе, що видно в кадрі, — принесено, зроблено художнім департаментом. Усі шпалери підібрані або відтворені. Тобто це дуже кропітка робота, яку Саша зробила натхненно й класно. Насправді я дуже тішуся тим, як це вийшло, і пишаюся, що випадкових елементів, яких не було в дев’яностих, у нас немає.

Додатково з нами у творчому симбіозі співпрацювали й департаменти краси — художниця по костюмах Даша Фільшина, яка буквально вручну шукала всі ці речі з 1998 року та створювала образи героїв, і художниця по гриму Джулія Мельник, яка кропітко відтворювала зачіски, мейк і навіть нафарбовані нігті згідно з «нашим» часом.

— Де в Києві ви це знімали?

— Басейн — це басейн КІСІ. Можливо, назва змінилася. Екстер’єри були в нас розтягнуті. Спальні райони частково зняті на Троєщині, частково десь у районі Борщагівки, центральну частину знімали в центрі. Тобто в нас була доволі широка географія. Школа теж була, мені здається, на Борщагівці.

— Чому ви вибрали пісню саме Ляпіса Трубецького «Ау»? Чи це символ аб’юзу?

— Мені здається, що всі вибрані пісні, — це більше символи того часу. Справді, усі чинні треки, ті, які не написала спеціально для фільму Ліка Бугайова, — або 1998 року, або трошечки раніше. Це пісні, які в той час були популярні. Коли ми всі разом сіли згадувати, яка ж там була музика, «Ляпіс» сильно вплітався в цю історію. Шляхом гумору й саркастичності він круто працював на той настрій, який нам був потрібен саме в тій сцені. І відчуття того, що ти ніде не можеш сховатися, підкреслюється цим треком.

— Як вибирали акторок? Що для вас було головне? У Тоні дуже гарні очі.

— Я не сказала б, що це був якийсь фізичний момент. Кастинг і кінопроби, усі колбеки… Через мене пройшло понад півтори тисячі людей. Серед них я вибирала найкращих. Було дуже багато хороших акторів, але важливо було бути не лише найкращим, а й складатися в загальний пазл ансамблю.

По факту майже головних ролей у нас чотири. Потім навколо них існують ще кола людей. Тож скоріше я шукала правильний характер та акторські здібності, бо люди в такому віці ще не повністю склались як актори, багато хто з них ще навчався. Вони всі грають вік 15–17, але самі актори трохи старші. Ми мали це робити через певну кількість відвертих сцен у фільмі. Водночас було важливо, щоб вони всі мали вигляд плюс-мінус одного віку.

Але найголовніше те, що я шукала акторську пластичність і таку певну правдивість, чесність, відкритість. Тому це так довго тривало. Ми вже майже прийшли до фіналу, і замість Аліни Чебан мала бути інша акторка, дуже хороша й талановита, але вона була молодша, їй було 17. А ми за законодавством не могли знімати людину до 18 у відвертих сценах, і навіть узгодження з батьками не відчувалося правильним рішенням.

Якоїсь миті, коли ми мали вже затвердити кастинги або прийняти, що нам треба щось змінити, я знайшла Аліну Чебан в інстаграмі, побачила її фото й попросила нашу кастинг-директорку Ксенію Дезеру викликати її. Я була дуже здивована тим, що Аліна якимось чином не потрапила в потік. Ми скрізь давали оголошення про те, що, будь ласка, якщо ви відчуваєте, що хочете у фільм, ось вам заявка, заповніть її. Таких оголошень було близько 4500, але Аліни серед них не було.

А магія сталася, коли Аліна зайшла до студії, і вмить стало зрозуміло, що ось вона нарешті, наша Тоня.

— Чому ви цей фільм присвятили Тані Неістовій (продюсерка Radioaktive Film, померла влітку 2017 року; їй було 33 роки. — Прим. DTF Magazine)?

— Вона була моєю дуже близькою подругою. У ній, навіть уже в дорослій Тані, уособлювався підлітковий шарм, поєднаний з дорослою людиною. Напевно, це моя персональна історія, поєднана з нею, з тими втратами, які ми несемо. Дуже багато людей у команді, як-от другий режисер Андрій Морозов, операторка, та насправді майже всі були з нею знайомі.

Ми працювали разом з компанією Esse House і Radioaktive Film. Для нас ця людина була близькою і уособлювала певний часовий відрізок, у який проносилася ця підліткова радість. Майже для всієї команди час із Танею, навіть у не підлітковому віці, був про легкість і свободу.

— Чи маєте ви якісь думки про наступний проєкт?

— Наступний проєкт насправді вже в думках. Він був у думках ще до того, як ми почали цей проєкт. Це екранізація «Тигроловів» Івана Багряного. У нас є перший драфт сценарію, і ми намагаємося рухатися й узгоджувати всі нюанси, розробляти його. Це довгий проєкт, він не станеться швидко, і я це розумію. І, можливо, до нього буде навіть щось інше. Цей фільм треба зробити добре, а для цього потрібно хороше фінансування. А ще, найімовірніше, знімання мусять відбутися не в Україні через певні локаційні обмеження. Отже, шлях попереду довгий.

І є в мене на початковій формі розробка — документальний фільм про те, наскільки ми дозволяємо собі відчувати цю війну. Чи ми зможемо колись відчувати таку легкість і безтурботність, яку ми відчували до початку великої війни? Як ми з цим зможемо впоратись і які елементи внутрішнього й зовнішнього в нас тепер під забороною? Те, що ми самі собі забороняємо. Те, що ми собі не дозволяємо радість. Те, що ми не дозволяємо собі якісь стосунки, і те, що ми не дозволяємо собі переживати драми, бо завжди є люди, яким набагато гірше.