Подкаст DTF Magazine: Берлінале-2024, «сірі зони» та час жінок в німецькому кіно

Юра: Сімоно та Карло, як би ви описали сучасне німецьке кіно нашим слухачам і як воно проєктується на світ?

Карло: Сімоно, у тебе кращий… чи, певно, ширший погляд, ніж у мене. Тому, будь ласка, продовж ти.

Сімона: Я б не сказала, що кращий, ніж у тебе, Карло, але, можливо, говорячи про світ… Знаєте, просувати німецьке кіно у світ та допомагати фільмам потрапити на фестивалі, кіноринки й здобути якесь визнання — це наша робота.

На мою думку, ми маємо дуже цікаве покоління молодих німецьких режисерів, а також режисерів, що працюють у Німеччині. Серед них є не тільки німці з походження. Вони дуже різноманітні, працюють з різними темами й мають різне уявлення про кінематограф.

Я у цій сфері з 2019 року. І, оглядаючись назад, можу сказати, що майже на кожному фестивалі, надто, звісно ж, на Берлінале, німецькі фільми беруть участь у конкурсах або основних програмах. Гадаю, цього року, Карло, ти побив рекорд. В основній програмі Берлінале 35 німецьких фільмів. Просто приголомшливо. Це молоде покоління.

Я маю на увазі таких режисерів, як Ількер Чатак, номінований тепер з фільмом «Учительська» на «Оскар» (читайте та слухайте нашу розмову з Ількером). Додам, що на Берлінале була й режисерка Марія Шрадер з фільмом «Я твоя людина». Цю роботу також номінували на «Оскар». А ще, приміром, Нора Фінґшайдт. Дуже цікаве, талановите покоління. Але… як би це сказати… і матадори, старші режисери, досі знімають фільми. Зокрема, Маргарете фон Тротта або Вім Вендерс, що мав у 2023 році два успішні фільми. Тож така комбінація дуже плідна. І для нас, представників German Films, велика робота — просувати ці проєкти. Адже ми справді маємо, що просувати.

— А як, на вашу думку, змінилося німецьке кіно з 90-х до наших днів? Ми, наприклад, розмовляли з Сандрою Гюллер та Ількером Чатаком у попередніх випусках, і вони розповіли, що знімати стало важче й змінилися теми. Але, як я бачу, німецьке кіно досить успішно розвивається.

Сімона: Так, маю зізнатися, що у 90-х роках я працювала на телебаченні. Мені було не до кіно. Фільми я переглядала тільки в кінотеатрі. Але приблизно 2000 року я почала працювати в Export-Union, а згодом перейшла в German Films. Тож думаю, що сьогодні в нас більше кіномов, режисерів, дедалі різноманітніших.

Маю на увазі те, що на початку 2000-х років було багато фільмів, присвячених возз’єднанню — наприклад, «Ґуд бай, Ленін!». І серед них — ранні фільми Андреаса Дрезена. Отже, ми все ще маємо справу з такими темами, але головний фокус уже не на них.

А ще мене, людину, яка працювала за кордоном, особливо у Східній Європі, вразило те, що люди сподівалися тоді побачити багато фільмів про Другу світову війну, знятих у Німеччині. Але тема Другої світової війни не була головною в німецькому кіно на початку двохтисячних, та й нині вона не головна.

Теперішній кінематограф висвітлює здебільшого проблеми в суспільстві, універсальні теми, як-от школу, а також відносини, що, може, й відображають соціально-політичну ситуацію в Німеччині, але зведені до сімейних проблем, друзів тощо.

Мабуть, у нас не так багато жанрових фільмів — горорів чи пригод. Мені спадає на думку лише кілька. Зате в Німеччині дуже сильна анімація. Ми маємо потужне виробництво анімаційних фільмів. Торік на екрани вийшов надуспішний фільм «Дивовижний Моріс», що його демонстрували в багатьох країнах.

— Карло, а що ви думаєте?

Карло: Ну, напевно, секрет полягає в тому, що з початку нового тисячоліття в Німеччині — можливо, навіть більше, ніж в інших країнах — кіноландшафт формують жінки.

Є режисерки в Італії, на моїй батьківщині, є дуже успішні режисерки у Франції. Та коли ми поглянемо на загальну картину в Німеччині, то жінки тут, можна сказати, сформували німецьку кіноіндустрію.

Наприклад, Марія Шрадер, Марен Аде, Нора Фінґшайд і ще багато-багато сильних режисерок. Окрім, того в Німеччині є також чимало потужних, цілеспрямованих продюсерок, і перша з них — Беттіна Брокемпер.

У 90-ті роки панорама сучасного кіно формувалася всюди, але в Німеччині вона була пов’язана насамперед з чоловіками — з такими легендарними режисерами, як Герцог, Вендерс, Едгар Райц. До речі, вони досі працюють, і це чудово. Але прийшло й нове покоління. Хочу назвати ще Валеску Грізебах…

Мене не так турбують теми в кіно, як проблеми з тим, щоб звести фільм до певної теми.

Я думаю, що в Німеччині, якщо порівняти з Францією чи Великою Британією, є сильніша тенденція озиратися на минуле, навіть у наші дні. Тому тут більше фільмів, дія яких відбувається в минулому. Початок XX століття, Друга світова війна, Голокост — ось великі теми німецького кінематографу.

У Німеччині завжди виходять фільми, присвячені їм, а також 60-м рокам чи возз’єднанню. Очевидно, тому що німецька історія в XIX–XX століттях дуже багата й у певному розумінні символічна.

— Ви досі помічаєте інтерес глядачів до теми минулого? Адже ми вже бачили чимало фільмів про війни XX століття. Бачили, як сказав Карло, досвід минулого. Але водночас я чув багато думок, що люди втомилися від таких повторюваних тем.

Карло: Мій погляд на Берлінський кінофестиваль дещо своєрідний, бо глядачам у Берліні на фестивалі цікаво все. І це чудово. Вони готові вирушити в будь-яку подорож. Тож ідеться не зовсім про перспективи релізу фільмів. Фільми, успішні на фестивалі, можуть бути менш успішними в кінотеатрі. Але, може, Сімона краще відповість на це запитання.

Сімона: Так, саме це я й хотіла сказати. Я думаю, що, наприклад, для німецької аудиторії, судячи з касових зборів, фільми про Другу світову війну не такі вже й цікаві. Але касові збори не показник. Тут зовсім неважливо, наскільки майстерно ви робите фільм. У кінотеатрах, на великих релізах, ми просто маємо молодшу аудиторію, і це справді далеко не найулюбленіша тема німецької молоді, навіть коли йдеться про добрі якості фільму.

Але я все одно вважаю, що наша основна аудиторія — в кінотеатрах, а не на фестивалі. Я згодна з Карло: фестиваль — це подія. Німцям подобається ходити туди, тож вони дивляться фільм, не зважаючи ні на що. Це нормально.

Але якщо йдеться про регулярні релізи, то глядачів більше цікавлять сучасні теми чи сюжети, пов’язані з їхнім недавнім минулим. Наприклад, якщо ми поглянемо на два найуспішніші фільми в німецькому прокаті за останні два роки, то це стрічка «Небезпечний» Фатіха Акіна, яка розповідає історію з 90-х років, та картина «Сонце і бетон» Давида Внендта, прем’єра якої відбулася торік на Берлінале і яка зібрала величезну касу в 2023 році.

Обидва фільми пов’язані з сильними персонажами, у певному розумінні реальними, і присвячені недавньому минулому — щонайдавніше кінцю XX століття, але аж ніяк не його середині.

— Ми говорили з Ількером про те, яке кіно популярне в Німеччині, і він розповів мені про кілька треш-комедій, що їх часто показують у кінотеатрах. Пам’ятаю, що й в Україні у 2000-х роках було багато таких комедій з Німеччини. З Тілем Швайґером, наприклад. Що ви думаєте про такий жанр? І оскільки ви, Сімоно, вивчаєте Східну Європу з погляду кіно, то чи ця частина Європи була дуже зацікавлена в таких комедіях і де вони тепер?

Сімона: Це було цікаво. Тіль Швайґер був суперзіркою в Східній Європі. Маю на увазі, що чи не всі кінотеатральні дистриб’ютори купували будь-який його фільм незалежно від того, чи добрий він, чи не дуже. Так воно й було насправді. Нині це Маттіас Швайґгефер. Можливо, Данієль Брюль.

Але, сучасні надуспішні комедії на німецькому кіноринку, про які говорив Ількер, — наприклад, «Кексове полчище», — це щось на зразок баварських гумористичних фільмів. Вони взагалі не продаються у світі. Дуже мало продажів. Австрія, німецькомовна Швейцарія, а далі вже вони не поширюються, хоч у самій Німеччини мають величезний успіх. Ось у чому полягає тепер різниця.

З аналізу наших нинішніх продажів випливає, на східній території добре йде передусім анімація. А проте фільм Матті Ґешоннека під назвою «Ванзейська конференція», присвячений Голокостові, дуже добре продавався не лише в Східній Європі, а й в усьому світі.

Тож це своєрідна диверсифікація. Якщо поглянути на продажі в Східній Європі сьогодні, то там найбільше купують головні картини фестивалів, як-от «Полум’яне небо» Крістіана Петцольда. Людям подобається Крістіан Петцольд. Звісно, «Учительська» теж. А ще фільми Маргарете фон Тротти, Віма Вендерса та Марії Шрадер.

Ці стрічки мають успіх не лише на міжнародних фестивалях, а й на інших ринках. Сьогодні я не бачу такої вже великої різниці у смаках. Можливо, є якісь винятки, а вони не дуже помітні.

— Поговорімо безпосередньо про Берлінале. Запитання до Карло. Ви вже, напевно, п’ять років працюєте художнім керівником, а також були у відбірних комісіях на багатьох кінофестивалях, наприклад у Локарно. Серед тих кінофестивалів, до речі, чимало тих, де Україна здобула принаймні одну нагороду. Але я хотів би поцікавитися вашими теперішніми обов’язками. І чи сумуєте ви за відборами на кінофестивалях?

Карло: Берлінський кінофестиваль — це, мабуть, найбільший кінофестиваль у світі, коли говорити про охоплення аудиторії, тобто про кількість людей, які мають змогу переглядати фільми. Тож на мені, звісно, лежить величезна відповідальність за формування програми.

Для мене це завжди спроба передати історію, що може бути розказана різними способами, за допомогою зображення та звуку. Мій головний принцип полягає в тому, щоб кінострічки не були схожі одна на одну, тобто щоб вони різнилися стилем, а не змістом.

Я вважаю фестиваль альтернативою кінотеатрам і стримінговим платформам. І це щира правда — як і те, що пропозиція кінопродукту тепер величезна. Можна сидіти вдома й переглядати все, що вам заманеться. Але тут є один момент: пропозиція величезна лише кількісно. А от з погляду диверсифікації вона не така вже й велика.

Фільми, що їх просувають на стримінгових платформах чи навіть у кінотеатрах, не надто різняться один від одного. Перевага фестивалів, як на мене, полягає в тому, що вони можуть пояснити чи, скоріше, показати, що є різні способи розповісти історію.

Ось чим я керуюся сьогодні. Тим самим, до речі, я керувався й тоді, коли був програмником і художнім директором у Локарно.

Треба поєднувати в програмі дуже різні фільми, наприклад блокбастери з невеличким незалежним кіно. Саме тому цього року ми вручимо «Камеру Берлінале» Едгарові Райтцу, якому 91 рік, а головою журі буде молода цілеспрямована акторка Люпіта Ніонго, що зіграла в «Зоряних війнах» і Marvel.

Мій обов’язок — дати нашим слухачам уявлення про спектр фестивалю. Мене тішить такий розмах, бо фестиваль — це ще й створення програми. Глядачі теж, фільтруючи щось, формують власну програму, і я не хочу обмежувати їх у цьому, бо знаю одне: фільми мають бути різними.

Тому я сподіваюся, що глядач, який прийде на Берлінале, зможе, здійснивши далеку документальну подорож назад, переглянути вранці документальний фільм Маті Діоп про статуї, вкрадені армійцями в африканських колоніях та привезені до Франції, по обіді подивитися політичний, але зворушливий фільм Андреаса Дрезена, присвячений Другій світовій війні, а вечір, можливо, присвятити пародії на «Зоряні війни», знятій Брюно Дюмоном.

Ось така різниця між конкурсними фільмами. А коли взяти такі секції, як Short films, Encounters, Panorama, то різниця буде ще більшою. Це лише одна настанова, якої я додержуюся, готуючи програму.

— У нас в Україні була велика дискусія через Оксану Забужко як члена журі. Ішлося про її смак, кінокритику тощо. Тож я хотів запитати вас: як відбувається відбір членів журі?

Карло: Цікаво, що саме вас непокоїть?

— У мене особисто немає занепокоєнь, бо я прочитав лише кілька її книжок, але мені невідомо, наскільки вона компетентна в кіно. Знаю, що вона написала кілька кінорецензій, однак мені видається надзвичайно дивним те, що ви обрали, наприклад, не людину з бекграундом у кінематографі, а українську письменницю.

Карло: Ну, вона не єдина, хто судитиме фільми. Для мене створення журі — це насамперед об’єднання людей з різним досвідом. Лише одне наше журі складалося з самих лауреатів «Золотого ведмедя» (назва призу Берлінале. — DTF. Magazine), тобто там були тільки кінематографісти. Але це був особливий випадок, пов’язаний з тим, що 2021 року пандемія завдала сильного удару по Берлінале взимку.

А загалом до роботи в журі я залучаю різних суддів і намагаюся, як це було й у Локарно, зробити так, щоб серед них працювали й ті, хто не зі сфери кіно. Я вважаю цю комбінацію успішною, надто на такому фестивалі, як Берлінський, де фільми переглядають не лише синефіли, а й звичайні люди.

Я теж, до речі, не знаю, які смаки у фільмах має Оксана. Коли ми з нею розмовляли, то я відчув, що моя пропозиція її зацікавила. Вона сказала, що хоче трохи відійти від повсякденного життя, яке, очевидно, дуже гнітить її. Як, певно, зрештою, і вас.

Я пояснив їй, що йдеться не про перегляд українських фільмів. На жаль, у нас немає в конкурсі жодного українського фільму. І я їй сказав, що доведеться переглядати різні фільми.

Її думка письменниці, активістки й жінки неодмінно щось додасть до дискусії. Щоб стати членом журі, не конче бути викладачем чи мати докторський ступінь у сфері кіно. Значно більше важать ваш смак, ваша індивідуальність, чутливість.

Цього року в журі, як я вже казав, є акторка — Люпіта Ніонго, але вона ще й продюсерка та сценаристка. Словом, багатогранна особистість. А ще ми запросили в журі акторку з Італії — Жасмін Трінку. Вона також режисерка й недавно зняла свій дебютний фільм. Жасмін працювала в журі Каннського кінофестивалю, тож вона вже має досвід у цій справі. Крім того, серед суддів будуть режисери, зокрема Крістіан Петцольд. Його знає кожен, хто цікавиться фестивалем. Ми також запросили режисерку Ен Хуей, яка була на фестивалі в журі, приблизно 30 років тому. Це інше покоління. Вона родом з Гонконгу. Для мене вона одна з найцікавіших режисерок цього регіону. У журі працюватиме ще Альберт Серра — мабуть, один з найбільш вправних, а іноді й провокаційних режисерів. Його останній фільм «Муки на островах» став для мене перлиною.

Отже, у нас є люди, яких ми поважаємо, якими захоплюємося, і всі вони з різним бекграундом. У нас є Бреді Корбет, який спочатку був актором, а тепер став режисером і закінчує роботу над своїм новим фільмом. Тож для нього це вагомий крок убік від буденності.

Головне, щоб люди мали бажання обмінюватися досвідом, а не говорили: «О, я все знаю!» Бо сказати: «Я все знаю» — може тільки не дуже добрий член журі.

— Гаразд, це багато чого пояснює, надто коли взяти до уваги різне минуле членів журі. Чи не боїтеся ви, що вони конфліктуватимуть одне з одним через смак? Чи, може, ви навпаки, сподіваєтеся, що цей конфлікт тільки сприятиме вибору потужного переможця Берлінале?

Карло: Знаєте, у відборі беруть участь різні фільми. Якщо в журі працюватимуть люди з однаковим смаком, то, можливо, буде схвалено тільки третину добірки. А я хочу, щоб усю добірку схвалили. Адже не може бути так, щоб одному членові журі сподобалися всі фільми: вони дуже різні. Деякі фільми грають з кіномовою у більш традиційній манері, інші розширюють горизонт.

Цього року ми справді розсунули межі. У нас є фільм, де головний герой — бегемот, але насправді цей герой помер багато років тому. Тож ми знайшли йому заміну — актора-бегемота, що грає померлого. Ми маємо фільм з Кілліаном Мерфі — найбільшою зіркою сучасності, але це не блокбастер.

Як бачите, дуже різні фільми, і я хочу, щоб журі так само було дуже різним. Щоб судді могли обговорювати, а обговорюють найчастіше вони самих себе — не лише фільми, які ми переглядаємо.

— У мене запитання до Сімони. Україна для багатьох кінофестивалів, зокрема й для Берлінале була, певно, великою сірою зоною, бо ми в 90-х і 2000-х роках знімали не так багато фільмів. Тож я хотів би запитати вас про кіноландшафти в інших країнах, які можуть бути сірими зонами. Як ви вважаєте, чи є або була Україна такою сірою зоною, і, коли була, то чому так сталося?

Сімона: Ну, я не сказала б, що вона була зовсім сірою, коли я почала займатися східноєвропейським регіоном на початку 2000-х років. Я побувала в багатьох країнах. Звісно, я дуже добре знала Росію. Я вчилася там і тому знала більше про російське кіновиробництво, а воно вийшло з Радянського Союзу. Звідти ж вийшов і український кінематограф, на кому також відчувався вплив радянських фільмів. Це все була так звана перехідна зона.

Але потім Україна пішла власним шляхом. Неймовірно. Я відвідувала такі фестивалі, як «Молодість», Одеський міжнародний кінофестиваль, була модератором пітчингу українських проєктів близько десяти років — з 2007-го до 2017-го або й 2018-го. Зрушення відбувалися на моїх очах.

В Україні є великі режисери з великими проєктами, зокрема Мирослав Слабошпицький з фільмом «Плем’я», Олег Сенцов зі своїм першим фільмом «Гамер» та молодші Антоніо Лукіч і Катя Горностай, прем’єра повнометражної картини якої відбулася на Берлінале. Знаменний момент.

Упевнена, що українським режисерам треба було стати незалежними від радянського минулого, відірватися від російського способу кіновиробництва й піти своєю дорогою, адже вони мали власну культуру, власну кіномову — оце, на мою думку, і є, як ви кажете, «сіра зона».

Коли б, окрім таланту, українські режисери мали тоді ще й стабільну систему фінансування… Адже це дуже важливо. Держава повинна підтримувати своїх кінематографістів, свою культуру. Але стабільної системи фінансування не було. Якусь частку коштів давало Міністерство культури, згодом з’явилося Держкіно — незалежне агентство з фінансування кіномистецтва, а проте цей процес однаково відбувався хвилями. До того ж давалася взнаки відсутність інвестицій у просування українських фільмів.

Тепер ви маєте Український інститут, тож я сподіваюся, що ситуація трохи поліпшиться. Я з оптимізмом дивлюся в майбутнє: таланти у вас, без сумніву, є, але українська культура потребує державної підтримки, навіть під час війни. Ми, Захід, стараємося, звісно ж, допомогти й підтримати, де можемо, але всіх проблем нам не розв’язати.

Було б добре, якби ви мали таку організацію, як German Films, що просуває німецьке кіно на міжнародну сцену. Так само й ви повинні просувати своє кіно. Цей шлях, очевидно, вам ще доведеться пройти.

Але думаю, що все можливо. У 2000-х і на початку 2010-х було куди гірше.

— Карло, я поспілкувався зі своїми друзями, які часто відвідують Берлінале, і поцікавився в них, про що їм хотілося б запитати вас. Вони бажали дізнатися більше про Berlinale Talents, бо до цієї програми нині ввійшло четверо українців. Розкажіть про цю платформу, адже інші великі кінофестивалі не можуть запропонувати аналогів. Як на мене, це дуже потужна платформа для нетворкінгу.

Карло: Я радий, що ви запропонували поговорити не лише про фільми, а й про додаткові проєкти, про те, що ми звикли називати побічними проєктами, хоч насправді вони зовсім не побічні, а, навпаки, дуже актуальні для нашого фестивалю. Проєкт Berlinale Talents уже багато років очолює Флоріан Веґгорн, а віднедавна й Ніколя, яка приєдналася до команди. Ваша правда, це щось унікальне для фестивального ландшафту.

Інші фестивалі теж нібито мають проєкти для режисерів-початківців: Biennale College Cinema у Венеції, the Sundance Lab у Санденсі. Але не в такому масштабі, як на Берлінале. Насамперед ідеться не тільки про кінематографістів.

Ми маємо глобальну концепцію таланту. Ще й повсякчас розширюємося. У нас є актори, режисери, продюсери, звукорежисери, знімальна група, кастинг, кінокритики. Словом, дуже великий список. Крім того, для кожної категорії чи групи людей є спеціальна програма. Вона дуже індивідуальна й водночас досить велика, бо ми запрошуємо або відбираємо близько 200 талантів щороку.

Це не щось конкретне, присвячене одному проєкту. Таланти не приходять з фільмом, що його вони хочуть підтримати, але ми просимо їх відкласти на якийсь час свій проєкт і взяти участь в обговоренні та обміні досвідом з іншими талантами, нашими гостями.

Отже, програма формується в трьох різних колах. Перше — найбільше. Воно відкрите не лише для всієї спільноти талантів, а й для учасників фестивалю. І, наприклад, завжди передбачає розмову з членами журі. Цього року розмова з Мартіном Скорсезе проходитиме в межах заходів для талантів.

Потім є друге коло, призначене для меншої групи людей — тільки для талантів.

І ще є маленькі воркшопи, розраховані приблизно на 20 осіб, а то й менше, зосереджені на чомусь одному. І добре те, що ми завжди намагаємось об’єднати людей з різних галузей, щоб створити єдину мережу. Гадаю, наш найголовніший здобуток у тому, що люди, відвідавши Berlinale Talents, зберігають між собою зв’язки.

Уявіть, що ви, наприклад, молодий сценарист з Японії. За рік ви можете знайти у світі однодумців не лише з позиції сценарію, а й з позиції кінематографу, акторської майстерності тощо. Це чудова можливість створити мережу. Ось що робить Berlinale Talents по-справжньому унікальним.

— Маю питання до вас обох. Деяких режисерів часто називають фаворитами певних фестивалів. Можу згадати, наприклад, Хон Сан Су: він, здається, вже три, а то чотири роки поспіль бере участь у конкурсі. Чи добра, на вашу думку, тенденція — асоціювати режисера з кінофестивалем? Чи, може, це просто такий собі медійний ярлик?

Карло: Якщо фільми гарні, то чому б і ні. Коли ви вже згадали Хон Сан Су, який щороку з’являється в нас, то він також дуже плідний режисер, що знімає кіно без великих грошей. Гадаю, дуже важливо показати світові, що знімати складні, сильні, інноваційні фільми можна й не маючи мільйонів. Це добра наука й молодим талановитим кінематографістам, про яких ми щойно говорили. Не завжди потрібні мільйони, але іноді, якщо у вас їх небагато, ви тішитеся більшою свободою.

Загалом, думаю, є два аспекти. З одного боку, не можна, щоб фестиваль повсякчас перебував у пастці одноманітності. Але, з другого боку, добре налагоджувати стосунки з режисерами, надто коли вони прекрасно відповідають вашій програмі. Тож цього року я дуже радий знову вітати Рут Беккерман. Вона виграла Encounters і повернулася з документальним фільмом, який сильно відрізняється від того, що вона знімала раніше.

У конкурсі знову бере участь Андреас Дрезен, який за п’ять років був тут тричі. Це багато. Є добре відомі режисери, як-от Олів’є Ассаяс, але вони вперше приїхали на фестиваль. Тож для мене це не обов’язкова умова, та все ж чудово, коли люди повертаються сюди знов і знов. Отже, фестивалі можуть як відкрити нові голоси в кіно, так і просто зібрати спільноту. Маємо певний баланс.

Сімона: Загалом, я погоджуюся з Карло. У мене, певно, змішані почуття.

Я гадаю, що фестивалі мають відкривати таланти й підтримувати з ними взаємини, давати їм простір. Іноді мені здається, що на великих фестивалях забагато давніх приятелів і, скажімо, недосить місця для новачків, тобто для молодих талантів.

Авжеж, баланс — ось у чому питання. На мою думку, не кожен фільм маестро має потрапляти до конкурсу того чи того фестивалю категорії А. Звичайно, я б хотіла, щоб там були їхні визначні фільми. Але має бути досить місця для нових голосів — цікавих, оригінальних.

Це було б найкраще. Нічого не можу сказати проти того, що один режисер, приміром, завжди їде на Берлінале, а інший, наприклад, у Канни чи Венецію. Таке цілком можливо. Багато хто з режисерів… знаних режисерів устиг побувати вже скрізь: і на Берлінале, і в Торонто, і у Венеції. І в тому також немає нічого страшного.

Але для мене важливо, щоб на фестивалях було досить місця для молодих талантів, а також для експериментів, часом, може, навіть не дуже вдалих. А проте тільки так можна розвивати мову кіно.

— Я був на Берлінале тричі й бачу, що він швидко зростає: з’являються не лише нові локації, а й нові програми. Яким ви бачите Берлінале за п’ять, за десять років? Як він зміниться?

Карло: Мені цікаво спочатку послухати Сімону.

Сімона: Мені здається, що цього року Берлінале зробив великий крок у бік зменшення кількості фільмів і показів. І, думаю, річ не лише в кількості. Якщо ви організуєте великий кінофестиваль, то мусите дотримуватися певної редакційної лінії і забезпечувати всі умови, щоб кожен фільм здобув належну увагу. Це ваш безпосередній обов’язок, та коли ви показуєте 300–400 фільмів, виконати його неможливо. Тож цьогорічні новації мені до вподоби.

І ми, German Films, звісно, сподіваємося, що й надалі німецьке кіно матиме багато місця на Берлінале, адже це для нас дуже важливо. Сподіваюся, що Берлінале залишиться великим кінофестивалем — таким, як тепер.

А ще я сподіваюся, що на Берлінале завжди буде місце й для політичних фільмів — гадаю, це теж перевага. Гадаю, фестиваль і надалі успішно розв’язуватиме проблему локацій, адже в такому місті, як Берлін, це справжній виклик. Інша річ, Канни та Венеція. Це не столичні міста, тому там набагато простіше, ніж у Берліні, організувати й провести такий фестиваль. Сподіваюся, що керівництво фестивалю впорається з цими труднощами й збереже високий рівень організації, а також утримає аудиторію, особливо молоду. І збереже індустріальну частину ринку: EFM, тобто Європейський кіноринок, ринок копродукції, Berlinale Talents — ці всі елементи мають залишитися, думаю.

Карло: Сімона сказала майже все.

Гадаю, в майбутньому доведеться зіткнутися ще з однією великою проблемою, пов’язаною з тим, що кінотеатри ставатимуть дедалі меншими. Це тенденція, і, здається, її вже ніщо не змінить, не поверне назад.

Якщо ви організуєте все в маленькому місті, то легко можете зберегти за собою великий палац, бо там можна проводити якісь заходи цілий рік. У Берліні чи, приміром, Парижі, це зробити важче.

Тож я погоджуюся з Сімоною, що зменшення кількості фільмів і секцій — процес, без сумніву, позитивний. Вибирати з великої кількості справді непросто: завжди хочеться вибрати більше, адже сьогодні фільми треба підтримувати, як ніколи, але є регламент…

Що ж до того, як розвиватимуться фільми, як змінюватиметься ландшафт кіно, то я не думаю, що він дуже різнитиметься від нинішнього, адже, загалом кажучи, на Берлінале вже є місце всім видам кіно: серіалам, короткометражним стрічкам, експериментальним картинам, документалістиці, інсталяціям. Можливо, чогось буде трохи більше, чогось — трохи менше.

Але найбільша відмінність полягатиме в тому, що, найімовірніше, Берлінський кінофестиваль працюватиме без кінотеатрів, тож, очевидно, з’явиться більше попап-майданчиків, а це не дуже добре. У такому разі Берлінале ризикує втратити статус великого публічного фестивалю й обернутися на інший різновид івенту.

Якщо ми хочемо залишатися публічним фестивалем, нам треба зберігати за собою великі простори, а вони, на жаль, зникають.

— Як ви вважаєте — з погляду технологій, зокрема Apple Vision Pro, що також швидко розвивається, чи зміниться кіноландшафт фестивалів? Наприклад, у Венеції є острів з конкурсом VR, але не так багато відвідувачів Венеційського кінофестивалю знає про нього. Чи можуть такі моменти змінити подальший розвиток кіно — з погляду кінофестивалю?

Карло: Острів VR у Венеції — це чудово, але він такий самий, як і весь фестиваль. Я б сказав, дуже ексклюзивний. Водночас там може перебувати, певно, не більше ніж 70 осіб. У Берліні про таке й думати годі. VR — це прекрасно, але, як на мене, це протилежність кінофестивалю. Кінофестиваль — для всіх. Це не самотність, не ізоляція у своєму окулусі. Тут ідеться про те, щоб бути з іншими людьми.

У минулому в VR вкладали чимало коштів. Тепер, як мені здається, їх поменшало. Він не зникне, але я не думаю, що він замінить кіно як колективне мистецтво. Що робить фестивалі такими сильними, то це соціальний, колективний досвід. У Берліні це виявляється ще більше, адже Берлінський фестиваль не лише для синефілів чи професіоналів. До нього долучаються й пересічні глядачі. І це теж своєрідна принада Берлінале.

Спочатку, може, люди й скаржаться на те, що їм доводиться переїжджати з одного кінця міста в інший, але щойно вони опиняються за межами Потсдамської площі, як їм це все починає подобатися, бо там більше відчувається реальне життя.

Тож, можливо, Берлінале в майбутньому… буде більше схожий на саме місто й обернеться на фестиваль з кількома центрами. Це з організаційного погляду складніше, але й така модель цілком прийнятна.

— І останнє — про рекомендації. Спробуймо скласти список німецького кіно лише з трьох фільмів, які, на вашу думку, найкраще підходять для знайомства з німецькими кінематографістами.

Карло: Ну, по-перше, бо я також намагаюся просувати фестиваль… по-перше, це фільм режисера, не дуже відомого в інших країнах. Не знаю, чи відомий він в Україні. Але це, на мою думку, один з найкращих режисерів-документалістів у світі. Він входить до складу журі документального кіно. Це Томас Гайзе. Коли я 2009 року переглянув його «Матеріал», то був дуже вражений.

Це фільм про минуле Німеччини, про часи Штазі — відомства, яке хотіло все контролювати. Фільм надто довгий, щоб його рекомендувати, скажімо, для вечірнього перегляду. Такі картини бажано, певно, переглядати сповненим сили й бадьорості. Але ця стрічка справді приголомшлива. Визначний твір, що триває на екрані три години. Ви дійсно відчуваєте себе в тій епосі, перевтіленими в тогочасників, у тому світі, який для нас, людей західних, видається зовсім неможливим. Отож це перший фільм.

Друга стрічка, мабуть, цілком сподівана. Вона так само вразила мене. Це суміш оповідей — сюрреалістичної, але водночас і дуже реальної. Маю на увазі «Тоні Ердманн» — фільм Марен Аде. Переглядаючи стрічку вперше, я відкрив для себе режисерку, про яку доти не знав. Крім того, картина вирізняється майстерною акторською грою, надто коли взяти до уваги специфічність сценарію — досить унікального, як на мене.

Наостанці я знову згадаю режисерку, яка нині з нами — з новим фільмом. Було це за часів моєї роботи в Локарно. Ми мали справу з фільмом, прем’єра якого відбулася, здається, в Мюнхені. Я, певно, не повинен був згадувати про нього тепер, та я не можу не згадати. Картина зветься «Все добре». Режисерка — Ева Тробіш, ще зовсім молода. Її сміливість, а також сміливість акторів, зокрема й виконавиці головної ролі Аенни Шварц, приголомшили нас найбільше. Стрічка показує — назвімо це так — сексуальне домагання. Але за ним ховається неймовірна глибина. А ще цю історію розказано з найбільш жіночого погляду, тому вона не ставить жінку на місце жертви, що, погодьтеся, не так просто. Цей фільм ми рекомендуємо переглянути всім молодим людям.

Отже, у моєму списку — дві режисерки й один режисер-документаліст.

Сімона: Мої три стрічки такі. Насамперед це фільм «Піна» режисера-документаліста Віма Вендерса. З погляду візуального ряду це просто чудова картина. Повторюся й назву стрічку «Тоні Ердманн» Марен Аде, а ще додам фільм Нори Фінґшайдт «Руйнівниця системи».