Геї-пожежники та українські квір-військові: 20 фільмів ЛГБТК+, які покажуть на Sunny Bunny у Києві

У минулому Sunny Bunny — одна з програм Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість», а тепер це перший в Україні самостійний фестиваль ЛГБТК+, який проведуть з 22 по 28 червня в кінотеатрах «Жовтень» і KINO42. До «Сонячного зайчика» ввійшло понад 60 фільмів: від портретної документалістики («У пошуках Аґнес», «З любов’ю, Гайсміт») до божевільних утопічних мюзиклів («Мандрівні вогні», «Нептун Фрост»). 

Щоб вам було легше орієнтуватись у програмах, DTF Magazine вибрав двадцятку найпомітнішого кіно, яке варто подивитися на великому екрані.

«Якось мене запитали: „Чому ти не напишеш автобіографію?“ Я відповів: „Бо довбана Вірджинія Вулф написала мою біографію 1928 року“», — говорить режисер у документальній стрічці, що відкриває кінофестиваль Sunny Bunny. У романі Вулф «Орландо» головний герой у 36 років змінює стать. Таке ж трапилося з режисером Полем Б. Пресіадо, але замість того, щоб розповісти свою історію зміни, він збирає 26 трансгендерних і небінарних людей у віці від 8 до 70 років, щоб показати, як історія Орландо — це історія боротьби ЛГБТК+ спільноти за право бути собою. Після прем’єри на Берлінале стрічка отримала приз Teddy за найкращий документальний фільм, приз журі в секції «Зустрічі» (Encounters) та нагороду читацького журі видання Tagesspiel. Це один з найбільш титулованих фільмів фестивалю.

22-річний Морітц приїжджає в Берлін, щоб бути ближчим до свого хлопця-фотографа Йонаса. Морітц планує вивчати історію мистецтва, але не поспішає з цим. Зрештою відносини хлопців підходять до закінчення, і це відкриває в головному герої нові грані — він переходить від образу тихого та невпевненого чоловіка до нічного рейвера, що реалізує придушені бажання. «Дрифтер» — дебютний повний метр Ганнеса Гірша, який не здається клішованим, попри тему квірності в Берліні. Навпаки — стрічку показали в секції «Панорама» на Берлінале, яка прагне «мислити за межі цих категорій».

Документальна комедія Фабіу Леала рефлексує над часами Covid-пандемії з її обмеженнями, коли можливості бути близьким з кимось наближалися до нуля. Головний герой — іпохондрик Чіко, що провів 10 місяців на самоізоляції, шукає спосіб обійти обмеження, пов’язані з Covid-19, і зайнятися сексом. Усередині своєї квартири він будує «антикарантинну» зону, в якій існує безпечне середовище для утіх та інтимності, але немає місця для доторків. Поки що. Всі випробування Чіко відбуваються з гумором та легкістю і демонструють, як сексуальне задоволення можливе навіть у важкі часи.

На перший погляд здається, що «Моя порожнеча і я» — це ще одна історія трансжінки, яка не може знайти себе в божевільному світі незмінних стандартів і традицій. Утім, з головною героїнею Рафі коїться безліч інших метаморфоз. Вона працює в барселонському кол-центрі, ходить на побачення з хлопцями та має подруг, які її підтримують, але оточення постійно змушує її визначати себе та підлаштовуватися під прийняту модель. Ще й терапевт діагностував у неї гендерну дисфорію. На RottenTomatoes стрічка утримує 100% рейтинг, але головне все ж таки у фільмі — це переконливість, з якою режисер Адріан Сільвестре та його співавторка-акторка Рафаель Перез працюють з матеріалом.

Це кіно важко переказати хоча б через його жанрову різноманітність — афрофутуристиний панк-мюзикл про ідентичність Руанди, а сам Нептун Фрост — темношкірий солдат-революціонер, який служив у Континентальній армії 1775 року. Утім, в центрі історії побудований зовсім інший міф про африканське село, що складається з комп’ютерних механізмів. Його мешканці добувають речовину колтун, яка вибухає та призводить до загибелі одного з шахтарів. Ця смерть стає стартовою точкою для створення антиколоніального колективу комп’ютерних хакерів. Спершу «Нептун Фрост» мав стати графічним романом, фінансування якого підтримав Лін-Мануель Міранда («Гамільтон»), але коли проєкт розширився до повного метра, до виконавчих продюсерів приєднався й Езра Міллер («Флеш»).

Коли Френкі було вісім, вона отримала численні травми під час пожежі. Сьогодні їй 23 роки, і вона працює медсестрою в тій же лікарні, у якій лікувалась, намагаючись знайти винних у пожежі. Там Френкі знайомиться і закохується в пацієнтку Флоренс, яка має толерантнішу родину, тому обоє вирішують втекти до батьків останньої. Втім, новини з минулого не дають Френкі повністю насолодитися новим життям. Після «Брудного Бога» (2019) це вже друга колаборація режисерки Саши Полак з непрофесійною акторкою Вікі Найт. Сценарій «Срібного серпанка» частково заснований на історії життя Вікі, а сам фільм здобув приз журі Teddy на Берлінале.

Халім та Міна працюють у крамниці традиційних каптанів в одній з найстаріших мечетей Марокко. Щоб допомогти з бізнесом, вони наймають молодика Юссефа, в якого закохується Халім. Поки Міна намагається зрозуміти, що робити з чоловіком-геєм, стосунки Халіма та Юссефа укріплюються за уроками вишивки та кравецької справи. Прем’єра арабомовного фільму відбулася в секції «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю, де отримала позитивні відгуки. «„Синій каптан“ не романтизує ускладнень і конфліктів, з якими стикаються дві споріднені душі, і саме через це він схожий на цілком чесну романтичну історію», — пише кінокритик Карлос Агуйляр з The Los Angeles Times.

Живучи у престижному районі Тель-Авіва, Бен та Раз мріють завести дитину, а тому перебувають у пошуках сурогатної матері. Бену не вистачало зелені в бетонних джунглях, тож він посадив дерево поряд з домом, що провокує серію несподіваних і часом трагічних подій. Одного дня головний герой стає свідком арешту еритрейця і винить у цьому себе. З цього моменту Бен уже не так бажає спільного з Разом життя. Та й дитина перестає бути метою. «Режисер Ідан Хаґуель зображує гей-пару із середнього класу, прагнення якої до самореалізації починає звужувати їхній світогляд, виявляючи глибоко вкорінені забобони», — пишуть у синопсисі на сайті Берлінале, де й відбулася прем’єра 2022 року.

Бамбіно працює водієм-експедитором у Лагосі і не жаліється на життя. Він допомагає сусідам фінансово, але не шкодує, коли йому не повертають борги. На роботі Бамбіно не світить підвищення, але натомість він знаходить іншу розраду в житті — харизматичного Баву. Коли обоє дізнаються про фотоконкурс, шукають найкращі локації для знімків і поступово закохуються один в одного не лише через об’єктив камери. Це нігерійська історія про двох чоловіків, які зблизилися в суспільстві, де одностатевий секс та стосунки вважаються табу і криміналом. У Нігерії також передбачаються покарання за підтримку ЛГБТК+ організацій та приховування інформації про представників ЛГБТК+ спільноти. Приємним бонусом виявилася і головна нагорода Teddy для фільму на цьогорічному Берлінале.

Сержант-майор Айсмаєр — суворий військовий зі зразковим вишколом в австрійських збройних силах. На нього рівняється молодь і з повагою ставляться колеги. Цей образ миттєво руйнується, коли в його підрозділі опиняється новобранець Фалак, який відкрито говорить про свою гомосексуальність. Айсмаєр закохується у Фалака, але не може поєднувати кар’єру військового і коханця солдата, тому мусить зробити вибір. Прем’єра стрічки, заснованої на реальних подіях, відбувалася у третій за важливістю секції Венеційського кінофестивалю «Міжнародний тиждень критики», де отримала Гран-прі.

Напередодні змагань найкращих зачісок вбивають стиліста. Кожен у салоні звинувачує іншого, але знаходиться група ентузіастів, які все-таки планують розкрити злочин, адже цим вбивством, здається, хотіли зірвати змагання. Кінокритикиня Маріса Мірабал з Indiewire назвала фільм «яскравою і привабливою стрічкою, яка змушує глядачів гадати до самого кінця не лише про те, хто вчинив жахливий злочин, а й про те, як саме режисерові Гардіману вдалося зняти такий візуально чудовий повнометражний дебют». Тож не дивно, що після прем’єри на кінофестивалі в Локарно дистрибуцію фільму підхопила студія А24.

1958 року молода трансгендерна жінка Аґнес стала учасницею дослідження сексуальних розладів у Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі, щоб будь-яким чином отримати потрібну їй медичну допомогу. Соціолог Гарольд Ґарфінкель вивчав історії хвороби не лише її, а й інших пацієнтів. Утім, архіви знайшли тільки 2017 року. Режисер Чейз Джойнт разом із трансгендерними людьми намагається відтворити експерименти майже 80-річної давнини. «У пошуках Аґнес» виріс з однойменного короткого метра Джойнта, і хоча обидва фільми звинувачують у надмірній академічності та зарозумілості, вони розширюють уявлення про ЛГБТК+ спільноту та показують досі невідомі факти.

Минуло 40 років з початку епідемії ВІЛ/СНІД, але у Бразилії досі зберігається упереджене ставлення до хворих. Попри те, що сьогодні з цим захворювання можна жити, у країні лише у 2020 році померло близько 13 000 людей через нього, а президент Болсонаро скорочує бюджет на навчальні програми та клініки, які можуть допомогти розв’язати проблему. У фільмі Леала сім художників і лікар-активіст, які живуть з ВІЛ, діляться своїми історіями та пропонують нові перспективи боротьби із серофобією (дискримінацією людей, які живуть з ВІЛ/СНІД) у Бразилії. Прем’єра стрічки відбулася на важливому для ЛГБТК+ спільноті кінофестивалі Queer Lisboa.

Патриція Гайсміт — американська письменниця, романи якої екранізували Альфред Гічкок («Незнайомці в поїзді», 1950), Ентоні Мінгелла («Талановитий містер Ріплі», 1999) і Тодд Гейнс («Керол», 2015). Документальна стрічка Єви Вітії не лише зачіпає тему її творчого життя, а й говорить про сексуальність письменниці. Щоб підкріпити це доказами, у фільмі використовують особисті записи та згадки її родини та коханців. Критики пишуть, що «З любов’ю, Гайсміт» розповідає історію Патриції не менш захопливо, ніж трилери та нуар, який вона ж сама й писала. Як пише Річард Броуді для The New York Times: «Мозаїчна конструкція документального фільму згадує надзвичайно складний трикутник Гайсміт: літературну пристрасть, особисті розчарування та суспільний образ».

У спеціальній програмі «Квір-борці» показують лише два фільми, але вони доповнюють один одного. У першій частині «Українські квір-борці за свободу» Анжеліка Устименко протягом 30 хвилин фіксує досвід квір-людей під час повномасштабного вторгнення, їхню участь у ТрО та ЗСУ, еміграцію, повернення додому, окупацію та загибелі. У Rebel Queers (уже на 20 хвилин) Анжеліка повертається до тих же героїв разом з Алексом Кінгом через рік, щоб поговорити, як змінилося їхнє життя. Після показу відбудеться дискусія про потребу прийняти закон про цивільні партнерства за участю депутатки й авторки законопроєкту № 9103 Інни Совсун, ЛҐБТК+ активістів і представників Міністерства юстиції України.

Після знімань останнього фільму Томас закохується в молоду вчительку Агату. Попри шлюб з Мартіном, його стосунки з Агатою швидко розвиваються, але коли Мартін теж зав’язує інтрижку, Томас охоче повертається до свого чоловіка. «Пасажі» заслуговує уваги двома причинами. Режисер Айра Сакс має великий досвід роботи над ЛГБТК+ драмами в минулому («Дельта», «Сорок відтінків смутку» та «Френкі»). А друга причина — яскравий акторський дует Франца Роговського («Велика свобода» та «Транзит») з Беном Вішоу («Парфюмер», «Паддітнгтон»), які грають подружню пару з проблемами в довірі.

2069 року король без корони Альфредо при смерті пригадує, яким бешкетним було його життя 2017-го, коли він вступив до лав пожежної служби та закохався в юнака Альфонсо. Все різноманіття фільму-мюзиклу найкраще описує сам режисер в інтерв’ю Variety: «У фільмі є величезна доза сарказму, наприклад, іронічне зображення чоловічої статі. Ми бачимо молодого принца 2011 року, коли він отримує ерекцію, почувши про дерева від свого батька. Сцена сексу між Альфредо та Альфонсо відбувається на попелі. Все має згоріти, щоб зародити нове життя. Я написав сценарій після лісових пожеж 2017 року, які були для мене травматичним моментом. Сосновий ліс у Лейрії посадили у 13 столітті, а деревина звідти використовувалася для будівництва португальських кораблів, на яких робили відкриття».

Екранізуючи оповідання Анатолія Кіма «Зупинку в серпні», Ігор Черницький зображує в кадрі охоронця зони суворого режиму та рядового внутрішніх військ Андрія Івіна. Він кинув вчитися на історика, але не почувається комфортно у формі військового. Коли влітку під час його «наряду» втікає рецидивіст, на прізвисько Князь, Андрій бере всю вину на себе та йде під трибунал. Він відмовився стріляти і тим самим поставив під сумнів всю радянську систему з безвідмовними та жорстокими солдатами. У своєму тексті про фільм кінодослідник Олександр Телюк писав, як Івін стає «типовим героєм пізнорадянської доби, яка навіть з солдатів позбавила однозначних героїчних властивостей».

Кінофестиваль Sunny Bunny закриває найбільш божевільне кіно. Суміш ігрового фільму, анімації, мюзиклу, комедії і трилера розповідає про Капітана Феґотрона, який має врятувати Всесвіт від квірного апокаліпсису. Це також й історія про Ісуса Христа, який благословляє бідного пастиря, в той час як накурюється та ганьбить своїх біографів, які ніколи його не любили належним чином. І хоча стрічку Гарві Реббіт називають мікробюджетним берлінським фільмом, він не схожий на один з таких. Найбільше про це кіно можна дізнатися на сайті «Капітана Феґотрона»: «Це пряма та абсурдна відповідь на стрілянину в Орландо 2016 року, переслідування гомосексуалізму в Чечні, вибори президента Дональда Трампа в США та насильство, яке, на жаль, супроводжує геїв і квір-людей протягом усього життя».