Артпроєкти Пабло Вальбуени — це своєрідні сучасні ритуали. Працюючи зі світлом, звуком та різного масштабу просторами, він досліджує питання часу, сприйняття та контексту. І Київ не став винятком: на три вечори поспіль три знакові памʼятники перетворилися на інсталяції, де пульсуюче світло і білий дим «зливаливалися» з голосами українських поетів та поеток, що читали власні вірші.
DTF Magazine поговорив із Пабло про те, що він зрозумів, коли вперше приїхав до Києва, як змінювалась ідея проєкту та чому йому було важливо помістити українську поезію у громадський простір, поєднавши з памʼятниками.
Цей матеріал виходить за підтримки однієї з найбільших європейських криптобірж з українським корінням — WhiteBIT, яка разом з МОТ та don’t Take Fake реалізувала «Примарної поезії»
«Примарна поезія. [Київ]»
Постаменти та конструкції, які приховують і водночас захищають від наслідків російських обстрілів київські пам’ятники Володимирові Великому, Григорію Сковороді та Богданові Хмельницькому, перетворюються на інсталяції. Зсередини вони підсвічуються спеціальними приладами, які створюють пульсуючі візуальні ефекти під звуки поезії, зачитаної 11 українськими поетами та поетками.
«Створений у громадських місцях і на очах у публіки, цей проєкт між світлом і тінню, минулим і майбутнім, відбувається серед історичних пам’яток, які тепер приховані під захисними шарами, — пише куратор виставки в МОТ Фабріс Бусто. — Протягом кількох годин митець заново зачаровує цією нині замовчаною культурною спадщиною, потоком світлових імпульсів, синхронізованих із ритмом слів і голосів українських поетів. “Примарна поезія”, що засяла у центрі Києва, чуйно розширює амбіції MOT: підсвічувати думку тут і зараз через мистецьку творчість»
Дізнатися більше
— Наскільки нам відомо, першочерговий концепт проєкту передбачав іншую ідею та локації — і це були локації, зруновані чи знищені внаслідок атак російської армії. Зокрема, будинки, розстріляні машини. Проте, після візиту в Київ на відкриття МОТ, ви дещо змінили ідею, почали думати про інші локації. Чому відбулись ці зміни? Що ви побачили і зрозуміли, побувавши в Україні?
— Одним із ключових елементів моїх проєктів — це інвестування часу та сил в те, щоб зрозуміти контекст, в якому я працюватиму. У даному випадку це ще більш важливо, оскільки наслідки серйозні, український народ страждає, і до такої боротьби не можна ставитися легковажно.
Під час першого візиту до Києва в лютому 2023 року я зрозумів кілька речей. По-перше, повсякденне життя в країні, що воює, зовсім не схоже на те, що ми бачимо в медіа.
Медіа зосереджені на руйнуванні, якщо немає драми та шоку, то немає й новин. Здебільшого медіа не цікавлять складності та тонкощі, вони рідко орієнтовані на відновлення та зцілення, вони радше шукають короткострокової уваги та кліків.
Повсякденне життя в Україні, навпаки, зосереджене на опорі та виживанні фізичному, але також й на ментальному та емоційному. Воно значно більшою мірою спрямоване на позитивні елементи: витривалість, зцілення та відчуття спільноти.
Найбільш яскраві аспекти мого першого візиту в Україну були пов’язані з витривалістю, надією та зціленням: спостереження за відновленням багатьох районів, які були зруйновані лише кілька місяців тому, та розуміння того, наскільки кожна людина зацікавлена у допомозі іншим, у функціонуванні як великодушна спільнота.
Ці аспекти сильно змінили проєкт, стало зрозуміло, що моя робота має бути лише каталізатором для проєктування голосів українців, які живуть, переживають ці складні часи, цього разу я робив це за допомогою українських поетів.
— Ваша перша версія проєкту так чи інакше підкреслювала руйнування, яких зазнала Україна. Але ідея з пам’ятниками — це більше про захист і спротив. Як ви думаєте, що Україні треба більше транслювати світові — руйнування чи показувати, що тут, попри війну, продовжується життя і боротьба?
— Війна приносить здебільшого жахливі речі, але водночас соціальні цінності, сила та великодушність, що виявляються в українському суспільстві, вражають. Хоча війна також підіймає на поверхню все найгірше і найкраще, на що здатні люди.
Багато з цих цінностей, із якими стикаєшся в Україні, важко побачити в інших країнах, де люди здебільшого зосереджені на економічних аспектах та є дуже егоцентричними. У українського суспільства є багато позитивного, з чого можна брати приклад у ці скрутні часи, інші країни та їхні медіа мають дивитися через іншу призму, ми можемо чомусь у вас навчитися.
Інший аспект — роль культури у всьому цьому. Російська агресія — це не лише фізична, а й культурна війна, вона спрямована проти мови, спадщини та соціальних цінностей, проти культури, яку вони не можуть контролювати і яка, як вони бояться, зможе вивести на чисту воду їхні власні внутрішні проблеми.
— Ви, до речі, в описі своєї роботи цитуєте Сергія Жадана. Як ви його для себе відкрили?
— Я дізнався про його роботи, коли займався цим проєктом, а потім мав нагоду почути його і ненадовго зустрітися з ним на події, присвяченій українській культурі в Парижі наприкінці 2022 року. Це дуже цікавий письменник та мислитель, який розуміє, що відбувається в Україні, на власному досвіді пережив війну у Харкові та бере активну участь у підтримці українського руху та армії. У нього важливі погляди на роль культури під час війни. Українська культура — це форма опору та спосіб побудувати майбутнє після війни.
«Примарна поезія», Пам’ятник Богданові Хмельницькому (Софіївська площа). Фото: Віктор Распутін, спеціально для don’t Take Fake & MOT
— Якщо говорити саме про технічну та візальну складові. Що саме вам було важливо показати, що ви хотіли підкреслити?
— Я завжди починаю з ідеї, що сягає корінням у контекст. Потім я шукаю інструменти, технічні засоби та візуальні елементи для її представлення та відкидаю все, що не вважаю фундаментальним, прагнучи представити цю ідею найбільш прямим та простим способом. Я створюю досвід із кількома рівнями глибини, але доступний кожному, хто хоче звернути на нього увагу.
Моя мета полягає в тому, щоб проєкт можна було прочитати через кілька шарів, залежно від того, хто спостерігає, і від його досвіду, подібно до цибулини, яку ви очищаєте шар за шаром.
Основна ідея проєкту «Примарна поезія» полягає в тому, щоб поєднати у захищеному від війни Києві монументи минулого з голосами українських поетів, які асимілюють сьогодення та проєктують своєю творчістю майбутнє.
— Ви працювали із україномовними віршами поетів, які поєднали в цілісний мистецький твір. Розкажіть, як відбувалась робота з текстами?
— Мені дуже допоміг Остап Сливинський, він добре знайомий з українською культурною сценою, і без його допомоги проєкт був би неможливим. Найважливішим елементом «Примарної поезії» й став внесок самих поетів та надзвичайно широкий спектр їхніх віршів
Проєкт ґрунтується на читанні віршів самими поетами, і те, що ви чуєте в інсталяціях, — це їхній голос, який читає їхні ж твори. Я міг відстежувати їхні вірші завдяки письмовій транскрипції та перекладачам, вони мали повну свободу у виборі віршів, намагаючись зосередитися на сучасності.
«Примарна поезія», пам’ятник Володимирові Великому (парк «Володимирська гірка»). Фото: Віктор Распутін, спеціально для don’t Take Fake & MOT
— Для поетів, що беруть участь у проєкті, не було жорстких обмежень по тематиці — це більш загальна тема «що ви відчуваєте у цей період». Чи пробували ви підсумувати, яка в результаті вийшла вибірка і про що поети говорять у вашому проєкті?
— Добірка складається з надзвичайно чудових віршів. Одинадцять поетів, вісім жінок і троє чоловіків, представляють широкий діапазон розуміння та сприйняття сучасності: від надзвичайно ніжних віршів про надію, дітей та любов до більш похмурих, неминуче пов’язаних із воєнним часом. Що я помітив і дуже оцінив, так це те, що навіть у найпохмуріших віршах майже завжди можна знайти щось позитивне, тонку смужку оптимізму, гумору, стійкості, витривалості та надії.
«Примарна поезія», Пам’ятник Григорію Сковороді (Контрактова площа). Фото: Віктор Распутін, спеціально для don’t Take Fake & MOT
— Часто пишуть, що ваше «мистецтво досліджує перетин реального та віртуального». Але як ви визначаєте поняття «актуальне/реальне» та «віртуальне»?
— У своїх роботах я намагаюся повернути потенціал віртуального у реальність. Я вважаю, що віртуальність, та й загалом інформаційний шар реальності, мають великий потенціал. Але він нічого не означає для нас, якщо ми не можемо глибоко відчути його і бути зворушеними ним. Через екран дуже складно отримати досвід, який змінює життя. Ми за своєю суттю втілені істоти, що перебувають у певному місці та часі, і для того, щоб створити значущі спогади про пережите, нам потрібна фізична реальність та почуття єднання з іншими людьми.
У цій інсталяції, наприклад, ядром є прослуховування поезії у колективній обстановці, що має певний культурний та соціальний зміст. Віртуальний шар — синхронізоване за допомогою цифрових технологій світло та записані голоси поетів — має сенс лише тоді, коли відбувається у громадському місці — монументі, захищеному від війни. Віртуальний шар стає повністю втіленим досвідом. Це спільний сучасний ритуал у фізичному просторі та часі.
Пабло Вальбуена
— А як людина, яка працювала та продовжує працювати з віртуальними речами, що Ви думаєте про штучний інтелект? Чи може він становити якусь небезпеку для митців?
— Штучний інтелект — це цікавий інструмент, він може прискорити вирішення завдань і доповнити інформацію, причому основний вплив виявляється у кількісному вираженні. Але він не може замінити глибокий, складний та тонкий творчий процес. ШІ не вистачає найважливішого аспекту людської творчості — наміру та внутрішньої потреби щось висловити.
— Чому ви обрали саме звук і світло як свої основні художні інструменти?
— Тому що вони — найбільш корисні «матеріали» для побудови, перетворення та ліплення часу. Ці засоби мають іншу тимчасовість, ніж традиційні художні засоби, як-от фарба, камінь, дерево або метал. Вони мають власні, відмінні від традиційних, завдання.
— Коли ви працюєте над новим проєктом, із чого зазвичай починаєте? Що треба зробити насамперед?
— Контекст — основний чинник, і кожен новий проєкт починається з вивчення місця та навколишніх умов. Відвідування об’єкта — один із перших важливих кроків.
— Одну з ваших останніх робіт, «Аура», було реалізавано у соборі Святого Павла. Чи існують для вас якісь обмеження, коли ви вибираєте або вам пропонують нове місце для створення проєкту? І чи має існувати якийсь особливий етичний кодекс митця?
— Звичайно, це має бути в будь-якому контексті, включно з тими, які вважаються нормальними у мистецькому середовищі. Мистецтво має соціальну функцію, і ми як митці маємо бути уважними до того, якими будуть кінцеві соціальні, політичні чи економічні наслідки нашої роботи. Твори мистецтва живуть своїм життям, і важко контролювати їхній вихід з-під контролю митця, але те, як і чому створено твір, має вирішальне значення для того, як публіка його розуміє, сприймає та робить своїм.
«Примарна поезія», Пам’ятник Богданові Хмельницькому (Софіївська площа). Фото: Віктор Распутін, спеціально для don’t Take Fake & MOT
— Чи ставите ви перед собою якісь завдання як митець? Чи має мистецтво відігравати високу чи благородну роль і надихати, лікувати людей, викликати якісь думки? Чи досить чогось безглуздого, але гарного, того, що може просто подобатися людям і все?
— Мистецтво має соціальну функцію, схожу на таку, яку мають наука, філософія або дослідження, воно також може мати схожі аспекти, як-от активізм або духовні переконання, а іноді й декілька разом.
Мистецтво — це термін, що часто вживається, ми чуємо, як мистецтвом називають багато речей, які, ймовірно, такими не є. Мистецтво — це щось більше, ніж красиве, розважальне або приємне. Існує межа між розвагами та культурою: перші покликані розважати, веселити, радувати та відволікати. Культура і мистецтво покликані залучати, зцілювати, навчати, запалювати, кидати виклик, і, сподіваюся, сприяти формуванню людей, що критично мислять.
