Фільм Крістофера Нолана «Оппенгеймер» зібрав 942 млн доларів у світовому прокаті та став лідером у кількості номінацій на «Оскар-2024», претендуючи на 13 статуеток. Режисер та його команда, включно з продюсеркою Еммою Томас, акторами Кілліаном Мерфі, Емілі Блант, Робертом Дауні-молодшим і композитором Людвігом Йоранссоном, у форматі круглого столу зустрілись з журналістами. Була там і спецкороспондентка DTF Magazinе Наталія Серебрякова
— Крістофере, ви, мабуть, дуже довго досліджували цю тему тоді, коли писали сценарій, і потім, коли знімали фільм… Чи відчуваєте тепер любов до ядерної фізики і чи глибше її цінуєте?
Крістофер Нолан: Я, звичайно ж, не вимагаю ніякої вдячності, окрім вдячності непрофесіоналів. Я прийшов у проєкт з великим інтересом до квантової фізики завдяки роботі з лавреатом Нобелівської премії Кіпом Торном, з яким працював над «Інтерстелларом» (Interstellar, 2014) і «Тенетом» (Tenet, 2020). Тож я мав усі передумови, щоб зацікавитися квантовою фізикою, і це стало одним з відправних пунктів цієї історії. Адже зміну наукового мислення, яку Оппенгеймер і його сучасники викликали після Ейнштейнової теорії відносності, можна вважати однією з найвизначніших змін парадигми людського мислення.
Як бачите, мене цікавила ця проблема, однак я відчував, що, адаптуючи «Американського Прометея» — чудову книжку Кая Берда та Мартіна Шервіна, я маю дати певне розуміння проблеми, не надто переобтяжуючи глядача.
Переглянувши мій фільм, люди не мусили враз стати кваліфікованими квантовими фізиками. Та все ж я хотів, щоб вони відчули, наскільки значущим було те відкриття Оппенгеймера і як радикально воно змінило наше мислення.
— А чи можете ви розповісти про сам процес адаптації книжки «Оппенгеймер. Тріумф і трагедія американського Прометея» до сценарію?
Крістофер Нолан: Кай Берд і Мартін Шервін написали 700 сторінок. Загалом, Мартін Шервін витратив 25 років на дослідження теми й написання книжки. Серед головних моментів адаптації хочеться відзначити, те, що я, як читач, мав змогу поринути в неймовірні дослідження й ознайомитися з цікавими оповідями тогочасників.
Не кожен, хто читає цю книжку, побачить у ній потенціал стати кінематографічною історією. Але в цьому творі зафіксовано ключові життєві моменти, які мене справді зворушили. Єдиним справжнім дослідженням, що його я провів поза книжкою, можна вважати слухання Льюїса Штраусса. А потім я заглянув у протоколи сенату й прочитав стенограму дебатів щодо безпеки Oppenheimer Security Hearing.
Ця стенограма має тисячу сторінок, і я працював на її основі. Тож, пишучи сценарій, я не просто читав книжку, а й нотував усе, що волів би розповісти людям про Оппенгеймера, коли б говорив з ними про нього під час вечері.
— Запитання про дві сторони особистості Оппенгеймера. Ця тема повторюється у ваших фільмах. Що приваблює вас у персонажі, який важко назвати однозначним?
Крістофер Нолан: Мені завжди було комфортно у світі бойовиків, коли я розкривав особистість Бетмена більше, ніж якогось іншого супергероя, бо він упізнавана людина, до того ж дуже конфліктна.
Гадаю, що всі головні герої, яких я знімав, — різносторонні особистості.
Мене захоплює щирість і безпосередність Оппенгеймера. Коли говорити, наприклад, про використання атомної бомби, то він ніколи не вибачався, не виправдовувався, а завжди брав участь у тому, що назвав би технічним успіхом.
Але всі його вчинки після 1945 року можна вважати вчинками людини, що відчуває велику провину й усвідомлює, куди веде його винахід, як той винахід змінив світ і наскільки це сумно. Думаю, це досить потужний герой, щоб бути в центрі кінематографічної історії.
КІЛЛІАН МЕРФІ ПРО РОЛЬ ОППЕНГЕЙМЕРА
— Кілліане, коли ви вперше прочитали сценарій, чи мали якісь вагання щодо ролі Оппенгеймера?
Кілліан Мерфі: Я погодився до того, як прочитав сценарій. Я знав, що ця історія важлива для всього людства. Та й нечасто пропонують грати такі ролі, тож треба було просто зануритися в історію. А коли маєш справу з режисером калібру Кріса, твій мозок миттю переходить від ейфорії до непереборної жаги працювати. Тож я загалі не вагався.
— Що для вас було найбільшим викликом під час роботи над цим фільмом?
Кілліан Мерфі: Щиро кажучи, я вважаю, що багато в чому це була не просто складна робота, а ще й бентежна. Я відчував на собі велику відповідальність, зображаючи на екрані цього персонажа — ікону, що змінила світ.
Але процесом керував Кріс, тож я знав, що я в найкращих руках. До того ж я люблю виклики. Вони ваблять мене, спонукаючи до експериментів. І ми справді мали багато місця для експериментів — досить-таки складних. Проте вони весь час мотивували й штовхали нас уперед.
— А що ви дізналися про Оппенгеймера з того, чого не було в оригінальному сценарії?
Кілліан Мерфі: О Боже! Мені було дуже цікаво прочитати про його ранні роки, зокрема про дитинство, якого ми взагалі не розкриваємо у фільмі. Але саме ці роки дають відповіді на те, чому він став тим, ким став.
А ще я спілкувався з Кіпом Торном, про якого згадував Кріс. Замолоду Кіп Торн слухав лекції Оппенгеймера, тож я мав змогу почути розповіді з перших вуст — про те, як Оппенгеймер рухався, читаючи лекції, як тримав свою люльку тощо. З цих розповідей я взяв усе, що могло б стати мені в пригоді під час підготовки.
Чув я розповіді й інших людей, та головним дороговказом для мене був, звісно ж, сценарій. Додаткові відомості ви поглинаєте, зберігаєте, але вже на якомусь підсвідомому рівні.
АКТОРИ ПРО СВОЇХ ПЕРСОНАЖІВ ТА РОЛЬ КОСТЮМІВ
— Крістофере, акторський склад, який ви зібрали, вражає. Розкажіть про кастинг «Оппенгеймера»?
Крістофер Нолан: Мій кастинг-директор Джон Папсідера сказав, що нам потрібні унікальні обличчя, унікальна енергія для всіх ролей, навіть невеличких. Саме велика кількість людей, залучених до Мангеттенського проєкту, надавала йому неабиякої ваги. Це один з тих моментів, який не давав мені спокою в усій історії. Тож ми дуже хотіли мати широкий спектр облич і особистостей.
Я працюю з Джоном з часів фільму «Пам’ятай» (Memento, 2000). Він знається на своїй справі якнайкраще. Йому вдалося розшукати різних молодих захопливих акторів. Він зміг зібрати найдивовижніший акторський склад навіть для найменших ролей, як-от роль Річарда Фейнмана, якого зіграв Джек Квейд.
— Питання до акторів. Чи допомагали вам ретрокостюми, зачіски та реквізит краще зрозуміти своїх героїв? Роберте, наприклад, вам?
Роберт Дауні: Керівники відділів були виняткові. З Еллен Расник я не працював з часів «Чапліна» (Charlie: The Life and Art of Charles Chaplin, 2003), але Кріс і Емма дуже специфічні у створенні візуального складника. І я, щиро кажучи, можливо, більше, ніж будь-коли раніше, погоджувався з баченням, яке — мені здається — формував Кріс. А коли хтось добре розуміє, чому має бути саме таке вбрання, тобі вже не треба про це хвилюватися. Треба вірити баченню професіонала й спробувати просто вписатися в нього, адже воно найточніше.
Кілліан був схожий на справжнього Оппенгеймера, і я знаю, що його надихали сучасніші персонажі. Але я весь час почувався дуже напруженим, і це спрацювало.
— Емілі, а ви?
Емілі Блант: Кріс відразу сказав, що ненавидить перуки, і я зрозуміла, що на Крісовому знімальному майданчику не може бути ніяких перук, тому всі змінили зачіски. Я люблю такі трансформації. Вважаю, що для роботи багато чого довелося змінити в самій собі. Час від часу мене навіть охоплювало дивовижне відчуття, що одяг чи взуття впливають на мою поставу. Завдяки їм, а також іншим реквізитам — наприклад, лакові для нігтів — я раптом виявляла, що стаю схожою на свого персонажа.
Те, що Луїза Абель і Джеймі Лі робили неймовірне, щоб показати на екрані, як старіють персонажі. Після того, як результати їхньої роботи фіксувала камера IMAX, майже нічого не довелося виправляти, і це мене вразило. Тож наша фантастична команда костюмерів, перукарів і гримерів допомогла нам перевтілитися щонайкраще.
Кілліан Мерфі: Я багато працював над тим, як говорив мій герой, як рухався, ходив тощо. Потім я полетів у Лос-Анджелес, де ми випробовували костюми та капелюхи.
Успіх був ще й тому, що Оппенгеймер свідомо створював собі образ. Він сам міфологізував себе з раннього віку, і це також відчувається у фільмі. Він справді привчив себе носити капелюхи, костюми, курити люльку.
— Емілі, а що найважливіше ви дізналися про свою героїню?
Емілі Блант: Я вважаю, що Кітті була такою різкою і гострою тільки зовні. Упевнена, що, попри помітну залежність від алкоголю, вона мала багато чудових якостей. Така собі смілива права рука свого чоловіка. Досить безжальна правдолюбка, віддана своєму чоловікові, хоч та любов, мабуть, була мінлива й давалась їй дуже важко.
РЕКОРДНІ ТЕРМІНИ ЗНІМАННЯ
— Еммо, фільми, які ви зняли з Крістофером, доволі різні. Що ви подумали, коли він сказав вам про те, що хоче зняти фільм про Оппенгеймера?
Емма Томас: Кріс давно цікавився Оппенгеймером. Насправді в «Тенеті» є згадка про Оппенгеймера. Тож я знала, що рано чи пізно це станеться. Коли я вперше почала читати книжку, то відразу збагнула, чому Кріс зацікавився цією темою. Я була схвильована тим, чи зможе він зняти про неї цікавий фільм? Я усвідомлювала, що це буде величезним викликом для нього. Але його задум, його бачення остаточно зрозуміла аж тоді, коли він сам виклав мені їх, поки я читала твір.
— На створення «Оппенгеймера» пішло лише 57 днів. Яка була найбільша проблема під час роботи над фільмом?
Емма Томас: Як порівняти з іншими фільмами, які ми знімали з Крістофером, то це було не дуже складно. Бо, коли я, наприклад, читала сценарій фільму «Початок», то хвилювалася набагато більше.
Насправді, я вважаю, що великим викликом для «Оппенгеймера» було те, що ми прагнули випустити його влітку. Ми хотіли привернути увагу якнайширшої авдиторії. До того ж у нас вийшов тригодинний фільм рейтингу R з амбітними ідеями. Тому, зважаючи на ці фактори, ми вже знали, що не зможемо витратити стільки грошей, скільки можна було б витратити теоретично. Отже, 57 днів стали для нас карколомним графіком.
Але правда ще й в тому, що над цим фільмом у знімальній команді працювали дивовижні люди: не встигли ми сказати їм про терміни, як вони відразу придумали щонайшвидший спосіб зреалізувати все.
А ще я б хотіла відзначити наш акторський склад. Цей фільм не вдалося б зняти так швидко, якби не бажання самих акторів. Вони, можна сказати, не поверталися до своїх трейлерів, а жили на знімальному майданчику, чекаючи успішного завершення.
ЛЮДВІГ ЙОРАНССОН ПРО МУЗИКУ
— Людвігу, це ваша друга співпраця з Крістофером Ноланом. Чи можете ви розповісти, як розвивався процес і як ви створили музику для цього фільму?
Людвіг Йоранссон: Я був одним з перших, хто прочитав сценарій. Потім ми почали обговорювати музичний і звуковий супровід фільму, прагнучи створити щось оригінальне.
Перша ідея Кріса полягала в тому, щоб почати зі скрипки, щоб саме скрипка розкривала особистість Оппенгеймера. Скрипка може грати м’яке вібрато й робити його невротичним чи навіть жахливим — отакий це універсальний інструмент. Вона якнайкраще відтворює емоційні переходи.
Загалом, я почав писати музику ще до початку знімання фільму. Тож на момент, коли Кріс і Емма взялися знімати фільм, вже було близько двох-трьох годин музичного матеріалу. А коли ми почали робити перший монтаж, то мали вже цілий звуковий світ, створений для фільму. Усе було готове до проєкту.
— Монтаж звуку та його зведення йдуть поруч з партитурою. Чи можете ви розповісти про свою співпрацю з командою звукозапису?
Людвіг Йоранссон: Читаючи сценарій, я помітив, що в ньому від самого початку дуже багато деталей: звук кроків, секунди тиші після вибуху бомби під час випробувань «Трініті»… І те, що я працював з Річардом Кінгом зі звукової команди, мені неабияк допомогло. Він надсилав мені деякі звукові ефекти, які використовували на знімальному майданчику. Наприклад, тупотіння ніг у залі. І це все я також вніс у музичні композиції.
Я вважаю, що звуковий дизайн і використання звуку в партитурі, а також те, як можна поєднати ці два світи разом, — досить цікава робота. У фільмі є частини партитури, де музика різко змінюється, переходячи від тональних ноток до абсолютно стерильних, і звучить так, коли ви, приміром, бачите на екрані бомбу. Словом, оркестр затихає і починає лунати щось зловісне: цокання годинника, серцебиття чи звуки ядерного реактора.
Проєкт Strategic Media Support Program реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.
