«Тигрові смуги» (Tiger Stripes, 2023) — фантастична драма з елементами боді-горора про дорослішання в соціумі, де тебе обмежують і не сприймають. Фільм виграв гран-прі на Каннському «Тижні критиків» і нещодавно висунутий на «Оскар» від Малайзії, тепер дістався України. Це повнометражний дебют Аманди Нелл Iу, який почався з маленької ідеї та зрештою розрісся у проєкт за участі восьми країн.
Головна героїня Заффан — учениця середньої релігійної школи. Вона має найкращих подруг, з якими грається у водоспадах після занять, у той час, як вдома на неї чекають суворі батьки. Однієї ночі в Заффан несподівано починається менструація — вона першою серед друзів досягає статевої зрілості. Щоправда незворотні зміни не обмежуються природним пубертатним періодом. На шкірі героїні починають прорізатися тигрові смуги, а дитячі нігті змінюються на гострі кігті.
Напередодні української прем’єри на 52-му міжнародному кінофестивалі «Молодість», спеціально для DTF Magazine Соня Вселюбська зустрілась з Амандою Нелл Іy та розпитала її про процес знімань, національну ідентичність і малайзійський фольклор
20 жовтня стало відомо, що в Малайзії у прокат вийшла цензурована версія «Тигрових смуг», від якої Аманда відхрестилася. «Я не стою за тим фільмом, який буде показаний у місцевих кінотеатрах […] Це не той фільм, який ми зняли, і не той фільм, який отримав головний приз Тижня критики в Каннах», — цитує Variety заяву режисерки.
За словами видання, Нелл Іу не може розповідати деталі, але видалений матеріал вона описує як такий, що передає «радість бути молодою дівчиною в Малайзії […], яка, можливо, відрізняється від інших, яку не розуміють або яка має бажання виразити себе не так, як інші». Також Variety додають, що попри сфокусованість історії на стосунках головної героїні з батьками та іншими учнями школи, у «Тигрових смугах» є сцени, які завуальовано критикують зарозумілість і патріархат малазійського суспільства.
— «Тигрові смуги» — ваш повнометражний дебют, що зібрав вісім країн-копродукцій і зрештою був поданий на «Оскар». Я знаходжу це щонайменше захопливим.
— Правда? Я не знаю, напевно, я досі не усвідомила цього. Весь проєкт почався з чогось дуже маленького і скромного, і я навіть не думала, що фільм якимось чином зможе здобути спільні продакшени і якісь нагороди, не те що його подадуть на «Оскар».
Найскладніше було його почати. І це сталося тільки завдяки моїй талановитій команді. Моя продюсерка з Малайзії змогла закохати майбутніх колег в історію. І ми якось органічно просто почали кайфувати від процесу і потрохи зазирати, куди ця подорож нас може завести ще. І так, ця подорож виявилася дуже далекою, бо на шляху були нагороди, увага і дуже вагомий досвід, що для мене є найзахопливішим. Загалом від ідеї до фінального варіанта минуло майже п’ять років.
— Теоретично, в Малайзії можливо створити такий фільм? Я маю на увазі не стільки технічні можливості, а скоріше соціально-політичний аспект.
— У Малайзії є певний незалежний кінопростір, але він сильно відрізняється від комерційного і між ними величезна прірва в розумінні й можливостях. Впевнена, що багато країн мають ідентичну історію.
Тому ми й мали спільні продакшен-кампанії. Оскільки це було доволі складно — знайти фінансування від місцевих студій для історії, яка для них може бути, м’яко кажучи, сміливою. Тому ми обрали незалежний шлях, отримали не тільки фінансову й професійну підтримку, а й здобули свободу не обмежувати нашу творчість і повністю керувати історією.
У таких країнах, як Малайзія, існує сувора цензура, яка переростає в самоцензуру. І це наша проблема, яка не мине скоро. Студії та артисти бояться цієї диктатури, і багато проєктів завершуються на стадії ідеї.
Режисери або їдуть шукати можливості за кордоном, або просто опускають руки.
Мати можливість робити своє кіно незалежно означає, що ти можеш сказати майже все, що хочеш. І створити фільм саме такий, який ти мрієш створити. Але з іншого боку, фінансування — це завжди жорстоко, чи не так?
— Ви народилися в Малайзії, але виросли й живете у Великій Британії. Можете розповісти трохи більше про свою ідентичність?
— Так, я народилась у Малайзії, а потім переїхала до Великої Британії з батьками, коли мені було десь одинадцять років. Тут я здобула середню освіту, навчалась у художній школі, а потім і в кіношколі. Тобто вже приблизно 17 років я тут зростаю. І, як ви чуєте, я звучу досить по-британському. Але так, моя ідентичність досить дивна й заплутана.
Я, безумовно, пишаюся тим, що малайзійка, і сьогодні вже на сто відсотків відчуваю себе малайзійкою. Також я поважаю китайську кров, яка в мені тече. Але зростання тут зробило мене відмінною від багатьох людей в Азії.
Живучи у Великій Британії, я завжди розуміла, що виглядаю зовсім по-іншому для всіх. І, чесно кажучи, я ніколи не вписувалась в оточення. Можливо, саме тому я роблю ці фільми про інакшість і химерність. Мені подобається називати моїх героїв відчуженими монстрами, але тільки в найкращому розумінні. Я обожнюю відчужених монстрів.
— Можна сказати, що процес створення фільму був своєрідним знайомством з собою і своєю ідентичністю?
— Абсолютно. Це було просто потрібно і водночас на якомусь інтуїтивному рівні. Коли я була тут, у Великій Британії, я завжди ходила з думками на кшталт: «А хто я така взагалі? Я ж ніяк не вписуюсь у середовище місцевих». Потім я приїжджаю в Малайзію і — о диво! — там відчуваю себе так само: чужою і незрозумілою. Хто б міг подумати.
Тому я повернулася до самих основ — казок і фольклору. Я перевинайшла свою першу любов до кіно, яка полягає в жанровому кінематографі, і якось паралельно почала знімати короткометражки в Малайзії. Коли я усвідомила, що знайшла свій голос, то зрозуміла своє походження і навчилася поважно використовувати його у своїй творчості. Тому кіно — це свого роду класна терапія, що допомагає знайти свою ідентичність.
— Аудиторія класифікує ваш фільм як боді-горор. Погоджуєтесь?
— Не знаю. Так важко класифікувати фільми, правда? А головне — навіщо? Я краще залишу це експертам. Для мене це підлітковий фільм, це боді-горор, це кемп, це комедія, це драма. Хай це буде все, що підходить до мого засобу розповідати історії.
— На вашу думку, чому боді-горор і драма дорослішання стали синтезуватися все частіше?
— Я, власне кажучи, велика прихильниця усіх фільмів, де є хоч натяк на боді-горор чи підліткову історію. І ці два жанри несуть у собі велику драму трансформації, жахливу й приголомшливу.
Кожна людина переживала підлітковий період. Це така внутрішня зміна, справжнє насилля. Деякі сцени засновано, зокрема, на моєму пубертатному досвіді, коли ти усвідомлюєш, що немає вибору, окрім як уживатися з цими змінами. Я просто мріяла, щоб це припинилось.
А коли я на етапі знайомства почала пропрацьовувати цей аспект з акторками — я зрозуміла, що вони бояться цих змін не менше.
— Ваша головна акторка відважна дівчина, яка виконала доволі складну роль. Як ви її знайшли та працювали з нею?
— Взагалі я шукала найчарівнішого монстра, що зможе втілити в реальність цей скажений сценарій.
На той час у світі ще панувала пандемія, і ми не могли проводити нормальні кастинги. Тому ми просто шукали дівчат через листівки в місті, інстаграм, тікток і запрошувати їх на проби. Я переглянула майже 200 дівчат. Але взяла саме першу дівчинку, яка прийшла на проби, бо вона всі двісті разів залишалася найкращою.
Заффан — суперграйлива й весела, але водночас доросла і, як ви сказали, відважна. Тому ми не так репетирували, як грали в ігри і дуже-дуже багато сміялись, що й дало такий класний результат.
Насправді й ковід зіграв нам на руку, бо під час відкладених знімань мої маленькі героїні проживали свою версію стрімкого дорослішання, що показано у фільмі. Акторки краще зрозуміли своїх персонажів і їхні переживання.
— Що для вас значить тигр як метафора?
— Тигр для мене — найпотужніше і найбільше створіння. І всі знають: якщо ви підійдете до тигра, зачепите його, спровокуєте — він відповість, бо він сильний і дуже страшний. Власне, як і підліток, яким керує пубертат. Але водночас це неймовірний символ краси, любові, вдячності. Але людство його чомусь вбиває, і сьогодні малайзійські тигри перебувають на межі існування. І я думаю, це доволі цікава метафора для молодої дівчини.
У самому малайзійському фольклорі тигр має парадигму значень, це велика частина культурної спадщини. Очевидно, мене найбільше цікавили «Harimau Jadian», з якого ми позичили й сам акт перевтілення і якусь колективну візуальну репрезентацію. Це такий класичний перевертень, який перетворюється на тигра в повний місяць. Ця трансформація мимовільна, і людина не може себе контролювати.
— Як і менструації, під час яких ти не можеш самостійно контролювати біль.
— Якось так.
— Загалом ваша тигриця вийшла доволі оригінальною. Як ви створювали цей образ?
— Мені було важливо гармонійно збалансувати людські й тваринні елементи. З наступом менструацій на її шкірі починають пробиватись червоні смуги, які більше схожі на рани, ніж на нову привабливу фізичну рису. На такі фізичні деталі ми витратили чимало часу й сил.
Може, тому під час знімань я приділяла увагу старим фільмам жахів, оскільки вони не мали комп’ютерних технік і все робилося руками. І чимало персонажів цих фільмів виглядають набагато страшнішими й привабливішими, ніж герої сучасних.
— Цікаво буде подивитися ваш наступний фільм. Працюєте тепер над чимось?
— Так, але він суперсвіжий, щоб багато говорити про нього. Скажу тільки, що це буде історія про Малаю 1930 року. І так, він знову буде про жіночність і її випробування.
«Тигрові смуги» покажуть в межах програми «Опівнічний сеанс» на кінофестивалі «Молодість»
Київ, кінотеатр «Жовтень»
