2014 року тема війни цілком закономірно стала центральною темою в українській літературі. Найшвидше на напад Росії на Україну відреагувала поезія, згодом підтягнулися проза та нон-фікшен. Поети ж найшвидше зрефлексували й повномасштабне вторгнення Росії. Але чи схожа поезія після 24 лютого 2022-го на ту, що писалася попередні шість років? Чому емоційність у текстах може шкодити? І чи зрозуміла українська поезія комусь, крім нас? Про це говоримо в новому подкасті з Остапом Сливинським, українським поетом, перекладачем і куратором поетичної частини аудіосвітлового артпроєкту «Примарна поезія [Київ]» іспанського митця Пабло Вальбуени.
Тож у цьому епізоді «Феноменів української культури» говоримо про авторів і теми української сучасної поезії, критерії, за якими він добирав поетів і поеток для «Примарної поезії» (і чому поеток більше), і, звісно ж, силу поезії.
Про героя подкасту
Поет, перекладач, літературознавець, віцепрезидент Українського ПЕН. Автор поетичних збірок «Зимовий король» (2018), «Адам» (2012), «М’яч у пітьмі» (2008). Упорядник антології «нових віршів війни» «Поміж сирен» і «Словника війни» — збірки документальних свідчень людей, які втікали від війни, і тих, хто зустрічав вимушених переселенців на львівському вокзалі наприкінці зими — весною 2022 року. Обидві книжки вийшли 2023 року у видавництві Vivat.
У перекладацькому доробку Сливинського, зокрема, роман польської письменниці, нобелівської лауреатки 2018 року Ольги Токарчук «Книги Якова». Тепер Сливинський перекладає роман болгарського письменника Ґеоргі Ґосподинова «Часосховище» («Time Shelter») — переможця Міжнародної Букерівської премії 2023 року.
Слухайте епізод
Головні цитати з подкасту
І антології віршів, і багато інших публікацій часів повномасштабної війни показують, що тепер інтенсивніше пишуть поетки. Великою мірою і з дуже простої та водночас дуже сумної причини: тому що багато поетів перебувають на фронті й позбавлені можливості писати. Окрім Артура Дроня, який бере участь в «Примарній поезії», я б ще згадав Дмитра Лазуткіна, Бориса Гуменюка, якого тепер вважають зниклим безвісти, а також Максима Кривцова чи Павла Вишебабу. Та виходячи поза контекст війни, хочеться зазначити, що в сучасному літературному просторі жіночих поетичних голосів загалом більше ніж чоловічих.
Більшість текстів проєкту зовсім не є майданними, публічними. Це камерні вірші, тихі. Часом дуже тонкі, відверті й болісні, які говорять про речі, якими ми зазвичай ділимося лише з близькими людьми. І мені здається, що ефект звучання голосів з гучномовців у міському просторі дисонує з тим, які це тексти. Однак війна — це й про те, що наша інтимність, простір нашого дому несподівано відкрився назовні. Ми всі бачили кадри поруйнованих домівок, у яких знесло одну стіну, так, що ми хоч-не-хоч стаємо свідками того, що там було всередині. Війна метафорично зриває одну стіну, і те, що мало б бути інтимним, проговорюватися в дуже закритій атмосфері, між двома або кількома близькими людьми, звучить у міському просторі. Інтимне стає публічним.
Мабуть, кожен, хто переглядатиме нові вірші війни, зверне увагу на те, що загалом за останній рік інтонація української поезії змінилася. Вона стала ощадливішою в словах, сконцентрованішою на фактах, які заступають собою емоції. Сильнішим і потужнішим вираженням драматичного переживання є беземоційний текст. І емоційна ощадливість викликає в читача значно більше емоцій, ніж емоційний текст. Українська поезія стала стриманішою, холоднішою, хоч би як дивно це звучало.
Поети, свідомо чи ні, відчувають вірші як свідчення певних подій, досвіду з яким їм довелося стикнутися. Дуже багато віршів тепер виходять з точними датами написання — ми розуміємо, що живемо в історичний час, і важливо, щоб поезія творила емоційний літопис того, що ми тепер переживаємо.
Не так давно Іра Цілик підняла важливу тему: як не здатися перед іноземною аудиторією надто емоційним, бо чиясь емоція теж може втомлювати. Як зробити так, щоб тебе справді уважно слухали, а не просто пожаліли для годиться? Як бути речником правди, як бути переконливим, а не просто хлопчиком чи дівчинкою для биття? Як вийти з цього образу жертви? Але все набагато складніше. І нам насамперед треба зрозуміти, чому така агресія стала можливою і як нам бути з майбутнім. Це теж речі, які повинна пояснювати поезія. Треба шукати доречну інтонацію — не надто емоційну, достатньо аргументовану, але водночас не занадто суху. Треба вправно користуватися емоційними ключами, бо там, де неможливо достукатися до розуму, можна достукатися через емоцію.
Про «Примарну поезію [Київ]»
Проєкт-інсталяцію «Примарна поезія» іспанського митця Пабло Вальбуени в Києві презентувала одна з найбільших європейських криптобірж з українським корінням — WhiteBIT, в колаборації з МОТ та don’t Take Fake.
На три дні постаменти та конструкції, які приховують і водночас захищають від наслідків російських обстрілів київські пам’ятники Володимирові Великому, Григорію Сковороді та Богданові Хмельницькому, перетворились на інсталяції. Зсередини вони підсвічувались спеціальними приладами, які створювали пульсуючі візуальні ефекти під звуки поезії, зачитаної 11 українськими поетами та поетками.
