Наташа Урбан роками знімала документальні стрічки про Непал та Уганду. Коли загинула одна з її героїнь, режисерка взяла паузу й повернулась аж за 12 років з фільмом про рідну Сербію, яку вона давно залишила, — «Сонячне затемнення».
«Сонячне затемнення» розповідає історію режисерчиної сім’ї, яка накладається на драматичні події в Сербії. Документальні спостереження тут перемежовуються з архівними відомостями, що допомагає пов’язати персональний і колективний досвід. Цей фільм, мабуть, найуспішніший у Наташиній кар’єрі. Окрім більш як десятка фестивалів, 2022 року він здобув номінацію Європейської кіноакадемії.
Власне, у стейтменті на сайті Європейської кіноакадемії Урбан пояснює, чому вона використала метафору з сонячним затемненням: «11 серпня 1999 року народ Сербії колективно сховався від сонця. Я використовую цю сюрреалістичну подію як метафору уникнення Сербією свого воєнного минулого та відповідальності. Люди, замкнувшись у своїх квартирах, ховалися від місячної тіні за щільними шторами, пасуючи перед своєю причетністю до жахіть 1990-х років у колишній Югославії. Це уособлює нечисте сумління нації щодо наслідків її політичного вибору».
Ми зустрілися з режисеркою під час кінофестивалю в Сараєві — знакової події, започаткованої під час балканської війни. Тепер це велике свято кінематографу, яке, втім, не вплинуло на теми нашої розмови, де ми зачепили питання незручної пам’яті та провини, маніпуляції історією, досвіду еміграції Наташі Урбан і спроможності культури впливати на світ.
«Сонячне затемнення» бере участь у конкурсі документального кіно на кінофестивалі «Молодість» у Києві. Два покази відбудуться 22 жовтня (11:10) та 23 жовтня (10:50)
Синопсис: «Повне сонячне затемнення — рідкісне й величне природне явище — є центральним мотивом мого фільму з двох важливих причин. 11 серпня 1999 року народ Сербії колективно сховався від сонця. Я використовую цю сюрреалістичну подію як метафору уникнення Сербією свого воєнного минулого та відповідальності. Люди, замкнувшись у своїх квартирах, ховалися від місячної тіні за щільними шторами, пасуючи перед своєю причетністю до жахіть 1990-х років у колишній Югославії. Це уособлює нечисте сумління нації щодо наслідків її політичного вибору».
— Є стереотип, що фільми Балканського регіону неодмінно розповідають про війну 1990-х. З вашого фільму зрозуміло, що є ще чимало історичних травм, пов’язаних, наприклад, з Другою світовою. Наскільки ця тема чутлива для балканських народів?
— Я даю весь історичний контекст на початку свого фільму — у сцені, де використовую кадри ексгумації масових поховань. Масові могили розкопано 24 листопада 1990 року. Це місце, де хорватські усташі, що були на боці фашистів, убили сотні чоловіків, дітей та жінок. Тільки п’ятеро тих, хто жив у селі Пребиловці, вціліли. Решту замордували й скинули в ці ями.
Потім війна закінчилась і режим, який став при владі після Другої світової, волів поховати [ці злочини] в буквальному розумінні, заливши яму цементом. Це було надчутливе місце, бо багато етносів, багато людей різних конфесій лежали поруч, і влада хотіла досягти миру, похоронивши всі дражливі теми.
Коли той режим упав, ми почали рухатися в бік демократії (чи як це назвати). Водночас зростали націоналістичні настрої. І раптом політичні еліти Сербії та православна церква захотіли вшанувати пам’ять людей, яких тут убили. Будьмо чесні, вони це зрежисували. Вони притягли машини, щоб розбити цемент, узяли камери. Усе було зрежисовано для телебачення, щоб люди побачили, як вони спускаються в ті ями і знаходять черепи дітей. Ці кадри, що опинилися в руках не тих людей, викликали сплеск емоцій.
Отож, усупереч своїм словам, вони розкопували не щоб ушанувати пам’ять жертв і їхніх близьких, а заради емоційного вибуху, мавши його за інструмент для поширювання ідеї, яку вони породили. І це призвело до війни.
У них була візія Великої Сербії, де їм хотілося жити, а за інструмент вони обрали шквал емоцій. Знаєте, не дуже складно вплинути на людей, коли показуєш, що з нами зробили «вороги». Повертаєш усе так, ніби ми жертви. А коли ти жертва, то маєш захищати себе.
Це був листопад 1990-го, а вже наступного року переважною більшістю голосів був підтриманий початок першої війни. Улітку 1991 року. Тобто минуло трохи більше ніж пів року.
Механізм, який вони використали, — травми минулого, — створив плідне середовище для нових травм. Це замкнене коло війни. От чому я використала сонячне затемнення як метафору. Бо сонячне затемнення — природний феномен, що має свої цикли. Кожне затемнення належить до групи затемнень, і вони мають свою тривалість. Є цикли, що повторюються кожні 18 років, 11 днів і вісім годин. Циклічна природа затемнень збігається з циклічною природою війн.
Це може мати продовження. Наприклад, був великий концентраційний табір у Хорватії, який створили ті ж усташі. І досі не відомі його масштаби: хтось каже, що через нього пройшло 700 000 людей (офіційно — 80 000 людей). Жахливо говорити про ці цифри. Вони величезні. І кожну з них знову можна використати, щоб розпалити вогонь ненависті.
— Колишня Югославія тепер живе в мирі, і країни нібито пробачили одна одній. Чи вірите ви в те, а чи це просто стереотип про регіон і все насправді не так мирно?
— Це так і не так. Усе погано, але водночас люди сповнені оптимізму.
— Я тому про це запитую, що люди з різних країн світу сьогодні намагаються нас, українців, «подружити» з росіянами. Мовляв, нині ви воюєте, а згодом знову дружитимете — може, не тепер, але незабаром. Як на Балканах.
— Війна і вторгнення, яких зазнали ви, — не щось таке, чого ви просили чи бажали, а те, чим насправді є ваше життя тепер, ваша нова реальність. Я лише можу сказати, що воно залишиться з вами до кінця днів. Ви маєте це розуміти й бути чесними перед собою. Цей хрест ви носитимете все життя. Але також у вас буде вибір, що з ним робити.
Коли мине 10 років і ви скажете, що ви з України, — це буде перша річ, про яку подумають інші. І про росіян так само. Не будуть думати про Чайковського чи Достоєвського. Вибачте, що я так кажу, але це те, з чим я сама живу. Я можу сказати, що живу в Норвегії, але народилась я в Сербії. Цей образ зринає миттю. Це тягар.
— Як ви з ним справляєтеся?
— Я вирішила втекти. 2000 року ми нарешті змінили Слободана Милошевича, і в нас з’явився новий суперпрогресивний уряд. Чудові хлопці прийшли до парламенту, і три роки був суцільний хаос. Але я відчувала піднесення. Я ніколи не думала, що це такий великий фізіологічний досвід.
На початку 2003 року прем’єр-міністра Сербії від демократів убили (Зоран Джинджич загинув 12 березня 2003 року через замах у центрі Белграда; політик дістав два кульові поранення, одне з яких — у серце. — Прим. DTF Magazine). І я пам’ятаю цей момент. Я прийшла додому й миттю подорослішала на пʼять-десять років. Моя мудрість сказала мені, що тут нічого ніколи не зміниться. Принаймні за мого життя.
У той момент я вирішила, що не хочу більше бути в цій країні. Водночас жити десь-інде зовсім нелегко. Тобі треба багато грошей, а коли ти живеш у Сербії, то не можеш заробити достатньо для переїзду. А ще моя ідентичність. Життя спонукало мене зовсім зректися своєї сербськості. Чогось такого, що я читала в очах людей.
Це, звісно, суб’єктивно, але тільки-но я казала, що з Сербії, мені миттю доводилося читати в очах усі ярлики, які на мене навішували. Я почала психологічно готуватися до великої подорожі в Непал. Я мала передчуття. А тепер, побачивши мій фільм, ви можете зрозуміти, як багато значать гори для мене та моєї сім’ї. Вони в нашій крові.
Гімалаї дали друге дихання. Як святі гори. Я поїхала туди. Це було амбітно. Я мала тримісячну мандрівку Непалом, Індією та Китаєм, що змінила все моє життя. Адже я вирушила в Непал як туристка, а повернулася звідти як кінематографістка. Там я здобула нову ідентичність.
— Ви кінематографістка, але знову повертаєтеся до вашого сербського коріння. Розумію, що у вас новий погляд на нього, ви відрефлексували минуле, проте досі згадуєте його.
— Так, але, думаю, я повертаюся до свого коріння через те, що не живу в Сербії. Я маю дистанцію, мої близькі щасливо й безпечно живуть у Норвегії, і саме це дало мені силу зняти фільм. А якщо бути зовсім відвертою, то я почала робити цю картину, потрапивши в обставини, за яких не могла більше вибирати.
Я живу в Норвегії з 2011 року, і час від часу моя продюсерка казала: «Ти не думала про те, щоб зробити фільм про Сербію?» Я відповідала: «Пхе, ти що, здуріла? Я ніколи не поїду туди». Але потім я опинилася в ситуації, коли буквально не мала вибору. Бо дівчина, яку я знімала в Непалі багато років, загинула через нещасний випадок. Їй було лише 21.
То величезна втрата для мене. Багаторівнева. Я була на сьомому місяці вагітності, сумувала й не могла з цим дати собі ради. А коли моїй дитині минув сьомий місяць, мене почало накривати. Я стала згадувати все, що відбувалося в Сербії. Чоловіків, які ходили кругом з рушницями, вбиваючи бездомних псів на очах у дітей. Усі подробиці того безумства. Як суспільство, що кілька років було цілком нормальним, обернули на його протилежність і все пішло через одне місце. Це неймовірно.
— Таке ми спостерігаємо й у росіян, які називали нас братами, а тепер намагаються знищити. Але чи вважаєте ви, що уроки минулого досі на часі для сербів?
— Питання в тому, як це — змінити погляди людей. Як ви переконаєте батька, що сидить на дивані й дивиться телевізор з дітьми, обідає з сім’єю, взяти зброю і піти на вулицю? Це не так легко. Треба докласти чимало зусиль і почати працювати з культурною елітою. Ви беретеся писати книжки, знімаєте фільми, виконуєте музику — так було в Сербії. Ясміла Жбанич згадувала Еміра Кустурицю — ось частина механізму, який підтримує націоналізм. І це супернебезпечно.
— Але чи доречний у фільмі ваш повчальний тон? Бо я цілком розумію тих, кого це дратуватиме, і вони можуть вам опонувати, що ви давно не живете в країні.
— Але я жила там у ті часи, які показую у фільмі, тож вони не можуть дорікнути мені цим. І я напевне знаю, з чим маю справу, коли йдеться про Сербію. Певна річ, вони можуть прискіпатися до чогось, перевернувши все так, що решта не матиме сенсу. Один зі шляхів роззброїти їх — не дати цього зробити. Тому я розповідаю лише про досвід моєї родини. Це перше, чого не можна буде заперечити.
Друге — факти з мого життя та інші залізобетонні факти. Я працювала з Александром Раличем, який був асистентом режисера. Він досвідчений журналіст. Кожне слово перевірено сотні разів. Усе верифіковано. Це важливо. Не можна дати жодного шансу підловити тебе.
Звісно, вони тут побачать те, чому не зрадіють, і це я можу вважати за комплімент. Наприклад, геноцид у Сребрениці, від якого в Сербії щонайменше відхрещуються. І що більша дистанція, то більше неприйняття. Виникає певне ставлення: мовляв, це ми зробили за те, що вони колись зробили з нами. Згадайте, наприклад, концентраційний табір Ясеноваць.
У селі моєї бабусі, де я провела найщасливіші дні дитинства, спорудили табір для військовополонених хорватів і сербів. Будинок, який простояв три місяці, розібрали. Є світлини. Але чому його зруйнували? Бо коли довести в суді, що таке місце було, то Сербії доведеться сплачувати компенсацію Хорватії. Для мене це багато важить. Надто що на цьому місці побудували церкву з тієї ж цегли. Я розглядаю це як символічний акт, адже церква була одним з головних каталізаторів ненависті й націоналістичних ідей.
Також я переконана, що важливо говорити про минуле, усвідомлювати його та приймати. Бо без цього не можна рухатися вперед. Ви повсякчас заходитимете в глухий кут.
Годі покладати великі сподівання на політиків, але ми відповідальні за все, навіть за те, чого не бажали. Я ніколи не хотіла, щоб почалася війна. Мої батьки ніколи не хотіли перемоги Милошевича, але так сталося. Ми несемо відповідальність за те, щоби почати роботу над цим.
Це складно й боляче. Я була в прірві. Мусила вживати ліки, щоб почуватися на плаву. Але працювати над тим важливо. Усе, що ти можеш робити, — спілкуватися зі своєю родиною і найближчим оточенням, щоб змінюватися разом з ними. Цього досить.
Знаєте, сьогоднішні політики — покидьки. І коли говорити про вибори, то найбільша біда полягає в тому, що мало молоді ходить голосувати. Якщо у вас вийде вмовити п’ятьох молодих людей проголосувати, це вже може змінити майбутнє. Ці зміни цілком реальні, і ми маємо силу започаткувати їх.
— А ви вірите, що ваші фільми можуть змінити світ?
— Фільми, звісно ж, можна використати для маніпуляції, але їм до снаги й змінити світ. Не в тому розумінні, що люди підуть у кіно, переглянуть там щось і зробляться бунтарями. Ні, цього не станеться. Але можна схилити до дії одну, дві, три людини чи змусити задуматися — ось у що я вірю.
Безперечно, я вірю в силу кіно. Вірю, що кіно може стати рушієм вчинків і змін, а витримавши випробування часом — і культурним надбанням. Нам потрібні культурні феномени, що збагачують душу. Думаю, це теж змінює суспільство. Погляньте на мистецькі твори минулого: який же потужний вплив вони досі мають!
— Чи могли б ви назвати культурні твори, які вплинули особисто на вас?
— Фільм, що мав на мене справді відчутний вплив, — картина чилійського документаліста Патрісіо Гусмана «Ностальгія за світлом» (Nostalgia de la luz, 2010). У ньому він показує травму чилійців, які жили за диктатури. Це визначний фільм. І не лише через тему, а й через те, як його зроблено. Такого я ніколи не бачила. Це новий погляд на драматургію. Режисер використав астрономію, спостереження за зорями як метафору людей, що шукають своїх загиблих родичів і друзів. Це мені близьке.
Два покази «Сонячного затемнення» відбудуться в київському кінотеатрі «Жовтень» 22 жовтня (11:10) та 23 жовтня (10:50)
