Стрит-фотографія активно розвивається з урбанізацією і технологіями. Архітектура, вивіски магазинів, дозвілля людей, а тепер і нові міські сервіси, як-от самокати й доставляння їжі, — усе це відбиває особливість конкретного періоду.
DTF Magazine разом з Bolt коротко розповідає, які вуличні сюжети цікавили українських фотографів: від перших кадрів з метро до нових сервісів. Саме останні стали «героями» спільного проєкту львівського стрит-фотографа Тараса Бичка й Bolt, що показує нову реальність великих міст України.
Але спочатку контекст. Вулична фотографія — напрям, що межує з документальним і художнім, синонімічний до жанрової фотографії. Цей жанр з’явився завдяки роботам Анрі Картьє-Брессона — французького фотографа, співзасновника агенції Magnum Photos, автора означення «вирішальний момент» та однойменної книжки 1952 року. Та першопрохідцем вважають усе ж Ежена Атже (1857—1927) — французького працівника фотоательє, який несвідомо створив унікальний архів тогочасного Парижа.
Метро, бідність та іронія
Документалістика, жанрова й артфотографія 1980—1990-х
Наприкінці XX століття найактивніше вживають термін «жанрова фотографія», яким позначають дію, не пов’язану з репортажем. Левова частка знімків того часу, особливо в 1980-ті в Україні, — документальні, створені на замовлення видань; натомість вулиця й життя звичайних людей — це те, що часто знімали «для себе». На кадрах з’являються перші «запорожці» й новий «лінкольн», метрополітен і його користувачі, будівництво Чорнобильської АЕС, а згодом й аварія.
Історичні знімки Києва тієї доби можна побачити в архівах подружжя репортерів Ірини Пап і Бориса Градова, а настрій тієї епохи в місті й тогочасній архітектурі — на фотографіях Олександра Ранчукова. Останні роки соціалізму фіксував Міша Педан у серії «Кінець прекрасної епохи», де відчутно присутність автора: його герої дивляться в камеру й усміхаються.
Своєрідним феноменом тодішньої вуличної фотографії називають групу «чотирьох», до складу якої ввійшли три чернівецькі фотографи Борис Савельєв, В’ячеслав Тарновецький, Сергій Лопатюк і московський автор Олександр Слюсарев. Найбільш «чисті» фотографії виходять у кадрах Савельєва й Тарновецького.
У 90-ті вулична фотографія слугує тлом та основою для художніх і документальних проєктів. З’являється можливість вільного висловлювання й зосередженості на тому, що раніше було табу.
Так Олександр Чекменьов документує життя Луганська й Донецька, звертаючись до зображення «Людей вулиць». Харків можна роздивитися в художніх іронічних проєктах представників Харківської школи фотографії Бориса Михайлова (особливо наочним є проєкт «Біля землі»), Віктора й Сергія Кочетових, Бориса Редька; а Київ — на зображеннях репортажного й вуличного фотографа Бориса Купершмідта.
Хаотична забудова, торгівля, жек-арт і карантин
Злет вуличної фотографії
У нульових спільноти зі спільними інтересами зникають і на їхню зміну приходить альтернативна освіта. 2000 року створюють Київську школу фотографії, 2004-го — Школу фотографії Віктора Марущенка.
Фотографи проходять крізь різні форуми, інтернет, соціальні мережі й технології, а доступність фотокамер сприяє масовій появі фотографів-початківців. Щоб зробити кадр, треба лише вийти на вулицю. Навіть гучні імена працюють частіше в естетиці вуличної фотографії. Їх цікавлять випадкові моменти й маленькі історії великих міст, як, наприклад, у проєкті Олександра Ляпіна «Дірки» чи в серії «Стрій» Анатолія Макієнка.
2010-ті пов’язують з розвитком альтернативної фотографії.
Чим живе місто — центральна тема для молодих фотографів: у кадрі хаотична забудова («Зміна декорацій» Максима Горбацького) і «вічне будівництво», стихійна торгівля («Робоче місце» Юлії По) і жек-арт.
Революція Гідності залишила жовто-сині фарби на парканах, під’їздах і дитячих майданчиках. Митці втілюють травматичний досвід війни й анексії Криму в проєктах, присвячених місцю активних дій («Сірий контур» Валерія Ведути).
2017 року фотографи Тарас Бичко, Михайло Палінчак і Володимир Петров створюють у фейсбуці групу «Українська вулична фотографія», яка працює з розвитком цього напряму.
У кадрі показують карантин 2020-х, а саме порожні вулиці, людей у масках і розкидані засоби індивідуального захисту. Зачинені заклади громадського харчування сприяють зростанню кількості кур’єрських служб, а через обмеження користування громадським транспортом поширюються альтернативні способи пересування: самокати, велосипеди, таксі — усе потрапляє в об’єктив.
Самокати, кур’єри та сервіси ride-hailing
Нова реальність українських міст у фотопроєкті Тараса Бичка й Bolt
Тарас Бичко — один з найвідоміших львівських стрит-фотографів. Особливість його стилю — гра зі світлом і тінями в кадрі. У своєму найвідомішому проєкті «365 days of Light and Shadow» він упродовж року фіксував на камеру повсякденне життя Львова, а його співпраця з Bolt — органічне продовження ідеї вуличної фотографії. Разом вони представили фотопроєкт-виставку, що охопив чотири міста: Київ, Одесу, Львів і Дніпро.
Проєкт допоможе кожному побачити своє місто з нового боку й наблизитися до феномену вуличної фотографії, — розповідають у Bolt. — А особливість ініціативи полягає в поєднанні художніх стилістик стрит-фото для рекламних цілей, що дасть змогу популяризувати не тільки нестандартний підхід до реклами, а й мистецтво вуличної фотографії та українських авторів.
«Я чітко виокремив для себе дві лінії, — розповідає Тарас Бичко про спецпроєкт з Bolt. — По-перше, мені хотілося створити в реальному просторі своє вигадане бачення стану цих речей, тому я знімав увечері, щоб підкреслити бажаний настрій. По-друге, це було справді про те, як ці автомобілі, самокати перебувають у просторі: ти просто йдеш містом і бачиш їх. Цей проєкт поєднує і постановну фотографію, і вуличну. Я не залежав від жанру: ніяких меж, я мав своє уявлення й бачення того, як показати ці картинки та яку створити серію».
«Глобальні зміни міста, які нещодавно з’явилися в кадрі, напевно, пов’язані з пандемією: це масковий режим і поява багатьох кур’єрських служб. Раніше у формі ми зустрічали переважно поліцейських, пожежників, лікарів швидкої допомоги, а тепер з’явилися люди, які їздять містом з певною атрибутикою. З одного боку, міста й люди втрачають якісь риси унікальності, у масках ми всі ніби перетворюємося на ніндзь, але з іншого — це стає певною особливістю, характерною для періоду, у якому ми живемо».
Фотограф пояснює зацікавлення без жодної прив’язки до бренду: «Цей проєкт абсолютно поза межами рекламної і стрит-фотографії. Ці речі нас просто оточують. Звичайно, тепер ми не можемо говорити про таку кількість цих транспортних засобів, як, наприклад, жовтого таксі в Нью-Йорку. Утім, я помітив, що в Києві та Львові наявність Bolt майже рівнозначна. Коли я мав відзняти одну локацію в певній стилістиці, мені навіть не треба було створювати постановні кадри: досить було підійти до умовного торгового центру й побачити, як під’їхав автомобіль Bolt».
Побачити всі роботи з фотопроєкту Тараса Бичка й Bolt можна до 13 грудня в київському Octotower (вул. Мечникова, 5)
Матеріал підготовлено за підтримки
