У кінопрокат вийшла українська драма «Памфір» — історія про доброго сім’янина, який заради своєї родини йде на злочин, пов’язаний з контрабандою. Події фільму відбуваються під час свята Меланки, а знімали їх 2020 року в Карпатах. Уперше стрічку показали в секції «Двотижневик режисерів» на Каннському кінофестивалі.
Оператор «Памфіра» Микита Кузьменко отримав нагороду за цю роботу на міжнародному кінофестивалі Raindance у Лондоні. Утім, знімає він не лише українське кіно, серед якого, зокрема, стрічки «Давай, танцюй!», «Жива ватра» та «Водуруду». Микита працював оператором рекламних роликів для брендів Dior, Puma та Oakley, а також знімав кліпи для Гаррі Стайлза, The Weeknd, Foals і ROSALÍA.
DTF Magazine розпитав Микиту про Карпати в кадрі «Памфіра» і найкраще у 2022 році кіно, а також про те, чому він вважає свою освіту в університеті імені Карпенка-Карого якісною.
— Як ти ставишся до того, що масштабні фільми дивляться на малих екранах?
— Загалом, це нормально — дивитися кіно будь на чому, коли, переглядаючи, ти лишаєшся сконцентрованим і відчуваєш магію, яку автор закладав у свій фільм. Це вибір кожного, і насправді буває так, що переглянути якийсь цікавий фільм на великому екрані немає змоги. Тож усе залежить від можливостей і вподобань кожного.
Я більше люблю кіно, яке само вимагає концентрації і моєї внутрішньої присутності на перегляді. Вважаю, що якраз такі фільми краще дивитися на великих екранах і з добрим звуком, бо так, власне, і планували автори. Момент, коли вимикається світло й починається подорож в історію, неможливо відчути, дивлячись фільм на телефоні чи планшеті. Цього року я відвідав фестиваль у Каннах, де ми презентували фільм «Памфір», і попри те, що ми з командою переглядали фільм на великому екрані, коли вже все закінчили, саме момент прем’єри складно порівняти з чимось. То були фантастичні відчуття й дуже сильні емоції.
Насправді це вже привілей — дивитися на великому екрані. Я мав змогу переглянути фільм «Рішення піти» (Decision to leave, 2022) під час прем’єри, і це було просто неймовірно. Екран був нереальний, а тутешня атмосфера — взагалі така, що я зрозумів, чого всі хочуть потрапити в Канни. Це справді круто й емоційно. Ти розумієш, що тут відбувається кіномагія. Коли немає світла, ти не відриваєшся й можеш сконцентруватися. Кіно — це про концентрацію. Але сучасний світ такий швидкий — оці соціальні мережі, телефон… І навіть на телефоні переглядати не завжди зручно, бо тобі повсякчас щось пишуть. Я іноді дивлюсь на маленькому екрані серіали, хоч і не люблю їх.
— Тобі не подобається їхня епізодичність?
— Мабуть. У більшості випадків мені не вистачає кіномови і якихось цікавих авторських візуальних рішень. Хоч так теж не можна сказати, бо дедалі більше з’являється цікавих серіалів і їхні автори вже вміють робити круті речі. Стараюся переглядати всі хіти, які виходять на екран, але є багато-багато фільмів, яких я не дивився, дарма що завжди, коли випадає нагода щось переглянути, я вибираю кіно. Перегляд серіалів для мене — річ другорядна. Я менше надихаюсь від серіалів, ніж від кіно.
На зніманні «Памфіру», фото з архіву Микити Кузьменка
— Що тебе зацікавило в роботі над «Памфіром»?
— Треба почати з того, що сценарій «Памфіра» — це, мабуть, найкращий сценарій, який мені коли-небудь доводилось читати. Дуже сподіваюся, що колись глядачі теж зможуть його почитати. Власне, цей текст був для мене вихідною точкою, адже, читаючи його, розумієш, наскільки продумано сцени й сетинги на рівні сценарію. В доповненнях були також режисерські розкадрування, концепт-арт, фотографії локації, акторський склад. У комплексі це справило на мене велике враження і дуже надихнуло, бо я, зрештою, зміг приблизно собі уявити, яким вийде фільм. Відповідь була одна: так, я хочу бути частиною цього проєкту.
З Дімою (Сухолиткий-Собчук, режисер «Памфіра». — Прим. DTF Magazine) ми працювали майже 10 років тому, ще в університеті, і зреалізували разом досить складний проєкт — «Коріння», тож у мене було чітке уявлення, який серйозний підхід він має до свого дебютного фільму. Проаналізувавши всю інформацію про цей проєкт, я зрозумів, що саме такий фільм я мріяв зняти на ту пору. Словом, в одну мить поєдналося дуже багато факторів.
Я сам не люблю когось умовляти і не люблю, коли вмовляють мене. Як ідеться про творчість, то це останнє, що я хочу робити, — вмовляти когось, витрачати свою енергію.
Розумію, коли є колекційна робота, то до неї можна ставитися по-різному. Там працює інша сторона бізнесу, а в кіно важлива ідея та енергетична взаємодія з людьми. Ти маєш відчувати, що вони тобі підходять.
На зніманні «Памфіру», фото з архіву Микити Кузьменка
— Після «Живої ватри» «Памфір» — твій другий проєкт, пов’язаний з Карпатами. Водночас це чудова місцина і для кінематографістів з інших країн. Зокрема, Чжан Їмоу знімав там «Дім летючих кинджалів». Що такого кінематографічного ти знаходиш для себе в Карпатах і що взагалі вважаєш кінематографічним?
— Для мене кінематографічність — це енергія. Якщо казати про кінематографічні локації, то це високоенергетичні місця. У Карпат є культура, історія, природа та неймовірно цікаві люди. Через багатогранність світу «Памфіра» нам вдалося поєднати це й показати глядачеві регіон з перспективи художнього кіно.
Так склалося, що я вибираю творчі проєкти. Моя концепція полягає в тому, що в сценаріях я шукаю енергію, яка в мені резонує. Енергія залежить від акторів і кіномови, що її хоче створити режисер, а також від способу, яким він хоче розказати історію. Для мене це енергія простору і те, як режисер кладе ідею в цей простір. У Карпатах я вже знімав «Живу ватру», і вона дала мені великий досвід для «Памфіра», а тепер це мрія кожного кінематографіста — знімати українські Карпати.
«Памфір» — еталон того, що хотілося б зняти в Карпатах. Якнайширше розкрити тему людей та автентики. Це рідкісний випадок, що такий сценарій поєднався з Карпатами. Що буде іншим разом — навіть не хочу думати. Радо почекаю, коли режисери напишуть про Карпати щось новеньке.
— Про Україну також виходили «Клондайк» і «Погані дороги», які показують Україну з іншого боку — степової зони. Чи цікаво тобі працювати з таким ландшафтом?
— Авжеж! Мене надихає природа у творчості. Але якщо дивитися на це з кінематографічної позиції, то важливо, яка історія буде відбуватись і в який спосіб режисер захоче її розповісти. Я люблю складну простоту, коли є мінімалізм у просторі, підкріплений складними сюжетно-драматичними й технічними рішеннями.
У «Клондайку» та «Поганих дорогах» я міг би потенційно брати участь. Склалося так, що я їх не зняв, бо тоді ще не був готовий робити кіно, яке порушує настільки важкі та серйозні теми.
Хоч, звісно ж, розглядав ці пропозиції і, обмірковуючи їх, говорив про ландшафти. Насправді, гадаю, немає різниці, де знімати. Але в Карпатах є щось таке, що мене магічно притягає, — щось таке, чого немає в інших гірських районах світу. Я ніде не відчував такої енергії місця. Я не мінімаліст, коли йдеться про світ, у якому розвивається історія. З твоїм питанням я знову замислився про ландшафти, але, знімаючи «Памфіра», я про них не думав. Розумієш, творча свідомість з’являється пізніше.
— Ти рефлексуєш над своїми давніми роботами?
— Так, я обожнюю час від часу переглядати давні роботи. Зринає багато думок, пов’язаних з тими періодами, коли я їх знімав. Зображення, на яке ти дивишся (світло, композиція, рухи камери, атмосфера), — це твоє своєрідне відбиття з минулого. Рефлексія полягає в тому, що ти ніби заглядаєш усередину себе і своїх думок, пригадуєш тодішнє ставлення до зображення і, власне, порівнюєш це все із собою теперішнім. Далі виникають питання щодо майбутнього.
— А який український фільм тобі хотілося б зняти?
— Усі фільми, які мені хотілося зняти, я зняв. Кожен фільм, над яким я працюю, — це окремі сторінки мого життя. Вибір проєктів — завжди дуже виважений процес. Багато чинників впливає на те, чи буду я знімати фільм, тому, може, якийсь фільм я б і хотів зняти — вже з огляду на результат. Утім, неможливо сказати точно, чи хотів би я працювати над ним у той момент, коли б мені його запропонували. Я дивлюся фільми своїх колег і завжди радію за той досвід, який вони пережили і змогли перенести через екран.
Мій перший фільм «Давай, танцюй!» вийшов 2015 року. Потім я зробив паузу і не брав повноцінної участі в українському кінематографі. Зняв тільки короткий метр MiaDonna з Павлом Остріковим, а більше нічого не знімав, бо хотів щось підчитати, щоб не вдаватись до операторської самоомани.
Навіщо робити просто красиве кіно? Адже треба робити таке, яке про щось нам говорить. Тому я вибираю проєкти, які мене зачіпають, бентежать і можуть мені допомогти розповісти про мої емоції.
Я працюю над тим, щоб знайти тонкі лінії між власною свідомістю та емоційністю і зрозуміти, як я їх можу поєднувати. Я вчуся працювати з майбутніми технологіями і з самим собою.
— Чи однаковий у тебе підхід до роботи над відеокліпом і фільмом?
— Звичайно, специфіка роботи над кліпами й фільмами різниться, але суто з позиції деталей і того, як відбувається підготовчий та знімальний процес, я не змінююсь. Мені просто доводиться творчо адаптуватися в конкретних умовах, але загалом, як особистість, я залишаюся собою.
У кіно є трохи більше часу на якісь речі, але відповідальність однакова, тому й ставлення не змінюється. Важливо відчувати той матеріал, з яким працюєш. Саме це не дає тобі розслаблятися в проєкті, а, навпаки, спонукає ставити собі завдання й розв’язувати їх. Коли це робиться звичкою, рівень майстерності починає зростати.
Що ж до західного кіноринку, то я познайомився з багатьма операторами різного рівня. Усі вони знімають і кіно, і рекламу, і кліпи. Даріус Хонджі (оператор «Семи» Девіда Фінчера та «Бардо» Алехандро Гонсалеса Іньярріту. — Прим. DTF Magazine), який для мене став кінематографічною іконою в операторській досконалості, знімає реклами з молодими кліпмейкерами. Його стиль цьому відповідає. Він сучасний оператор, хоч йому вже й багато років.
На зніманні «Памфіру», фото з архіву Микити Кузьменка
— Ти закінчив університет імені Карпенка-Карого і в одному з інтерв’ю казав, що хотів би повернутися в часи навчання. Що тебе приваблює в порі студентства і що тобі дала українська освіта?
— Я за освіту. Особливо за кінематографічну. Мабуть, тому, що це дає змогу сконцентруватися на творчості. Ти оточений людьми, у яких така ж мрія, як і в тебе, — створювати кіно. Серед цих мрійників ти, можливо, знайдеш саме тих, з ким будеш далі створювати кіно.
Моїм учителем в університеті був Богдан Володимирович Вержбицький — неймовірно талановитий оператор і дуже добра, чемна людина. Його фільми мене надихають і досі. Він особисто створив таку атмосферу в групі й вибрав такий спосіб подачі матеріалу, який дозволив мені полюбити професію. Це найголовніше, що дала мені освіта. Я безмежно йому вдячний за відданість і той час, який він присвятив моїй групі.
Так, це був складний період. Цифрові технології тільки почали з’являтись, і ми ще знімали на плівку. Я досі вивчаю кіномистецтво і часто згадую, що́ ми робили в університеті. Учитель давав нам переглядати фільми й писати операторські рецензії, тобто ми детально розбирали операторське мистецтво, бо аналіз неабияк допомагає операторам. Нині я переглядаю фільми, наприклад Кшиштофа Кесльовського, і думаю собі: що́ ж я міг зрозуміти тоді, в університетські часи?
Дмитро теж закінчив університет Карпенка-Карого, і кожен з нас мав свій досвід. Мені було 18 років, і з мене буквально зривали дитячу шкіру, оголювали й пресували кіномистецтвом — без ніяких полегкостей і потурань. Для багатьох це, звісно ж, могло б стати травмою, тому я не буду сперечатися, що там є речі, які мають змінитись у ставленні до студентів. Але загалом у мене позитивні та яскраві емоції від університету.
На зніманні «Памфіру», фото з архіву Микити Кузьменка
— Потім ти переїхав до Польщі та вчився у школі Анджея Вайди. Що то був за досвід?
— Я потрапив на стипендійну програму до школи Анджея Вайди, працюючи над режисерським документальним проєктом. На той момент моя мотивація була така: я закінчив університет імені Карпенка-Карого, але не відчував динаміки прогресу. Хотів більшого досвіду й тому почав шукати варіантів поїхати навчатися десь за кордон. Знайшов стипендію, підготувався. Це було непросто, але мене прийняли. Я вчився в Польщі пів року і в результаті так і не зняв того фільму, який планував. Він залишився на поличці, але сталося дещо інше.
Я читав ЖЖ (онлайн-платформа LiveJournal. — Прим. DTF Magazine) Олександра Позднякова, який на той час уже вчився в кіношколі в Лодзі й паралельно працював над проєктом «Жива ватра». Удвох з режисером та актором Остапом Костюком вони їздили в Карпати й робили дослідження. Якось він запропонував мені приєднатися до їхнього товариства, і я поїхав з ними — пофотографувати. Далі ми вже разом повноцінно знімали цей фільм.
Загалом, тодішній досвід у Польщі був дуже важливим і добре змотивував мене. Адже більшість часу я проводив зі студентами операторської школи в Лодзі, допомагав їм знімати студентські роботи, набирався досвіду, вчився мов і зняв короткометражний фільм. Коли ми почали знімати «Живу ватру», я повернувся додому в Україну, і 2014 року почався новий етап моєї творчості.
— Чиї роботи тебе надихають, а які ти стараєшся не дивитися, щоб вони не впливали на твій стиль?
— Останнім часом я став більше дивитись авторського кіно, шукати цікавих молодих авторів. Якщо є змога, відвідую музеї. Цього року бачив Мунка в Парижі — і зачепило до сліз. Але головне джерело натхнення для мене — це життя.
На зніманні «Памфіру», фото з архіву Микити Кузьменка
— Ти перший українець, що отримав операторську нагороду MTV Video Music Awards. Наскільки важливими для тебе є премії?
— Премії відкривають нові можливості, а фестивальна участь — важлива складова індустрії. Втім, сказати, що для мене це важливо, я не можу. Є безліч інших тем та питань, які мене турбують. Отримувати нагороди — це приємно, особливо зараз вони викликають почуття гордості, адже вони пов’язані з Україною. Всі вони присвячені моїм вчителям і друзям, які навчили мене професії.
Моя внутрішня мета була прибрати умовний бар’єр — щоб ми стали на один рівень у кліповому світі з американцями, французами, німцями та британцями, тобто націями, які вважаються крутими. І це врешті здійснилося. Люди інакше ставляться до тебе, коли кажеш, що ти з України. Це відразу підносить тебе в їхніх очах, хоч ти й не навчався в найдорожчій школі світу, а лише в університеті Карпенка-Карого. Коли я здобув нагороду за «Памфіра» на найпрестижнішому кінофестивалі Raindance у Лондоні, то з’явилася гордість за свою країну: я ж везу приз в Україну!
— Після стількох співпраць, з ким і для кого б ти хотів ще познімати?
— Візуально мене приваблює східно-азійське кіно, в тому числі японський кінематограф. Він відрізняється від того, що ми звикли бачити в європейському та американському кіно. Саме це «щось інше» мене найбільше і приваблює, тому розглядаючи нові проєкти, я завжди дивлюсь, наскільки вони оригінальні і ні на що не схожі.
Коли б наступний фільм мені запропонував знімати Пак Чхан Ук, я б йому не відмовив. Якщо мистецтво — це Мунк, якщо фільм — це «Рішення піти» (Decision to leave, 2022). Ми ще дивимося на азійський фільм крізь іншу призму, бо не розуміємо оригіналу, а проте там багатющий підтекст. Власне, як і в «Памфірі». «Памфір» теж закорінений в азійському кіно. Дмитро якось сказав, що цей фільм буде найбільш зрозумілим в Україні. Я бачив, як його дивилися за кордоном. Іноземним глядачам треба на секунду більше, ніж нам, щоб зрозуміти, що кажуть у тому хліві про Бога, коли народжує корова.
Я хочу розповідати історії, що говорять і про мій стан. Мені неважливо, чи бу́де п’ятдесят фільмів у моїй кар’єрі, як у поважних операторів. Хай би з’явилося краще фільмів десять-п’ятнадцять, але таких, щоб на перегляді кожного з них можна було собі сказати: «Оце пригода!»
Нещодавно ми закінчили знімати «Ти — космос» Павла Острікова. Класний фільм. Сильна історія про життя людей та країну — з гумором.
— Чи обурювало тебе щось в операторській номінації на «Оскар» цього року? Аналітики кажуть, що Гойте ван Гойтема мали б номінувати за «Ні» Джордана Піла.
— Не можу сказати, що мене це обурило, але дивно, що не було кількох операторських хітів в цій номінації. Це гарна робота, яка технічно на іншому рівні, але сам фільм мене не дуже зачепив.
І «Топ Ган: Маверік» не потрапив в операторську номінацію. Мене не захоплює творчість Джордана Піла, тому «Ні» не сподобався. Як фільм називається, таке й відчуття я мав до нього. (Сміється.) Однак суто технічно то розвал у доброму розумінні цього слова.
Коли твою роботу номінували раніше, перед тобою відкриваються нові й нові можливості. Тебе запрошують туди, щоб ти ще раз отримав «Оскар». У мене вже є досвід і виразне уявлення, як працює світ кіноіндустрії в цьому напрямі. Тут серйозні політичні ігри.
Проблема в тому, що ми починаємо переглядати контент через кількість його нагород. Нагороди, звісно ж, спонукають нас до вибору того чи того фільму, але треба насамперед шукати інформації про авторів і цікавитися саме ними. Мене дратує, що нагороди іноді роблять хіти з відверто нехітових речей. У Каннах я багато чув про «Трикутник смутку» (Triangle of Sadness, 2022), але неодмінно подивіться, що ще було на кінофестивалі. Я, наприклад, усім пропоную переглянути стрічку «Іа». Як на мене, це найкращий фільм року.
На зніманні «Памфіру», фото з архіву Микити Кузьменка
— Чи замислюєшся ти над режисерським дебютом?
— Я рухаюся в той бік, адже бачу себе не лише оператором. Має з’явитись історія, яку я хотів би розповісти, але я не пишу, тому наразі це головна перешкода. Коли я знімав короткометражні фільми в університеті, то надихався візуальним впливом простору. Режисерська праця — дуже складна і потребує багато інших навичок, тому я поволі вдосконалюю свої знання, які пов’язані з режисурою. Знімаючи кіно як оператор, я спостерігаю та цікавлюсь, але поки що не маю цілі зняти дебютний режисерський фільм
— Тобі хотілося б зробити цей проєкт українською чи англійською мовою?
— Мабуть, перший фільм був би українською, адже мова має бути органічною у фільмі. Найважливіше — історія. Можливо, щось з іншого Всесвіту, — наукову фантастику, приміром. Мені подобається, коли є візуально-технічний матеріал. Певно, це була б драма, яка відбувається через сто років у космосі. Може, з українським контекстом. Було б цікаво, якби зустрілись американець, француз та українець. Адже класно, коли з’являються характери держав, а не просто коли це чуваки без контексту.
