«Все те незриме світло» тримається в топі найпопулярніших серіалів Netflix в Україні, починаючи з прем’єри 2 листопада. Оснований на однойменному романі Ентоні Дорра, відзначеному Пулітцерівською премією, серіал розповідає історію виживання двох молодих людей під час Другої світової війни. У головних ролях — Луїс Гофманн, Арія Міа Лоберті, Г’ю Лорі та Марк Руффало, а продюсером і режисером виступив Шон Леві — продюсер, відомий українському глядачеві за серіалом «Дивні дива» та франшизі «Ніч у музеї». DTF Magazine поговорив з Шоном про роботу над серіалом «Все те незриме світло»
Коротко про сюжет
Головні герої — сліпа французька дівчинка-підліток Марі-Лор Леблан (Арія Міа Лоберті) та німецький сирота Вернер Пфенніг (Луїс Гофманн з серіалу «Пітьма»), який змушений приєднатися до нацистського режиму та воювати в його лавах. Марі та її батько Даніель (Марк Руффало) тікають з окупованого німцями Парижа в пошуках нового життя в Сен-Мало, однак їх постійно переслідує офіцер гестапо, який вважає, що в пари є легендарний діамант. Вони переїжджають до членів родини Етьєна та мадам Манек і незабаром виявляють, що в їхньому новому будинку на березі моря відбувається набагато більше, ніж здається на перший погляд. Життя Вернера та Марі переплітається завдяки їхньому спільному інтересу до професора, на радіо якого вони виросли.
— Чому ви вибрали роман «Все те незриме світло» Ентоні Дорра? Чим вас зачепила ця історія?
— Мені сподобалося, що ця історія має епічний масштаб, але дуже інтимні риси, що роман був одночасно величезним і крихітним. Усі події роману мають історичну вагу, але також є дуже особистими. Для режисера, це щось на кшталт мрії, коли ти можеш малювати на полотні, епічному й великому, але мазки пензля у моєму випадку дуже деталізовані — риси характерів, стосунки, емоції.
Мені також сподобалося, що в центрі дослідження те, як людству зберегти свої найкращі якості, свої найкращі імпульси посеред обставин, які кидають йому виклик? Це може вбити наш оптимізм. Як отримати світло цього оптимізму, цієї надії посеред такої гнітючої темряви? І ці теми виявилися надзвичайно своєчасними.
— Луїса Гофманна глядач знає за серіалом Netflix «Пітьма», де цей німецький актор зіграв головну роль Йонаса, мандрівника в часі. У чому особливість його персонажа?
— Мене справді зацікавила історія про стійкість надії перед обличчям темних часів, а ця книжка, за якою знято серіал, — про наполегливість, про юнацький оптимізм і гуманізм навіть у дуже-дуже темних і злих обставинах. І Луїс Гофманн, звісно, грає Вернера, якого викрали з притулку, помістили до нацистського інституту та перетворили на німецького солдата, нацистського солдата, але він присвячує себе збереженню своїх юнацьких мрій.
Він залишається людяним, попри форму, яку носить. І я відчув, що це справді критична тема. Як нам зберегти нашу людяність серед глобальних обставин, які можуть здаватися гнітючими та нищівними своєю вагою?
І ось у 2023 році ми випускаємо цей серіал — посеред світу, який розбиває нам серце, стає ще важливішим триматися певної надії та захищати гуманізм посеред обставин, які йому загрожують. Я не сподівався, що ця історія буде такою актуальною. Проте я хочу, щоб моя робота несла у світ надію. Для мене це похмурий серіал, але його тема в основному стосується збереження позитиву та гуманізму посеред темряви.
— А що стосується другого головного персонажа серіалу — Марі? Вона за сюжетом сліпа, і грає її сліпа акторка. Яку професійну пораду ви дали акторці Арії Міа Лоберті, що грає Марі?
— У кінцевому підсумку наша співпраця виявилася взаємно повчальним процесом. Я точно навчив Арію поводитися перед камерою, але Арія навчила мене, що таке життя, коли ти керуєш ним з іншим набором здібностей. Вона сприймає світ і стосунки не через зір, а через інші органи чуття, і я ніколи не проводив стільки особистого часу з кимось, хто має відмінний від мене досвід. І тому це справді вплинуло на моє сприйняття інших людей, мою емпатію, мою чутливість до іншого досвіду.
Цей досвід також змінив мій спосіб режисерування, тому що, як ви можете бачити в цьому інтерв’ю, я часто використовую своє обличчя та руки (Шон Леві часто жестикулює під час інтерв’ю. — Прим. DTF Magazine). Коли я знімав Арію, швидко зрозумів, що руки й обличчя марні, бо акторка сліпа. Набагато важливіші мої слова, те, як я стисло формулюю, що саме хочу і що мені потрібно, та енергію, з якою я спілкуюся на слух, вербально. І тому цей досвід дійсно змінив мене і як режисера, і як людину.
— Чи правда, що у вас протягом знімального процесу був консультант з питань сліпоти, який допомагав вам розібратися з грою в деяких сценах?
— У нас є консультант, асоційований продюсер, який був нашим консультантом з питань сліпоти. Його звуть Джо Стреше, і він сліпий. Він працює з різними виробництвами не лише для того, щоб переконатися, що зображення сліпоти є точним, а й створює робоче місце, яке є шанобливим, безпечним і чуйним до інших.
Це була цікава робота для Джо, бо Джо завжди працював зі зрячими акторами, допомагаючи їм діяти так, ніби вони сліпі. У цьому серіалі все було навпаки. Актриса була сліпою, тому її не треба було вчити або допомагати зображувати сліпу. Джо був нашим радником, але головне, він дуже допоміг мені у створенні поважного робочого середовища.
А ще він допоміг, нагадавши Арії, мені та всім нам, що світ у 1930–1940-х роках був іншим. Скільки ресурсів, які є тепер для незрячих людей, не було тоді? У ті часи шрифт Брайля був набагато важливішим, ніж тепер. Тростина була зовсім іншою, ніж та, що використовується в наш час. Отже, історичне дослідження також було дуже корисною деталлю, з якою Джо нам допоміг.
— Серіал знімали в Будапешті та його околицях. Чия це була ідея? Що Будапешт міг би додати до серіалу вам як продюсеру і режисеру? І чи правда, що ви залучали українських біженців під час знімань у Будапешті?
— Я дійсно вважаю Будапешт чудовим містом. Я був там протягом багатьох місяців. Я ніколи не знімав такої епічної драми, тому хотів зробити все правильно. Хотів, щоб мій кастинг був справжнім, хотів надати серіалу історичної європейської естетики, автентичності. Мій художник-постановник Саймон Елліотт зробив чудову роботу. Це він запропонував поїхати в Будапешт, де так багато архітектури, що не змінилася за десятиліття — це й дало нам змогу відтворити Париж кінця 1930-х років.
Одна зі сцен — це день, коли нацисти вдерлися в Париж, і сотні тисяч парижан просто тікали з міста. Ми знімали це на сільській вулиці, за межами Будапешта. Кілька наших статистів, які грають французьких біженців, насправді були українськими біженцями, яким довелося тікати з власних міст і так само йти пішки на захід через вторгнення сусіда зі сходу. Тож відлуння історії, коли ми створювали серіал, було досить сильним.
— Частину серіалу також знімали в Сен-Мало у Франції. Чому вам було важливо знімати саме там?
— Я знав, що хочу знімати в Сен-Мало, бо це культове місце цієї історії. Для мене було важливо потрапити на справжнє місце: Сен-Мало виявився зруйнованим на 85 % бомбардуваннями у 1944 році під час звільнення. Тож сучасне місто Сен-Мало майже зовсім інше в порівнянні з тим, яким воно було в 30-х і 40-х роках, за винятком Валу, пляжу та того, що розташовано на березі моря. Тому я поїхав туди знімати всі сцени на пляжі на Валу.
Пам’ятаєте, як Г’ю Лорі та Арія їдуть на мотоциклі вздовж Валу? Ці сцени такого епічного масштабу грали важливу роль для проєкту, бо це культове місце цієї історії. Відчуття, коли я стояв на тому пляжі, куди бомбардувальники союзників прибули із заходу звільнити місто від німецької окупації, було особливим.
— Чи ви одразу вибрали Марка Руффало та Г’ю Лорі на ролі батька й дядька Марі?
— Ну, я знав напевно, що візьму не зірок на ролі Вернера та Марі. Хотілося молодих і досить нових талантів для двох головних ролей. Я також знав, що мені потрібен достатній бюджет, щоб зробити такий епічний серіал. І я знав, що десь було б корисно, якби я мав впізнавані обличчя ветеранів.
Марк Руффало — моя перша ідея, і я знав, що вона правильна, бо ми щойно зробили «Проєкт Адама», в якому він грав батька Раяна Рейнольдса. І я побачив у тій ролі притаманне йому тепло Марка Руффало як батька, і це стало великою частиною цієї історії — стосунки Деніела і Марі, стосунки батька і дочки. Тож я хотів залучити Марка, бо знав, що він чудовий актор, але я також знав, що він привносить природну, батьківську, душевну теплоту, яка ідеально підходить для цієї ролі.
Щодо Г’ю Лорі, то я ніколи не бачив «Доктора Гауза». Я це визнаю. Але я бачив «Нічного адміністратора» і пам’ятаю, як під час перегляду цього серіалу думав: «Г’ю Лорі — це божественно». Він такий потужний на екрані! Але я подумав, що було б дуже цікаво, якби він зіграв персонажа, який почувається дуже травмованим, дуже слабким і крихким, який закривається у своєму домі, у своїй власній травмі, повільно виходить і повертається до сил. Я з інтересом спостерігав за його грою щодня. Крім того, він відростив одну з чудових борід нашого часу, за що йому бонусні бали.
— Оскільки ви розкидаєтеся гучними іменами, я хочу додати ще одне. Сценаристом був Стівен Найт, автор «Гострих картузів», «Прянощів і пристрасті», «Пороку на експорт».
— Я був шанувальником Стівена Найта ще з часів «Гострих картузів». Стівен — сценарист мрії, до того ж він любить книжку Ентоні Дорра, і я люблю цю книжку, тож я запропонував йому долучитись, а він у відповідь: «Я хочу це зробити, але я хочу повністю керувати процесом. Не буде кімнати для письменників (для написання серіалу зазвичай використовують кімнату для письменників. — Прим. DTF Magazine). Не потрібно інших сценаристів. Просто дозволь мені це зробити».
І він мав дуже чітке бачення того, що хоче робити з адаптацією. Мені з ним справді пощастило. Нас обох спонукали думки про те, як будь-яка частинка невинності та добра виживає у світі дорослих, де твориться так багато зла…
— А як ви будували персонажа Ларса Айдінгера, старшого сержанта Рейнгольда фон Румпеля?
— Фон Румпель — величезна частина роману. Я знав, що мені потрібен потужний актор, щоб зіграти його. Нацист, який женеться за цією коштовністю… І правда полягає в тому, що останнім часом є дві культові картини, де грають нацистських офіцерів. Це Рей Файнс у «Списку Шиндлера» і Крістоф Вальц у «Безславних виродках». Я не хотів цього повторювати. Вам не потрібно, щоб актор вкладав свою енергію в роль злого. Він уже є злом. Порядок денний уже є злим, і тому ви хочете, щоб акторська гра мала якийсь третій вимір, сюрприз і дивацтво.
Стівен Найт написав першу сцену для фон Румпеля в тому устричному ресторані, коли він вбиває офіціанта. Він потроху розкривається як диявол, але він також досить чарівний. Він якийсь елегантний. Він може бути смішним. Він знаходить гумор у певних речах, і це робить його особливо страшним. Тож я думаю, що гра Ларса охоплює всі кольори цього лиходія, а не лише один — чорний. Лише чорний колір — це нецікаво. Багато кольорів роблять його цікавим, і тому я вважаю гру Ларса винятковою.
— А що для вас є незримим світлом, якого ви не бачите у власному житті?
— Це чудове запитання. Безсумнівно, наміром Ентоні Дорра було показати всі способи, якими наші органи чуття щось осягають, а вони дуже обмежені. І в нашому всесвіті існує так багато речей… Незважаючи на те, що ми відчуваємо себе такими могутніми, ми можемо бачити лише трильйонну частину всього світла у Всесвіті. Це принизлива думка для мене, хоча я вважаю, що особисто я завжди дію з емоційної позиції. І я вважаю, що це світло, яке ми не можемо побачити, — це сила нашого емоційного життя.
Це, звичайно, те, що завжди цікавило мене в моїй роботі, але це також центральний двигун мого життя, у моїх стосунках, те прагнення до спілкування з іншими людьми, яке ми не можемо втримати в руках. Це не те, що ми можемо задокументувати. Це не те, що ми можемо викласти в онлайні чи на папері. Але я думаю, що це рушійна сила життя.
— Що б ви хотіли отримати від нас, як глядачів? Світло, яке ми не можемо побачити, якщо хочете…
— Історія має двох героїв, і один з них — сліпа французька дівчина. Інший — молодий німецький солдат, і серіал намагається показати людяність обох. І тому я, звичайно, хотів би, щоб глядачі зрозуміли цю оцінку спільної людяності. Це серіал, у якому багато сумних подій, багато втрат. У ньому багато смерті та розбитих сердець.
Але серіал також показує силу людського духу та можливість зберегти доброту, як каже сестра Вернера Юта, коли його забирають з притулку: «Не змінюй частоту в голові». І я думаю, що в цьому світі інколи є справжньою проблемою триматися за найкраще в собі. Сподіваюся, що це передано в серіалі.
