2010 року Роман Мінін транслював передчуття війни в серії фотографій «Сни про війну» та у стритарті з русофілом Вінні-Пухом і русофобом Пацем. Згодом у своїх роботах він почав переосмислювати ідентичність рідного Донбасу, наповнюючи регіон позитивнішими сенсами та наділяючи шахтарів іншими функціями: видобувати не корисні копалини, а корисну інформацію. Такий сюжет розгорнувся і в роботі «Метаморфоза Донецька», яку художник представить в Києві на виставці в «Модулі тимчасовості», яка триватиме з 17 лютого до 14 травня.
В інтерв’ю DTF Magazine Роман розповів про трансформацію Донбасу у своїх роботах, про те, як страх впливає на практику митця, і про нову книжку для художників, над якою він тепер працює
— 2010 року ваше передчуття й страх війни простежувались у деяких роботах. В інтерв’ю 2022 року ви казали, що боїтеся тільки ядерної війни. Уже початок 2023-го. Чого ви боїтеся тепер?
— Я бачив сни про війну і передчував її з 2010 року. Тож коли я опинився у своєму кошмарі наяву, а ми з жінкою та сином ховалися від розривів «Градів» на станції метро «23 Серпня» (у Харкові. — Прим. DTF Magazine), то я відчув дежавю. Після цього я вже нічого не відчував, окрім ненависті до тих, хто зробив цю війну реальністю.
— Як ці емоції впливають на ваше мистецтво?
— Я вважаю, що мистецтво — це супергра. Грати з відчуттям страху важко, і результат може бути некорисним для глядачів.
Тож я впевнений, що більшість творчих людей зовсім не можуть «грати в мистецтво», відчуваючи страх. Але завжди є винятки: можна вивести себе зі стану наляканості, наприклад, граючи музику або займаючись іншими художніми практиками, які більше схожі на мантри, ніж на геніальні новаторські рішення.
Відображення страху в моїх творах можна знайти в експресивних живописних полотнах, де я зображую тополі, або в серії фотографій, де я крафтовим способом роблю доповнену реальність, малюю на фотоплівці фломастерами, і з цього виходять потужні, повні екзистенційних переживань і страхів зображення.
Взагалі, я ніколи не аналізував свою творчість з цього боку, але, коли є бажання, у моїх творах можна знайти достатньо страху, і не знаю, погано це чи ні, але в цьому я зізнався самому собі тільки зараз, коли ви спитали.
— Ви в інтерв’ю часто кажете, що ви імпульсивна людина, живете одним днем. Як війна підсилила цю якість?
— Тепер я навіть не одним днем живу, а майже не живу зовсім: зникли імпульси, наче мені вже пора помирати. Мені здається, що я сильно постарів, став зовсім сивий. За порадою родини спробував зафарбовувати сивину, сам не знаю навіщо. Заради позитивного результату і спроби зупинити час? В якомусь сенсі час для мене і так зупинився.
— 2019 року ви виставлялись у бельгійському місті Шарлеруа, яке було відоме як місто шахтарів, поки після катастрофи 1956 року шахти не закрили. Які ідеї ви знайшли в цьому місті для зображення ребрендингу шахтарів Донбасу у ваших роботах?
— Я знайшов багато спільного в історії розвитку промисловості та побуту шахтарського життя і взагалі відкрив для себе багато нового з історії відносин Бельгії та України.
Раніше я не уявляв і тому недооцінював, наскільки сильно бельгійці вплинули на Донбас. Тепер з повагою ставлюся до спільного минулого і з обережністю мрію про спільне майбутнє.
— Ще до великої війни в багатьох інтерв’ю ви казали про те, що бачите Донбас українським Дубаєм, з пальмами та айтішниками. Як трансформувалася ваша мрія про майбутнє Донбасу під час повномасштабної війни? У нього є шанс на майбутнє?
— Так, я вважаю, що всі хрущовки зникнуть, замість них побудують нові енергоощадні будинки з сучасних матеріалів і клімат стане таким, що виростуть пальми. Вірю, що з часом так і буде, але сам я цього вже не побачу.
— У культурному просторі MOT ви представите «Метаморфоза Донецька». У цій роботі шахтарі вже видобувають не вугілля, а корисну інформацію. Чому вам важливо трансформувати образ шахтарів і надати їм іншого, не звичного для суспільства значення?
— Бо це складне завдання, а значить — цікаве. Мені просто подобається цим займатися, грати зі смислами, і я розумію, що зроблю це краще, ніж усі на цьому світі в цей час.
Про роботу «Метаморфози Донецька»
Спеціально створена для MOT робота «Метаморфози Донецька» присвячена позитивному переосмисленню історії шахтарського краю. На цьому великому килимі, поєднуючи характерне для його творчості багатство символів та графічної виразності, Роман Мінін створив футуристичну казку, в якій шахтарі-лицарі енергетичної безпеки більше не видобуватимуть вугілля, а літатимуть, як метелики, у просторі Інтернету. Вони збиратимуть корисну інформацію, працюючи в центрах обробки даних. Добування даних — один із перспективних напрямів IT-індустрії, в якому Україна має позитивну динаміку розвитку. Між традицією та сьогоденням, між міфами та легендами шахтарського краю та вічними питаннями на актуальну тему сучасності, художник плете свій килим історії з усіма її перипетіями та досягненнями, поразками та надіями.
Майбутнє Донбасу залежатиме від концепції системи майбутнього взагалі. Яким воно буде і як змінить суспільство: якщо технофеодалізм — то одним, якщо неосоціалізм — то трохи іншим.
Енергетика у світі ще довго залежатиме від вуглеводнів, тож, можливо, якась корпорація придбає цю землю і побудує «шахтарський рай». Мені самому цікаво, як то буде.
Я пам’ятаю, як перед війною збиралися спеціалісти та проєктували майбутнє Донбасу як регіону для розвитку IT-індустрій. Усе залежить від інвестицій та економічного профіту.
— Ви продовжуєте розвивати зміни і перетворення регіону в роботі «Метаморфоза Донецька». Розкажіть докладніше її історію: де ви створювали цю роботу та в чому її особливість?
— Я як композитор просто створюю композиції, які втілюю в різних жанрах і техніках. У цьому випадку я вибрав формат килима, але можна було б зробити вітраж, мозаїку, розпис або рельєф. Тож ідея метаморфози мене справді вражає і зацікавлює як чудо, як явище природи, яке не можуть розгадати науковці. Бо це процес перетворення з однієї концепції в іншу. Я не знаю механізмів перетворення, можу тільки здогадуватись. Тож цю композицію я сприймаю як монументальний символ метаморфози, як чудо, на яке ми здатні.
— Ви завжди створювали «казку про Донбас» і переосмислювали регіон у більш позитивному ключі, на противагу тому, що багато мистецьких проєктів, створених ще до війни, транслюють ідею депресивності цього регіону. Проте у вашій колонці для «Свідомих», яка вийшла 22 грудня, простежується така ж депресивна думка про Донбас. Так сталося, бо колонка — не художнє висловлювання й робота з зображеннями, а текст? Наскільки вам важче працювати з текстом, ніж із зображеннями?
— Так, я розумію, що текст — не моя стихія. У випадку зі «Свідомими» читачі подумали, що я кажу саме про Донецьк, але я казав про своє маленьке місто Димитров (нині — Мирноград) у період 1990-х років. Проте для нового покоління ця інформація не цікава та не сприймається як правда. Багато людей обурилися через те, що я нібито сказав неправду, але я просто розповів так, як було.
Ми живемо на такій планеті, де достатньо побудувати стіну і за нею робити що завгодно, адже ніхто не бачить. А в мене з дитинства було таке відчуття супервізора, що мене все одно хтось бачить: Бог або янголи. Мабуть, це відчуття схоже на совість або навіть талант: він або є з народження, або немає.
Іноді так хочеться казати правду, як було і є все в дійсності, але я стримую себе, щоб не нашкодити. Тому створювати казки, вірити та втілювати їх у реальність — то є наша основна й найшляхетніша мета.
— Колись ви казали, що вам хотілось би попросити програмістів створити штучний інтелект, який міг би продовжити ваше мистецтво, створювати картини на тему шахтарів. На якому етапі цей проєкт?
— На етапі ідеї, немає фінансування. Та прості рішення тут не пропонуйте: дешева рибка — погана юшка.
— Через те, що людське життя скінченне, ви прагнете продовжити свою мистецьку практику за допомогою нейромережі. Для вас це своєрідна альтернатива послідовникам, які раніше об’єднувались у школи навколо митця та несли його ідеї в майбутнє? Чи ви не вірите в послідовників і вам потрібна чіткість у відтворенні вашої стилістики?
— Я вірю в штучний інтелект і потужні можливості, а не в послідовників. Він справді може втілити в реальність ідеї такої якості, на яку люди не спроможні. Філософське питання «навіщо?» — це ахіллесова п’ята штучного інтелекту, але і більшість людей не має чіткої відповіді на це запитання. Я маю, і не зважаючи на те, що писати в мене виходить не дуже, все одно тепер пишу книжку для митців, у якій намагаюся дати відповідь на це запитання. Якщо штучний інтелект міг би за мене написати книжку, я б ним скористався, але тут потрібні речі, які йдуть від душі та екзистенціального досвіду. Проте це тема для окремої розмови.
— Війна ускладнює мобільність митця: важко під час евакуації забрати всі роботи, а з цифровим мистецтвом немає таких проблем. Чи плануєте ви колись зовсім відмовитися від фізичних робіт?
— Так, якщо це моя доля, то так і буде.
— 2020 року ви відкрили простір Minin Art Hub у Харкові. Судячи з того, що останній пост в інстаграмі проєкту був 23 лютого 2022 року, цей простір не працював під час повномасштабної війни. Що тепер з ним відбувається?
— Нічого, він на паузі, час там просто зупинився.
— Чи плануєте ви відновити його роботу, можливо, в іншому місті? Коли саме?
— Я вже не будую планів на майбутнє і навіть перестав думати про майбутнє. Якщо доля дасть можливість, то я її прийму, і тоді це означатиме, що такий мій шлях. Завдяки хабу я набув корисного досвіду, співпрацював з багатьма позитивними людьми, був у потоці 24/7.
Але всьому свій час, а кожному часу — свої культурні герої. Для нової України повинні знайтися нові герої та імена, молоді, злі, відчайдушні, закохані в себе.
Мені здається, я вже перейшов в іншу стадію свого творчого розвитку, коли все, що мені треба, — це спокій, білий аркуш та олівець. Інколи ще вигадую пісні. Але водночас спокій мені тільки сниться, бо треба заробляти гроші не тільки для сім’ї, а й для ЗСУ та друзів, тож поки що це тільки недосяжні мрії.
До речі, Minin Art Hub для мене був не комерційним проєктом, а артлабораторією, де я міг безплатно ділитися досвідом з усіма охочими. Завдяки добрим людям ми шукали баланс спільних інтересів і розвивали майбутнє. Це був неповторний термін дії мого життя. Може, колись ще буде щось подібне, але зовсім інше, для інших людей і для іншого мене.
Про Романа Мініна
Народився в Мирнограді (Донецька область). У 17 років переїхав до Харкова, щоб навчатися спочатку в Харківському художньому училищі, а потім — у Харківській державній академії дизайну і мистецтв на відділенні монументального живопису.
Роман починав як стритарт-художник, експериментував з фотографією та скульптурою, а також заснував власний жанр — трансмонументалізм, у якому трансформує традиції монументального мистецтва.
Роботи Мініна виставлялись у ключових артпросторах України — від «Мистецького Арсеналу» та Pinchuk Art Center до Одеського художнього музею, їх продавали на аукціонах Phillips та Sotheby’s. Попри традиційність монументального мистецтва, Роман експериментує і з сучасними технологіями, створює NFT та мріє, щоб штучний інтелект продовжив створювати роботи в його оригінальній техніці.
Роботу Романа Мініна «Метаморфоза Донецька», як і роботи ще 27 митців з 10 країн світу, можна побачити в Києві на виставці сучасного мистецтва в просторі МОТ з 17 лютого по 14 травня. Тема експозиції — «Тимчасовості».
