Роман Мінін і його «Метаморфоза Донецька»: як художник створює казку про регіон

— Як ці емоції впливають на ваше мистецтво?

— Я вважаю, що мистецтво — це супергра. Грати з відчуттям страху важко, і результат може бути некорисним для глядачів.

Тож я впевнений, що більшість творчих людей зовсім не можуть «грати в мистецтво», відчуваючи страх. Але завжди є винятки: можна вивести себе зі стану наляканості, наприклад, граючи музику або займаючись іншими художніми практиками, які більше схожі на мантри, ніж на геніальні новаторські рішення.

Відображення страху в моїх творах можна знайти в експресивних живописних полотнах, де я зображую тополі, або в серії фотографій, де я крафтовим способом роблю доповнену реальність, малюю на фотоплівці фломастерами, і з цього виходять потужні, повні екзистенційних переживань і страхів зображення.

— Ви в інтерв’ю часто кажете, що ви імпульсивна людина, живете одним днем. Як війна підсилила цю якість?

— Тепер я навіть не одним днем живу, а майже не живу зовсім: зникли імпульси, наче мені вже пора помирати. Мені здається, що я сильно постарів, став зовсім сивий. За порадою родини спробував зафарбовувати сивину, сам не знаю навіщо. Заради позитивного результату і спроби зупинити час? В якомусь сенсі час для мене і так зупинився.

— 2019 року ви виставлялись у бельгійському місті Шарлеруа, яке було відоме як місто шахтарів, поки після катастрофи 1956 року шахти не закрили. Які ідеї ви знайшли в цьому місті для зображення ребрендингу шахтарів Донбасу у ваших роботах?

— Я знайшов багато спільного в історії розвитку промисловості та побуту шахтарського життя і взагалі відкрив для себе багато нового з історії відносин Бельгії та України.

Раніше я не уявляв і тому недооцінював, наскільки сильно бельгійці вплинули на Донбас. Тепер з повагою ставлюся до спільного минулого і з обережністю мрію про спільне майбутнє.

— Ще до великої війни в багатьох інтерв’ю ви казали про те, що бачите Донбас українським Дубаєм, з пальмами та айтішниками. Як трансформувалася ваша мрія про майбутнє Донбасу під час повномасштабної війни? У нього є шанс на майбутнє?

— Так, я вважаю, що всі хрущовки зникнуть, замість них побудують нові енергоощадні будинки з сучасних матеріалів і клімат стане таким, що виростуть пальми. Вірю, що з часом так і буде, але сам я цього вже не побачу.

Майбутнє Донбасу залежатиме від концепції системи майбутнього взагалі. Яким воно буде і як змінить суспільство: якщо технофеодалізм — то одним, якщо неосоціалізм — то трохи іншим.

— Ви завжди створювали «казку про Донбас» і переосмислювали регіон у більш позитивному ключі, на противагу тому, що багато мистецьких проєктів, створених ще до війни, транслюють ідею депресивності цього регіону. Проте у вашій колонці для «Свідомих», яка вийшла 22 грудня, простежується така ж депресивна думка про Донбас. Так сталося, бо колонка — не художнє висловлювання й робота з зображеннями, а текст? Наскільки вам важче працювати з текстом, ніж із зображеннями?

— Так, я розумію, що текст — не моя стихія. У випадку зі «Свідомими» читачі подумали, що я кажу саме про Донецьк, але я казав про своє маленьке місто Димитров (нині — Мирноград) у період 1990-х років. Проте для нового покоління ця інформація не цікава та не сприймається як правда. Багато людей обурилися через те, що я нібито сказав неправду, але я просто розповів так, як було.

Ми живемо на такій планеті, де достатньо побудувати стіну і за нею робити що завгодно, адже ніхто не бачить. А в мене з дитинства було таке відчуття супервізора, що мене все одно хтось бачить: Бог або янголи. Мабуть, це відчуття схоже на совість або навіть талант: він або є з народження, або немає.

Іноді так хочеться казати правду, як було і є все в дійсності, але я стримую себе, щоб не нашкодити. Тому створювати казки, вірити та втілювати їх у реальність — то є наша основна й найшляхетніша мета.

— Колись ви казали, що вам хотілось би попросити програмістів створити штучний інтелект, який міг би продовжити ваше мистецтво, створювати картини на тему шахтарів. На якому етапі цей проєкт?

— На етапі ідеї, немає фінансування. Та прості рішення тут не пропонуйте: дешева рибка — погана юшка.

— Через те, що людське життя скінченне, ви прагнете продовжити свою мистецьку практику за допомогою нейромережі. Для вас це своєрідна альтернатива послідовникам, які раніше об’єднувались у школи навколо митця та несли його ідеї в майбутнє? Чи ви не вірите в послідовників і вам потрібна чіткість у відтворенні вашої стилістики?

— Я вірю в штучний інтелект і потужні можливості, а не в послідовників. Він справді може втілити в реальність ідеї такої якості, на яку люди не спроможні. Філософське питання «навіщо?» — це ахіллесова п’ята штучного інтелекту, але і більшість людей не має чіткої відповіді на це запитання. Я маю, і не зважаючи на те, що писати в мене виходить не дуже, все одно тепер пишу книжку для митців, у якій намагаюся дати відповідь на це запитання. Якщо штучний інтелект міг би за мене написати книжку, я б ним скористався, але тут потрібні речі, які йдуть від душі та екзистенціального досвіду. Проте це тема для окремої розмови.

— Війна ускладнює мобільність митця: важко під час евакуації забрати всі роботи, а з цифровим мистецтвом немає таких проблем. Чи плануєте ви колись зовсім відмовитися від фізичних робіт?

— Так, якщо це моя доля, то так і буде.

— 2020 року ви відкрили простір Minin Art Hub у Харкові. Судячи з того, що останній пост в інстаграмі проєкту був 23 лютого 2022 року, цей простір не працював під час повномасштабної війни. Що тепер з ним відбувається?

— Нічого, він на паузі, час там просто зупинився.

— Чи плануєте ви відновити його роботу, можливо, в іншому місті? Коли саме?

— Я вже не будую планів на майбутнє і навіть перестав думати про майбутнє. Якщо доля дасть можливість, то я її прийму, і тоді це означатиме, що такий мій шлях. Завдяки хабу я набув корисного досвіду, співпрацював з багатьма позитивними людьми, був у потоці 24/7.

Але всьому свій час, а кожному часу — свої культурні герої. Для нової України повинні знайтися нові герої та імена, молоді, злі, відчайдушні, закохані в себе.