Можна було б сказати, що СТАСІК стоїть осторонь на музичній сцені України, але вона заперечує: «Я не є частиною музичної сцени, я є частиною українського мистецтва загалом. Вокал для мене — це інструмент висловлюватися». Така самоідентифікація пояснює відстороненість і те, чому Анастасію Шевченко, не цікавлять базові для багатьох артистів речі — популярність, виступи, нові релізи та альбоми. На YouTube-каналі СТАСІК шість відео, стільки ж треків на стримінгах — це все, що вона опублікувала за чотири роки, — а її лайв-програма триває не більше 20 хв.
Останній трек — «Бий» — вийшов на четвертий день великої війни. Тоді вона ще впевнено і категорично казала, що більше не піде на фронт, з якого повернулась у 2016 році. Через участь у бойових діях у Шевченко постраждало фізичне та ментальне здоров’я, які вона відновлювала всі ці роки. Власне біль після війни — фізичні болі і клінічна депресія — одні з речей, які сформували СТАСІК і властиву їй подачу. Проте у квітні вона знову опинилася на фронті — військовим медиком на південному напрямку.
У великому інтерв’ю DTF Magazine Анастасія Шевченко розповідає, чому повернулася на фронт, ділиться своїми страхами і зізнається, що не знає, чи будуть у неї ще пісні.
«Це не повертатись на фронт, це знову вперше»
— Я слухав одне з твоїх інтерв’ю, вже після 24 лютого. І ти сказала, що другий раз на фронт ти…
— Так-так, «я нікогда-нікогда не вернусь воєвать»… За два місяці до початку війни я сказала, що їбала я, не піду, бо в мене більше немає здоров’я на це. Після повернення з фронту у 2016 році я й досі відновлююся: в мене сильно постраждало фізичне та ментальне здоров’я.
За місяць до війни я казала так само: не піду. Прийшла війна, я казала так само. І перший місяць я казала, що в мене слабке здоров’я, тому я тренуватиму й навчатиму людей. І перший місяць я навчала, але щойно війська відійшли від Києва, сталася ситуація як із серії «a few minutes later» — «Добрий день». Я вирішила поїхати на фронт.
— Що змінилося?
— Я зрозуміла, що можу. І я знаю, що це треба.
— Треба тобі особисто чи?..
— Мій друг був у підрозділі, який працював під Києвом, а коли під Києвом усе закінчилися, вони поїхали на інший напрямок. У підрозділі з’явилася своя машина «швидкої», і на «швидку» якраз потрібен був другий медик. Я така: «Окей, поїхали!».
— Це було спонтанне рішення чи ти вагалася?
— Я вирішила, що недооцінюю своє здоров’я. До того ж мені пощастило: я потрапила в підрозділ, який не входить до складу ЗСУ, отже, я не мобілізована і конкретно моя робота має більш щадні умови. Як бачиш, я можу приїхати в Київ на тиждень.
— Як ти проводиш час і відпочиваєш у Києві, коли приїжджаєш? Що тобі приносить задоволення?
— Насамперед — моя квартира. Тобто мені не треба їхати нікуди на відпочинок, бо я їду відпочивати в Skyrim. У мене вдома ігровий комп’ютер, ванна з бульбашками. Є багато людей, з якими я хочу зустрітись особисто.
На війні мені сильно не вистачає жіночої компанії, а я людина, в якої багато подруг. Спілкування з жінками — це велика частина мого життя, а там я цього повністю позбавлена. Єдина жінка, з якою я регулярно спілкувалась, — це працівниця 10-го відділку «Нової пошти». І це не жарт. Тому я приїхала, щоб зустрітись із своїми дівчатами.
— Які в тебе відчуття, коли ти приїжджаєш у Київ? Ми публікували щоденник електронного музиканта John Object, який вступив до лав ЗСУ 25 лютого. Там він згадував свою поїздку до Києва і, зокрема, ділився враженнями: «Київ марширує далі, так само прекрасний і живий, я не засуджую тих, хто продовжує жити своїм життям, але армія тепер здається самотнішою і віддаленішою».
— Коли я в 2014 році приїздила до Києва на якісь умовні вихідні, в мене теж брали інтерв’ю і запитували, як я ставлюсь до того, що тут працюють дискотеки. Щось людям дуже дались ці вечірки. Але в мене не виникало ніяких запитань щодо доцільності вечірок, бо коли я була в Пісках, то інтернету в підвалі не було, але коли я десь вилазила на світ божий, то заходила в інстаграм і дивилася фотографії зі своїх улюблених закладів. Тоді, коли я приїхала до міста, то перше, що зробила — пішла на шопінг, купила собі уги з паєтками; пішла на концерт улюбленого берлінського гурту, який саме приїхав у Київ. Це до того, що ти маєш розуміти, за що ти воюєш, а ти воюєш, щоб було життя.
Коли я цього разу йшла воювати, — а тепер війна зовсім інша, всі міста під атакою — я дуже боялась. Боялась, що коли повернусь у Київ через два місяці, то це буде той Київ, яким він був у березні. Повернутися з війни на війну — це можна йобу дати. Тому люди мають жити і життя має вирувати.
Київ водночас не забув про війну — особливо це відчувається, коли чуєш чужі розмови. Хоч у якому б кафе я сіла, хтось говорить про війну.
Але самотність саме у військових відчувається через те, що зникли візуальні ознаки війни: менше блокпостів, більше людей, заклади відкриті, затори. Це досить оманливо, це візуальна пастка.
Розкажу ще історію. Я базуюсь у Миколаєві. І нещодавно дізналася про те, що в Миколаєві працює стриптиз-клуб. Тобто місто розйобується ракетами, але в Миколаєві працює стрип-клуб з третьої години дня, щоб до 22:00 закритись, до комендантської години. Вітальність міста — це ознака того, що ми живемо.
— Наскільки важко повертатися на фронт вдруге? Що ти відчувала?
— Це не важко в тому плані, що мова не про повертатися. Фронт у 2014—2015 роках і у 2022-му — це різні війни, а особливо для мене, яка не воювала всі ці роки. Останнього разу на війні я була шість років тому і вже забула, що це таке. Тепер для мене все заново: інша війна, інші умови, інші завдання, все по-іншому. Тому це не повертатись, це знову вперше.
— Ти кажеш, що ця війна відрізняється. Те ж саме кажуть в інтерв’ю комбати: усе в рази жорстокіше, ніж тоді в Донецькій та Луганській областях. Яку б ти виділила головну відмінність чи особливість цієї війни, від активної фази у 2014—2015 роках?
— Я б звертала більше уваги на об’єктивні слова комбатів. Водночас перше, що мені спадає на думку, коли ти ставиш це запитання, — артилерія. Багато моїх знайомих за перші кілька місяців не зробили жодного пострілу з автомата. Шалена кількість артилерії, і часто моя робота зводиться до того, що я сиджу в якомусь бліндажі і слухаю, як над нами в обидва боки літають снаряди.
— Емоційно це впливає на тебе сильніше?
— Артилерія — це страшно, бо ти не контролюєш процес і від тебе нічого не залежить. Може прилетіти в будь-який момент, з будь-якого боку. А відсутність контролю над ситуацією — завжди надвеликий стрес. З одного боку.
З іншого, от я приїхала в понеділок (10 жовтня) у Київ: і якщо порівнювати з тим, що було в понеділок, то в Києві страшніше, бо ти не розумієш, звідки прилетить, а на полі бою ти приблизно знаєш, де може стояти артилерія і де треба ховатися. На фронті, якщо твій бліндаж вирито глибоко, правильно, якісно перекритий зверху, ти в повному спорядженні, а не в капцях і кепці, то ти зробив усе, що міг для своєї безпеки. А у відносно мирному місті ти не маєш ніякого розуміння що, коли і де — місто не пристосоване для війни.
— А як зазвичай на фронті проходить твій день?
— Мій день не проходить зазвичай. Тобто все не одноманітно. Якось так виходить, що кожна моя умовна ротація, вона різна, ми працюємо в різних умовах. Останні два з половиною місяці я працювала — це був штурм, а в умовно спокійні дні, група моїх хлопців працювала зранку, а я для них чергувала. Ми рано-вранці виїжджаємо з Миколаєва, працюємо певну кількість годин, повертаємося спати в Миколаїв.
«Ще одна річ, яка сформувала СТАСІК — це біль»
— 27 лютого ти випустила трек «Бий», але уточнила, що не планувала його випускати. Чому все ж таки зарелізила?
— Я люблю цей трек, тому що він бадьорий. Зазвичай граю його на концертах, проте до лютого в мене не було відчуття, що це висловлювання достатньо вагоме, щоб його фіксувати і публікувати. А потім у нашому житті сталися перші комендантські вихідні (комендантська година, що тривала близько двох діб. — Прим. DTF Magazine)… Але, господи, я просто вирішила і виклала. Цей трек був повністю фіналізований, бери і викладай.
— Окей, ти захотіла і виклала. Але він зрезонував зі слухачами. Як думаєш, чому?
— Так, він зрезонував, бо всьому свій час і місце. Люди вподобали цей трек, він увійшов у топ моїх пісень. Тож єдиний висновок, який ми можемо з цього зробити, що не мені вирішувати, яка пісня важлива та головна. Написала — викладай, світ якось розбереться.
— Однак музична індустрія марить хітами. У тебе були треки, на які ти робила ставку, а вони не зайшли аудиторії?
— Ні, такого не було. Мій дебютний трек — «Ніж». Я розуміла, відчувала, що він класний, це мій найулюбленіший трек. З ним я й зайшла [як співачка], а в той момент уже існувала «Колискова»… Це була друга моя пісня, але я не могла оцінити масштабу і що вона настільки зайде аудиторії: я не дуже впевнена в своєму вокалі, мені не дуже подобається те, як я співаю вокальну частину. Водночас я була переконана, що ці слова розумітимуть: там кожне слово на своєму місці, я знала, що це спрацює. Третя пісня — «Бій з тінню». Я не вважала її найкращою, але була здивована, що вона викликала менший резонанс, ніж у мене всередині.
— Трек «Бий» про те, що наш головний ворог — це страх. Чого боїшся ти особисто?
— Та багато чого боюся. Я сама по собі витончена, відкритий нерв, як наслідок — у мене висока емпатійність, чуйність. Висока чутливість до світу і до всього. У мене багато страхів, багато фобій, з якими я працюю і які не дуже легко контролювати.
В мене є безпідставні страхи, і на війні мені страшно. Мені періодично пишуть: «Ми пишаємося тобою, ти наша безстрашна». Але ні, я дуже боязка і всього боюся, просто я іду вперед і беру цей страх з собою. Я боюсь, але роблю.
— Але твої пісні, подача, виконання — для мене в цьому всьому є певна агресія. Ти не схожа на беззахисну, не схожа на людину, яка боїться. Ти, навпаки, сильна, в хорошому сенсі агресивна. Ця твоя сторона, нехай навіть сценічна, вона могла б існувати в такому вигляді, якби не твій перший воєнний досвід?
— Я до війни була іншою людиною. По-перше, ми про це ніколи не дізнаємось, а по-друге, кожна подія в житті впливає на особистість, а така велика подія, то тим паче. Ясно, що досвід війни, певною мірою, мене сформував… Тільки це не агресія, це лють!
— А що ще вплинуло на тебе і те, як і що ти говориш у своїй музиці?
— Війна, свобода, яку я мала. Моя мама ніколи не тиснула на мене в якихось принципових речах, я завжди була вільна обирати, з ким дружити, куди піти навчатися. Я ніколи не зазнавала ніяких утисків і тому звикла до свободи, як до чогось природного. І це та свобода, яка давала мені можливість пізнавати життя. Окрім того, війна та пережитий там досвід — мені довелося досить швидко подорослішати, екстерном вивчити і скласти деякі екзамени життя… Я стала розумнішою, швидшою, дисциплінованішою.
Але ще одна річ, яка далі сформувала СТАСІК — це біль, біль після війни, фізичні болі і клінічна депресія. І депресія не в значенні суму і пригніченого настрою, ідеться про постійний біль. Коли в тебе щось довго болить, і не важливо що — нирки, голова чи просто біль від депресії, — то ти навчаєшся співіснувати зі своїм болем.
«Я нікому не обіцяла довго існувати на сцені, не обіцяла творити»
— Твоя «Колискова для ворога» отримала друге життя з початком великої війни. Вона стала певним гімном і знаковою композицією, що знайшла відгук у людей. Але ти не боїшся, що станеш заручницею цієї ситуації? Тобто що СТАСІК стане співачкою, від якої аудиторія чекатиме рефлексії на війну і пісень про війну? Враховуючи, що ти робиш це не так, як більшість інших музикантів.
— А чому ти мене вирішив запитати про це тепер, а не три роки тому, коли ця пісня вийшла?! Це було б доречніше, бо саме тоді я почала боятися, що стану заручницею. Я боялася випускати щось після «Колискової».
Був момент страху, що я справді стала заручницею, що я стала співачкою і чимось зобов’язана публіці.
І цей страх мене вкусив, коли не так добре, як я сподівалася, зайшла моя третя пісня — «Бій з тінню». Але це недовго тривало, бо я згадала: я стала говорити як СТАСІК через те, що в мене була потреба висловитися про певні речі, мені треба було, щоб мене почули і щоб, умовно кажучи, зі мною це обговорили. Якщо люди не хочуть зі мною обговорювати якісь інші теми, крім війни, тему якої я підіймаю у «Колисковій», то це їхнє право.
— До речі, про формат розмови зі слухачем. Я щойно зрозумів, що у СТАСІК досі немає альбому, хоча формат альбому дає можливість артистові розповісти цілісну історію. Чому ти досі не випустила альбом?
— Бо в мене мало пісень. Я не знаю, чи будуть ще колись пісні, я ніколи не можу цього гарантувати. В мене є кілька заготовок, але я не відчуваю нічого, що спонукало б мене до нових пісень: ні сил, ні натхнення, нічого…
Є артисти, яких війна побудила до творчості, і вони багато пишуть, а в мені тепер немає ні краплі поезії. Мені нема про що говорити з людьми, нема потреби про щось висловитися…
— А про що твої заготовки?
— Незадовго до війни я написала приспів і шматочок куплету — вперше захотіла написати пісню на конкретну тему. Взагалі в артистів є пісні, які присвячені певним історичним подіям. А в історії України був період, який дуже мало обговорювався вголос, а мене він вразив своєю безпрецедентною жорстокістю. Я маю на увазі бігунів — банди підлітків від 12 до 17 років, які бігали вулицями Кривого Рогу (в період з 1985 по 1995 рік. — Прим. DTF Magazine) і просто забивали людей молотками, саморобними гранатами. Чому? Тому що можуть. Це була безпрецедентна акція насильства. Мені вперше схотілося зафіксувати якесь ядро цієї події в пісні.
А чи захочу я колись публічно розказати про це людям? Не знаю. Якби в мене тепер були сили й натхнення, то, може, я і зробила б цю пісню — ми не зобов’язані розмовляти тільки про війну. Але коли мене запитують про нові пісні, то я кажу: з початку війни я не написала жодного рядка.
Хоча є ще одна заготовка, і це пісня про війну, про ту частину війни, про яку люди не хочуть чути. Це не мій текст, його написала і опублікувала у фейсбуку моя знайома поетеса, десь з рік тому. Я одразу сказала їй, що хочу це заспівати. Вона наче вийняла всі мої думки і просто оформила в слова. Я зрозуміла, що це саме те, що я маю сказати гучно. Тому я відразу попросила цю пісню і, до речі, збиралася її випустити до початку війни 24 лютого. А тепер я розумію, що якщо її випущу, то отримаю досить неприємну і жорстку реакцію, в більшості від людей, які дуже люблять «Колискову». Але ця пісня правдива. І якщо в мене з’являться хоч якісь сили і хоч якесь натхнення на те, щоб зробити одну пісню, то це буде 100 % вона.
— Ти кажеш, що це пісня про війну, але про ту сторону, про яку ніхто не хоче говорити…
— Про яку не хочуть думати. Але я просто скажу, що пісня називається «Герої вмирають».
— Ще ти сказала, що пісня викличе негативний фідбек. А хіба не в цьому суть справжніх артистів, які роблять музику, а не догоджають публіці, які говорять відверто і не бояться реакції?
— Так я і говорю відверто. Просто я знаю, що мені буде погано, я відчуватиму стрес, коли мене будуть хейтити.
— Але водночас ти не шкодуватимеш про це?
— Я не пошкодувала про те, що в дитинстві, в 21 рік, пішла на війну. Я не шкодую ні про що з того, що я роблю. Про жоден свій вибір я не шкодую.
— Тебе лякає, що поки в тебе немає бажання і навіть думок про те, щоб писати пісні?
— Так, мене це дуже лякає, я боюся, що вже ніколи більше нічого не напишу, не запишу і що я більше не співачка.
— Але ти хочеш бути співачкою?
— Ну, це вже показник того, що мені більше немає про що сказати, нема про що говорити. Я боюся цього, я боюся, що я от так раптово все закінчила. Але водночас я себе не пресую. Я нікому нічого не обіцяла, не обіцяла довго існувати на сцені, не обіцяла творити. Якщо мені буде що сказати, то я скажу.
— Нікому не обіцяла, але в тебе були якісь плани, мета? До війни — якою ти бачила шлях СТАСІК? Ти хотіла випустити альбом, нові треки?
— Та не хотіла я випустити альбом, я просто продовжувала висловлюватись, і все. Якщо в мені є щось, що я не можу не сказати вголос, то я це говорю. Оскільки я не відчуваю себе співачкою — швидше артисткою в широкому розумінні, то в мене не було ніяких планів. Формат альбому я ніколи не розглядала, бо мені інколи не вистачає слів для того, щоб по хронометражу пісня була схожою на пісню. Я написала приспів і в ньому все сказала, то що ще від мене хочете?!
— То випускай треки по 30—40 секунд. Чому ні?
— Я думаю, що так і буде, я близька до цього.
— Я слухаю тебе і розумію, що тебе взагалі не цікавлять питання з категорії «Як про себе заявити?», «Який зробити наступний альбом?», «Як збільшити аудиторію?». І це тебе вирізняє з-поміж інших. А сама ти відчуваєш, що стоїш на українській сцені осторонь?
— Я просто не стою на українській музичній сцені. Я не є частиною музичної сцени, я є частиною українського мистецтва загалом. І це так. Вокал для мене — це інструмент висловлюватися. Я з легкістю зміню цей інструмент, якщо знайду доречніший.
Я колись сказала, що я певно почала співати тому, що не маю таланту писати великі тексти, інакше я була б журналісткою, письменницею, але тут мені не вдається багатослівна комунікація без візуального контакту. Просто музика для мене вдаліший, відповідніший інструмент. Тож ідентифікуючи себе як частину мистецтва, а не частину музичної сцени, я і ставлюся до всього, про що ти говориш, геть інакше.
Інша сторона, що я через таку свою позицію ніколи не зможу заробляти гроші. Інші артисти живуть своєю творчістю, це їхній основний заробіток, і тому вони мусять планувати, шукати інструменти та шляхи просування себе. Я не заробляю на цьому і не маю багато часу на творчість.
— Продюсера, команду ти, відповідно, не хочеш, і тобі це все не треба?
— Ти кажеш слова з минулого життя. Дивися, в мене є люди, з якими я виступаю на сцені — це дві бек-вокалістки. Вони моя команда. Також у мене є людина, яка допомагає обробляти вхідні запити по співпраці, щодо виступів на фестивалях, допомагає в процесі запуску треків. Інколи мене запрошують на якісь фестивалі, на інтерв’ю тощо. От такого роду комунікація дається мені досить складно, тому є людина, яка мені допомагає від самого початку. Це такий менеджер, напевно. Я шукаю людей, які мені допомагають під конкретний запит. От є потреба зняти кліп — шукаю команду під кліп і т. д.
— Але якби в тебе була постійна команда, то це був би певний поштовх…
— Це вже про стабільний розвиток співака.
— Так, можливо, це тебе б і мотивувало писати музику?
— Ніщо мене не змусить говорити! От я відчула, що треба висловитись, і я висловилась. Я один-єдиний раз вписалась у проєкт, де треба було написати пісню на задану тему, в часові рамки — про Чорнобиль — і це було максимально складно. Я так і не впоралася з цим завданням. Я розуміла, що я хочу сказати, я підібрала сенси, ключові слова, які мають звучати, але я прийшла до поетеси Саши Кладбіще, і вона допомогла мені всі ці слова зримувати і скласти з них пісню. Це була пісня «Чорнобиль. Не відводь очей».
«Європейська публіка не моя, я спілкуюсь з українцями»
— Ти сказала, що не вважаєш себе частиною української музичної сцени. А українську музику слухаєш?
— Так.
— Є щось, що тобі відгукується, що подобається?
— У мене смаки досить специфічні. Я люблю дарк-фолк-гурт «Цвинтар», я люблю репера Брата.
— Як тобі весь цей ура-патріотичний епос у музиці? Байрактари, браття, козаки. Не вважаєш, що ми це все мали перерости і що це шкодить українській музиці?
— Те, що відбувається в українській музиці, — це природний процес. Я не можу оцінювати правильність чи не правильність природних процесів. Так не могло не відбуватися.
— В одному з інтерв’ю ти сказала, що поборола певний страх виступу перед публікою. А тобі подобається виступати?
— Звичайно, я хочу спілкуватися з людьми наживо, а не в аудіоповідомленнях.
Під час війни я виступила один-єдиний раз, коли поїхала до Словаччини на фестиваль Pohoda. Я погодилась, бо розуміла, що це великий європейський фестиваль, а не камерний концерт для діаспори з метою збору коштів. Це була моя можливість наживо поговорити з європейцями. Мені було важко, але я думаю, що люди цього не помітили. На фестиваль приїхали мої подруги, вони дивилися на це збоку і казали, що все пройшло добре, я виглядала круто.
Проте я виступала без натхнення, я не відчувала ні драйву, ні ейфорії — просто нічого. Проте я знаю, що це пішло на користь. Найважливіше, що я зробила в цій поїздці, точніше, вже після поїздки — впевнилась у деяких своїх висновках.
Я і раніше знала, що європейська публіка не моя, що я спілкуюсь з українцями і все те, що я говорю, то я здебільшого хочу сказати українцям. Текст у моїх піснях найголовніший, а люди, які не розуміють української мови — вже не мої слухачі.
Вони просто не розуміють і можуть зловити десь 20% з усього посилу суто через мій вайб, міміку, рухи.
Тому я ніколи й не рвалася в Європу, але цей виступ був надважливий, бо між піснями я говорила і робила це досить довго. Взагалі я заявила програму на 20 хвилин, а виступала 50. У вільній формі я змогла викласти англійською все, що публіка не розуміла в текстах, транслювала їм досить нетипові меседжі і знаю, що знайшла правильні слова. Тож поїздка була корисна, але я маю велику надію, що після війни до мене повернеться натхнення, зокрема і до виступів.
— Хотіла б зараз виступити наживо?
— Тільки після війни! Тепер у мене немає сил говорити з людьми. Тепер для мене час діяти, а коли я закінчу діяти, то ми можемо обговорити виступи.
