Антон Слєпаков («Вагоновожатые»): «Я стільки написав російською, що зараз в цьому нема потреби»

22 березня лідер «Вагоновожатых» Антон Слєпаков разом зі звукорежисером Андрієм Соколовим випустили перші два треки з альбому «warнякання». У них музиканти діляться думками про війну, а гроші з продажу треків передають на потреби волонтерів. Слєпаков залишився в Києві та продовжує роботу над альбомом, намагаючись осмислити все, що відбувається навколо.

DTF Magazine поговорив з музикантом про те, чому пропаганда сильніша, ніж культура, коли можна повертатися до буденного життя та чи заспіває він російською в нових треках

This publication is also available in English.


У 1997 році Антон Слєпаков зібрав гурт «Я и друг мой грузовик», який розпався у 2012, але став одним з ключових представників альтернативної сцени Дніпра. Влітку цього року гурт возз’єднається і зіграє у Києві перший за шість років концерт. Інший проєкт Слепакова — гурт «Вагоновожатые», створений з Валентином Панютою (гітарист Lюk) та Станіславом Іващенком (ударні DOK) у 2013 році. Вони випустили три мініальбоми та три альбоми, один з яких зазвучав українською. Гурт постійно експериментує з жанрами та форматами, зокрема, у 2016 році Вагоновожатые створили музичний супровід до фільму «Ордер на арешт» (1926) Георгія Тасіна.


— Знаю про ваш потяг до трамваїв. Мабуть, вперше за весь час у Києві їх поменшало разом з людьми. Чого вам зараз бракує в столиці?

— Трамвай частково працює, він ходить скороченим маршрутом. Звичайно, коли я побачив трамвай, який використовується як частина барикад, щоб ворог вільно не пересувався, мене це вразило. Мені не вистачає миру не лише у Києві, але й у всій країні. Ми всі хочемо миру та перемоги. Всі тимчасові складності, які є в Києві, здаються дуже не серйозними, бачачи, що роблять ці нелюди з іншими містами. Вони стирають їх з лиця землі. У Києві зараз досить нормально щодо безпеки, продуктів та медикаментів. Можна більш-менш пересуватися.

— Коли і який перший трек змогли послухати після відкритого вторгнення росії і які емоції він викликав?

— Напевно, коли метро почалося рухатися повільно. Я запізнився на один з потягів, який від’їхав, і знайшов у рюкзаку навушники. На iPod почав шукати, які треки там є. Один з перших був концертний альбом Morphine. Це музика, яка не дуже дратує. Там немає мажору, позитивних вібрацій та руху. Там є деякий сум і я її слухав, щоб хоч якось скоротати час (приблизно годину до наступного потяга). Поки що я слухав музику лише в метро. Але вже півтора тижня намагаюся слухати музику. Вона дає імпульс жити. Це один з видів наркотиків для мене — музикальна залежність. Не слухаючи музику майже місяць, я зрозумів, що без неї не можу. Щось не слухаю, щось перемотую, щось вимикаю, але багато музики є захисним фоном.

— А чи змінився підхід до написання музики?

— Я пишу тексти й слова, які до мене приходять. Взагалі я не збирався займатися музичними процесами. Мені це здавалося диким і не рівнозначним часу. Слова почали самі лізти. Як це завжди буває, вони не питають дозволу. І коли розумієш, що з цих слів випливає багато образів, їх треба фіксувати.

Збирався чи не збирався, я записав спершу один Стиш, а потім другий. Вони залишилися на згадку, як моментальне фото. У всіх сучасних людей зараз є така звичка: десь йдеш і бачиш чудовий кадр. Клац! І ти вже забрав його собі в Інстаграм. Я зовсім не інстаграмна людина і дуже рідко користуюся такою можливістю, але до мене таким «клацом» приходять слова і вони саме прийшли в такий час.

Мій друг Андрій Соколов сказав, що це обов’язково потрібно зафіксувати так, як ми робили до війни, коли існував проєкт «Стишение обстоятельств». У нас немає назви й час від часу ми називаємо його так, як називається й наша програма — «Несмонтированный», «Стишы», «Стишение обстоятельств». Він грає музику, а я начитую віршований текст.

— А райтерський блок під час війни наздоганяє?

— В мене виявилося навпаки. Блок полягає не в тому, що я не можу спинитися, але в тому, що, на жаль, ці страшні події в цей страшний час для мене стали натхненням. Є багато речей, які можна проговорити, сказати й питання тільки — чи робити це, чи навпаки краще помовчати, поки працюють професіонали ЗСУ. Для когось це певний вид терапії, яка теж потрібна людям. Інколи треба відволіктися від буденних справ чи від стрічки новин, у якій багато трагічного і сумного.

— У вас є якісь рецепти для «розкрутки» в умовах тотальної жесті, як було після новин з Бучею?

— Таких рецептів немає. Нормальній людині в такі складні часи не можна засовувати голову в пісок. Треба тримати руку на пульсі й знати, що відбувається. Закритися від цього не вийде.

На жаль, найстрашніше — це треба існувати. Треба переварювати це, але я не знаю як. Ми знаємо з попереднього досвіду, коли в тебе помирає близька людина, треба це прожити — день, тиждень, місяць.

Все одно буденне життя поглинає і ти з кимось спілкуєшся, знаходиш сили щось робити. Так і тут: є ще якісь справи. Звичайно сидіти 24 години в стрічці новин — не ок. Навіть людина, яка сильна психологічно та емоційно, зійде з глузду, якщо не вимкне її. Але звичайно треба стежити, щось дивитися, бути в курсі справ.

— Вам не закидали те, що написання музики зараз не на часі?

— Такого ніхто не писав. Навпаки, була лише підтримка і схвальні відгуки. Хтось писав, що, на жаль, не може слухати музику, але обов’язково зробить це, коли зможе. Осуду не було. Насправді музики досить багато. «Слух» чи LiRoom викладають добірки й треків досить багато. Дехто використовує напрацювання, зроблені в мирні часи, звісно, ще є ремейки та перезаписи. Музика не зникла. 

— Наразі в альбомі чотири треки, але він поступово доповнюється. Він фактично виходить у форматі in progress. У ньому планується фінальна точка?

— Поки ми про це не думали. Ми випускаємо 2-3 треки, на них надходять донати, ми передаємо їх друзям на волонтерські та військові потреби й намагаємося, якщо нам дають трохи часу вороги, працювати над музикою. Зараз обговорюються благодійні концерти, а 7 квітня ми вже зіграли для волонтерів. Вже є мінімальна програма, яку за бажання можна доповнити старими треками.

Як буде зафіксована кінцівка альбому і якою вона стане? Вже є один записаний трек з присмаком перемоги. Навіть трохи страшусь його викладати, бо там є багатонадійний настрій, але до перемоги може бути ще далеко. Ми б хотіли, щоб був повноцінний альбом, але не замислюємось, яка там має бути концепція. Концепція зараз така: випускати, допомагати, фіксувати.

Я завжди відхрещувався, що наш сторітелінг — це фіксація та документування часу, притаманні режисерам документального кіно. І хоча можна змінити умови та героїв, цей процес все ж таки близький до кіно.

— А з якою емоцією народилося «warнякання»?

— Тригером до цього стали трагічні справи, сумна нота і сумний настрій. Навіть коли ми з Андрієм обговорюємо треки у редакторському режимі, він каже, чи мені не здається програш веселим. А коли поєднуємо зі словами, то так — настрій невеселий. Звісно, хочемо, щоб це було досить тактично і зважаючи на велику кількість веселих треків та патріотичного техно, це не на часі переживати, чи не дай Боже когось образимо чи будемо заважати сумувати.

— Патріотично-героїчної музики дійсно стало багато. У вас є критерії, що у треках про цю війну не варто згадувати?

— Я думаю, що такого не має бути. Ми ж вільна країна і цензура має бути відсутня. На розсуд творця, бо для якось пуратиніна мають бути церковні канони та музика, яку грають на скрипках та альтах.

Мені було дуже дико, але друзі говорили, що каталися між Львовом і Києвом і постійно слухали останній альбом Вагоновожатых. Це приємно, хоча не міг уявити, як слухати Вагоновожатых нині. Їм це здавалося доречним.

— У багатьох артистів змінилося ставлення до російської культури, мови та медіа. Яка найбільша зміна відбувалася з вами у цьому контексті?

— Ця відмова в мене відбувалася у 2013-2014 роках. Не вийшло відмовитися від російської творчості і я це робив поступово. Тоді я не вмів писати українською, але потім це сталося. Після релізу Вогнепальне мені взагалі не дуже хотілося повертатися до старого. І хоча цей альбом 40-45 хвилин, для повноцінного концерту його не вистачало. За настроями людей помітно, що вони хочуть почути старі композиції. Не знаю, як буде відбуватися зараз.

У побутовому житті я користуюся російською лише з тими, хто теж нею користується. На всіх публічних заходах — тільки українська. Думаю, що вона поступово буде сама витіснятися. російська федерація зробила все, щоб це відбувалося, щоб ні в кого з українців — навіть російськомовних і тих, хто споживав російський контент — не було бажання асоціювати себе з країною-мордором. Звичайно, на рівні культури та мови вона лишиться. Викреслити її не буде можливим.

— А в нових треках ви повернетеся до російської мови?

— У нових точно ні. З 2017 року з перших україномовних треків і у Вагоновожатых, і у Стишениях (включно з «warняканням») ми робимо повністю україномовний контент. Наша перша спроба відбулася в 2016 році. Це було запрошення Довженко-Центра щодо озвучення німих фільмів. Тоді я ще не вмів складати текст українською і написав щось на кшталт лібрето, тому що зробити музичний супровід і викинути мене — це були б неповноцінні Вагоновожатые. Зробити повноцінну літературну адаптацію мені допоміг Сашко Михед.

Я повернуся до російської мови, коли в мене буде якась деменція і я випущу збірку віршів про Леніна та партію (сміється). Я стільки написав російською, що зараз в цьому немає потреби. Коли хочеться робити виступи з українським наповненням, а їх вистачає, то треба наздоганяти — щоб вирівнялося, а потім і перевищило.

— Натрапив на пост в Інстаграмі продюсера Олександра Роднянського, який писав, що росіяни не мають права говорити про «русскую культуру» через те, що трапилося у Бучі. Ви вірите в те, що культура не дозволила б статися тому, що вже відбулося?

— Я не дуже досліджував питання пропаганди. Але як за 20 років у сусідній росії люди, які навчалися у ВНЗ, знайомі з філософськими працями, які читали взірців світової літератури змогли повірити в таку відверту брехню?

Я думаю, що у культури було мало шансів. Культурний прошарок людей завжди цікавився чимось, але він мав бути в питаннях імперіалізму й приймати неприйнятну і неприємну для нас позицію, коли вони говорять про роль молодшого брата.

Коли зараз дивишся інтерв’ю з місцевими опозиціонерами, вони припускаються формулювання: «В них так много всего намешано». Ця поблажлива позиція була давно.

Напевно, в імперії жити не так вже й просто, коли тобі під боком дмуть українці, жителі Балтії, грузини. Краще показувати їх смішними — когось з акцентом, а іншого — з загальмовуванням. Усе як у російському кіно, яке популярне на наших теренах. У культури не було шансу когось вберегти. Люди, які прийшли на нашу землю, і Буквар не подужали. Судячи з їхніх розмов з другими половинами чи мамами, культура і близько там не стояла.

— На Заході України вже працюють кінотеатри, дають стендапи, на вулицях виступають музиканти. У вас не створюється враження, що це зарано?

— Я не був у Львові зараз, але це нормально і правильно. Наш мозок працює так, щоб створити комфортні умови. І якщо немає небезпеки, що буде удар чи атака, то чому люди мають ховатися в підвалах? Краще нехай насолоджуються життям, п’ють смачну каву та їжу, їздять на екологічних самокатах з дотриманням ПДР, не травмуючи нікого. Так і має бути. Київ теж, як може, вибудовує нову етику та модель поведінки, хоча тиша панує 5 днів і вона здається тривожною і непростою, немов щось готується. Але економіка мусить працювати, людям треба щось робити й годувати свої сім’ї.

— Музичні стримінги йдуть з росії, а тому їхні офіси в Польщі та інших сусідніх країнах впливатимуть на нас звідти, а не з Москви. Як це вплине на український музичний ринок?

— Це цікаве питання, але краще його дослідженням зайнятися після перемоги. Трохи прикро, що на нашу країну звернули увагу лише під час війни. Наші музиканти не могли достукатися до майданчиків та стримінгів.

У 2017 році ми спробували податися на Talin Music Week. За нашими даними, на цей шоукейс подали заявку приблизно два десятки українських артистів. Не обрали жодного. Водночас на шоукейсі представлені сім білоруських гуртів і одинадцять російських. Я вже не кажу про країни ЄС. Це не дуже далекий 2017 рік.

Звичайно, щось буде змінюватися. Вже зараз хочуть запросити українського виконавця заспівати пісню перед початком футбольного матчу або вже є прекрасний приклад взаємодії Pink Floyd та Андрія Хливнюка.

Я не знаю і з жахом чекаю, коли буде анонсований перший концерт гурту Каста чи шоу Валерія Меладзе в Палаці України. Впевнений, що до нього буде стояти велика черга, бо там маленькі двері й тому не встигатимуть пропускати. Буде черга до Олімпійської. Дуже хочу, щоб мої слова не підтвердилися, але що буде далі й чи замінять чеські або словенські артисти російських — не впевнений.

Якщо слухаєш Вагоновожатых, стрімінг підсовує тобі російських виконавців. Наприклад, Noize MC. Може не такий і поганий вибір, але все одно чому я маю стояти поряд з ним? Офіси не відстрілювали, що це музика з різних країн і не схожа на ту, яку ти слухав зараз.

— П’ять років тому у нас виходило інтерв’ю, де ви казали, що треба поважати смерть. «Она способна выдернуть каждого из нас, когда ей вздумается. Это сильный соперник, а соперников всегда следует уважать и нельзя недооценивать. Я хорошо понимаю, что смерть может ждать меня за углом». Чи змінилося це відчуття зараз?

— Так, звичайно. Я це висловив ще в перших «Стишах», що загалом не так важливо, коли вбили, чи 24 лютого, чи в березні, чи у квітні.

Ми вбиті всі як країна фізично, вбито наших близьких, ми вбиті горем. Я відчував свинцевий запах смерті протягом останніх двох років. Спершу Covid-19, потім війна.

Я не знав, що такі плани у країни, а точніше у керманича російської федерації. Але я продовжую поважати смерть й поки що наші відносини паритетні. Я не дозволяю собі легковажних заяв у її бік. Кожного суперника завжди треба поважати, тому що на будь-якому поєдинку дуже небезпечну штуку може зробити та сторона, яку ти представляєш. Можеш недооцінити суперника і програти.

Послухати та купити альбом «warнякання» можна на Bandcamp.


Дизайн партнер — crevv.com
Разработка сайта — DTF Magazine/don't Take Fake