Американець Клеон Петерсон належить до тих художників, які не бояться досліджувати темні сторони людської натури та історії. Утім, не для того, щоб засудити, а щоб дати змогу побачити проблему збоку й оцінити її масштаби. Цього Петерсон навчився під час лікування від залежності, де одним з найдієвіших методів боротьби з хворобою вважається її визнання та прийняття.
Йому здається, що конструкції, на які світ спирався раніше, падають і ми живемо в часи кризи й відчуження. Утім, Петерсон має надію, що ми знайдемо себе, заново навчимося бачити реальні речі, варті поваги, і згадаємо, чому ми маємо за них боротися. Про це, а також про свою творчість, Середньовіччя та чому нас всіх врятує мистецтво, Петерсон розповів в інтерв’ю DTF Magazine.
— Чому ви вирішили взяти участь у виставці в МОТ в Києві?
— Я бачив, як негативно Росія впливає на світ, і мені хотілося допомогти людям в Україні, її митцям. Ця ситуація несправедлива на всіх рівнях, і я розумію, що не розбираюся в певних нюансах і не можу відчути того, що відчувають українці, але на загальнолюдському рівні маю велику емпатію до них. Тому я довго думав, як можна допомогти. І зрештою зрозумів, що мистецтво — це особливий інструмент, який може об’єднувати людей. Я працюю з темними речами, а це саме те, що відбувається у вашій країні. Це мій спосіб спробувати допомогти поглянути в очі реальності й таким чином прийняти її. Адже коли приймаєш обставини, легше боротися з ними та змінювати їх.
— А як обирали роботу, що пасувала б проєкту?
— Я об’єднав дві роботи: про силу насилля, і це частина мого особистого досвіду, та роботу на історичну тематику, присвячену жахіттям, що відбувалися в нашому минулому. Така собі темна міфологія, до якої ми, на жаль, постійно повертаємося.
Але це також про боротьбу за справедливість. Там присутній чоловік з мечем, і для мене це той сором, який нормальна людина відчуває від самої думки про війну. І просто маршувальник, що символізує індустріалізацію сили та війни. А також ще кілька образів, які насправді дискутують одне з одним. Їхні пози та розташування — це певний діалог. Мені здається, що малювати людей — одна з основ мистецтва, бо ми люди.
— 2014 року, коли Росія почала окуповувати території України, ви перебували в Польщі, малювали мурал у Катовіце. Що ви тоді відчули? Чи розуміли, що це надовго?
— Новини про напад заскочили нас зненацька. Але водночас це було по-своєму особливо. То був фестиваль муралів, і зі мною були художники з Польщі, художник з України, але також художник з Росії. І тут трапляється таке. Адже напад на іншу суверенну країну — це не щось буденне, це злочин. Я слухав, як всі довкола обговорюють ситуацію, бачив, як поляки виходять на мітинги через російську агресію, як журналісти намагаються розібратися в ситуації. А художник з Росії просто почав повторювати стандарту пропаганду російських медіа про нібито українських нацистів і повернення споконвічних російських земель.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви зазначили, що своєю творчістю не адвокатуєте насилля, але підтримуєте тих, хто не лишається до нього байдужим. Часто виходить так, що мистецтво і заклики до підтримки працюють лише на початку якоїсь катастрофи. А потім люди втомлюються від горя інших та повертаються до своїх проблем. Чи є якийсь спосіб «розбудити» людей?
— Я думаю про це постійно, бо читаю новини й мені не байдуже те, що відбувається у світі. Але більшість людей так не робить. Це, мабуть, нормально, але мене більше засмучує те, що мистецтво перестає приділяти достатньо уваги соціальним проблемам. Але ж воно має бути рушієм змін, примушувати людей задумуватися про те, що з нами робить капіталізм, яке майбутнє на нас чекає. Мистецтво має працювати на обізнаність людей.
— Ви досліджуєте не надто зручні теми у своїй творчості — расизм, нерівність, насильство тощо. А ви колись задумувались про те, щоб додати до свого мистецтва ще якісь засоби висвітлення цих проблем — статті, публічні виступи тощо.
— Я завжди почувався безголосим, і тому почав творити. Це дало мені змогу говорити, зокрема й про свій досвід, і так я став впевненішим. Найкраще б для широкого висвітлення таких проблем піти в політику, проте я не відчуваю в собі сил для цього. Утім, я інколи пишу статті. Наприклад, для «Нью-Йорк таймс». Важливо нагадувати про справедливість і правосуддя. А ще в мене є музична група, яку я створив зі своїми друзями, і наша творчість також присвячена соціально важливим темам.
— Ви вірите в те, що соціальні мережі можуть бути майданчиком для змін, просування важливих наративів?
— Вони могли б бути такими. Але таке враження, що вони перебувають у полоні темних сил і дають дуже багато простору популістам. Та й загалом приносять більше поганого, ніж доброго. А ще можна згадати, як Росія реально змогла за допомогою соціальних мереж повпливати на вибори в США. Також мені здається, що соціальні мережі дуже часто відвертають нас від реально важливих світових проблем, ламають зв’язки між людьми, відчужують нас одне від одного. І ми дуже часто перетворюємося на справжніх покидьків у соцмережах, бо маємо цю ілюзію анонімності й відчуття, що ми не несемо відповідальності за написане там.
— Ваші роботи доволі мінімалістичні, це стосується зокрема й кольорової палітри. За яким принципом ви обираєте кольори, які символи в них вкладаєте?
— Це темні тіні, що все життя слідують насправді за кожним з нас. І в екстремальних ситуаціях зло може прокинутися в кожному з нас, ми можемо легко потонути в ньому. А люди, наділені владою, добре знають про це і часто використовують це, щоб маніпулювати нами.
— А чому нами й досі так легко маніпулювати?
— Людям хочеться мати сенс у цьому житті та бути частиною чогось більшого. А це те, що їм дуже часто обіцяють ті, хто прагне дістатися до влади їхнім коштом. Також ці горе-лідери обіцяють легко розв’язати базові людські проблеми, боротьбу з несправедливістю, і їм щоразу вірять. А от російська пропаганда торгує ностальгійною ідеєю повернення Росії до піка її розквіту та впливу у світі, і це продається, як ми бачимо.
— А як ви опираєтесь маніпуляціям?
— Менше взаємодію з соціальними мережами, бо вони реально змушують сумніватися в тому, що правда, а що ні. Також я намагаюся влаштовувати собі години тиші, щоб просто подумати і спробувати побачити цілісну картину, а не окремі деталі.
— Ви часто порівнюєте наш вік з Середньовіччям. Але ж водночас після нього, як ми знаємо, прийшло Відродження. То чи вірите ви в нове Відродження?
— Вірю. Але мені не дуже подобається оця ідея повернення до чогось старого. Так само як і не подобається ідея тотальної надії на те, що нові технології нас усіх врятують. Вони приходять, ми використовуємо їх, але бідність, проблеми зміни клімату чомусь нікуди не зникають.
Прогрес потрібен, але ми маємо не втрачати емпатії та звернути увагу на те, що нам можуть дати гуманітарні науки. Нам варто більше покладатися одне на одного. Тому що наш поточний шлях розвитку не є сталим. Капіталізм у тому вигляді, у якому він існує тепер, більше не працює. Ми все глибше поринаємо в якісь первісні вірування та правила поведінки на кшталт «око за око» і прагнемо знищити одне одного, а не зрозуміти.
— А чи зможуть культура та мистецтво нас врятувати?
— Мені здається, що тільки вони й можуть. Бо подолати це відчуження між людьми, яке стає все більшим, під силу тільки мистецтву. Тому нам би не завадила більша кількість хороших музеїв та артпроєктів, щоб повернутися до гуманності й людських джерел.
— Чи хотілося вам колись відмовитися від тем, якими ви займаєтеся з початку вашої кар’єри художника, і працювати з чимось простішим?
— О, та я б залюбки! Але я не можу, бо маю відчуття, що мушу працювати саме з цим і розповідати саме це. У кожного з нас є свій набір меседжів для цього світу, і в мене також. Усередині мене живе темрява, попри те, що я живу нормальним життям, маю чудову родину та трьох дітей. Свого часу мама вчила мене малювати квіти, і я з любов’ю згадую ці часи. Але я не можу малювати їх тепер, як тоді, коли мені було 15.
— Як так сталося, що в демократичних і розвинених США більше дітей тепер помирає від вогнепальної зброї, а не від хвороб?
— Багато людей почуваються самотніми, нікому не потрібними. Все, що вони мають, — телефон або комп’ютер, у яких завдяки інтернету знаходять дивні ідеології і починають наслідувати їх. Ці люди дуже вразливі, бо почуваються невидимими, виключеними зі світу. Я був на їхньому місці, бо маю досвід життя на вулиці. Люди ходили повз і ніколи не помічали мене. Ця невидимість веде до абсолютної втрати будь-якої надії та інколи до готовності вчинити найстрашніші злочини.
— А чи людство взагалі може жити без насилля? Чи це все ж таки частина нашої натури?
— Так, абсолютно. Насилля — частина людської натури. Проте, як на мене, бажання робити зло проявляється лише в екстремальних умовах — у моменти сильного відчаю, наприклад, або коли людина надміру захоплюється прагненням влади. Я через це, зокрема, і проти володіння вогнепальною зброєю. Тому що особисто я не довіряю собі в моменти відчаю, бо потенційно я можу зробити що завгодно.
Шість фігур Клеона Петерсона «Темна ніч душі», створених спеціально для виставки в артпросторі МОТ, можна побачити до 14 травня. Тема експозиції присвячена поняттю «тимчасовості».
