Попри активний розвиток київської електронної сцени останні десять років, її ключові гравці не поспішали створювати організацію, що представляла б інтереси нічної індустрії. Як, наприклад, у Берліні, Лондоні, Цюріху чи Монреалі. Не спонукали до цього ні проблеми з поліцією, ні з радикалами, які нападали і зривали події в клубах, ні проблеми, спричинені ковідом. Проте каталізатором стала повномасштабна війна.
У вересні цього року команди ∄ (клуб на Кирилівській), HVLV Bar, Keller, Sloi Bar, фестивалів «Брудний пес» і «Мистецтво — зброя», а також онлайн-проєкт «Партія рейверів» зареєстрували громадську організацію UNight. Глобальна мета — надати суб’єктність електронній сцені, захищати права та інтереси стейкголдерів, сприяти розвитку, а також донести до широкої аудиторії, що сьогодні клубна індустрія — не просто вечірки з метою заробити гроші на себе.
На підтвердження останньої тези учасники UNight наводять цифру в більш як 25 млн гривень. Це сума, яку їм вдалося зібрати за рахунок своїх подій (починаючи з 24 лютого 2022 року) для підтримки військових і волонтерських ініціатив. Зокрема на купівлю дронів, пікапів, джипів, планшетів.
DTF Magazine зустрівся з командою UNight і поговорив про те, чому їм вдалось об’єднатися лише тоді, коли нічного життя не існує, чому наразі в організації лише шість учасників, хоча гравців на сцені більше, хто точно не зможе стати частиною UNight, а також про три ключові цілі, проблему відтоку аудиторії та артистів і про те, чи треба кликати в Київ іноземних виконавців
Учасники розмови
1. Анастасія Сирадоєва
2. Андрій Янковський
3. Юрій Погребняк
4. Гарік Пледов
5. Богдан Шолох
6. Сергій Лещенко
«У сцени є потреба інституалізуватись»
— 2023 рік. У Києві нарешті з’явилася громадська організація, що планує відстоювати інтереси електронної сцени. За попередні десять років було кілька піків, коли сцена опинялася в центрі уваги і західних медіа, і рейверів, і артистів. Натомість були й труднощі — неодноразові проблеми з поліцією, облави, обшуки відвідувачів під стінами закладів, на що сцена відповідала протестами, а до війни певні радикальні кола намагалися зривати вечірки, нападали на клуби й бари, погрожували. З огляду на це все, коли, на вашу думку, в Києві мала з’явитись організація, яка б консолідовано виступала від імені клубів, промоутерів та сцени?
Андрій Янковський: В ідеальному світі вона мала з’явитися ще багато років тому. Наприклад, створити певну кооперацію можна було на хвилі піднесення клубної культури в Україні, яке, на мою думку, почало активно виявлятися після Революції гідності. Але не створили. Могло це трапитись і під час карантину, пов’язаного з ковідом у 2020–2021 роках, коли дійсно виникло багато спільних проблем, зокрема з поліцією й тим, що робив Євген Карась. Тоді ми справді близько підійшли до ідеї об’єднання, зокрема обговорювали це з Кирилівською. Але відбулося повномасштабне вторгнення, і стало не до того.
Тепер ситуація не те щоб, сказати, стабілізувалась, але ми навчилися в ній жити, тому повернулись до обговорення того, як можемо об’єднати зусилля. Попри те, що через комендантську годину нічного життя офіційно в Києві не існує, сцена розвивається. До неї, коли говорити в міжнародному полі, цікавість не зменшилась, а може й, навпаки, збільшилась. Тож створити таку організацію краще, як то кажуть, пізно, ніж ніколи. Але я думаю, що це сталося пізно.
Анастасія Сирадоєва: Мені здається, що раніше ми консолідувалися скоріше ситуативно. Наприклад, коли щось траплялось, як те ж поліційне свавілля під час ковіду: одні, зокрема й дехто з присутніх тут, організовували мітинги під поліційними відділками, інші туди приходили. Вже тоді була потреба у створенні певного об’єднання, що працювало б над глобальнішими проблемами й загалом наданням нічному життю суб’єктності, а не збиратися точково та розв’язувати окремі проблеми.
Точкові рішення виявлялися скоріше знеболювальними пігулками, які лише тимчасово знімали біль. Тепер у сцени є потреба інституалізуватись. І ми нарешті почали це робили.
— А за вашими відчуттями, чому вам не вдавалось об’єднатися раніше, коли були виклики, але вдалося під час повномасштабної війни, коли можливості сцени значно обмежені?
Андрій: Треба розуміти, що інституалізація нічного життя — досить нова тема. Так, Clubcommission Berlin, існує вже понад 20 років, але загалом в одних країнах такі організації та інституції почали активно розвиватися 10 років тому, в других — п’ять років тому, а в третіх — три-чотири роки тому. Щиро кажучи, таких організацій насправді не дуже багато і значна частина їх виникла на тлі пандемії коронавірусу та локдаунів, бо тодішні виклики потребували консолідації гравців нічної індустрії. Тож у цьому розумінні ми відстаємо від Берліна, Лондона чи Монреаля, але не думаю, що ми останніми заскакуємо в цей поїзд.
Зрештою, якщо в Україні сцена не об’єдналася раніше, то, мабуть, ринок і його гравці просто не вбачали в цьому великої потреби.
Гарік: Я вважаю, що все відбувається вчасно й тоді, коли мало відбутися. Під час Революції гідності й після неї сцена не була на тому рівні, на якому вона тепер. Хоч, звісно, тоді були такі гравці, як Closer, з’явилася Схема… Але раніше в об’єднанні, очевидно, не було потреби — і це нормально.
— Чи була подія-тригер або щось таке, що спонукало вас до об’єднання? Адже цього не сталося навіть під час ковіду, коли раз по раз виникали проблеми з поліцією та окремими радикалами, які приходили під стіни ваших закладів.
Андрій: Як свідчить практика, не завжди тригерні події спонукають до інституалізації.
От був, скажімо, напад на Keller. І що, ми створили після цього організацію? Ні. На Closer нападали та вдиралися всередину кілька разів. Чи ми створили після цього організацію? Ні. Розбили вікна в Хвильовому — теж ніхто організації не створив.
Було багато подій, які б мали підштовхнути нас до того, щоб створити організацію, та коли переболить і тиск спадає, всі розбігаються й далі роблять свої справи.
Під час повномасштабної війни в Києві була ситуація, коли подовжили комендантську годину, але ще тривалий час не дозволяли закладам працювати в додаткову годину з 22:00 до 23:00, на відміну від інших міст. Наприклад, у Львові така можливість була. Саме це, певно, стало причиною того, що ми об’єдналися. Назрів запит і в усіх присутніх тут, і в тих, кого тут немає.
Гарік: Особисто для мене певним ляпасом стала війна. Я зрозумів, що настав час відродження й розквіту української культури загалом і електронної сцени зокрема. З’явилося й розуміння того, що саме тепер нам усім треба об’єднатися. Ми маємо багато спільних цілей, інтересів, думок, і навіть якщо нині перед нами немає супер гострих викликів, як під час ковіду, то все одно є розуміння того, що кожен з нас не сам по собі, що разом ми рухаємо культуру, просуваємо певні важливі меседжі не тільки для сцени, а й для культури та держави.
Настя: Я погоджуюсь з Гаріком, що війна стала ляпасом. Можливо я дещо романтизую, але під час війни ти усвідомлюєш, що треба діяти, що це час працювати далі й створювати щось нове. Ми маємо бути важливим рушієм культури навіть за таких умов. Якщо цього не робити тепер, то після перемоги може бути пізно.
Юра: Я б резюмував, що якогось конкретного тригера не було. Але виникли передумови — як з погляду викликів, що були до війни й відійшли на другий план після повномасштабного вторгнення (хоч я не можу сказати, що проблему поліційного свавілля чи атак праворадикалів остаточно розв’язано), так і з погляду нових викликів, що з’явилися під час війни. До того ж індустрія вже досягла певної точки розвитку, а війна каталізує ці процеси.
Сергій: Я теж підтримую думку, що війна була поштовхом, адже під час війни в Україні активізувалося соціальне життя: люди відчувають свою долученість до процесів, дотичних не до їх повсякденної рутини, а до соціальних потреб. Ми бачимо на прикладі різноманітних зборів, як усе відбувається, як люди, а не лише поодинокі активісти, починають інвестувати свій час та ресурси в спільне благо.
Війна тут спрацювала провокатором соціальних змін. Війна активізувала процеси: кожен дійшов до стадії громадської зрілості, а тому виникла, зокрема, й ця громадська організація.
Богдан: Я б хотів згадати про ситуацію, коли нам усім відрізали ту годину. Після неправомірних дій деяких державних посадовців, під роздачу попали всі заклади — і стало дуже обідно. Адже коли почалася повномасштабна війна, то всі казали: «Які ж класні дівчата та хлопці! Донатять, готують на базі своїх закладів їжу, допомагають територіальній обороні, ЗСУ!..». Але трохи вгамувалось, і знову винними стали київські заклади з електронною музикою. Знову візити поліції, хоч ми й не порушували комендантської години. І це вже не вперше, не вдруге й не втретє ми стикаємося з таким ставленням до нас. Начебто ми всі якісь несерйозні люди. Люди ніби забувають, як активно ми долучаємося й допомагаємо…
Тому, думаю, таке ставлення теж стало певним тригером і моментом, коли ми сказали собі: «Все, досить! Треба об’єднуватися, зустрічатися, говорити й виводити себе якось із сірої зони». Гравці сцени загалом і учасники нашого об’єднання зокрема — це великий економічний та культурний пласти, багато робочих місць. І з нами вже треба спілкуватися на рівних.
Про членів UNight та тих, кого там не буде
— Наразі UNight — це шість проєктів, а гравців на київській сцені більше. Як влаштована ієрархія чи вертикаль організації?
Андрій: Від офіційної дати реєстрації нашого об’єднання минуло тільки два місяці, тому ми ще дуже молоді. Маємо прописану структуру, яку б хотіли реалізувати, залучити якнайбільше учасників, представників нічного життя. Насамперед ми маємо на увазі клуби, бари, фестивалі. А далі плануємо долучити лейбли, промоутерів, артистів. З цих учасників ми маємо демократично сформувати так звану extended board, тобто розширену установчу раду, яка безпосередньо визначатиме стратегічні напрями діяльності організації, ключові питання індустрії, що їх ми хочемо розв’язати.
З цього extended board вийде такий собі executive board. Це вже набагато менша група людей — виконавчий орган, який відповідатиме безпосередньо за практичну реалізацію, прийняття ключових рішень від імені організації, фінанси, фандрейзинг, юридичну частину тощо.
Загалом, ми надумали не вигадувати велосипед, а взяти вже перевірені моделі індустріального об’єднання, що працюють в інших містах світу. Проте варто розуміти, що нині ми зібралися єдино на волонтерських засадах: у нас немає ні державного, ні приватного фінансування. Ми працюємо, бо нам це болить, нам це важливо.
У такому експериментальному режимі ми б хотіли працювати від 6 до 12 місяців: набрати та збільшити кількість членів і загалом учасників організації, а також розширити коло нашої діяльності. Коли це все стане на рейки, плануємо провести вибори серед учасників, щоб рада була виборною, а не призначеною як тепер, і фінально структуруватися.
Серед наших цінностей зазначено, що ми будуємо сталу організацію, яка має триматися не на людях, не на персоналіях, не на клубах чи барах, бо люди можуть переїхати, змінити сферу діяльності, а бари й клуби — закритися.
Наша індустрія розвивається, і нам би хотілося, щоб завдяки організації учасники переймали один в одного досвід і знання, щоб з’являлися нові обличчя й далі розвивали стале нічне життя в Києві й загалом в Україні.
— Про критерії щодо вступу до організації. Кого точно не буде у вашій організації?
Настя: Коли ми почали над цим працювати, то відразу всі зійшлися на тому, що учасником не може бути інституція, яка зовсім не допомагає армії або не сприяє волонтерським і гуманітарним ініціативам. Триває війна, і ми вважаємо, що підтримувати військових і волонтерів — це базова відповідальність кожного учасника індустрії.
Юрій: Нині є два критерії добору. Перший і досить очевидний критерій — заклад має бути дотичним до нічного життя. Наприклад, клуб, фестиваль, промогрупа, бар, але не кав’ярня, навіть коли вона вирішить працювати до вечора.
Другий критерій — скоріше ціннісний. Це те, про що казала Настя. Є певний набір цінностей, які мають визнавати всі наші учасники. Але що саме в тому наборі — питання, яке нам доведеться вирішувати найближчим часом.
— Ви спілкувалися з кимось ще, з іншими гравцями — крім тих, хто бере участь у нашій розмові?
Андрій: На цьому етапі ми вирішили відшліфувати й виробити внутрішні моменти, критерії, визначитися з остаточним переліком цілей, пріоритетами і вже після цього, з чимось готовим, таким, що ми можемо презентувати, звертатися до інших та набирати нових учасників.
Три ключові цілі UNight
— Які перші три ключові цілі вашої організації?
Андрій: Передусім треба надати індустрії суб’єктності, чого поки що немає; боротися з державним тиском (різноманітні державні органи, які по-різному й часто-густо неправомірно тиснуть на локації, фестивалі, відвідувачів), а також провадити піар-кампанію для подолання суспільного осуду, що про нього мої колеги вже говорили. І не тільки на державному рівні, а й просто серед громадськості й банально серед сусідів, серед місцевої громади.
Ось наші першорядні напрями діяльності, але на цьому вони не завершуються, бо є фінансові проблеми, війна, потреба виходу з міжнародної ізоляції, в якій досі перебуває наша сцена… Є потреба в збільшенні консолідації учасників сцени між собою, і ми, як організація, прагнемо згуртувати різних гравців, але об’єднання має бути набагато ширшим. Ну й, звісно, є базові виклики — наприклад, інклюзивність просторів чи екологічні питання. Це все потребує розв’язання.
— Це питання до всіх, але адресую його насамперед Сергієві, бо він має досвід роботи з державою і владою. Наскільки, на твою думку, влада готова слухати і сприймати електронну сцену? Адже перед повномасштабною війною на День Незалежності виходили офіційні ролики про Україну, де були кадри з українських вечірок та фестивалів, тобто Україна цим пишалася. Але нікуди не поділись і кейси, про які ми вже згадували. Наприклад, сприйняття електронної сцени як чогось маргінального, про що казав Богдан…
Сергій: Я вважаю, що найкраще для індустрії, щоб влада просто не створювала їй перешкод і йшла назустріч, коли ці перешкоди виникають. Наприклад, якщо це фізичні напади, то хочеться, щоб влада ці випадки розслідувала. Якщо виникло непорозуміння через комендантську годину, то й на це влада мала б реагувати, сприяючи розв’язанню проблеми.
Ми не говоримо про створення якихось привілеїв для індустрії. Йдеться лише про врахування загальнолюдської логіки та дотримання законів.
Також я не бачу найближчими роками (в умовах війни, повоєнного часу та відбудови) перспектив виділення великих грантів чи підтримки з боку держави на розвиток цього напряму, тобто нічного життя. Як мінімум з тієї причини, що пріоритети будуть інші, а ресурси — обмежені. Тому тут індустрії доведеться, мабуть, більше апелювати до міжнародної спільноти, грантів, міжнародних організацій, якщо буде потреба у фінансовій підтримці тощо.
Про доцільність клубної індустрії під час війни
— Ви говорили про громадську думку. Уявляю собі, як хтось, читаючи це інтерв’ю про вашу боротьбу за права індустрії, думає: «Невже нам треба нині саме це? Що за „танці на кістках“?». Ви розумієте, що може бути така реакція? Що саме тепер вас можуть не сприйняти люди, які потенційно могли б бути вашими союзниками в мирний час? Що вас не сприйматимуть люди, переконані в тому, що сьогодні нам не треба нічого, крім, власне, зброї та іншої підтримки армії?
Гарік: Оце питання якраз і стосується розуміння електронної сцени та її суб’єктності. Так, ми відстоюємо інтереси електронної сцени, але загалом ми організація про культуру. Культура під час будь-яких війн, революцій завжди була рушієм. І наша місія — донести до людей те, що ми не збіговисько охочих до радості й позитиву, а реальне об’єднання культурних інституцій, які просувають культуру, допомагають своїй країні.
Важливо донести й те, що ми не просто влаштовуємо вечірки та заробляємо гроші. Треба, щоб люди розуміли й знали, що від початку повномасштабної війни ми плели кікімори, готували їжу для тероборони, робили бронежилети, донатили й донатитимо досі, оголошуємо збори. Важливо донести, що багато представників електронного ком’юніті воює сьогодні.
Також треба, щоб люди розуміли, що для когось похід у клуб — те саме, що піти в тренажерну залу. Кожен відпочиває по-своєму.
Юрій: Ми, як країна, наразі докладаємо багато зусиль до того, чим держава недостатньо опікувалася в попередні роки. Я маю на увазі культурну дипломатію. Що більше люди знають про Україну, то сильнішою стає підтримка українців, зокрема й у постачанні нам зброї.
Ми мали гостру проблему: українська культура була майже невідома у світі. Російська так звана культура взагалі репрезентує дуже багато слов’янської культури — не тільки української, але й української зокрема. Адже вона весь час поглинала українську. А тепер нам треба боротися за нашу культуру — як у музеях, так і на танцполах, фестивалях, на театральних сценах чи в кіно.
Мені здається, що на всіх цих напрямах є люди або поодинокі організації, які виборюють авторитет, створюють репутацію України й таким чином збільшують впізнаваність та суспільну підтримку України. І це треба робити, зокрема, серед тих-таки рейверів, бо один з найбільших союзників України в нинішній війні — Німеччина… Берлін… А чим він відомий, ми всі знаємо. Тож, хай там як, клубна сцена й культура — це елемент м’якої дії, заради якої повинні працювати всі, від артистів-музикантів до президента Зеленського.
Гарік: Мені, загалом, не зовсім подобається зовнішня політика України — як ми доносимо меседжі про те, що саме відбувається тут, у нас. Є багато виступів Зеленського — і це класно, але вони впливають лише на певний прошарок людей. Але — я більш ніж упевнений — та ж молодь, наприклад, не дивиться телепрограм і не слухає промов Зеленського.
Тому один з викликів — через культуру, через запрошених іноземних артистів, доносити, що відбувається в Україні. Показувати, що тут живуть такі самі люди, як там, у Європі, що в нас багато спільного, що ми сусіди, які попали в біду. І тут найкращий інструмент — мова культури.
Тому класно, що до нас уже почали потроху приїздити закордонні гості. Адже в кожного з них є своя аудиторія, а це часто-густо тинейджери, молодь. Ці артисти роблять сторіс, поки перебувають тут, а коли повертаються до себе, то викладають пости, показуючи, що ми переживаємо, які емоції, чому нам треба допомагати, чому це не «танці на кістках», чому ми маємо право на те, щоб розважатися й інколи тримати свою менталку в тонусі.
Про екстремальний туризм й іноземців в лайнапах
— Багато хто з вас привозить на свої події іноземних артистів. Як відбувається ця комунікація? Артисти самі виявляють бажання чи це ви запрошуєте?
Настя: На Кирилівській за останні півтора року грало всього вісім іноземних артистів. Ці люди самі виявили ініціативу приїхати й підтримати Україну. І для нас важливо, хто вони, яка їхня мотивація. І так само важливо, щоб ці всі артисти не просто приїхали, виступили й поїхали. Тому, наприклад, зі школою Module Exchange ми влаштовуємо воркшопи або просто зустрічі за участю тих артистів, які приїхали грати в нашому клубі. Але ми не ставимо собі за мету запрошувати іноземних диджеїв. У нас інші пріоритети.
Гарік: Додам, що ми, зі свого боку, теж уникаємо так званого екстремального туризму. Нам хочеться відсікти тих, хто хоче просто похайпити — приїхати, познімати сторіс тощо. А ще треба перевіряти всіх артистів — у всіх соцмережах, де й з ким вони виступали, де і що коментували, на яких лейблах випускалися, кого підтримували… І причина навіть не в тому, що вони можуть мати відверту проросійську позицію — просто багато європейців не уявляють собі всієї ситуації, не розуміють чому один росіянин поганий, а другий… теж поганий.
Отож ми запрошуємо тільки тих, у кого відкрита, досить активна позиція на підтримку України, у кого є відповідне ком’юніті й хто готовий витратити 30 годин на дорогу сюди й 30 годин на дорогу назад, щоб пограти тут і колись повернутися знову.
А проте класно, що всі вони приїздять не через гроші, відмовляються від гонорарів узагалі або частково, просять оплатити тільки дорогу, бо усвідомлюють важливість своєї місії. Мені особисто подобається спостерігати за тим, якою людина приїхала і якою вона їде назад, що вона потім пише, який дає фідбек.
Сергій: У мене дещо інший погляд на цю ситуацію, бо я не бачу великої черги охочих їхати в Україну. Вкрай складно попросити когось сюди приїхати й пограти. Особливо тих, хто раніше не був у Києві. Крім того, я ще не бачив такого, щоб якісь міжнародні артисти-«паразити» приїхали в Україну просто заради хайпу чи ще чогось.
Більше того — дуже складно когось переконати приїхати, особливо після того як уже прибула перша хвиля артистів. Адже першопрохідці — це завжди певний соціальний статус. Така собі, грубо кажучи, перша людина на Місяці, яка поставила прапор. А тепер, коли за рік в Україні побувало зо два десятки артистів, кожен наступний думає про те, яка ж у цьому його особиста роль? Першопрохідцем він не буде, натомість муситиме провести дві доби в дорозі, ще й виступити, можливо, без гонорару. Людина все зважує, а прагматизм цих артистів ніхто не скасовував.
Інший значущий момент — емпатія до України у світі знижується. Тому, на мій погляд, ми маємо давати змогу іноземним артистам, зокрема тим, у яких були хибні погляди, приїхати сюди й ці погляди виправити. Нам треба перетягти цих людей на свій бік.
Чому? Бо ми переходимо в ту стадію війни, коли нам не доводиться розкидатись адвокатами, які нас підтримують у світі, а артисти, що приїздять в Україну, безперечно стають нашими адвокатами й починають транслювати проукраїнський меседж.
Тому ми маємо бути відкритішими до тих, хто цього хоче, і, можливо, помилявся чи не розумів чогось через призму свого оточення. Але, звісно ж, за умови, що артист не переходить очевидних червоних ліній — таких як, наприклад, виступи в Росії під час повномасштабної війни чи публічні заяви на підтримку Путіна.
— Сергій згадав про артистів, які виступають у Росії. І, будьмо відверті, там у лайнапі багатьох значних подій заявлено не одне і не два іноземні імені. Як ви плануєте працювати з цією проблемою і чи плануєте взагалі? Чи будете ви боротися з російською сценою, її впливом і тим, щоб іноземні артисти, які грають там під час війни, несли відповідальність? Чи може тут узагалі бути якась відповідальність?
Гарік: Ми маємо й будемо боротися. Це один з напрямів нашої міжнародної діяльності. Ми розробляємо проєкт, який ще не до кінця погоджений і запущений, але він буде частиною цієї боротьби та протидії. Звісно, нам дуже хотілося б донести до артистів інформацію, що негаразд виступати в країні-агресорі, підтримувати країну-агресора, навіть коли маєш у Москві якихось дружків.
Люди повинні це розуміти й нести відповідальність, якої нині, на жаль, немає, тому артисти думають, що це добре. Треба збирати всю інформацію про те, хто і як виявив себе щодо України, щодо української сцени, щодо російської сцени в такий час, щоб на цю базу можна було надалі спиратися.
Про аудиторії та нові імена на сцені
— Наостанок поговорімо про аудиторію, про ваших відвідувачів. Багато людей виїхало, скільки з них повернеться — ніхто не знає. Водночас деякі події в Києві влітку збирали від тисячі осіб, а фестивалі — ще більше.
Настя: Проблема з відпливом людей дійсно є. Стосується вона й аудиторії, що ходила на вечірки, й артистів, які виїхали за кордон. Ми не знаємо, хто з них повернеться, а хто будуватиме вже кар’єру лише за кордоном.
Що ж до тих, хто нині відвідує всякі події, то треба розуміти: у Києві тепер багато внутрішньо переміщених осіб — людей, які покинули свої домівки і знайшли в Києві безпечніше місце для проживання. Тут вони починають шукати всього, що для них було б цікавим. Тому аудиторія просто оновлюється, і це можливості не лише для розвитку сформованих, а для створення нових промогруп.
Гарік: Так, але з цього випливає інша проблема, і стосується вона регіонів. Наприклад, в Одесі, Львові, Дніпрі, де я часто буваю з виступами, відчувається, що людей поменшало, бо багато хто поїхав. Нині я з командою намагаюся підтримати Харків, куди якраз повернулася локальна формація Some People, їхній проєкт ТИСК. Вони планують відкрити там новий простір. Ми постійно з ними спілкуємося й відряджатимемо туди на пільгових умовах своїх артистів, резидентів, щоб культурне життя у місті тривало. Вони почали пів року тому, і на івенти приходило десь по 100 людей, а тепер приходить уже під 300. В Одесі взагалі складно: або регулярні сильні обстріли, або військкомат забирає артистів просто на вокзалі. Тож Київ, можна сказати, лишився на своїх позиціях у плані кількості людей, а якщо й утратив, то небагато. Але в регіонах усе дуже погано.
Юрій: Попри те, що в Києві є люди й події, я б не сказав, що їх багато чи більше, ніж було в останній умовно стабільний період — улітку 2021-го. Відчувається, що тепер за людей стало дещо складніше боротися. Хоч не думаю, що виїхала аж така велика частина аудиторії. Все одно є попит, значна частина клубів, барів, фестивалів працює далі. Хто не працював 2020-го, той повернувся до роботи цього року. З поліпшенням зовнішніх умов ситуація змінюватиметься на краще.
А ще, я переконаний, даються взнаки часові обмеження. Хай там що, вечірка — це вечірка, тому нічний клуб, не маючи змоги працювати вночі й хоч як пристосовуючись до денного формату роботи, він все одно втрачатиме через це відвідувачів.
Гарік: Нині також з’явився шанс для промогруп та артистів, які і до війни щось робили, але в менших масштабах. До 24 лютого 2022 року сцена була доволі переповнена — багато артистів і сильний інформаційний шум. А тепер, коли частина формацій і артистів виїхала, з’явилося місце для тих, хто не міг себе ніяк проявити в передвоєнних умовах, але мав потужний потенціал. Тож завдання нашої громадської організації ще й у тому, щоб підтримувати їх, давати можливість проявляти себе і зрощувати нові імена. Треба, щоб попри відплив людей сцена залишилася досить сильною і багатою.
Юрій: Загалом кажучи, попередні роки саме для нас були кризовими. Тепер, певна річ, війна — надмасштабна форма кризи для всіх. Перед тим — два довгі роки коронавірусу. У нас не було таких сильних локдаунів, як десь у світі чи навіть у Європі, але це теж був період кризи. І він фактично навчив нас адаптуватися та виживати в умовах обмежень. Ми набралися досвіду, навчилися виживати в украй несприятливих умовах і це певною мірою допомогло нам стати на ноги під час повномасштабного вторгнення.
