20 червня український фотограф Євген Малолєтка та відеожурналіст Мстислав Чернов отримали премію німецької медіакомпанії Deutsche Welle «За свободу слова» (Freedom of Speech Award). У перші 20 днів війни вони показували, що відбувається в Маріуполі, який залишився майже без звʼязку, оточений та атакований російською армією. Їхні фотографії публікували більшість провідних світових медіа і обговорювали на Радбезі ООН, а 15 березня українські військові вивезли Чернова й Малолєтку з Маріуполя, тому що журналістів почали шукати росіяни.
Отримуючи нагороду Deutsche Welle в Бонні (Німеччина) вони виступили з промовами, у яких розповіли про роботу в оточеному Маріуполі, як стали свідками кардинальної трансформації міста та військових злочинів з боку російських військових й чому інформація подекуди важливіша за їжу. DTF Magazine наводить тексти промов
Євген Малолєтка
фотограф
Для мене війна розпочалася вісім років тому. Я був фотографом у Києві під час Євромайдану, у Криму в березні 2014 року, а потім на Донбасі. За роки війни ми побували в різних небезпечних ситуаціях, але це ніщо, порівнюючи з тим, що сталося цього року.
Ще до того, як почалася повномасштабна війна, наша команда — Мстислав, Василіса і я — вирішила, що Маріуполь буде нашим місцем, якщо щось трапиться.
Увечері 23 лютого все стало зрозуміло. Ми під’їжджали до міста дорогою, що проходить недалеко від лінії фронту. Я пам’ятаю, що напередодні на передовій були напружені та бойові дії. Але не цього дня, й не тієї ночі. Все було тихо.
Ми приїхали до Маріуполя за годину до війни, о 3:30 ранку. За годину путін у своїй промові оголосив про вторгнення. Й ракети почали падати на околиці міста. Наступні 24 години ми не спали. День був таким напруженим, як і наступні місяці. Ми вирішили залишитися в місті під обстрілом, тому що ми мали.
За 20 днів у Маріуполі ми стали свідками військових злочинів, авіаударів та звірств, скоєних російськими військами проти мирних жителів.
Я мав показати світові та моїй країні, що відбувається і як українці терплять страх і біль. Я бачив багато людей, які страждають у Маріуполі. Але я ніколи не бачив, щоб за такиий короткий проміжок часу було вбито стільки дітей. Здавалося б, неможливо було зв’язатися з мешканцями Маріуполя, проте після публікації наших фотографій, ми отримали сотні повідомлень у соціальній мережі з проханням знайти рідних і близьких, але, на жаль, ситуація не давала змогу навіть іноді виходити за межі укриттів через постійні обстріли. Ми втратили машину й пересування стало неможливим.
Уся трагедія Маріуполя назавжди залишилася зі мною. Як великий шрам на тілі й серці. Але водночас я відчуваю, що робота, яку ми виконували, документуючи жахи війни, допоможе світові зрозуміти, що сталося в Україні та відновити справедливість щодо тисячі загиблих у цій війні.
Мстислав Чернов
відеожурналіст
4 березня. Ще один день у Маріуполі. Ми вийшли з підвалу готелю, де провели ніч, щоб знімати репортаж про те, що відбувається в місті. Й побачили, що місто змінилося.
Люди були у відчаї, вони грабували магазини, вони забирали їжу та ліки. Іноді відбувалися бійки, навіть напади. Ми не впізнавали місто. Ми не розуміли, що сталося й чому сталося так швидко.
На околицях велися інтенсивні обстріли й з кожним днем помирало дедалі більше людей. Мертві люди просто лежали довкола. Вони лежали поховані в дитячих садках, на клумбах чи їх просто підбирали комунальники та приносили до братських могил. Потім будівлю комунальної служби розбомбили й вони зупинилися.
Але ми таки зрозуміли, в чому причина такої швидкої трансформації — люди не мали жодної інформації.
Люди не знали, що відбувається у прилеглому селищі. Люди приходили до нас, бо бачили напис «преса» й питали: «А Київ ще стоїть?», «А Одесу взяли чи ні?», «Що з Харковом, у мене там родичі?». Й вони чекали від нас відповіді. Я намагався дати їм ці відповіді. Тоді я зрозумів, що іноді деякі новини та інформація є більш важливими для виживання людей, ніж їжа.
Це навчило мене працювати щодень більше, примушувати себе виходити з підвалу на вулицю, тому що там тривали постійні обстріли.
Вони ризикують так само як і ми. Хай ця премія буде для всіх, хто працює в Україні. Дякуємо вам за те, що свободу слова підтримують не лише на словах. Будь ласка, продовжуйте підтримку журналістики, української та міжнародної, обʼєктивної журналістики.
